<<
>>

Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача

Новий КПК України значно трансформував роль потерпілого у кримінальному провадженні. Новелою нового КПК, крім іншого, є і те, що потерпілого не віднесено повною мірою до сторони обвинувачення, хоча у КПК 1960 р.

потерпілий, відповідно до ст. 261, відносився до сторони обвинувачення. Відмітимо, що Ю.М. Грошевим позитивно оцінено цю новелу із поясненням, що «будучи самостійним суб'єктом доказування, він може і не поділяти позицію сторони обвинувачення, а здійснювати захист своїх інтересів, самостійно визначаючи його вектор і тактику» [210, с. 10].

Так, п. 19 ст. 3 КПК передбачає, що до сторони обвинувачення відносяться: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом. Такий випадок прямо передбачений ч. 4 та 5 ст. 340: потерпілий, який погодився підтримувати обвинувачення в суді, користується всіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду. У цьому випадку кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (однак, на жаль, процедуру здійснення приватного обвинувачення КПК чітко не регламентовано). Крім того, ч. 6 цієї ж статті закріпляє, що повторне неприбуття в судове засідання потерпілого, який був викликаний у встановленому КПК порядку, без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття прирівнюється до його відмови від обвинувачення і має наслідком закриття кримінального провадження за відповідним обвинуваченням.

Частина 4 ст. 22 КПК указує на те, що у випадках, передбачених КПК, обвинувачення може підтримуватися потерпілим, його представником. Частина 4 ст. 26 передбачає, що кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, а п.

7 ч. 1 ст. 284 вказує, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Таким чином, можна зробити висновок, що у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення потерпілий також є стороною [426, с. 992; 465; 659, с. 373]. Однак, враховуючи, що обвинувачення за новим КПК починається з моменту затвердження або складання обвинувального акта прокурором (оскільки, у відповідності до ч. 4 ст. 110 КПК, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування), то, відповідно, потерпілий може реалізувати права сторони лише у судовому провадженні.

Тому нові питання виникають у зв'язку із визначенням функціональної спрямованості діяльності потерпілого.[16] Це питання у доктрині вирішувалося неоднаково [26; 38, с. 99-100; 45, с. 79; 71; 226; 324, с. 33; 378, с. 82; 694, с. 168169; 746, с. 72; 846; 911, с. 14; 1180]. За КПК 1960 р. потерпілий відносився до сторони обвинувачення у судовому розгляді: ст. 261 прямо передбачала, що до сторони обвинувачення відносяться: прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники.

У відповідності до ст. 127 КПК, підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. Таким чином, ст. 127 КПК прямо передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням: добровільне відшкодування шкоди та відшкодування за судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

У випадку, коли підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа відшкодовує шкоду, завдану потерпілому, можна стверджувати про реалізацію потерпілим функції забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, однак не у формі підтримання цивільного позову. У випадку, якщо потерпілий є одночасно і цивільним позивачем, його кримінально-процесуальною функцією є забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням у формі підтримання цивільного позову.

У решті випадків потерпілий є нефункціональним суб'єктом кримінального провадження.

При використанні позовного способу захисту прав потерпілого від кримінального правопорушення законодавець виділяє спеціальне коло суб'єктів, діяльність яких пов'язана із цивільним позовом: цивільного позивача та цивільного відповідача.

У кримінально-процесуальній доктрині є декілька підходів до визначення правової природи кримінально-процесуальних функцій цивільного позивача та цивільного відповідача. Не в останню чергу це обумовлено деякими законодавчими положеннями. Так, ст. 261 КПК 1960 р. відносила цивільного позивача до сторони обвинувачення, а цивільного відповідача - до сторони захисту. Аналогічний підхід наявний у Модельному КПК для держав-учасниць СНД та був викладений у проекті КПК України №1233 [716]. У КПК України 2012 р. цивільний позивач та цивільний відповідач віднесені до учасників кримінального провадження, але вони не віднесені до сторін.

Можна виділити два основні підходи у визначенні функціональної спрямованості діяльності цивільного позивача та цивільного відповідача.

У відповідності до першого, діяльність цивільного позивача відноситься до функції обвинувачення або кримінального переслідування [585; 775, с. 204; 1107, с. 204], а діяльність цивільного відповідача - до функції захисту [234, с. 165; 525, с. 5; 1174, с. 4]. У відповідності до другого підходу, у системі кримінально-процесуальних функцій виділяється, відповідно, функція підтримання цивільного позову та заперечення або захисту від цивільного позову [27, с.

22; 37; 576, с. 80-81; 722, с. 55], яка не реалізується у межах функції обвинувачення (кримінального переслідування).

Складно погодитися із аргументами на користь позиції про розгляд діяльності цивільного позивача як елемента функції обвинувачення (кримінального переслідування). Дійсно, характер та розмір шкоди, завданої злочином, є елементом предмета доказування у кримінальній справі, і обов'язок доказування покладається на слідчого та прокурора. Однак це не свідчить про те, що «характер позовних вимог за своєю правовою природою ідентичний обвинувальній діяльності (кримінальному переслідуванню)» [775, с. 204]. Цивільним позовом у кримінальному провадженні є вимога фізичної чи юридичної особи, якій завдано шкоду кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, її представника, законного представника, прокурора до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, про відшкодування цієї шкоди, заявлену органам, які здійснюють кримінальне провадження, і яка вирішується судом у рамках кримінального провадження [427, с. 312]. Діяльність цивільного позивача, хоча і є, безумовно, певною мірою дотичною до кримінального переслідування та залежною від нього, має самостійний характер, оскільки, як влучно зазначає Ф.Н. Фаткуллін, уся діяльність цивільного позивача обмежується питаннями, які стосуються відшкодування завданої йому шкоди. Завдання його полягає в одному - довести завдання йому майнової шкоди. Якщо навіть виконання його завдання передбачає подання доказів, що викривають обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому злочину, то цивільним позивачем це робиться не для того, щоб обґрунтувати кримінальну відповідальність обвинуваченого та добитися його засудження як винного у злочинному діянні, а лише з метою підтвердити, що на нього покладається і цивільна відповідальність [1093, с.

33].

Противниками виділення функції підтримання цивільного позову наводиться аргумент, що кримінальне переслідування та підтримання позову можуть здійснювати одні й ті ж особи, що свідчить про відсутність у останнього самостійного значення на рівні функції кримінального судочинства, оскільки суміщення функцій діючим законодавством відкидається [775, с. 204]. Навіть із урахуванням того, що цю ідею авторами висловлено на основі кримінально-процесуального законодавства Республіки Казахстан, слід зазначити, що кримінальне процесуальне законодавство відкидає, безумовно, можливість суміщення основних кримінально-процесуальних функцій - обвинувачення (кримінального переслідування), захисту та вирішення справи. Щодо інших функцій таких правил немає. Слід указати на можливість здійснення суб’єктом декількох функцій. Наприклад, прокурор у кримінальному процесі може здійснювати функцію кримінального переслідування та функцію прокурорського нагляду. Саме тому подібний аргумент складно визнати коректним.

Таким чином, кримінально-процесуальною функцією цивільного позивача (у разі, якщо його статус не збігається зі статусом потерпілого) є підтримання цивільного позову, а цивільного відповідача - заперечення проти цивільного позову. Ці функції є окремими, самостійними кримінально- процесуальними функціями і не є елементами функцій відповідно кримінального переслідування та захисту.

2.7.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача:

  1. ЗМІСТ
  2. Методологічні основи вчення про кримінально-процесуальні функції
  3. Поняття та ознаки кримінально-процесуальних функцій
  4. Система кримінально-процесуальних функцій
  5. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача
  6. ВИСНОВКИ
  7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -