Буденне і наукове розуміння власності

Категорія власності увійшла в повсякденне вживання за­довго до появи наукових теорій і концепцій про неї. Відомий економіст М. В. Колганов зазначав, що у повсякденному жит­ті здається немає більш простого питання, ніж уявлення про власність.

Дійсно термін «власність» в гуманітарних дослідженнях вживається в багатьох значеннях і аспектах, уявлення про яку формувалося протягом тисячоліть, але розуміння і тлума­чення власності все ще залишаються спірними і сприймають­ся неоднаково. В український [2; 97; 99; 155; 221; 282; 294; 316; 335; 338; 354; 367; 370; 383; 478 та ін.], російський [41; 51; 70; 83; 117; 150; 167; 194; 202; 256; 264; 336; 337; 358; 388; 389; 407; 423; 438 та ін.] та іншій зарубіжній [12; 224; 253; 310; 504] науковій літературі проблеми власності є достатньо дослідженими, проте до теперішнього часу вони активно обговорюються. Висування відносин власності на пріоритетне місце соціальної думки в сучасному українському суспільстві пояснюється здійсненням їх докорінного перетво­рення і радикального реформування, з якими пов’язуються нагальні матеріальні інтереси людини і суспільства.

У повсякденній свідомості, що формується під впливом процесів звичайної життєдіяльності людини, розуміння влас­ності пов’язується із зовнішніми предметами неживого світу [69, с. 103] і сприймається як ставлення людей до належних їм речей [82, с. 338]. Усвідомлення власності у людино-речо- вому розумінні видається як приналежність речей, предметів або об'єктів зовнішнього світу певним особам. Така прина­лежність надає конкретним особам можливості відповідно­го впливу на ці об'єкти бажаним чином з метою реалізації певних інтересів і задоволення нагальних потреб.

На звичайному рівні складається уявлення про існуван­ня якогось фактичного зв'язку між суб'єктами-власниками та об'єктами-речами, що виникає в процесі задоволення людиною своїх матеріальних і духовних потреб. Ще в пе­ріод європейського середньовіччя, не кажучи вже про більш стародавні часи, зустрічалося чимало прикладів, коли від­торгнення від «своєї землі» призводило до втрати статусу особистості [24, с. 38; 91, с. 60]. Наявні ознаки особистісно- речових зв'язків у сучасних умовах можна охарактеризувати як односторонні суб'єктно-об'єктні зв'язки, що складаються, наприклад, у відносинах громадян, юридичних осіб, виробни­чих колективів, регіональних спільнот чи суспільства в ці­лому до земельних, гірничих, водних, лісових та інших при­родних ресурсів, засобів виробництва, предметів споживання, об'єктів обміну тощо.

Більш прискіпливий розгляд відносин власників до належ­них їм об'єктів на буденному рівні дозволяє говорити про наявність певної психологічної прихильності фізичних осіб до матеріальних речей і предметів зовнішнього світу¹. Ще Аріс- тотель зазначав, що «важко висловити словами, скільки насо- ^{[1] [2] лоди в свідомості того, що щось належить тобі» [23, с. 410]. Тому ці відносини можуть розглядатися як ставлення людини до матеріальних благ як до «своїх», тобто які більше нікому не належать. Їх засади формувались на протязі тривалого часу і випливали із необхідності задоволення природно-жит­тєвих потреб людини і особистості за допомогою речей.}

Сформоване століттями сприйняття власності, що увійшло в психологію особистості, знаходить свій прояв в усвідомлен­ні нею себе господарем речей як суверенним володарем. Па­нування людини над речами являє собою фактичне володіння над ними до тих пір, поки вони знаходяться у її володінні [375]. При цьому слід звернути увагу на те, що початкове усвідомлення себе відособленою особистістю як такою від­бувається через сприйняття приналежності певних предметів конкретному індивідууму, який виділяє себе від собі подіб­них за допомогою володіння речами й об'єктами зовнішнього світу.

Усвідомлення особистістю себе власником речі породжує впевненість у безпосередній причетності до предметів, міц­но прив'язуючи до них заради збереження та використання об'єктів зовнішнього середовища. Відомо, що у повсякден­ному житті та чи інша особа до «свого» відноситься інак­ше, ніж до «чужого» [256, с. 302]. За влучним зауваженням П. А. Столипіна «не можна любити чуже нарівні зі своїм, не можна поводитись і покращувати землю, що знаходить­ся в загальному користуванні, нарівні зі своєю землею» [401, с. 112]. Тому відсторонення особистості від матеріаль­них речей або предметів природи породжує байдуже відно­шення до їхньої «долі», оскільки вони сприймаються не як «свої», а як «чужі»^[3]. Такі відносини є підставою для виник­нення «безхазяйних» об'єктів, формування безгосподарного поводження до багатств навколишнього світу, утвердження безгосподарності у привласненні природних ресурсів, поро­дження недбайливого користування матеріальними благами зовнішнього середовища тощо.

Проте категорія власності як відношення людини до ре­чей або предметів зовнішнього світу, до матеріальних благ або природних багатств не може розглядатися тільки на від- окремлено-індивідуальному рівні особистісно-речових зв'язків. Усвідомлення себе власником, що притаманно психології осо­бистості, можливе лише по відношенню до інших, оскільки сприйняття «свого» можливо за наявності «чужого» в процесі взаємодії з іншими собі подібними індивідуумами.

Наведене свідчить про те, що відносини власності не вичер­пуються буденними суб'єктно-речовими зв'язками, тобто відно­синами певних осіб до об'єктів або предметів навколишнього світу. Найбільш наявно це простежується у відносинах при- родноресурсової власності, для якої притаманне усвідомлення не стільки як до «свого» і «чужого», скільки як до «нашого» і «не нашого», що відносяться до категорії узагальненої сус­пільної психології. У процесі відторгнення природних багатств при виробництві матеріальних благ, їх побутового та вироб­ничого використання або особистого споживання їх власники вступають у взаємовідносини з іншими особами, що дозволяє говорити про багатосторонні міжсуб’єктні відносини з приводу предметів природи, конкретних речей та матеріальних благ.

Зазначені відносини можна охарактеризувати як відносини між людьми з приводу приналежності природних багатств та придбання матеріальних благ. Вони охоплюють досить велику сферу діяльності людини і суспільства, набуваючи властивості суспільних відносин, які існують у будь-якому суспільстві. Тому розгляд власності поза взаємозв’язками та взаємовідносинами між людьми означав би підміну соціальної сутності функціонування людини і зведення її існування у природному середовищі ізольовано лише в «тілесній» формі, де кожен вступає в «стосунки» з природними об’єктами, що не відповідає реальній дійсності.

Щодо природноресурсової власності проблема співвідно­шення «мого» і «нашого» є найбільш актуальною з погляду на забезпечення оптимального поєднання індивідуалізованих суб’єктно-об’єктних зв’язків з природною субстанцією і со­ціальними міжсуб’єктними відносинами до засобів споживання природних ресурсів, природних умов існування та просторово­го місця проживання кожного індивіда та усієї національної спільноти.

Соціальна природа відносин власності полягає в тому, що сама їх поява пов’язана з виникненням людської спільноти. У реальній дійсності відносини власності виступають як відно­сини між людьми з приводу процесу привласнення матеріаль­них благ, стану їх привласненої (присвоєної)^[4] належності та наступного відчуження у формі обміну і обігу, розподілу і споживання з метою задоволення відповідних матеріальних і духовних потреб. Саме на відносинах привласнення-відчужен- ня базуються відносини власності, що охоплюють не стільки індивідуальні суб’єктно-об’єктні зв'язки, скільки міжсуб’єктні соціальні відносини.

Соціальний характер відносин власності складає їх сут­ність, оскільки поза відносинами між людьми, поза функціо­нуванням суспільства немає і реальних відносин власності. Адже в результаті речових зв’язків із собі подібними індиві­дуум асоціюється з соціумом, «зростається» з соціальними спільнотами — сім’єю, родом, плем’ям, общиною, громадою, групою, колективом тощо. У цьому сенсі можна говорити про невід’ємну властивість власності, притаманної особис­тості, її об’єднанням та суспільству в цілому. Найглибша основа і прихована таємниця кожного виду індивідуального і суспільного ладу виробництва полягає у відносинах власності [265, с. 26]. Виходячи з цього, буденні та соціальні аспекти відносин власності в цілому та природноресурсової власності зокрема є найбільш обговорюваними на самих високих нау­ково-практичних рівнях [5; 361].

Володіння власністю завжди було пов’язано з матеріальним достатком людини і суспільства [324, с. 131 —133]. Власницькі відносини, що виникають між людьми при задоволенні ними своїх потреб, найбільш повно реалізуються в різноманітних сферах соціальних зв’язків. Проте відносини власності займа­ють центральне місце у будь-якому суспільстві та визначають основи соціального та державного устрою. Вони складають економічну основу життєдіяльності всього суспільства і ма­теріальні засади існування кожної людини. Тому відносини власності як наукової категорії переважно розглядалися в економічному й юридичному аспектах [270], що слід визнати виправданим тим, що матеріальні та правові відносини влас­ності є найбільш соціально значущими.

Разом з тим відносини власності охоплюють досить ши­року сферу діяльності людини і суспільства^[5], набуваючи свій політичний, організаційний, філософський, культуроло­гічний, моральний та інші аспекти [315, с. 4—5; 378, с. 6]. Дослідження зазначених нетрадиційних аспектів цієї надмір­но поширеної категорії, якою є власність, можуть виявитися перспективними [335, с. 6] в сучасних умовах реформування відносин власності в нашій країні.

Проте природні багатства відрізняються від соціальних об'єктів своїм походженням, функціонуванням, значимістю, призначенням та іншими ознаками. Землі, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд, ат­мосферне повітря та інші природні об'єкти та їх ресурси у «чистому» вигляді не є результатом людської праці чи суспільних зусиль. Безумовно, в процесі обробки земельних площ або користування водними ресурсами вони облашто- вуються й облагороджуються завдяки трудовій діяльності людини і суспільства [18]. Навіть штучно створені водойми і лісонасадження, поліпшена породність дикого тваринного світу чи акліматизовані види природної рослинності є резуль­татом «спільної роботи» природи і людини.

Більше того, в сучасному природному середовищі природ­ні об'єкти в їхньому «чистому» змісті не рідко є винятком. Такий стан побутового і виробничого використання об'єктів природного походження і фактичний стан природного сере­довища стали основою для обґрунтування у 70—80-ті роки минулого століття концепції «революційного розвитку еко­номіки та екології» [75; 168; 227; 238; 480]. Коеволюційний підхід як вчення про «спряженість» використовувався для позначення процесу спільного і взаємообумовленого розвитку природи і суспільства. Він тісно пов'язаний з попередніми соціально-філософськими поглядами щодо функціонування лю­дини і суспільства у природному середовищі та споживання її ресурсів на засадах власності та природокористування.

1.2.