<<
>>

1.2. Правова природа фактів, що мають юридичне значення і підлягають встановленню у порядку цивільного судочинства

Теорія юридичних фактів була започаткована в працях Ф. Савіньї в 40-х роках ХІХ ст., у їх розумінні як подій, що спричиняють виникнення або припинення правовідносин, але найбільшого свого розвитку вона знайшла в радянській цивілістичній школі в працях таких вчених, як О.

С. Іоффе, С. Н. Братусь, Р. О. Халфіної, О. О. Красавчикова, С. С. Алексєєва, В. Б. Ісакова, чиї роботи наразі складають фундаментальну теоретичну основу дослідження юридичних фактів, їх видів, місця в механізмі правового регулювання суспільних відносин і порядку спричинення юридичних наслідків. [204, с. 14].

Не маючи на меті огляд історичної еволюції поняття юридичних фактів, вважаємо за доцільне зупинитись на окремих наукових підходах до формулювання відповідного визначення. Вказане має особливе значення, зокрема, у зв’язку із тим, що законодавець застосовує поняття «юридичний факт» та «факт, що має юридичне значення», не закріплюючи їх у нормативно-правових актах, а також у зв’язку із наявними особливостями розуміння юридичних фактів у різних галузевих науках. Насамперед, слід звернути увагу на поняття юридичних фактів у теорії права.

Так, Г. В. Кикоть вказує на відсутність у чинному законодавстві України уніфікованого, загального поняття юридичних фактів та акцентує увагу на тому, що воно оперує термінологією про юридичні факти, але ці терміни не складають собою якусь досконалу дефініцію.

Він пропонує наступне розуміння юридичних фактів: «це а) конкретні, індивідуальні обставини, які являють собою життєві явища та реально існують у певному просторі та часі. Якщо мова йде про факти-дії, то конкретність дій означає, що вони породжені певними суб’єктами і несуть конкретний соціальний та правовий зміст. Конкретність юридичних фактів-подій віддзеркалюється у тому, що вони відбуваються у певній визначеній місцевості, в певний визначений відрізок часу; б) такі обставини, котрі несуть в собі інформацію про стан суспільних відносин, входять до предмету правового регулювання. Ними виступають лише такі обставини, які прямо чи опосередковано зачіпають права й інтереси суспільства, держави, соціальних колективів, особистості. Беззмістовні з соціальної точки зору події і дії не можуть мати і юридичного значення». Автор підкреслює, що конкретизація юридичних фактів здійснюється за їх галузевою приналежністю, оскільки кожна галузь права оперує власними юридичними фактами [41].

Завальний А. М. здійснює авторську інтерпретацію поняття юридичного факту як фрагменту дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин [34].

Г. М. Чувакова розуміє під юридичними фактами реальні життєві обставини, виражені у системі спеціальних юридичних ознак (законність, обґрунтованість, здатність породжувати юридичні наслідки, конкретність, інформативність, оформленість, дієвість), які є підставою для настання юридичних наслідків [250, с. 96].

Галузеві особливості проявляються у відповідних визначеннях юридичних фактів. Так, І. І. Сливич визначає юридичні факти у кримінальному судочинстві як передбачені нормами кримінально-процесуального права конкретні соціальні обставини, що встановлюються в межах певної кримінально-процесуальної форми, з якими пов’язується виникнення встановлених вказаними нормами правових наслідків, у тому числі виникнення, зміна, призупинення, припинення або відновлення процесуальних правовідносин, набуття учасниками кримінально-процесуальної діяльності процесуальної правосуб’єктності[199, с.

14].

Представники цивільного процесуального права також формулюють відповідні визначення. Так, на думку М. М. Ясинка, фактами, що мають юридичне значення, є ключові юридичні факти, з якими особа пов’язує виникнення, зміну чи припинення своїх майбутніх суб’єктивних прав [255, с. 205].

На думку В. В. Яркова юридичний факт є реальною життєвою обставиною, що закріплена у нормах права, є достовірною або може бути дефектною, у тому числі і судовою помилкою, яка породжує конкретні правові наслідки з урахуванням позитивного характеру диспозитивних прав, і яка пізнається та фіксується у відповідній правовій формі [260, с. 32].

М. О. Рожкова визначає юридичний факт як конкретну життєву обставину (дію або подію), яка дійсно наступила, існує у просторі і часі і підпадає під дію відповідної норми права. Вона підкреслює, що обставина, яка не наступила, не може розглядатися в якості юридичного факту – вона стане ним лише з моменту дійсного (фактичного) свого настання. Приходить до висновку, що поширене у правовій літературі визначення юридичних фактів як «життєвих обставин, з якими норма права пов’язує настання юридичних наслідків», містить у собі внутрішнє протиріччя. З урахуванням сказаного юридичний факт нею визначено як реальна життєва обставина, з правовою моделлю якої цивільне право пов’язує певні юридичні наслідки і фактичне настання якої тягне такі наслідки у сфері цивільних правовідносин [193, с. 10-11,18]. Нам така позиція видається обґрунтованою.

О. О. Мельников визначає юридичні факти як обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення особистих або майнових прав громадян. Факти, які не зумовлюють виникнення прав або обов’язків, не є юридичними [60,с. 37].

Має місце серед науковців як ототожнення понять «юридичні факти» та «факти, що мають юридичне значення», так і відмежування цих понять.

Наприклад, В. В. Комаров, Г. О. Світлична ототожнюють ці поняття [47, с. 174].

Т. Ц. Кашперська, провівши аналіз наукової доктрини, стверджує, що більшість науковців ототожнюють поняття фактів, що мають юридичне значення, та юридичних фактів, під якими розуміють конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин (прав та обов’язків). Автор вважає такий підхід обґрунтованим, виходячи із того, що наведена вище дефініція охоплює всі сутнісні ознаки юридичних фактів, розроблені теорією права. На її погляд, поняття «факти, що мають юридичне значення» та «юридичні факти» є тотожними правовими категоріями, адже юридичні факти завжди тягнуть виникнення, зміну чи припинення правовідносин (прав, інтересів та обов’язків), тобто і є фактами, що мають юридичне значення [38, с. 34].

Не погоджується із таким твердженням Т. Л. Лузан. На її думку сам законодавець у ч. 1 ст. 234 ЦПК України визначає, яку роль мають відігравати встановлювані в окремому провадженні факти – їхнє встановлення рішенням суду повинно мати значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. І законодавець у цьому разі є послідовним та в п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК України вимагає від заявника, який просить встановити факт, що має юридичне значення, вказати в заяві мету його встановлення, тобто довести, що факт, який він просить встановити, має саме для нього юридичне значення та забезпечить охорону його інтересів шляхом створення умов для здійснення суб’єктивних прав на підставі рішення суду.

Автор вважає, що це дозволяє говорити про те, що поняття «юридичні факти» та«факти, що мають юридичне значення» не є тотожними. Вона приходить до висновку, що поняття «юридичніфакти» є родовим щодо видового поняття «факти, що мають юридичне значення»,оскільки фактами, що мають юридичне значення, є лише ті юридичні факти, якіможуть бути встановлені судом у порядку окремого провадження в цивільномусудочинстві[58, с. 4, 34-35].

На нашу думку, позиція Т. Л. Лузан не є достатньо аргументованою. Роль та мета встановлення у порядку окремого провадження факту не можуть бути покладені в основу відмежування понять «юридичніфакти» та «факти, що мають юридичне значення». Так само і те, що заявник має довести, що факт, який він просить встановити, «має саме длянього юридичне значення та забезпечить охорону його інтересів шляхомстворення умов для здійснення суб’єктивних прав на підставі рішення суду».

Що розуміють під фактом? Загальне значення факту можна знайти у тлумачному словнику, ним є дійсна, не вигадана подія, дійсне явище, те, що сталося, відбулося насправді [200].

Factum (лат.) – зроблене, дія, подія, вчинок [27, с. 917].

Якщо факт юридичного значення не має, він не є юридичним, не має правових наслідків. Немає у такому разі значення мета його встановлення – у порядку окремого провадження можуть бути встановлені лише факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Відповідно, факти, від яких виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб не залежить, у порядку окремого провадження не встановлюються. Скоріше слід вести мову не про термінологічну різницю, а про особливу сферу застосування та спеціальний порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення у порядку окремого провадження.

Той аргумент, що факт має саме для заявника юридичне значення, також не є таким, що розмежовує аналізовані поняття. До суду для встановлення факту, що має юридичне значення, може звернутись особа як у власних інтересах, так і в інтересах іншої особи (орган або особа, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб).

Якщо прийняти позицію автора про співвідношення понять «юридичні факти» та «факти, що мають юридичне значення», як родове та видове, то думка автора завершеною не виглядає. Не зрозуміло, які інші види, окрім фактів, що мають юридичне значення, та за якими критеріями слід у такому разі виділяти у юридичних фактах.

Законодавець у редакції ч. 1 та ч. 2 ст. 234 ЦПК України використовує терміни «юридичні факти», «факти, що мають юридичне значення».

У науковій літературі юридичні факти визначаються як передбачені правовими нормами обставини, які тягнуть за собою встановлення, зміну і припинення правовідносин. Вказується, що поняття юридичного факту включає два основних моменти: наявність явищ дійсності – подій чи дій (матеріальний момент); їх передбаченість у нормах права в якості підстав для правових наслідків (юридичний момент). Цікаву філософську думку висловлював В. О. Штофф: «коли ми говоримо про події чи явища, ми їх розглядаємо онтологічно, безвідносно до суб’єкта… Коли ж ми ці ж події називаємо «фактами», ми їх розглядаємо гносеологічно, тобто у їх відношенні до суб’єкта пізнання. До гіпотез і теорій, які створюються на основі фактів..» [26].

Враховуючи зазначене, вважаємо обґрунтованою позицію ототожнення фактів, що мають юридичне значення та юридичних фактів із необхідністю підкреслити, що конкретизація тих чи інших юридичних фактів має свої галузеві особливості.

Ні Кодекс адміністративного судочинства України[42], ні Господарський процесуальний кодекс України [18] не містять положень про встановлення фактів, що мають юридичне значення, що дозволяє констатувати можливість розгляду таких справ лише за правилами цивільного судочинства (якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення, позасудового).

У порядку окремого провадження встановлюються факти, які об’єктивно, реально існували (існують), від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, однак які в силу обставин (наприклад, неможливість реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану відповідного факту) потребують встановлення судом.

Таким чином, фактами, що мають юридичне значення та які можуть бути встановлені у порядку окремого провадження, є такі реальні обставини, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб та для встановлення яких законом не визначено іншого порядку.

Відповідно до ч. 4 ст. 256 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Якщо із спором про право, в силу прямої вказівки закону, різночитань не виникає (відповідні процедурні питання будуть розглянуті у наступному розділі), то щодо спору про факт серед науковців одностайності немає.

Поширеною є позиція про те, що в порядку окремого провадження може мати місце спір про факт (фактичні обставини справи) [62, с. 14]. Має місце наукова позиція про те, що спір про право може передбачати спір про факт [33, с. 44; 64, с.14], а може його виключати [29, с. 39].

Так, на думку П. Ф. Єлісейкіна встановлення юридичного факту у порядку окремого провадження може матимісце лише за відсутності спору про достовірність факту, а в іншому випадку встановлення факту має здійснюватися судом у загальнопозовному порядку[28, с. 16].

О. О. Мельников вважає, що виникнення спору про юридичний фактзавжди зумовлює виникнення спору про обумовлене ним право, і їх не можнароз’єднати, так як судове встановлення того чи іншого юридичного фактуздійснюється не як самоціль, не заради самого факту, а заради тих прав, якінерозривно пов’язані з цим фактом [60, c. 7, 11].

А ось М. М. Ясинок вважає, що в окремомупровадженні може мати місце конфлікт інтересів, який не є правом, оскількиінтереси заявника і заінтересованої особи реально не перетинаються. Природа такого конфлікту полягає у тому, що, по-перше, він фактично породжується самим окремим провадженням; по-друге, такий конфлікт не виходить за межі даної справи; по-третє, він стосується лише юридичного факту і відповідає лише на питання, чи мав місце такий факт, чи мала місце така подія; по-четверте, така конфліктність стосується лише немайнових інтересів особи; по-п’яте, в такому конфлікті відсутні сторони в процесуальному їх розумінні; по-шосте, як заявники, так і заінтересовані особи в окремому провадженні на рівні конфлікту інтересів не набувають спеціальних процесуальних прав сторін, передбачених ст. 31 ЦПК [257, с. 6].

Слушно вказує і Д. М. Чечот на те, що спір про факт в окремому провадженні можливий і наявність або відсутність факту має бути судом встановлена, якщо спір про факт не перейшов у спір про право [253, с. 19].

Характеризуючи справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, як складової справ окремого провадження, Т. Л. Лузан також вказує на допустимість наявності спору про факт, але не спору про право. При цьому, на її думку, спір про право в таких справах не обмежується лише спором про право сімейне [58, с.78].

Т. Ц. Кашперська, аналізуючи це питання, розділяє позицію І. В. Андронова, відповідно до якої наявність чи відсутність будь-якого права залежить від настання (чи ненастання) певних юридичних фактів, з якими закон пов’язує його виникнення. Проте характерною рисою юридичних фактів, які встановлюються в порядку окремого провадження, є те, що їх правові наслідки відбуваються вже поза межами судового процесу і встановлюються у позасудовому порядку. Суд у порядку окремого провадження не визначає наявність чи відсутність права, яке виникає на підставі встановлених ним фактів. Це здійснюють інші уповноважені на це органи на підставі судового рішення про встановлення факту, що має юридичне значення [38, с. 44].

Нами поділяється точка зору про те, що у порядку окремого провадження допускається спірність факту, яка не означає безумовної наявності спору про право. Сам по собі факт звернення до суду означає, що існування того чи іншого факту, що має юридичне значення, не є очевидним та потребує судового встановлення. Процедура такого встановлення передбачає залучення заінтересованих осіб, дослідження та оцінку доказів то вчинення інших дій, за результатом яких суд має впевнитись у беззаперечності, дійсності факту, що встановлюється. Усунення всіх сумнівів щодо факту, що має юридичне значення, тягне за собою ухвалення рішення про його встановлення. Якщо ж судом буде виявлено спір про право, він зобов’язаний буде вжити процесуальних дій, визначених ЦПК України (відмова у відкритті провадження у справі або залишення заяви без розгляду).

Факти, що мають юридичне значення, можуть бути встановлені у судовому або позасудовому порядку.

У статті 256 ЦПК України закріплено правило, відповідно до якого у судовому порядку можуть бути встановлені визначені у ній, а також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, окрім тих, щодо яких законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Тобто від фактів, які можуть бути встановлені у порядку окремого провадження, має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.

Те, що не будь-які факти можуть встановлюватись в порядку окремого провадження, а лише ті, що мають юридичне значення, нами вже вказувалось.

Наступна вимога законодавця стосується зв’язку таких фактів із правами: виникнення, зміна або припинення останніх має залежати від фактів, що встановлюються. Наприклад, у цей час поширеним є звернення до суду для встановлення факту участі у бойових діях та/чи факту отримання поранення під час таких дій з метою реалізації права на отримання статусу учасника бойових дій [162; 163; 164; 165]. Мають місце і безпідставні та нетипові звернення до суду, наприклад, для встановлення факту відсутності волі повернення до України [215].

У будь-якому разі від фактів, що можуть встановлюватись у порядку окремого провадження, має залежати виникнення, зміна чи припинення прав фізичної особи.

Права, на які вказує законодавець, можуть бути як особистими, так і майновими. Наприклад, встановлення факту володіння будівлею на праві власності пов’язано із майновим правом – правом власності, а встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 р. – із немайновими правами, пов’язаними із набуттям громадянства України.

Суб’єктом таких прав, як відзначає законодавець, має бути лише фізична особа. Попри те, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, спеціальною нормою встановлено обмеження за суб’єктним складом. Детальніше це питання буде розглянуто при аналізі особи заявника.

Цікавою є пропозиція Т. Л. Лузан щодо закріплення в чинному законодавстві України спрощеної позасудової процедури встановлення сімейно-правових юридичних фактів органами державної реєстрації актів цивільного стану та передбачення здійснення реєстрації будь-яких сімейно-правових юридичних фактів (проживання однією сім’єю чоловіка і жінки без шлюбу, перебування на утриманні тощо) за процедурою, подібною до реєстрації актів цивільного стану, що дозволить, на її думку, надати відповідним фактам юридичної достовірності та позбавить заінтересованих осіб потреби в подальшому домагатися їх встановлення в судовому порядку [58, с. 22, 109, 228].

Разом з тим, ця пропозиція носить загальний характер та потребує, на нашу думку, більш детального розгляду. Те, що суб’єктами здійснення реєстрації пропонується визначити органи державної реєстрації актів цивільного стану означає, що реєстрації мають підлягати саме акти цивільного стану, адже в іншому разі йтиметься про розширення кола повноважень таких органів та наділення їх правом здійснювати реєстрацію не лише актів цивільного стану, а й «будь-яких сімейно-правових юридичних фактів», при цьому відповідна процедура має бути «подібною» до процедури реєстрації актів цивільного стану.

Звернімося до законодавства у сфері реєстрації актів цивільного стану.

Виходячи із того, що актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків (ч.1 ст.49 ЦК України [236], ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» [76]) можна стверджувати, що законодавець не обмежив види таких актів, а визначив ознаки, яким такі акти мають відповідати.

Тобто не будь-який юридичний факт, а лише той, який нерозривно пов’язаний із фізичною особою та здійснює визначений у законі вплив на її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків.

Так, ч. 2 ст. 49 ЦК України закріплено невичерпний перелік актів цивільного стану, а саме: народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

Не всі із цих актів цивільного стану підлягають державній реєстрації. Відповідно до ч. 4 ст. 49 ЦК України реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Тобто перепон на рівні ЦК України для існування та реєстрації інших, окрім визначених у цій статті актів цивільного стану, немає. Разом з тим, ч. 4 ст. 49 ЦК України відсилає до закону, яким є Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» [236].

Ч. 1 ст. 3 цього Закону визначено, що у встановлених законом випадках державна реєстрація актів цивільного стану є обов’язковою. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація актів цивільного стану проводиться відповідно до цього Закону, Цивільного та Сімейного кодексів України та інших актів законодавства органами державної реєстрації актів цивільного стану[76].

Тобто, обов’язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян підлягають визначенні законом акти (відомості про народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть).

Щодо пропозиції Т. Л. Лузан цілком можливим є закріплення шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та відповідного підзаконного акта (Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні» [124], окрім обов’язкової, добровільної реєстрації інших актів цивільного стану. Однак має йтись саме про інші акти цивільного стану, а не про «будь-які сімейно-правові факти», адже відповідну реєстрацію мають здійснювати саме органи державної реєстрації актів цивільного стану (ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»), відповідно до їх компетенції (ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»), щодо актів цивільного стану ( ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану») і у межах сфери дії (ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану») [76].

Вказане зумовлене і тим, що встановлення тих чи інших фактів у позасудовому порядку може здійснюватись не лише органами державної реєстрації актів цивільного стану. Наприклад, питання, пов’язані визначенням статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, із встановленням відповідних фактів чи фактів необґрунтованої видачі посвідчення відповідної категорії, вирішуються відповідними комісіями, які створюються згідно положень Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [118]. До числа нотаріальних дій, що вчиняють нотаріуси, віднесено посвідчення фактів, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту, що фізична особа є живою; факт перебування фізичної особи в певному місці (ст. 34 Закону України «Про нотаріат») [80].

Також суб’єктом встановлення юридичних фактів, як вказує Міністерство юстиції України, є державний реєстратор прав на нерухоме майно, за посередництвом якого у учасників цивільних правовідносин виникають, змінюються або припиняються речові права на нерухоме майно та/або їх обтяження. Коло юридичних фактів, які підлягають встановленню, а також юридичний інструментарій (засоби, способи, підходи), що може використовуватися державним реєстратором для встановлення юридичних фактів, передбачаються нормами чинного законодавства [21].

Аналізуючи факти, що мають юридичне значення, та які встановлюються у порядку окремого провадження, слід звернути увагу і на їх преюдиціальність, як характерну властивість.

У повній мірі розділяємо думку А. В. Коструби про те, що юридичні факти, встановлені судовим рішенням у порядку окремого провадження, мають сильнішу преюдиціальну властивість, ніж ті, що встановлені в порядку позовного провадження. Адже останні не потребують повторного встановлення лише у випадку, коли новий спір виникає між тими самими сторонами, при вирішенні спору між якими ці факти були встановлені, або якщо вони встановлені щодо особи, а не обставин справи (ст. 61 ЦПК України). Автор підсумовує, що преюдиціальна сила таких юридичних фактів має відносний до сторінспору характер і не поширюється на правовідносини сторін спору з третімиособами. Водночас природа юридичних фактів, встановлених судовимрішенням у порядку окремого провадження, має преюдиціальний характердля необмеженого кола осіб, а тому за загальним правилом не потребуєдодаткового встановлення[50, c.138-139].

Основні права і свободи закріплені у Загальній декларації прав людини [35]. Відповідні положення відтворено і у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої права і свободи є тісно взаємопов’язаними. У Конвенції вони розташовані в одному розділі І «Права і свободи». Цей взаємозв’язок і співвідношення проявляються і безпосередньо в конструкції норми. Так, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Відповідно до ч. 1 ст. 10 - кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Відповідно до ч. 1 ст. 11 - кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів [48].

Фактично, свобода є можливістю реалізувати право на свій розсуд чи у відповідності до переконань, діяти тим або іншим чином, обираючи той чи інший спосіб, індивідуально чи спільно з іншими учасниками відносин. Такі права і свободи можуть бути обмежені, однак, яке випливає із ст. 18 Конвенції: «обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені»[48]. Втручання у здійснення свобод є можливим виключно у випадках, встановлених законом, із законною метою та у разі, коли це дійсно необхідно для демократичного суспільства.

Питання свобод тісно пов’язане із особистими немайновими благами. Так, відповідно до ч. 1 ст. 201 ЦК України до числа особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, віднесено свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. До числа конституційних особистих немайнових прав законодавець відносить, зокрема, право на свободу та особисту недоторканність, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч. 1 ст. 270 ЦК України).

У науковій літературі вказується, що більшість вчених визнають ідентичність прав і свобод за юридичною природою та засобами гарантування, водночас, вказуючи на деякі особливості цих двох категорій [4, с. 33]. Аналізуючи поняття суб’єктивного права та свободи С. С. Бичкова суб’єктивне право розглядає як вид та міру можливої поведінки суб’єкта, правомочність діяти за власним бажанням у межах, визначених законом. Водночас, як вона вказує, свобода – це можливість особи діяти на власний розсуд, робити все те, що не заборонено законом у межах, визначених суб’єктивним правом. Автор приходить до висновку, що термін «свобода» є вужчим за термін «право», свобода, фактично, є змістом права, а право, відповідно, - це міра свободи. [4, с. 34]. Цілком поділяємо вказану точку зору.

Однак чи є (буде) можливим встановлення факту, що має юридичне значення, не лише для охорони прав та інтересів особи, а й для її свобод у разі доповнення положень ЦПК України щодо визначення окремого провадження як виду непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються, зокрема, цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи (ч.1 ст.294 проекту ЦПК України) [146]?

Чи можуть бути свободи об’єктом самостійного судового захисту у порядку окремого провадження? Свободи, які згідно закону підлягають охороні, мають захищатися судом у разі, якщо матимуть місце (виникатимуть) перешкоди для їх здійснення.

У контексті встановлення фактів, що мають юридичне значення, слід пам’ятати, що йдеться про конкретні обставини, такі, що існують (а не виникнуть у майбутньому). У порядку окремого провадження можуть встановлюватися факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб. Вважаємо, що свободи, як можливості особи, гарантовані міжнародними актами та національним законодавством України, не можуть виникати, змінюватися або припинятися у залежності від встановлення судом того чи іншого факту. Встановлення факту, що має юридичне значення, здійснює вплив на особисті чи майнові права особи, однак вільний вибір того як саме їх реалізувати (чи не реалізувати) і є проявом свободи особи, її можливостей діяти будь-яким, не забороненим законом чином, однак у межах, визначених суб’єктивним правом.

<< | >>
Источник: САНІН БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Встановлення в порядку цивільного судочинства фактів, що мають юридичне значення Київ, 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Правова природа фактів, що мають юридичне значення і підлягають встановленню у порядку цивільного судочинства:

  1. Особливості розгляду справ про встановлення фактів, що минуть юридичне значення
  2. ГЛАВА 6 РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  3. Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  4. Глава XXXI СПРАВИ ПРО ЗМІНУ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  5. § 5. Розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  6. Глава 21. РОЗГЛЯД СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  7. Які умови визначення юрисдикції суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення?
  8. Встановлення фактів, що мають юридичне значення
  9. САНІН БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ. ДИСЕРТАЦІЯ встановлення в порядку цивільного судочинства фактів, що мають юридичне значення Київ, 2017, 2017
  10. ЗМІСТ
  11. РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНСТИТУТУ ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ, В ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
  12. 1.1.Розвиток наукової думки та методи дослідження інституту встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -