§1. Поняття права спільної власності

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Тривалий час діюче цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст.26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст.112 ЦК України' було передбачено, що майно може належати на праві спільної влас

1 Первісна назва Кодексу — Цивільний кодекс Української РСР. 298

ності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян, закон вимагав обов'язкового її припинення протягом одного року (ст. 117 ЦК — виключена з Кодексу за Законом від 16 грудня 1993 р.).

Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян.

З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або

299

поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність:

подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р.

Нове законодавство України про власність дещо поіншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційноправова форма сімейнотрудового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджуватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (ст.ст.120127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст.16) та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (ст.1718). Крім того, спільною сумісною власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї (наприклад, осіб, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність

300

(ст.ст.1718 Закону України «Про власність», ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі закону, встановлюючого щодо створюваного майна правовий режим тієї чи іншої, або на підставі угоди.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і культурних потреб, раціональнішого використання сімейного бюджету, зміцнення сімейнотрудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває широкі перспективи і для організацій, сприяючи підвищенню ефективності їхньої виробничогосподарської діяльності, економії коштів і ресурсів.