<<
>>

2. Право спільної власності на квартиру (будинок)

Спільна власність на квартиру може існувати в разі наявно­сті таких ознак, як множинність мешканців і єдність об’єкта, що належить їм на праві власності — будинку, квартири як єдиного цілого, яка може складатися з однієї чи багатьох кімнат.

Житло може приносити певні доходи, водночас потребуючи необхід­них витрат на його утримання, які повинні розподілятися між власниками пропорційно їх частці у спільному майні.

При спільній власності на будинок (квартиру) права влас­ності належать усім тільки в сукупності, тобто окрема особа не може вільно розпоряджатися своєю частиною. Право кожного співвласника поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на пев­ну його частину. У той самий час не виключається можливість будь-якого співвласника користуватися правами володіння і користування як певними частинами квартири, так і квартири в цілому.

Правове регулювання спільної часткової і спільної сумісної власності може мати ті чи інші особливості, зумовлені призна­ченням того чи іншого об’єкта, складом або характером зв’язків учасників спільної власності, що визначається, насамперед, Ци­вільним кодексом України, Сімейним кодексом України та За­коном України «Про власність».

Спільна власність на житло. Регулюється гл. 26 ЦК Украї­ни. Відповідно до ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної влас­ності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Спільна часткова власність. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спіль­на сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожної з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової влас­ності можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, дер­жава, територіальні громади.

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рів­ними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласни­ків або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений, він визначається з урахуванням внеску кожно­го з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Співвласник жилого будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок до­будову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю спів­власника, який її зробив, але не змінює розміру часток співвлас­ників у праві спільної часткової власності.

Порядок отримання дозволу на улаштування мансардного поверху над багатоквартирними жилими будинками вирішуєть­ся на підставі чинного законодавства залежно від форми влас­ності на житло або власником будинку, або виключно на підста­ві рішення загальних зборів членів об’єднання співвласників ба­гатоквартирного будинку про реконструкцію та ремонт будинку чи про зведення господарських споруд. У жилих будинках, де частина або всі квартири приватизовані, улаштування мансард може здійснюватись за погодженням із власниками приватизо­ваних квартир т& власником будинку.

Важливою особливістю права власності є його непорушність (ст. 321 ЦК), як зазначає Я. М. Шевченко, «намагання з боку адміністративних органів обмежити як його сутність, так і здій­снення суперечить історичному розвитку України і заслуговує на однозначне засудження». Тому, рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням про офі­ційне тлумачення положень п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних бу­динків) від 2 березня 2004 р. такі прояви були засуджені і, зокре­ма, було визначено.

6) Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні тощо) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків.

Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення до­даткових дій, зокрема створення об’єднання співвласників ба­гатоквартирного будинку, вступу до нього.

7) Власник неприватизованих квартир багатоквартирного бу­динку є співвласником допоміжних приміщень нарівні з влас­никами приватизованих квартир.

8) Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартир­них будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних при­міщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів Украї­ни, які визначають правовий режим власності.

Таке рішення, як зазначає Я. М. Шевченко, є принциповим.

Право спільної часткової власності здійснюється співвлас­никами за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спіль­ною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у воло­діння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляють­ся між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спіль­ної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленіс­тю між ними.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної част­кової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управ­ління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті подат­ків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідаль­ність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Стаття 362 ЦК передбачає переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності. Так, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголоше­ною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку про­дажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобо­в’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення пере­важного права купівлі чи не здійснять цього права щодо неру­хомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого май­на — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлен­ня, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору по­купця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обо­в’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на де­позитний рахунок суду грошову суму, яку за договором пови­нен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

Відповідно до ст. 363 ЦК моментом переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором є момент нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна є неможли­вим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної ком­пенсації вартості його частки. Відповідно до ст. 183 ЦК поділь­ною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призна­чення.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спіль­ного майна укладається у письмовій формі й підлягає нотаріаль­ному посвідченню.

Стаття 365 ЦК передбачає випадки припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Так, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є не­можливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інте­ресам співвласника та членам його сім’ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення по­зивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Відповідно до ст. 367 ЦК майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між спів­власниками право спільної часткової власності на нього припи­няється.

Договір про поділ житла, що є у спільній частковій власнос­ті, укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному по­свідченню.

Право спільної сумісної власності на житло. Спільна влас­ність двох або більше осіб без визначення часток кожної з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Суб’єктами права спільної сумісної власності у більшості ви­падків є фізичні особи-члени сім’ї, проте ними можуть бути і юридичні особи.

Майно, в т. ч. і житло, набуте подружжям за час шлюбу, є їх­ньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні гро­шові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, во­лодіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спіль­ній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласни­ків. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо роз­порядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення пра­вочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвлас­ники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласни­ка, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із май­на, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що част­ки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поді­лене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі по­ділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рів­ними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значен­ня. У разі поділу майна між співвласниками право спільної су­місної власності на нього припиняється. Договір про поділ не­рухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладаєть­ся у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Слід зазначити, що Сімейним кодексом України (далі — СК) визначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Зокрема в ст. 60 СК йдеться про те, що майно, набу­те подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного за­робітку (доходу). Встановлюючи таку норму, законодавець ви­ходить із необхідності надання чоловіком і дружиною взаємної моральної та матеріальної підтримки, забезпечення дотриман­ня інтересів того з подружжя, хто займається вихованням дити­ни та веде домашнє господарство. Отже, будь-яке майно (у то­му числі житло), набуте подружжям за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної суміс­ної власності подружжя.

Спільна часткова власність подружжя на житло, набуте під час шлюбу, може бути реалізована за згодою подружжя відпо­відно до шлюбного договору. Таким чином, подружжя може ви­значити окремі частки на придбане ними під час шлюбу житло, які належатимуть їм на праві не сумісної, а спільної часткової власності (реальної або ідеальної).

Житлом, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, під час сумісного проживання часто користуються обоє з подружжя, хоча роздільне проживання подружжя допус­кається законом. Тому постає питання, чи виникають майнові права на житло у того з подружжя, хто не є власником. Адже, здійснюючи догляд за квартирою (будинком), він вкладає спільні кошти та працю. Закріплення майнових прав чоловіка чи дру­жини можливе у випадку виникнення спору та поділу майна, під час якого він (вона) може просити врахувати зроблені ним грошові або трудові внески в утримання та ремонт житла, яке належить іншому подружжю, та визнати це майно спільним. Та­ка позиція спиратиметься на ст. 62 СК у разі, коли майно дру­жини (чоловіка) за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вар­тості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або ви­трат другого з подружжя, воно при вирішенні спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя.

Для визнання роздільного майна спільним необхідно, щоб цінність роздільного майна, до якого належить і житло, в період шлюбу істотно збільшилася. У разі виникнення спору в суді слід порівняти вартість майна до та після створення подруж­жям відповідних поліпшень. Зокрема, якщо виникає спір щодо жилого будинку, то беруть до уваги такі обставини, як капіталь­ний ремонт, добудова чи перебудова будинку, придбаного до шлюбу. Якщо ж під час сімейного життя подружжя здійснюва­ло лише поточний ремонт жилого будинку, квартири, то це не дає підстав для визнання майна спільним. У цьому разі другий з подружжя може вимагати лише відшкодування витрат, яких він зазнав. Отже, питання про те, наскільки суттєво збільшила­ся вартість спірного майна під час шлюбу, при винесенні судом рішення має оціночний і переважно суб’єктивний характер.

З одного боку, правило ст. 62 СК про визнання роздільного майна спільним майном подружжя, на перший погляд, не викли­кає заперечень. Для винесення рішення суду необхідно встано­вити, що роздільне житло подружжя суттєво збільшилося в своїй цінності внаслідок вкладених трудових або грошових витрат дру­гого з подружжя або їх обох, та визнати його спільним майном подружжя.

Спільна сумісна власність на житло може виникати не тіль­ки у сім’ї та подружжя, а й на підставі інших цивільно-правових дій:

14) на будинок, збудований у результаті спільної праці гро­мадян, які об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою згодою між ними встановлено режим спільної сумісної власно­сті на набуте в результаті такої діяльності майно;

15) на квартиру або будинок, передані з державного житлово­го фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім’ї наймача в спільну сумісну власність;

16) на житло, яке перебуває в спільній сумісній власності гро­мадян та юридичних осіб або держави.

Подружжя може набувати право спільної сумісної власнос­ті на майно шляхом членства в житловому, житлово-будівель­ному кооперативі, якщо повністю зроблено пайовий внесок за квартиру. Також спільна сумісна власність подружжя на житло виникає й за іншими правовими підставами (будівництво інди­відуального жилого будинку). Фактично право спільної влас­ності на житло виникає тоді, коли майно стає об’єктом права власності, тобто з моменту введення його в експлуатацію. Але юридично власнику необхідно одержати свідоцтво про право власності на будинок, бо без нього забудовник не зможе прак­тично реалізувати свої правомочності власника (наприклад при відчуженні зазначеного житла).

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про приватизацію держав­ного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) у спільну сумісну чи часткову власність здійснюється за пись­мовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешка­ють у даній квартирі (будинку), в тому числі й тимчасово відсут­ніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим ви­значенням уповноваженого власника квартири (будинку). В цьо­му разі право спільної сумісної власності подружжя виникає на підставі спеціального приватизаційного законодавства і, відпо­відно, здійснення правомочностей співвласниками приватизо­ваного житла має відбуватися за загальними правилами цивіль­ного законодавства.

Слід погодитися з В. С. Гопанчуком, який звертає увагу на нетрадиційність деяких вжитих законодавцем понять у тій час­тині, де йдеться про «членів сім’ї, які постійно мешкають в да­ній квартирі (будинку)». В чинному законодавстві України за­стосовано різні поняття членів сім’ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових тощо). Як відомо, в Житловому кодексі Української

РСР чітко визначено коло членів сім’ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло. Відповідно до ст. 64 ЖК до членів сім’ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і бать­ки, які проживають разом з ним. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають ра­зом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи, що постійно мають статус членів сім’ї, незалежно від зазначених критеріїв у ст. 64 ЖК не називаються.

На відміну від старого законодавства про шлюб та сім’ю, СК дає певний (але не вичерпний) перелік майнових об’єктів, що на­лежать дружині, чоловікові на праві особистої власності:

17) майно, набуте нею (ним) до шлюбу;

18) майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі до­говору дарування або в порядку спадкування;

19) майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Закон надає подружжю рівні права на їхнє спільне житло. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як співвласники мають право здійснювати різні цивільно-пра­вові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного законодавства про правила укладання угод, також спеціальних вимог, перед­бачених сімейним законодавством. Відповідно до ст. 65 нового СК при укладанні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина (чоловік) має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її (його)згоди.

Для укладання одним із подружжя договорів, які потребу­ють нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а та­кож договорів, які стосуються цінного майна (квартири, будин­ку, земельної ділянки тощо), згода другого з подружжя має бути подана письмово та нотаріально посвідчена. Право власності на житло за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту посвідчення такого договору, а якщо договір підлягає державній реєстрації, право власності ви­никає з моменту його реєстрації. Порушення подружжям цих пра­вил про укладання угод може призвести до визнання таких угод недійсними.

Стаття 64 СК надає подружжю право на укладання між со­бою усіх цивільно-правових договорів, які не суперечать зако­ну, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власніс­тю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один з подружжя уклав угоду, спря­мовану на обмеження майнових прав другого або дітей, то така угода має бути визнана недійсною.

Однак чоловік чи дружина мають право подарувати або будь-яким іншим шляхом передати набуту конкретну частину свого спільного або роздільного майна. Він чи вона мають право вза­галі відмовитися від усього належного йому (їй) майна на користь іншого з подружжя, оформивши це належним чином. Оскільки сімейне законодавство України не містить норм про порядок і форму укладання таких угод, то в цьому випадку повинні засто­совуватися норми цивільного законодавства.

При розірванні шлюбу право спільної сумісної власності на житло, набуте під час шлюбу, не припиняється. Розпоря­дження цим житлом здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ст. 369 Цивільного кодексу України.

При розлученні подружжя не завжди вирішує питання про поділ спільного майна. Вони продовжують спільно користува­тися жилим будинком. У цьому випадку законодавство не зобо­в’язує подружжя ділити майно добровільно або в судовому по­рядку. Разом із тим, ст. 72 СК визначає, що поділ майна має бу­ти проведено в межах певного строку. Зокрема, до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, застосовуєть­ся позовна давність у три роки. Але це не означає, що подруж­жя повинно ділити майно в межах трьох років з моменту розір­вання шлюбу. Позовна давність починає спливати від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Про порушення своїх прав подружжя ді­знається найчастіше в момент розірвання шлюбу або після, ко­ли чинять один одному перешкоди щодо здійснення права спіль­ної власності.

Дуже важливе значення має припинення спільної сумісної власності подружжя на житло. Воно може здійснюватися за різ­ними підставами, але найбільш типовими є:

20) поділ житла за взаємною згодою подружжя або за рішен­ням суду;

21) визначення частки одного з подружжя в спільній кварти­рі, будинку в зв’язку з його смертю та відкриттям спадщини;

22) визначення частки одного з подружжя в зв’язку зі звер­ненням стягнення на його частку в майні.

Поділ спільного житла подружжя означає припинення пра­ва спільної сумісної власності подружжя на це майно та виник­нення на її основі особистої приватної власності дружини та чо­ловіка або спільної часткової власності подружжя.

Поділ спільного житла може здійснюватися у добровільно­му порядку за рішенням самого подружжя або в судовому по­рядку за наявності спору між ними. У зв’язку з цим виділяють: добровільний поділ майна подружжя та примусовий (судовий) поділ майна.

Добровільний поділ майна передбачає наявність взаємного волевиявлення подружжя на припинення режиму спільної су­місної власності щодо належного їм житла. Поділ здійснюється тільки щодо наявного житла, а не житла, яке буде придбано по­дружжям у майбутньому. Виходячи зі ст. 71 СК подружжя мо­же добровільно вирішувати питання про поділ їх спільного жит­ла, визначивши розміри часток кожного з них, а також порядок і спосіб поділу.

Законодавство не містить спеціальних вказівок щодо фор­ми договору поділу спільного житла подружжя. Але поділ май­на може здійснюватися таким чином, коли подружжя отримує нотаріально посвідчене свідоцтво про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя на житло. Таке свідоц­тво може бути видане кожному з подружжя як під час перебу­вання їх у шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Недодержання належної форми договору між подружжям не сприяє захисту їхніх прав. Крім того, це не забезпечує захис­ту прав подружжя при виконанні судових рішень у справах про звернення стягнення на майно та відшкодування збитків, за­подіяних одним із подружжя. Оскільки той з подружжя, хто є боржником, або один з подружжя, який вчинив злочин, завжди можуть стверджувати, що належне їм майно раніше вже було подароване іншому з них, а насправді ж могло б і надалі нале­жати їм на праві спільної чи роздільної власності. Наприклад, під час спільного проживання подружжя чоловік на своє ім’я придбав квартиру. Дружина звертається до суду з позовом про передачу прав власності на квартиру, бо квартиру їй подарував чоловік. Однак, якщо цю угоду не було належним чином оформ­лено, суд повинен визнати квартиру спільною сумісною власніс­тю подружжя, яка підлягає поділу.

Як свідчить практика, з усіх видів майна особливу цінність для подружжя становить саме жилий будинок, квартира. Поділ житла супроводжується значними труднощами, оскільки кожен з подружжя бажає отримати певну частку жилого будинку в на­турі. Задоволення їх домагань залежить від розміру жилого бу­динку, кількості кімнат, взаємовідносин між подружжям, наяв­ності дітей та інших обставин. Згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. № 7 за неможливості поділу будинку, що є спільною власністю подружжя, в натурі та якщо немає згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна, суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей та інтересів од­ного з подружжя, що заслуговують на увагу, може залишити бу­динок одному з подружжя і покласти на нього обов’язок компен­сувати право на частку будинку другого за рахунок іншого спіль­ного майна або грішми.

Примусовий поділ житла між подружжям (за рішенням су­ду) може здійснюватися у випадках:

23) якщо між подружжям виникає спір та вони не можуть дійти згоди щодо необхідності такого поділу або його умов;

24) якщо питання про примусовий поділ майна подружжя ставлять інші особи (кредитори одного або обох із подружжя);

25) якщо один із подружжя помер, а між другим з подружжя та іншими спадкоємцями виник спір про майно.

Відповідно до ст. 371 ЦК кредитор співвласника майна, що у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншо­го майна, на яке може бути звернено стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернен­ня на неї стягнення (виділ такої частки здійснюється у порядку, встановленому ст. 366 ЦК).

Спори про поділ житла є достатньо поширеними в судовій практиці, і хоча поділ завжди порушує майнову рівновагу в сі­м’ї, він повинен здійснюватися таким чином, щоб після поділу майнові інтереси кожного з подружжя було обмежено в най­меншому ступені та кожен з них отримав житло, яке найбільше необхідне йому для подальшого проживання.

Здійснюючи поділ спільного житла, суд при визнанні роз­міру часток подружжя в праві власності повинен виходити з та­кого: принципів справедливості, добросовісності, розумності; на­явності або відсутності підстав для відступу від принципу рів­ності часток кожного з подружжя; можливості або неможливості поділу житла в натурі; бажання подружжя щодо способу поділу майна; претензій третіх осіб на майно тощо.

При цьому суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, наприклад, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Також частка майна може бути збільшена на користь одного з подружжя, якщо з ним прожива­ють неповнолітні чи непрацездатні повнолітні діти. Суд, відсту­паючи від принципу рівності, повинен обов’язково вказати у своєму рішенні, які саме інтереси одного з подружжя або непов­нолітніх дітей були для цього підставою.

Слід зазначити, що особливістю спільної сумісної власнос­ті подружжя є те, що вона, переважно, не має часток. Доки по­дружжя проживає однією сім’єю, їх майно становить єдиний не­подільний комплекс житла, речей, грошей, цінних паперів, май­нових прав та обов’язків. В процесі сімейного життя подружжя не набуває права власності на частку в їх спільному майні. Це відповідає специфіці відносин подружжя, які мають особисто-довірчий характер. Натомість, коли визначаються частки у ви­падку розподілу майна та припинення спільної сумісної влас­ності подружжя, то можна говорити і про припинення сім’ї.

Згідно зі статтями 366, 371 ЦК України можливе звернен­ня стягнення на частку в майні, що є у спільній частковій влас­ності та спільній сумісній власності. Так, кредитор співвласни­ка майна, що є у спільній власності, у разі недостатності у ньо­го іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

У випадках неможливості виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

Внаслідок поділу має припинятися спільна власність на квар­тиру. Виходячи з неподільності квартири як речі за неможли­вості виділу в натурі частини майна, призначається матеріальна компенсація.

Виходячи з неможливості виділу в натурі частки із спільно­го майна або заперечення інших співвласників проти такого ви­ділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням су­ми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника з проведенням відповідного перерахунку (ч. 2 ст. 366 ЦК).

Законодавець залишив поза увагою права інших співвласни­ків на житло. На нашу думку, за неможливості виділу в натурі частини майна матеріальна компенсація учаснику, який вима­гає виділу, вартості його частки може проводитись тільки за зго­дою усіх співвласників, а за відсутності такої згоди про прове­дення компенсації не може йтися внаслідок неподільності речі.

За неможливості поділу майна квартири між усіма учасни­ками спільної власності або виділу долі в натурі суд має право зобов’язати інших учасників спільної часткової власності спла­тити грошову компенсацію, з отриманням якої співвласники втрачають право на частку у спільному майні. Особливо це сто­сується випадків, коли доля співвласників незначна, не може бути реально виділена і особа не має суттєвого інтересу у вико­ристанні спільного майна. Неможливість поділу майна, що зна­ходиться у спільній сумісній власності, не виключає права учас­ника спільної часткової власності вимагати визначення поряд­ку користування майном, якщо цей порядок не встановлений угодою сторін.

Відповідно до пунктів 36, 37 постанови Пленуму Верховно­го суду Російської Федерації «Про деякі питання, пов’язані з за­стосуванням частини першої Цивільного кодексу Російської Фе­дерації» від 1 липня 1996 р. «в окремих випадках з урахуванням конкретних обставин справи суд може передати неподільну річ у власність одному з учасників часткової власності, що має сут­тєвий інтерес в її використанні, незалежно від розміру часток інших учасників спільної власності з компенсацією вартості їх частки». Питання, чи має учасник дольової власності суттєвий інтерес у використанні спільного майна, вирішується судом у кожному конкретному випадку на підставі дослідження і оцін­ки у сукупності даних сторонами доказів, що підтверджують по­требу у використанні цього майна в силу віку, стану здоров’я, професійної діяльності, наявності дітей, інших членів сім’ї, в то­му числі й непрацездатних.

<< | >>
Источник: Житлове право України. Лекції. 2012

Еще по теме 2. Право спільної власності на квартиру (будинок):

  1. Право спільної власності.
  2. Право на позов, право на пред’явлення позову та процесуальний порядок його реалізації
  3. § 2 . Правила територіальної підсудності цивільних судів
  4. Стаття 149. Визначення прав і обов'язків члена житлово-будівельного кооперативу
  5. Стаття 155. Гарантії прав громадян, які мають в приватній власності жилий будинок (квартиру)
  6. Стаття 161. Право наймача на вселенняінших осіб у займане ним жиле приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові
  7. 2. Методи житлового права
  8. 3. Джерела житлового права
  9. 4. Місце житлового права у правовій системі
  10. 1. Загальна характеристика реалізації права власності на житло
  11. 2. Право спільної власності на квартиру (будинок)
  12. 2. Припинення права власності на житло
  13. 1. Особливості охорони та захисту житлових прав
  14. 2. Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення у житловій сфері
  15. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  16. «ДРУГА» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Директорії)
  17. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -