Право спільної сумісної власності подружжя

Поряд з майном, що належить подружжю на праві особистої приватної власності, законодавством встановлено і режим спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Отже, чинне сімейне законодавство закріплює режим спільності майна, набутого подружжям в період шлюбу.

При цьому законодавець, встановлюючи режим спільності майна, набутого подружжям в період шлюбу, виходить тільки з того, що це майно набуто їх спільною працею. Під спільною працею треба розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя. Як видно із конструкції ст. 60 СК України, кількість та форми спільної праці не впливають на виникнення спільної сумісної власності на майно, яке набувається подружжям в період шлюбу, так само це не впливає і на рівність їхніх прав щодо цього майна. Важливим є те, що воно набуте в результаті і за рахунок їх трудової діяльності. Іншими словами, закон визнає суспільну корисність праці одного із подружжя по веденню домашнього господарства, догляду за дітьми тощо. Ця праця прирівнюється до праці другого із подружжя, який зайнятий у сфері виробництва і отримує заобітну плату або іншим чином здобуває кошти для життєдіяльності сім'ї і також розглядається як підстава виникнення спільної сумісної власності.

Таким чином, спільна сумісна власність за чинним сімейним законодавством виникає в силу закону і не може бути відмінена домовленістю чоловіка та дружини.

З моменту реєстрації шлюбу, незалежно від бажання подружжя, майно, що набувається ними під час шлюбу, вважається їх спільною сумісною власністю.

Однак для виникнення режиму спільності майна подружжя недостатньо лише реєстрації шлюбу. Вимагається також, щоб вони реально складали сім'ю, спільно проживали та вели спільне господарство. На нашу думку правильною є позиція тих вчених які вважають, що помилково вважати спільними ті предмети (речі), які подружжя набуло кожний окремо в той період, коли вони формально перебували в шлюбі, але фактично не проживали однією сім'єю, не вели спільного господарства і не мали при цьому намірів зберегти сім'ю. Зрозуміло, що окреме проживання подружжя, яке носить тимчасовий характер і зумовлене певними обставинами (наприклад, догляд за хворими батьками, які проживають в іншій місцевості, тривале закордонне відрядження тощо) не відображається на загальному принципі спільної сумісної власності на майно, набуте саме в цей період часу. Виникнення режиму спільної сумісної власності законодавством по'язується не з правовою фікцією шлюбу, а з існуванням сім'ї з усіма її юридично- матеріальними ознаками. Якщо чоловік та дружина пов'язані лише офіційною реєстрацією шлюбу, то це не може призводити до спільності їхнього майна. Це, наприклад, передбачено ч. 6 ст. 57 СК України, де зазначається, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею (ним) за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Не тягне за собою режиму спільності майна подружжя, яке юридично зберігає шлюб, але між якими відповідно до ст. 119 СК України встановлено режим окремого проживання.

Підсумовуючи все сказане вище, слід підкреслити, що обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення права спільної сумісної власності дружини і чоловіка та їх спільного майна, є:

• набуття майна під час зареєстрованого шлюбу;

• ведення чоловіком та дружиною спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя.

Сукупність зазначених елементів визначає й початковий момент виникнення спільного майна подружжя та права спільної сумісної власності дружини та чоловіка.

3.