§ 4. Особливості закріплення права власності на природні багатства в природноресурсових законах

Відповідно до ст. 116 Конституції, Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності. Проте Основний закон не вказує на існуван­ня різних форми власності, хоча й не відкидає наявність таких, у тому числі на природні багатства.

У радянський період тривалий час існувала лише одна форма власності на природні об'єкти - виключна державна власність. Її сутність полягала утому, що земля, її надра, води і ліси належали тільки державі. Ними ніхто не міг роз­поряджатись, крім державних органів, що монополізувало природні багатства. При цьому на законодавчому рівні не вказувалось, яка держава - Союз PCP чи союзні республіки, є власником землі, її надр, вод та лісів. Це створювало ситуа­цію «безсуб'єктної державної власності» на природні багатства країни. Таке по­ложення було вигідним для фактично сформованої чиновницько-бюрократичної форми власності в умовах адміністративно-командної системи.

У період розвитку незалежної Української держави умови створення та функціонування права власності, у тому числі на природні об'єкти, закріплені в законодавчому порядку. Вони суттєво впливають на визначення форм влас­ності у природноресурсових та природоохоронних законах. Слід зазначити, що деякі з них були прийняті до набуття чинності Основним законом країни. Проте внесенням чисельних змін і доповнень до цих законів вони певною мі­рою були приведені у відповідність з положенням Конституції. Так, ст. 4 Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року¹, присвячена формам власності на територіїта об'єктам природно-заповідного фонду країни. За її змістом, території природних заповідників, заповідні зони біосферних за­повідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

За ч. 2 ст. 4 вказаного Закону, регіональні ландшафтні парки, буферні зони, зони антропогенних ландшафтів і регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси не надані національним природ-

Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 502. ним паркам, але включені до їх складу, а також заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодав­ством України. Таким чином, наведене положення не виключає існування по­ряд з державною власністю також права комунальної та приватної власності на вказані об'єкти природно-заповідного фонду.

Проте ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд України», не підлягають при­ватизації. У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистец­тва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

До законодавчого акту, прийнятого до набуття чинності Конституцією, відноситься і Закон «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 року^[85]. Проте, в силу територіального простору дії цього Закону, зо­крема регулювання питань, пов'язаних з правовим режимом використання та охорони ресурсів виключної (морської) економічноїзони, в ньому закріплено не право власності, а суверенні права та юрисдикція України на природні ресурси виключної (морської) економічної зони.

Відповідно до ст. 4 вказаного закону, Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами та здійснення інших видів діяльності щодо економічної розвідці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом викорис­тання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену відповідними положеннями вітчизняного законодавства та нормами міжнародного права щодо створення івикористання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських на­укових досліджень, захисту та збереження морського середовища; інші права, передбачені законодавчими актами України та загальновизнаними нормами міжнародного права.

Під суверенними правами у наведеному контексті слід розуміти право при­бережної держави самостійно реалізовувати зазначені функції щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів виключної (морської) економічної зони та вільно і незалежно від інших держав вирішувати усі пов'язані з ними питання на засадах визнаного монопольного права. Юрисдикція у даному кон­тексті означає встановлену вітчизняним законодавством та визнану нормами міжнародного права сукупність правомочностей прибережної держави та її органів на ведення справ у виключній (морській) економічній зоні, оцінку пра­вомірності дій усіх суб'єктів права у її межах, вирішення виникаючих спорів про правопорушення та застосовування відповідних санкцій до правопорушників режиму використання та охорони ресурсів економічної зони.

Суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (мор­ської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра. У зв'язкуз наведеним слід зазначити, що, не дивлячись на наявність проекту Закону «Про континентальний шельф», спеціальний законодавчий акт про континентальний шельф залишається не прийнятим.

Після прийняття Конституції намітилась тенденція відмовлення від закрі­плення права власності на природні об'єкти у природноресурсових законах. Так, Закон «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року¹ обходить питання про право власності на природні рослинні об'єкти та їх ресурси. Проте, в залежності від екологічної, господарської, наукової, оздоровчої, рекреаційної цінності та за іншими ознаками Закон поділяє природні рослинні ресурси на ресурси загаль­нодержавного і місцевого значення.

Однак Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 року² визначає права і обов'язки підприємств, установ, організацій усіх форм власності, утому числі громадян, щодо захисту об'єктів рослинного світу, включаючи й природні рослинні ресурси. Таким чином, діюче законодавство не виключає виникнення та існування різних форм власності на дикоростучі рослинні об'єкти у їх при­родному стані.

Схожі положення містяться в Законі «Про курорти», прийнятому 5 жовтня 2000 року³, який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади розвитку курортів в Україні та спрямований на забезпечення використання з ме­тою лікування і оздоровлення людей природних лікувальних ресурсів природних територій курортів, які є надбанням народу України. Проте звертає на себе увагу те, що у вказаному Законі стосовно належності курортів використовується термін «надбання» народу України, а не право власності українського народу.

В залежності від характеру природних лікувальних ресурсів курорти поді­ляються на курорти державного і місцевого значення. При цьому до курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікуван­ня, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

В Законі України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року¹ відносини власності на об'єкти тваринного світу одержали більш детальне правове регу­лювання. Так, відповідно до ч. 2 ст. 5 цього Закону, об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності українського народу. Об'єкти тваринного світу можуть перебува- тиудержавній, комунальній і приватній власності та знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них. За ст. 6 Закону «Про тваринний світ», об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права державної або комунальної власності.

В Законі «Про тваринний світ» передбачено і право приватної власності на об'єкти тваринного світу.

Звертає на себе увагу і те, що в Законі «Про тваринний світ» передбачені умови припинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу. Так, відповідно до вимог ст. 8 вказаного Закону, право приватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у разі: жорстокого поводження з дикими тва­ринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу; в інших випадках, перед­бачених законом. При цьому, за Законом України «Про захист тварин від жорсто­кого поводження», прийнятого 21 лютого 2006 року^{[86] [87], жорстоким поводженням зтваринами є знущання над тваринами, вчинене із застосуванням жорстоких методів або з хуліганських мотивів, а також нацькування тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи корисливих мотивів. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути припинено в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.}

Не зважаючи на те, що завданням Закону «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 року^[88] є регулювання суспільних відносин у сфері охорони, викорис­тання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, з метою попередження зникнення таких видів із природи та забезпечення збереження їх генофонду, в ньому також зна­йшло своє закріплення право власності. Так, згідно ст. 6 цього Закону, об'єкти Червоної книги, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установамита організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктами права державної або комунальної власності.

Червонокнижні об'єкти можуть належати і на праві приватної власності юридичних або фізичних осіб. За ст. 7 вказаного Закону, об'єкти Червоної книги, надані відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваженого центрально­го органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у приватну власність, розведені (отримані) у штучних умовах від законно набутих у при­ватну власність об'єктів Червоної книги України, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті у осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти, є приватною власністю юридичних або фізичних осіб. Законність набуття у при­ватну власність об'єктів Червоної книги України повинна бути підтверджена відповідними документами.

Інакше закріплено право власності на мисливських тварин в Законі «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 року^[89]. У ст. З цього Закону передбачено, що мисливські тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, є об'єктом права власності українського народу. Від імені народу права власника мисливських тварин здійснюють органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Органи державної влади здійснюють права власника щодо всіх мисливських тварин, за винятком тих, які в порядку, установленому законом, передані до комунальної власності чи приватної власності юридичних і фізичних осіб.

Мисливські тварини, вилучені з природного середовища в установленому законом порядку, розведені в неволі, напіввільних умовах або набуті іншим шля­хом, не забороненим законом, можуть перебувати у приватній чи комунальній власності юридичних та фізичних осіб. Однак проблема тут полягає у тому, що тварини, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) в неволі або у напіввільних умовах, можуть втратити свою належність до природних об'єктів. Крім цього, з метою забезпечення безпеки населення, а також в інтересах охоро­ни об'єктів тваринного світу, право приватної власності на окремих мисливських тварин може бути обмежено законом.

Розглянуті положення про право власності на природні об'єкти у природно- ресурсових законах свідчать про те, що між ними існують суттєві розбіжності, які не пов'язані з особливостями самих природних об'єктів та їх ресурсів. Причина тут полягає у тому, що концепція народної належності природних багатств не витримується як універсальна основа забезпечення правового регулювання відносин природноресурсової власності. Крім цього, окремі природноресурсо- ві закони після прийняття Конституції не зазнали відповідних змін і не піддані перегляду з метою приведення їх положень у відповідність з вимогами Основ­ного закону країни.

Звертає на себе увагу і те, що для природноресурсових законів притаманним етакож розподіл природних об'єктів та їх ресурсів за їх значенням на державні або загальнодержавні та місцеві або комунальні. Це, як правило, вказує на їх суб'єктну приналежність і визначає коло центральних органів державної ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо здійснення право­мочностей власності стосовно природних об'єктів.

Порівняльний аналіз норм зазначених природноресурсових законів з по­ложеннями Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» призводить до висновку про існування в основному права державної та комунальної влас­ності на природні багатства країни. Тому проблема законодавчого розподілу функцій щодо реалізації права власності державними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування набуває все більшої актуальнос­ті. Оптимальне вирішення цієї проблеми має спиратись не тільки на відповідні положення загальних законодавчих актів, а і на змісти та вимоги спеціальних природноресурсових законів з позначенням власницької приналежності при­родних об'єктів та їх ресурсів.