<<
>>

Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора

Ряд положень щодо ролі прокуратури у системі кримінальної юстиції викладені у міжнародно-правових актах, аналіз яких необхідний для чіткого визначення функцій прокурора у кримінальному провадженні. Так, Керівні принципи ООН щодо ролі обвинувачів передбачають, що обвинувачі відіграють активну роль у кримінальному провадженні, включаючи обвинувачення, і, коли це дозволяється законом або відповідає місцевій практиці, в розслідуванні злочину, нагляді за законністю цих розслідувань, нагляді за виконанням рішень суду та здійсненні інших функцій як представників інтересів держав (п. 11). Обвинувачі не починають або не продовжують обвинувачення або роблять все можливе для зупинення провадження в тих випадках, коли неупереджене розслідування вказує на необґрунтованість обвинувачення (п. 14) [353].

У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя зазначено, що прокурори в усіх системах кримінального правосуддя вирішують питання про відкриття або продовження кримінального переслідування; підтримують обвинувачення в суді; можуть оскаржувати або вносити апеляційні подання на всі або деякі судові рішення. В певних системах кримінального правосуддя прокуратура також: здійснює державну кримінальну політику, з урахуванням, по змозі, регіональних і місцевих умов; веде розслідування, керує ним або здійснює нагляд за ним; забезпечує надання ефективної допомоги потерпілим; ухвалює рішення щодо заходів альтернативних кримінальному переслідуванню;

здійснюють нагляд за виконанням рішень судів; тощо [728]. Діяльність прокурора за законодавством України у цілому вкладається у виділені напрямки діяльності, але натепер діюче законодавство України не передбачає ухвалення прокурором рішень щодо заходів, альтернативних кримінальному переслідуванню.

Слід зазначити, що статус прокурора у кодексах зарубіжних держав також визначається через його функції та повноваження.

У КПК Франції ст. 31 передбачає, що прокурор здійснює публічний позов [1228], а ст. 40, 401 надають йому повноваження починати кримінальне переслідування на основі принципу доцільності. Крім того, під керівництвом прокурора здійснюється дізнання (ст.ст. 12,13 [1228]).

За КПК ФРН, пред'явлення публічного обвинувачення належить до обов'язків прокуратури. Якщо законом не встановлено інше, вона зобов'язана організовувати переслідування всіх злочинних діянь, які підлягають переслідуванню, за наявності достатніх фактичних підстав (пар. 152) [182]. У цілому на прокуратуру у кримінальному процесі покладено три основні функції: вона є «господарем дізнання», підтримує державне обвинувачення на стадії провадження щодо віддання обвинуваченого до суду і на стадії судового розгляду, а також є органом, що здійснює виконання кримінальних покарань [87, с. 62].

За кодексами інших держав, на прокурора покладається здійснення кримінального переслідування (Модельний КПК для держав-учасниць СНД [572], Республіки Казахстан [904], КПК РФ [907], КПК Республіки Молдова [905], КПК Туркменістану [810], КПК Грузії [900], КПК Республіки Вірменія [902], КПК Азербайджанської Республіки [899]), підтримання державного обвинувачення в суді (КПК Республіки Білорусь [903], КПК Республіки Молдова [905], КПК Туркменістану [810], КПК Грузії [900], КПК Республіки Вірменія [902], КПК Азербайджанської Республіки [899]), нагляд при провадженні досудового розслідування (КПК Республіки Білорусь, КПК Республіки Казахстан [904], КПК РФ [907], КПК Туркменістану [810], КПК

Республіки Вірменія [902], КПК Азербайджанської Республіки [899]), процесуальне керівництво розслідуванням (КПК Республіки Білорусь [903], Модельний КПК для держав-учасниць СНД [572], КПК Республіки Молдова [905]*, КПК Грузії [900], КПК Азербайджанської Республіки [899]), розслідування (Модельний КПК для держав-учасниць СНД [572], КПК Грузії [900]).

Спільним є визнання таких функцій прокурора, як кримінальне переслідування (хоча частіше указується на підтримання обвинувачення, а у КПК Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки та Вірменії взагалі указується і переслідування, і обвинувачення); нагляд або процесуальне керівництво (хоча у КПК Республіки Білорусь та Азербайджанської Республіки указується і нагляд, і керівництво). Нетиповим у сучасних умовах є визнання прокурорського нагляду за судовими рішеннями, як це передбачається у КПК Республіки Казахстан.

У Концепції реформування кримінальної юстиції України 2008 р. було передбачено, що у сфері кримінальної юстиції прокуратура в Україні має стати єдиним органом, на який покладається виконання таких функцій: а) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність та досудове розслідування; б) кримінальне переслідування особи, в тому числі висунення обвинувачення, процесуальне керівництво досудовим розслідуванням та складання обвинувального акта; в) нагляд за додержанням законів органами та установами, які виконують судові рішення у кримінальних справах, а також застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян. Досудове розслідування органами прокуратури може проводитись лише у виняткових випадках, спеціально визначених законом [396].

Нормативно закладена у конституційному та кримінальному процесуальному законодавстві України різниця у напрямках кримінально - процесуальної діяльності прокурора, що характерно для різних моделей організації діяльності прокуратури, вимагає окремого розгляду його функцій у:

Вказується на керівництво кримінальним переслідуванням (п. 37 ст. 6).

досудовому провадженні; судовому провадженні; провадженні із перевірки судових рішень; провадженні із виконання судових рішень.

Конституційною функцією прокурора у досудовому провадженні є нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (п. 3 ст. 121 Конституції України [394]). Кримінально-процесуальна його функція визначена як нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36 КПК). Вважаємо наявність цієї кримінально-процесуальної функції [27, с. 21; 34, с. 61; 38, с. 104; 59, с. 164; 71; 90, с. 6; 141, с. 25; 177, с. 241; 229, с. 72; 264, с. 63; 466; 576, с. 83; 722, с. 153; 784, с. 101; 848, с. 122; 1106, с. 32; 1126, с. 20; 1129, с. 34; 1143; 1155; 1176, с. 26] беззаперечною.

Не менш поширеною є і точка зору, що прокурор здійснює у досудовому провадженні функцію кримінального переслідування [13, с. 71; 89, с. 39; 90, с. 67; 207; 211, с. 253; 223; 224, с. 67; 262; 263; 267; 268, с. 200; 271, с. 10; 365, с. 75, 76; 330, с. 6; 404; 412, с. 333; 461, с. 29; 506, с. 384; 516, с. 195-196; 783; 784, с. 101; 817, с. 43; 1106, с. 116; 1137, с. 91-92; 1185, с. 8] (обвинувачення [55; 59, с. 164; 71; 177, с. 241; 645; 653, с. 92; 746, с. 59; 761, с. 55; 834, с. 146; 1152, с. 47-48]); на це вказувалося і у Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженій Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. [396], хоча КПК 2012 р. у цьому контексті цей термін не вживає, відносячи прокурора до сторони обвинувачення. Слід відмітити, що у літературі висловлено позицію, що засобами здійснення кримінального переслідування є фактично усі повноваження прокурора, передбачені ст. 36 КПК [467, с. 8]. Мабуть, Л.А. Легеза також розуміє категорію кримінального переслідування у т. зв. «широкому значенні», коли воно фактично ототожнюється із здійсненням кримінального провадження. З іншого боку, стверджується, що «позбавлення прокурора функції кримінального переслідування на досудовому слідстві є справою часу» [882]. Враховуючи такі повноваження прокурора за КПК 2012 р., як: повідомляти особі про підозру та погоджувати повідомлення про підозру; затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акта чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені клопотання - очевидно, що цей час ще не настав.

Як окрема функція прокурора у досудовому провадженні розглядається і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням [62, с. 4; 71; 89, с. 39; 141, с. 25; 177, с. 241; 271, с. 10; 330, с. 6; 490, с. 269; 817, с. 44; 876, с. 50; 892, с. 120; 896, с. 137; щодо визначення див.: 754]. Відповідь на запитання, чи є процесуальне керівництво самостійною функцією прокурора, поряд із наглядом, вимагає детального аналізу повноважень прокурора. Як указувалося вище, критерії розмежування повноважень, що відносяться, відповідно, до повноважень із керівництва та повноважень із здійснення нагляду, так і не сформульовано, і, відповідно, навіть серед прибічників ідеї про виділення функції процесуального керівництва або повноважень із процесуального керівництва немає єдності щодо переліку відповідних повноважень [39, с. 414; 89, с. 44; 141, с. 30; 206, с. 71, 72; 271, с. 15; 330, с. 6; 817, с. 46]. Аналізуючи ці підходи, можна стверджувати, що, по суті, усі повноваження прокурора, які були передбачені ст. 227 КПК 1960 р., можна віднести до контрольних (крім порушення кримінальної справи та допуску захисника до участі у справі).

Що стосується КПК 2012 р., то також погляди науковців про віднесення повноважень прокурора до нагляду або керівництва відрізняються диверсифікованістю [201, с. 326-327; 549; 1202, с. 29]. Н.В. Марчук зроблено цікавий, хоча і небезспірний висновок про те, що процесуальне керівництво досудовим розслідуванням може розумітися у вузькому і широкому значенні. У вузькому значенні його зміст визначають повноваження третьої з виокремлених груп[9], а саме, вони спрямовані на забезпечення швидкого, повного і неупередженого розслідування. У широкому розумінні зміст процесуального керівництва як форми нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування складають усі перелічені групи повноважень. Саме такого широкого підходу дотримується і законодавець при конструюванні процесуального статусу прокурора у кримінальному провадженні [548, с. 375].

Не можна повністю погодитися із цією точкою зору, адже законодавцем дещо некоректно сконструйовано ст. 36 КПК, на що вже зверталася увага у літературі [410, с. 42; 669, с. 53-54], де йому не вдалося розмежувати кримінально-процесуальні функції прокурора, у зв'язку із чим ряд повноважень, у тому числі і ті, що здійснюються у межах інших функцій, було автоматично віднесено до повноважень із здійснення прокурорського нагляду у формі процесуального керівництва.

Очевидно, що більша частина повноважень прокурора у стадії досудового розслідування, викладених у ст. 36 КПК, має керівний характер (п.п. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 16, 18, а також повноваження доручати органу досудового розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про перейняття кримінального провадження, перевіряти повноту, всебічність та об’єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні). Таким чином, ті повноваження прокурора, які пов'язані із організацією процесу досудового розслідування, визначенням напрямів розслідування, координацією процесуальних дій, сприянням створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпеченням дотримання у процесі розслідування вимог законодавства України (повноваженнями із процесуального керівництва прокурором досудовим розслідуванням), мають контрольний характер. Тому не буде перебільшенням стверджувати, що вище перелічені повноваження прокурора мають контрольний, а не наглядовий характер; тобто наглядових повноважень «у чистому вигляді» у досудовому провадженні прокурор не має.

Прокурор, затверджуючи обвинувальний акт, висуває обвинувачення, тобто здійснення кримінального переслідування у досудовому провадженні трансформується в обвинувачення. При дослідженні та затвердженні обвинувального акта наявне, на нашу думку, поєднання функцій прокурорського нагляду та кримінального переслідування; прокурорський нагляд - при дослідженні акта, аналізі його та додатків вимогам КПК; при прийнятті рішення про затвердження реалізується одночасно функція прокурорського нагляду, оскільки це є наслідком аналізу роботи слідчого та здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням, та кримінального переслідування, оскільки при затвердженні (або складенні нового) обвинувального акта висувається обвинувачення, а клопотання, відповідно, трансформується кримінальне переслідування. Відповідно, це виключає можливість визнання функцією такого виділяємого напрямку діяльності, як прокурорський нагляд за закінченням розслідування [264, с. 63], оскільки відповідні повноваження реалізуються або у межах функції прокурорського нагляду, або у межах функції кримінального переслідування.

На основі положень КПК України 2012 р. виділено різні функції прокурора у досудовому провадженні [177, с. 241; 201, с. 327; 205, с. 363; 271, с. 10; 472, с. 388; 653, с. 92; 839, с. 63; 876, с. 50; 1200, с. 85, 126, 152, 154, 156, 170, 190, 198; 1021, с. 105; 1201, с. 105]. Деякі пропоновані у літературі функції прокурора не мають ознак, характерних для кримінально-процесуальних функцій: самостійного характеру (встановлення об’єктивної істини у справі [896, с. 56], захист [761, с. 55; 834, с. 146; 895], організаційно-контрольна функція за проведенням досудового кримінального провадження [875, с. 50] (функція прокурора з організації проведення досудового кримінального провадження [875, с. 52]), функції безпосередньої участі у розслідуванні кримінального правопорушення [839, с. 63; 1200, с. 152, 154]); правового характеру (розслідування [722, с. 48][10] [11] або дослідження обставин справи [330, с. 6]); процесуального характеру (координація дій суб'єктів досудового розслідування у справі [224, с. 67]; координаційна функція [1200, с. 181]; організаційно-забезпечуюча [1200, с. 198] функція).

Таким чином, у досудовому провадженні прокурор реалізує: функцію прокурорського нагляду*; функцію кримінального переслідування.

Поза межами визначених функцій залишаються деякі повноваження прокурора у кримінальному провадженні. Так, у відповідності до ч. 2 ст. 36 КПК, прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений пред’являти цивільний позов в інтересах держави та громадян, які через фізичний стан чи матеріальне становище, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права, у порядку, передбаченому КПК та законом. Відмітимо, що це положення суперечить ч. 3 ст. 128 КПК, яка передбачає, що цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом, також в інтересах громадян, які через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. Крім того, ч. 3 ст. 128 передбачає, що цивільний позов в інтересах держави пред’являється прокурором. Тобто прокурор має повноваження пред'являти цивільний позов, здійснювати його підтримання, зокрема, у судовому провадженні.

Правова природа таких повноважень у літературі визначається неоднаково [354, с. 84; 459, с. 254; 662, с. 9, 83; 777, с. 46; 889, с. 72; 1200, с. 136]. Враховуючи спрямованість діяльності прокурора - відстоювання цивільно-правових інтересів потерпілого від кримінального правопорушення, а також цивільно-правових інтересів держави, слід визнати, що прокурор здійснює функцію забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Крім того, враховуючи положення ст. 11 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 04.03.1996 р., яка передбачає, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до ст. 2 цього Закону орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов’язані роз’яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди, та ст. 12 цього ж закону, прокурора слід визнати суб'єктом реалізації реабілітаційної функції.

Прокурор за КПК України має ряд повноважень, пов'язаних із наданням міжнародної правової допомоги (у широкому розумінні), передбачених п.п. 1619 ст. 36 КПК. Частина 2 ст. 603 передбачає, що судовий розгляд питання про виконання вироку суду іноземної держави здійснюється за участю прокурора. У відповідності до ч. 1 ст. 610 КПК, судовий розгляд питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України здійснюється за участю прокурора. Правова природа цих повноважень є різною.

Так, повноваження погоджувати запит органу досудового розслідування про міжнародну правову допомогу, передання кримінального провадження; доручати органу досудового розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про перейняття кримінального провадження, перевіряти повноту, всебічність та об’єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні; перевіряти перед направленням прокуророві вищого рівня документи органу досудового розслідування про видачу особи (екстрадицію), повертати їх відповідному органу з письмовими вказівками, якщо такі документи необгрунтовані або не відповідають вимогам міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України чи законам України, здійснюються у межах функції прокурорського нагляду. Що стосується повноваження доручати органам досудового розслідування проведення розшуку і затримання осіб, які вчинили кримінальне правопорушення за межами України, виконання окремих процесуальних дій з метою видачі особи (екстрадиції) за запитом компетентного органу іноземної держави, доручати органу досудового розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу, перевіряти повноту і законність проведення процесуальних дій, то вони здійснюються у межах функції міжнародного співробітництва. У межах цієї ж функції прокурор бере участь у судовому розгляді питання про виконання вироку суду іноземної держави та питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України.

У наукових джерелах відзначається багатофункціональність у діяльності прокурора не тільки у досудовому, а й у судовому провадженні.

Найбільш поширеною є точка зору, що прокурор здійснює кримінальне переслідування [211, с. 253; 404, с. 346-384; 516, с. 195-196; 773, с. 98; 896, с. 198; 1106, с. 202-223; 1141, с. 91-92] (обвинувачення [55; 340, с. 32; 836, с. 186; 893, с. 31: 653, с. 92; 1152, с. 43; 1205], підтримання обвинувачення [638, с. 107; 876, с. 54; 1197, с. 90, 92], підтримання державного обвинувачення [132, с. 29; 340, с. 15; 400, с. 138; 571, с. 15], державне обвинувачення [340, с. 29; 510]). Конституційна функція прокуратури в Україні сформульована як підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121), а п. 15 ч. 2 ст. 36 КПК уповноважує прокурора «підтримувати державне обвинувачення в суді». У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя [728] указано, що прокурори в усіх системах кримінального правосуддя підтримують обвинувачення в суді.

Відмітимо, що у літературі неодноразово обґрунтовано зверталася увага на те, що таким формулюванням законодавець звузив зміст участі прокурора у судовому кримінальному провадженні [410, с. 49; 670, с. 121].

Вважаємо беззаперечним, що, незважаючи на те, що ні Конституція України, ні КПК не вживають термін «кримінальне переслідування» в аспекті діяльності прокурора, що він реалізує цю функцію як у досудовому, так і у судовому провадженні, тільки у різних формах. У судовому провадженні ця функція здійснюється у формі обвинувачення. Враховуючи різні найменування: обвинувачення, підтримання обвинувачення, підтримання державного обвинувачення, державне обвинувачення, слід коротко зупинитися на розгляді їх співвідношення в аспекті діяльності прокурора у суді.

Законодавець надав легальне визначення поняттям «обвинувачення» та «державне обвинувачення», однак, на жаль, не повністю використавши при цьому досягнення теорії кримінально-процесуальних функцій.

Так, п. 13 ст. 3 КПК визначає обвинувачення як твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому Кодексом. Державне обвинувачення визначено як процесуальну діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (п. 3 ст. 3 КПК). Аналізуючи вищевикладені нормативні визначення категорій «обвинувачення» та «державне обвинувачення», можна стверджувати, що у КПК України використано і матеріально-правове, і процесуальне значення терміна «обвинувачення» (в аспекті державного обвинувачення, яке визначено як «процесуальна діяльність прокурора»).

При цьому державне обвинувачення є різновидом кримінального переслідування як основної кримінально-процесуальної функції та обвинувачення у матеріально-правовому значенні. У матеріально-правовому значенні категорію державного обвинувачення можна визначити як зафіксоване у процесуальному акті (обвинувальному висновку), затвердженому прокурором, твердження прокурора про вчинення конкретною особою кримінально караного діяння, передбаченого нормою кримінального закону, яке породжує обов'язок органів, що здійснюють правосуддя, розглянути питання про винність і покарання вказаної особи [435].

Державне обвинувачення на основі положень КПК України визначається як сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом свого акта про винуватість обвинуваченого [341, с. 12]. Водночас вважаємо процесуальну діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, точніше іменувати не як «державне обвинувачення» (яке є ширшим за своїм змістом), а як «підтримання державного обвинувачення у суді».

Визначення діяльності прокурора у суді саме як підтримання державного обвинувачення наявні у доктрині [36; 354, с. 84; 364; 375, с. 43; 404, с. 358; 411, с. 89; 435; 534, с. 107; 782, с. 37]. Цим термінологічним сполученням пропонували доповнити Закон України «Про прокуратуру» [709]: «Підтримання державного обвинувачення в суді є процесуальною діяльністю прокурора, спрямованою на доведення перед судом обвинувачення з метою забезпечення притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, або звільнення її від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках«» [245, с. 31].

Таким чином, у п. 3 ст. 3 КПК України, по суті, надано визначення «підтримання державного обвинувачення», а не «державного обвинувачення», оскільки у визначенні підкреслено процесуально-діяльнісний аспект цієї категорії, а викладене у п. 13 ст. 3 КПК визначення обвинувачення відображає не процесуальне, а матеріально-правове значення цієї категорії.

Підтримання державного обвинувачення визначається і як сукупність засобів та методів реалізації у суді обвинувальної функції [761, с. 59]. У деяких дослідженнях підтримання обвинувачення ототожнюється із його здійсненням у суді [143]. В. Остапець запропонувала визначити, що підтримання державного обвинувачення - це процесуальна діяльність прокурора щодо формування та реалізації обвинувачення стосовно конкретної особи, яка вчинила злочин, що відображається в процесуальному акті, за результатами розгляду якого суд приймає рішення у певній кримінальній справі [622, с. 117]. Слід зазначити, що у літературі виділено також окрему категорію - реалізація обвинувачення [31; 557, с. 102-103; 759, с. 433-434]. Для охоплення усіх повноважень прокурора у суді у частині його обвинувальної діяльності логічним є застосування категорії «реалізація обвинувачення» на доктринальному рівні. Однак при цьому слід відразу висловити незгоду із включенням до змісту цієї категорії первинного формулювання обвинувачення, адже воно являє собою ще не реалізацію вже висуненої обвинувальної тези, а лише її висунення. Цей недолік характеризує визначення В. Остапець, яка до підтримання обвинувачення відносить і його формування, та С.М. Меркулова, який до реалізації обвинувачення відніс його формування, хоча не зовсім логічно підтримувати ще не сформоване обвинувачення. Відповідно, з цих же міркувань до реалізації обвинувачення не можна віднести його висунення. Саме тому на доктринальному рівні до реалізації обвинувачення слід віднести його відстоювання (підтримання, тобто обґрунтування у процесуальному аспекті, оскільки в аспекті мотивування як частини рішення обґрунтування буде елементом формулювання рішення), зміну, доповнення, висунення додаткового обвинувачення та відмову від обвинувачення.

На нормативному рівні ця проблема має вирішуватися дещо по-іншому.

По-перше, у Конституції України як функцію прокуратури слід закріпити

. . . . [12]

здійснення кримінального переслідування у кримінальному провадженні

замість підтримання державного обвинувачення у суді, що дозволить також зняти питання про спрямованість діяльності прокурора у досудовому провадженні та в особливих порядках кримінального провадження; по-друге, для приведення у відповідність із цими положеннями Конституції положень КПК слід викласти п. 15 ч. 2 ст. 36 у такій редакції: «15) здійснювати кримінальне переслідування у суді, у тому числі підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтримання державного обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення у порядку, встановленому цим Кодексом».

Виникає питання про те, у межах якої функції прокурор у суді підтримує приватне обвинувачення. Конституція Україні вказує на підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121) як на функцію прокуратури, а п. 15 ч. 2 ст. 36 КПК уповноважує прокурора «підтримувати державне обвинувачення в суді»; при цьому виключень щодо участі прокурора у суді у провадженні, що здійснюється у формі приватного обвинувачення, ст. 36 КПК не містить. Є точка зору, що прокурор, який брав участь у кримінальних провадженнях приватного обвинувачення, керувався однією з конституційних функцій прокуратури, а саме представництво інтересів громадян або держави в суді (ч. 2 ст. 121 КУ) [643, с. 150-151]. Із цим погодитися складно. Приватне обвинувачення у тому вигляді, яке мало місце за КПК 1960 р., характеризувалося такою рисою, як можливість трансформації його у публічне у разі, якщо прокурор вступав у справу; у такому випадку подальше провадження у справі нічим не відрізнялося від провадження у справах публічного обвинувачення, що вже дозволяє розглядати цю діяльність у межах підтримання обвинувачення, а не представництва. До речі, у Рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. [743] до випадку представництва інтересів громадянина або держави в суді в кримінальному судочинстві віднесено лише випадки, передбачені ст. 33 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 29 Кримінально-процесуального кодексу України (пред'явлення цивільного позову в інтересах держави або громадянина про відшкодування збитків, заподіяних злочином), не указавши на ст. 27 КПК 1960 р. Відповідь на це питання може залежати від декількох факторів. По- перше, у тій моделі приватного обвинувачення, яка мала місце за КПК 1960 р. і де прокурор у приватному обвинуваченні не брав участь у стадії судового розгляду, це питання взагалі не поставало, оскільки при вступі прокурора у справу обвинувачення трансформувалося у публічне (державне). За моделлю приватного обвинувачення у КПК 2012 р. прокурор опинився у певному функціональному вакуумі, оскільки, керуючись нормам Конституції та КПК, визначити його функцію неможливо, оскільки в обох цих документах мова йде лише про державне обвинувачення.

Таким чином, прокурор у судовому провадженні в суді першої інстанції є стороною та реалізує функцію кримінального переслідування, і не реалізує функцію нагляду (хоча такі думки, як і раніше, зустрічаються [323, с. 60; 889, с. 61; 1186]).

У юридичній доктрині є декілька підходів до визначення кримінально - процесуальної функції, яку здійснює прокурор у стадіях апеляційного та касаційного провадження [63, с. 23, 27; 64; 82, с. 399; 132, с. 30; 246, с. 52; 325, с. 107; 397, с. 87; 404, с. 54-55; 411, с. 281; 415, с. 14-15; 444, с. 42; 502, с. 554, 555; 570, с. 72-73; 602, с. 35; 668, с. 165; 731, с. 157; 794, с. 9; 834, с. 188; 857, с. 164; 876, с. 54; 896, с. 260-274; 889, с. 60, 119, 128; 1097, с. 7; 1130; 1172, с. 50; 1210].

При визначенні функціональної спрямованості діяльності прокурора у стадіях апеляційного і касаційного провадження необхідно враховувати специфіку цих проваджень, яка, безумовно, впливає на функції прокурора.

Як було обґрунтовано вище, у судовому розгляді прокурор є стороною та реалізує функцію кримінального переслідування. Однак надалі, після постановлення та проголошення рішення, характер діяльності прокурора може відрізнятися. У випадку, коли прокурор подає апеляцію на виправдувальний вирок суду, ухвалу про закриття кримінального провадження або ставить питання про скасування вироку у зв'язку з необхідністю погіршення становища обвинуваченого, він, безумовно, є обвинувачем і здійснює обвинувачення. Крім того, необхідно урахувати і те, що в апеляційному суді може бути здійснено дослідження обставин кримінального провадження, яке проводиться за правилами судового слідства у суді першої інстанції, за певними винятками.

У сучасному апеляційному провадженні перевіряється обґрунтованість вироку, ухвали. При цьому за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені

судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується (ч. 3 ст. 404 КПК). Тобто можна зробити висновок, що у стадії перегляду судових рішень в апеляційному порядку розглядаються питання доведеності обвинувачення.

У стадії перегляду судових рішень в касаційному порядку ситуація дещо інша. У відповідності до ч. 1 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Це відповідає предмету класичного касаційного оскарження, яким є юридична сторона, що свідчить про неправильність кінцевого судового рішення першої інстанції або суду апеляційної інстанції [454, с. 109]. Але чи можна стверджувати, що обвинувачення у цій стадії не розглядається? Обвинувачення у матеріально - правовому розумінні містить три складових - це фабула обвинувачення, його юридичне формулювання та правова кваліфікація [1092, с. 36]. Фабула утворює фактичну сторону обвинувачення. Якщо у цій стадії не перевіряється обґрунтованість вироку, не розглядається питання доведеності обвинувачення, то можна зробити висновок, що у цій стадії касаційний суд обвинувачення як таке не розглядає. Тобто не можна стверджувати про реалізацію обвинувачення у касаційному провадженні.

Разом із тим у касаційному провадженні прокурор може продовжувати здійснювати діяльність, яка спрямована на застосування до особи заходів кримінально-правового характеру, але не у формі доведення обвинувачення (що не здійснюється у касаційному провадженні), а у формі забезпечення правильного застосування матеріального та процесуального закону, справедливості покарання, у тому числі і для погіршення становища засудженого (через механізм скасування судового рішення - ч. 2, 3 ст. 437 КПК). Це слід розглядати як продовження здійснення кримінального переслідування, тобто як діяльність прокурора, спрямовану на забезпечення його законності та обґрунтованості, яка не охоплюється обвинуваченням і полягає в принесенні подання і (або) письмових заперечень на вирок суду першої інстанції і скаргу протилежної сторони [132, с. 30].

В апеляційному провадженні у випадку, якщо прокурор ставить питання про скасування вироку, ухвали у зв'язку з істотними порушеннями вимог КПК, обвинувальний елемент у його діяльності відсутній. Але не можна у цьому випадку стверджувати й про здійснення функції захисту, оскільки цільовою спрямованістю діяльності прокурора є не виправдання або пом'якшення покарання обвинуваченого, а забезпечення правосудності судового рішення. У літературі зроблена спроба виділити правозахисну функцію прокурора у цих та інших випадках [768; 896, с. 268-270]. Погоджуючись із наявністю

правозахисного елемента у такій діяльності прокурора, слід однак указати на те, що виділення подібної функції порушує логічність системи кримінально- процесуальних функцій, адже правозахисний елемент (або захист у широкому розумінні) наявний у багатьох кримінально-процесуальних функціях.

Саме тому слід розглядати питання про функціональну спрямованість діяльності прокурора залежно від стадії перевірки судового рішення. У стадії перегляду судових рішень в апеляційному порядку прокурор здійснює дві кримінально-процесуальні функції, однією із яких є кримінальне переслідування у формі обвинувачення.

Виникає запитання: яку кримінально-процесуальну функцію здійснює в апеляційному провадженні прокурор у випадку, якщо прокурор ставить питання про скасування вироку, ухвали у зв'язку з істотними порушеннями вимог КПК. Як указувалося вище, у такій діяльності прокурора чітко простежується елемент сприяння суду у забезпеченні законності при здійсненні правосуддя в кримінальних справах.

У стадії перегляду судових рішень у касаційному порядку прокурор функцію кримінального переслідування у формі обвинувачення не здійснює, однак його діяльність спрямована на забезпечення виправлення можливої судової помилки; тому, відповідно, слід стверджувати про продовження здійснення функції кримінального переслідування, однак не у формі обвинувачення, оскільки рішення вже набрало законної сили, а фактична його основа не перевіряється.

Враховуючи, що прокурор, оскаржуючи судове рішення, відстоює у першу чергу публічні інтереси, є представником держави, а його діяльність спрямована на забезпечення законності, обґрунтованості та правосудності судового рішення, кримінально-процесуальну функцію, що відображає зміст його діяльності у касаційному провадженні, а також в апеляційному провадженні, коли його діяльність не пов'язана із здійсненням функції кримінального переслідування у формі обвинувачення, можна визначити як законоохоронну функцію, визнавши тим самим обґрунтованість такої доктринальної пропозиції [415, с. 15].

У провадженні у Верховному Суді України виділено контрольно - пошукову, мотивувальну функції і функцію ініціювання перегляду та участі у судовому розгляді [1147, с. 9], однак наведене є не функціями, а окремими повноваженнями прокурора у відповідній стадії. У межах стадії перегляду судових рішень Верховним Судом перегляд пов'язаний також із перевіркою саме законності судових рішень. Однак, враховуючи положення ч. 4 ст. 447 КПК: перегляд виправдувального вироку, ухвали про закриття справи або інших судових рішень з метою погіршення становища засудженого з підстав, передбачених пунктами 1-3 ч. 1 ст. 445 КПК, допускається лише протягом установлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, але не пізніше одного року з дня постановлення такого судового рішення, можна стверджувати про те, що і у цій стадії прокурор може продовжувати здійснення кримінального переслідування (у випадку подання заяви вищенаведеного змісту, а також при запереченні перегляду судового рішення за заявою, поданою за п. 4 ч. 1 ст. 445 КПК), а також законоохоронну функцію - у інших випадках.

Характеризуючи функціональну спрямованість діяльності прокурора у стадії виконання судових рішень, слід зазначити, що її ідентифікація відзначається певною складністю та відсутністю доктринальної визначеності. З одного боку, указується на здійснення прокурором нагляду за дотриманням закону під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян [571, с. 15], що повністю відповідає конституційній функції прокуратури, визначеній у ст. 121 Конституції. На наглядову функцію вказували і інші вчені [243, с. 26; 458, с. 55-56; 722, с. 173; 890]. Із цією точкою зору погодитися складно, адже перше питання, що виникає, за якими суб'єктами кримінального провадження та якими процесуальними засобами здійснюється нагляд? Навіть те, що у ст. 415 КПК 1960 р. було передбачено здійснення прокурором нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи людини, не свідчило про процесуальний характер цієї функції, яку закріплено у Конституції України. Цей напрямок діяльності прокуратури регламентовано так само і у Кримінально-виконавчому кодексі [428], і у законах України «Про прокуратуру» 1991 р. [709] та 2014 р. [708]

У відповідності до ст. 22 Кримінально-виконавчого кодексу, прокурор відповідно до Закону України «Про прокуратуру» здійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Ці відносини не відносяться до сфери дії кримінального процесуального законодавства, адже КПК визначає лише порядок кримінального провадження на території України (ст. 1), до якого п. 10 ст. 3 КПК віднесено досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Більше того, навіть у стадії виконання судових рішень (яка, до речі, чомусь у ст. 3 КПК до кримінального провадження не віднесена) мають місце інші суспільні відносини, а саме відносини, пов'язані із зверненням рішення до виконання, вирішенням питань, які виникають при виконанні судового рішення та після його виконання, а не відносини, пов'язані із безпосереднім виконанням судового рішення, зокрема, і у частині відбування покарання. Відповідно, цей напрямок прокурорського нагляду не має кримінально-процесуального характеру і не може розглядатися як кримінально - процесуальна функція.

З іншого боку, деякі вчені указують, що прокурор є суб'єктом реалізації кримінального переслідування у цій стадії [44, с. 103, 104; 132, с. 31; 399, с. 90]. Відмічається і наявність такої функції, як участь у судовому засіданні з питань виконання вироку [784, с. 101] (хоча це вказує на процесуальний, а не функціональний характер повноважень прокурора), виділяються декілька кримінально-процесуальних функцій [896, с. 276-280]. Сутність стадії виконання судового рішення полягає у тому, що вона спрямована на реалізацію судового рішення, яке набрало законної сили. Завданням цієї стадії є забезпечення швидкого та ефективного виконання вироку, ухвали суду, ухвали слідчого судді [422, с. 712]. Роль суду у цій стадії полягає у зверненні судового рішення до виконання, а також у вирішенні питань, що віднесені до його компетенції КПК (ст.ст. 536-538 КПК).

При цьому характер цих питань є різним, та, відповідно, спрямованість діяльності прокурора також є різною. Так, участь прокурора у вирішенні таких питань, як про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до трьох років; про направлення звільненого від покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком; про застосування покарання за наявності кількох вироків, про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57 КК України свідчать про спрямованість його діяльності на реальне

забезпечення застосування до особи покарання і вкладається у такий напрямок кримінально-процесуальної діяльності, як кримінальне переслідування.

Участь у розгляді судом інших питань - про відстрочку виконання вироку; про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким; про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; про звільнення від покарання за хворобою; про застосування до засуджених примусового лікування та його припинення; про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після закінчення іспитового строку; про заміну покарання відповідно до ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК України; про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді; про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках, передбачених ч.ч. 2 і 3 ст. 74 КК України; інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку; про зняття судимості - свідчить про спрямованість діяльності прокурора на дотримання вимог КК та КПК при реалізації судового рішення. Відповідно, елементи кримінального переслідування відсутні. Для визначення функціональної природи

спрямованості цієї кримінально-процесуальної діяльності прокурора доцільним буде найменування «законоохоронна функція».

2.2.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора:

  1. Стаття 3. Визначення понять
  2. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  3. ЗМІСТ
  4. Методологічні основи вчення про кримінально-процесуальні функції
  5. Система кримінально-процесуальних функцій
  6. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора
  7. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності керівника органу досудового розслідування
  8. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності оперативних підрозділів
  9. Функціональна спрямованість діяльності кримінально-процесуальної суду та слідчого судді
  10. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача
  11. Функціональна спрямованість діяльності кримінально-процесуальної представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -