<<
>>

Правові аспекти становлення та розвитку державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності в Україні

Питання створення та розвитку національної системи охорони об’єктів промислової власності в Україні не часто привертають увагу вітчизняних вчених правознавців, в основному у цих працях фрагментарно висвітлювалися окремі проміжки того чи іншого історичного часу, його зв’язок із правовою охороною окремих об’єктів промислової власності.

Цілісної правової характеристики створення та розвитку національної системи охорони об’єктів промислової власності в Україні не має.

Дослідження становлення та розвитку системи державної охорони об’єктів промислової власності було б неповним без застосування історико- правового методу, який дає можливість ґрунтовніше дослідити будь-яке правове явище в історичній ретроспективі, розглянути передумови його становлення та формування, а це, в свою чергу дає змогу більш якісно зрозуміти специфіку правової охорони прав інтелектуальної власності.

Зародження та розвиток промислової власності пов’язано із появою виробництва, в основу якого було покладено інтелектуальну творчу діяльність людини. Процес удосконалення існуючих знарядь та створення технічних нововведень є невід’ємною частиною людської діяльності ще з давніх часів. Без винахідництва технічний прогрес був би неможливий. Найдавніші технологічні досягнення у сфері промислової власності пов’язані з феодальною системою суспільства. За останні сто років технологічне лідерство стало визначальним фактором у створенні національних багатств і забезпечило зростання

держав [1, с. 5].

Досвід розвинених країн показав, що саме по собі виробництво вже не є визначальним чинником зростання економічних показників, воно поступово поступається місцем науці, розвитку нових технологій. У зв’язку з цим питома значимість інтелектуальної власності в житті людей зростає вже не щодня, а щогодини [2, с. 7].

Поява промислової власності та її подальша правова регламентація зумовлені, з одного боку, потребами виробників товарів, робіт і послуг щодо індивідуалізації товарів, робіт і послуг, а з іншого - психологічними особливостями споживачів товарів, робіт і послуг щодо надання переваги одним товарам, роботам і послугам у порівнянні з іншими. Характерними особливостями зародження промислової власності на думку О. В. Волошина, є:

- здатність промислової власності до індивідуалізації господарської діяльності;

- можливість промислової власності охороняти авторські засади виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг;

- призначення промислової власності щодо об’єднання інтелектуальних розробок у сфері виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг [3, с. 221].

Однак, перед тим як розглядати історичні передумови виникнення правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з охороною прав інтелектуальної власності на об’єкти промислової власності в Україні, слід проаналізувати сучасний стан результатів роботи системи правової охорони промислової власності в Україні.

Український інститут промислової власності (Укрпатент) до об’єктів промислової власності відносить такі об’єкти інтелектуальної власності:

- торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

- комерційні (фірмові) найменування;

- географічні зазначення;

- винаходи і корисні моделі;

- промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем.

Усього станом на 1 січня 2014 р. Державною службою інтелектуальної власності України видано 402 234 охоронні документи, у тому числі:

- 180517 свідоцтва на знаки для товарів і послуг;

- 25 свідоцтв на право на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походження товарів;

- 20 реєстрацій кваліфікованих зазначень походження товарів;

- 13 свідоцтв топографії інтегральних мікросхем;

- 108 992 патенти на винаходи;

- 86 498 патентів на корисні моделі;

- 26 169 патентів на промислові зразки [4, с. 30].

Слід зазначити, що становлення державної системи охорони об’єктів промислової власності має досить тривалий характер, що зумовлено об’єктивними потребами становлення та розвитку промислового виробництва. Формування промислової власності як галузі інтелектуальної власності почалося одночасно з розвитком промисловості, науки, мистецтва. У той же час, вивченню історичних тенденцій розвитку охорони об’єктів промислової власності в Україні, приділено недостатньо уваги. Для цього необхідно опрацювати джерела й нормативні акти у цій царині й визначити основні періоди виникнення регулювання суспільних відносин, пов’язаних із державною охороною прав на об’єкти промислової власності, та виокремити етапи цього процесу. Дослідження історичного розвитку системи державної охорони прав на об’єкти промислової власності дає змогу глибше зрозуміти зміст суспільних відносин, що становляться під правову охорону, і соціальну зумовленість виникнення й розвитку такої охорони і тому має велике значення для подальшого вдосконалення законодавства у цій сфері. _В еволюції розвитку системи державної охорони промислової власності дослідники виділяють різні періоди (етапи). Зокрема, М. Солощук, М. Капінос, Є. Лерантович виділяють три важливі періоди:

1) привілеї (ХУ-ХУШ століття): суверен надає монополію за своїм розсудом; концепція корисності, а іноді концепція фаворитизма відіграють важливу роль;

2) національні патенти (1790-1883 роки): будь-який винахідник вправі подати заявку на патент, видача якого залежить винятково від об’єктивних умов; охорона місцевих винаходів за кордоном не практикується;

3) інтернаціоналізація (з 1883 року по теперішній час): охорона винаходів за межами країни походження розвивається разом з міжнародною торгівлею; всесвітні або регіональні конвенції сприяють цьому розвитку [5, с. 72].

Л. Й. Глухівський в статті «Правова охорона об’єктів промислової власності: етапи становлення та розвитку», історію державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні, умовно розділяє на два етапи. Перший - від часу проголошення незалежної України і до 2000 року, другий - після 2000 року, від часу створення двох організацій - Держдепартаменту інтелектуальної власності та державного підприємства «Український інститут промислової власності» [6, с. 46].

Враховуючи, що Україна тривалий історичний період входила до складу Російської імперії та СРСР, правове регулювання прав на об’єкти промислової власності в Україні нерозривно пов’язано із Російською імперією та СРСР.

На думку О. Ш. Чомахашвіллі, у Російській імперії правове регулювання охорони об’єктів промислової власності починається з 1723 р., коли було прийнято указ, що закріплював порядок надання привілею щодо організації фабричного виробництва (мануфактур). У подальшому, в 1801 р. було прийнято указ Олександра І про заохочення тих, хто здійснив відкриття або винахід у сфері землеробства, торгівлі або промисловості. Зазначеним указом передбачався особливий статус винахідників та встановлювалось грошове заохочення за здійснений винахід. У свою чергу, у 1812 р. було прийнято маніфест про привілеї на різні винаходи і відкриття в галузі мистецтва та ремесел, яким встановлювали пріоритетні напрями винахідництва та передбачали гарантії для авторів винаходів. Відповідно до Положення про привілеї власник привілею мав право надавати дозвіл іншим особам на застосування об’єкта промислової власності. Тим самим це положення заклало підвалини майбутньої регламентації ліцензійного використання об’єктів промислової власності [7, с. 239].

В той час патентна система охорони промислової власності набуває поширення у всьому світі, її система удосконалюється. Вже на початку XVII століття були закладені основи - винятковість наданих прав і чітко визначений термін їхньої дії. У той час Патентні відомства різних країн світу почали видавати охоронні грамоти (документи) на окремі об’єкти інтелектуальної власності. Фактично започаткована у той час Патентна система дії й до цього часу. Однак патентування мало і негативні наслідки. Воно дещо обмежувало свободу торгівлі, тому що запатентовані винаходи не можна було ввозити на територію патентування без дозволу патентовласника. Незважаючи на те, що в окремих державах були прийняті патентні закони, стала відчуватися потреба в міжнародній охороні винаходів. У 1873 році іноземні учасники відмовилися брати участь у Міжнародній виставці винаходів (м. Відень), оскільки вони побоювалися, що їхні ідеї можуть бути украдені і використані комерційним шляхом в інших країнах.

Так поступово виникли і склалися передумови ідеї міжнародної охорони винаходів. Така ідея була реалізована 20 березня 1883 р. у вигляді Паризької конвенції, якою був заснований Союз з промислової власності [5, с. 73].

Крім наведених джерел, правові аспекти розвитку та становлення національної системи охорони прав на об’єкти промислової власності ми знаходимо в підручнику О. П. Світличного «Право інтелектуальної власності». На думку вченого, правове регулювання промислової власності в Російській імперії, а отже і в Україні пройшло такі етапи свого розвитку:

перший - XVI століття характеризується прийняттям 22 квітня 1667 р. «Новоторгового Уставу», який є одним із перших законодавчих актів, який має безпосереднє відношення до зародження законодавства Російської Імперії в галузі промислової власності;

другий - XVII-XVIII століття характеризуються прийняттям царського указу 1723 р., який закріплював порядок надання привілею щодо організації фабричного виробництва (мануфактур), а указ 1801 р. заохочував тих, хто здійснив відкриття або винахід у сфері землеробства, торгівлі або промисловості. Зазначеним указом передбачався особливий статус винахідників та встановлювалось грошове заохочення за здійснений винахід, а також тим, що у 1812 р. було прийнято маніфест про привілеї на різні винаходи і відкриття в галузі мистецтва та ремесел, яким встановлювали пріоритетні напрями винахідництва та передбачали гарантії для авторів винаходів. Відповідно до Положення про привілеї власник привілею мав право надавати дозвіл іншим особам на застосування об’єкта промислової власності. Тим самим це положення заклало підвалини майбутньої регламентації ліцензійного використання об’єктів промислової власності;

третій - ХІХ-ХХ століття вчений пов’язує із використанням терміну «товарні знаки», які стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розвитку торгівлі;

четвертий - 1917-1991 рр. - радянський період розвитку системи охорони об’єктів промислової власності [8, с. 149-150].

Після відомих подій 1991 р., коли почався розпад СРСР, в Україні розпочався процес становлення власної державної системи охорони промислової власності. Однак не слід забувати, що у 18-20 роках минулого століття в Україні діяла державна система охорони об’єктів промислової власності.

Історію сучасної державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні, науковці умовно поділяють на два етапи.

Перший - грудень 1991 р. - 2000 р., який характеризується першими нормативно-правовим актами у сфері охорони об’єктів промислової власності. Другий етап - з 2000 р. по теперішній час характеризується створенням Державного департаменту інтелектуальної власності України як урядового органу державного управління та державного підприємства «Український

інститут промислової власності» [8, с. 153].

У свою чергу А. В. Чукаєва, відстежуючи ґенезу інституту адміністративно-правової охорони прав на об’єкти промислової власності у світі та в Україні, виділяє дев’ять етапів: 1. 1917 - 1924 рр. 2. 1924 - 1931 рр. 3. 1931 - 1961 рр. 4. 1961 - 1973 рр. 5. 1973 - 1991 рр. 6. 1991 - 1992 рр. 7. 1993 - 1999 рр. 8. 1995 - 1999 рр. 9. З 2000 р. - дотепер [9, с. 21-24].

Такий погляд А. В. Чукаєвої на історичний генезис розвитку окремих історичних етапів є дещо дискусійним. Крім того, А. В. Чукаєва при дослідженні цього питання не звернула увагу на нормативно-правові акти, які було прийнято у той період. Це можна простежити на деяких прикладах. Так, автор пише, що у 1917 - 1924 рр. відбувався занепад вітчизняного законодавства у сфері охорони прав на ОПВ [9, с. 21]. Проте, дослідження правових джерел свідчать про інше. Незважаючи на революційні події, громадянську війну, в той період було прийнято значну кількість нормативно- правових актів у сфері промислової власності. Зокрема, 15 серпня 1918 р. був прийнятий Декрет РНК «Про мито на товарні знаки», який зобов’язував усі свідоцтва на право виключного використання товарними знаками, що були видані за царського уряду, повинні бути перереєстровані. Як зазначалося в цьому акті, свідоцтва, не зареєстровані або не оновлені в Народному Комісаріаті Торгівлі і Промисловості до 1 листопада 1918 р. вважалися недійними. Свідоцтва на право виключного використання товарним знаком видавалося строком до п’яти років [10].

Постановою Вищої Ради Народного Господарства «Про товарні знаки державних підприємств» від 17 липня 1919 р. заборонялося використовувати на товарах та виробах державних підприємств товарини знаки, марки і т. п., якими користувалися колишні приватні підприємства до їх націоналізації, а колишні казенні підприємства до 25 жовтня 1917 р. Постанова встановлювала юридичну відповідальність за позначення на товарі, упаковці, посуді, які охороняються, товарного знака, якщо він був схожим із товарним знаком державних підприємств РСФСР, а також у разі продажу або зберіганні для продажу товару із указаними знаками. До винної особи революційним судом Республіки застосовувалася грошова пеня або позбавлення волі, а товари позначенні підробленими знаками, підлягали конфіскації [11].

Загально відомо, що після громадянської війни, початок Нової економічної політики у двадцятих роках ХХ століття започаткував відновлення економічних відносин, у зв’язку з чим виникли не тільки нові товарні відносини, але й види порушень щодо товарних знаків, це у свою чергу вимагало удосконалення їх правової охорони.

Постановою РНК РСФСР від 10 листопада 1922 р. був виданий Декрет «Про товарні знаки» [12]. Із прийняттям цього Декрету втратив силу Декрет Ради народних комісарів «Про мито на товарні знаки» та Постанова Вищої Ради Народного Господарства «Про товарні знаки державних підприємств». Особливість Декрету «Про товарні знаки» від 10 листопада 1922 р., полягала в тому, що його дія, в подальшому розповсюджувалася на всю територію СРСР. Декретом вводилася централізована реєстрація і експертиза товарних знаків, реєстрацію товарних знаків здійснював Комітет по справах Винахідництва при Вищій Раді Народного Г осподарства.

По своїй суті Декрет «Про товарні знаки» заклав підвалини розвитку подальшого законодавства у сфері охорони знаків, як одного із об’єкта права інтелектуальної власності. Зокрема, багато норм Декрету, ми знаходимо у чинному Законі «Про охорону знаків для товарів і послуг». Мова йде про охорону майновий і особистих немайнових прав власника знака. Наприклад, у разі відмові реєстрації товарного знака, передбачалося оскарження рішень за заявкою до суду; надавати дозвіл на використання знака; власник знака мав право вимагати у осіб, які без його дозволу використовували знак, вимагати не використовувати такий знак, або вчиняти інші дії які порушували його права; встановлення юридичної відповідальності, у тому числі й кримінальної; сплата мита за видачу свідоцтва тощо.

Першим загальносоюзним актом, який встановив правовий режим знаків, була Постанова РНК СРСР від 18 липня 1923 р. «Про товарні знаки» [13]. Цим

Декретом з 1 березня 1924 р. заборонялося користуватися товарними знаками, які належали володільцям націоналізованих підприємств до їх націоналізації. При реєстрації товарних знаків відповідно до Декрету від 10 листопада 1922 р. за володільцями, що зареєстрували свої товарні знаки в порядку Декрету від 14 серпня 1918 р. в шестимісячний термін з моменту вступу в силу Постанови від 18 липня 1923 р., визнавалася першість на заявку вказаних торгових знаків.

Проведений аналіз історико-правових засад правового регулювання системи охорони прав промислової власності, дає підстави не повністю погодитися із окремими історичними етапами розвитку правового регулювання охорони об’єктів промислової власності викладені в роботі А. В. Чукаєвої.

Аналіз історичних джерел свідчить, що початком зародження державної системи охорони об’єктів промислової власності, є прийнятий 22 квітня 1667 р. «Новоторговий Устав». Цей документ є одним із перших законодавчих актів, який має безпосереднє відношення до зародження законодавства Російської імперії у сфері промислової власності. Новоторговий Статут є найбільшим законодавчим актом того часу, що визначав норми зовнішньої і внутрішньої торгівлі Росії. В Статуті мова йде про торгівлю не тільки в російських містах, таких як Москва, Архангельськ, Великий Новгород, Псков, але й про українській Путівль. Статут складається із 94 статей і 7 статей додатків - статуту торгівлі (для іноземців). Незважаючи на те, що всі статті статуту, присвячені зовнішній торгівлі, плати мита з іноземних купців тощо, саме у статті 46 статуту мова йде про клеймування, яке виконувало функцію митного позначення для розрізняльної здатності російських та іноземних товарів та для підтвердження факту сплати митного збору. Клеймо ставили на митниці, воно виконувало функції своєрідного знаку [14, с. 116-120, с. 136].

Мова йде про такий об’єкт промислової власності, як товарний знак. Дослідження історичних витоків еволюції розвитку сучасної торговельної марки (знак для товарів і послуг) свідчить, що спочатку свого існування знак («тавро», «клеймо») зображувалося ремісниками на не тільки товарах, але й тваринах. які вони виготовляли або ставилися скотарями як «тавро» (клеймо) тварин. Тобто, знак, завжди не тільки належність певного товару конкретному власнику, але, в деякій мірі забезпечував охоронну функцію, оскільки за його допомогою можна було встановити власника, знайти річ тощо.

Слід звернути увагу, що на теренах Російської імперії за часів феодального устрою клейма виконували в першу чергу функцію індивідуалізації, тоді як головною функцією торговельної марки в умовах ринкової економіки є роль інструментарію конкурентної боротьби. Відповідно, клейма на початку свого існування не тримали належної охорони з боку держави. Однак у подальшому виникла потреба в державному регулюванні прав на засоби індивідуалізації. Клейма допомагали державним органам контролювати торговий обіг, давали можливість встановлювати виробника товару. У зв’язку з цим з ХУП століття порядок нанесення відмінних знаків на товари починає регулюватися державою.

Так, Російський державний наказ про обов’язкове клеймування усіх російських товарів особливими фабричними або заводськими знаками, був виданий у 1774 р. З 1830 р., в Російській імперії діяли правила і засоби клеймування. Зокрема, Положення про клеймування виробів російських фабрик від 5 лютого 1830 р., передбачало пільги по сплаті митних товарів із клеймом. Цим Положенням передбачалася кримінальна відповідальність за підробку клейма або товару. Зазначене Положення, а згодом і Звід законів Російської імперії підходили до вирішення цього питанні диференційовано [15].

У 1838 р. в Росії був прийнятий закон про товарні знаки, яким встановлювалася кримінальна відповідальність за підробку товарного знака. Останній Закон царської Росії про товарні знаки був прийнятий 26 лютого 1896 р. [16, с. 264].

Застосування юридичної відповідальності залежало від товарів, на яких підроблялося клеймо. Наприклад, підробка російських клейм на вітчизняних товарах каралася на загальних підставах як за «неправдивий поступок», а товар передавався власнику клейма (ст. 603 Зводу законів). У випадку підроблення російських клейм на іноземних товарах, Звід визначав суворе покарання у вигляді заслання на поселення. Отже, регулюючи охорону клеймування товарів, влада того часу намагалася захистити державні інтереси у сфері митної справи.

У подальшому розвиток ринкових відносин, зумовив і зміну пріоритетів правової охорони. Так, стаття 1863 Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 й 1885 років) передбачала відповідальність за підробку чужого клейма або знаків, що ставляться з дозволу Уряду на виробах мануфактури, фабрик, або заводів [17, с. 650]. Норми кримінально-правової охорони передбачали охорону не тільки державних інтересів, але й захист підприємців від посягань на їх права від недобросовісної конкуренції [18, с. 205]. Так, клеймо, поставлене на товарі, по-перше, свідчило по якість товару, по-друге, вказувало на індивіалізацію товару, по-третє, говорило про певний статус особи яка продавала товар і проставленим клеймом. Поступово знак став відповідним символом власності, який позначав і індивіалізував певний товар. За поставку неякісного товару під таким знаком винна особа повинна була нести відповідальність [19, с. 61].

У подальшому замість клейма, вживали термін «товарні знаки». Цей термін почали вживати в ХІХ столітті. З цього часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розвитку торгівлі. Найкращі умови до маркування товарів були створені ринковою економікою. Бурхливий розвиток промисловості та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку величезної кількості товарів різних виробників. Покупець (споживач) опинився в складній ситуації - як серед маси товарів, що заполонили ринок, вибрати найкращий, необхідний йому. Гостра конкуренція серед виробників створила необхідність пошуку свого споживача. Для цього виникла необхідність підвищення якості свого товару, а також його маркування, що вказувало б на виробника товару, виконувало рекламну функцію і, безумовно, свідчило б про високу якість цього товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх, не дуже якісних товарів стали використовувати чужі знаки. Чим ширше застосовувалися товарні знаки, тим більше стало випадків їхньої підробки. Виникла гостра потреба у правовій охороні знаків. З’явилися перші закони, метою яких була державна охорона товарних знаків. Підробка знаків або зловживання ними суворо карались. Таким же покаранням піддавалися і ті, хто своїм клеймом таврував чужу худобу. У середині минулого століття англійськими судами були вироблені способи захисту проти таких порушень. Так з’явилася знаменита заборона на ведення справи під іншим іменем: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи [5, с. 73].

До середини ХХ століття розвиток законодавства про товарні знаки був в основному завершений. Характерною рисою законодавства з розвинутою економікою минулого століття є те, що воно виділило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні знаки були визнані об’єктами промислової власності з виключними правами на них. В основі своїй ці закони діють і сьогодні.

Інтернаціоналізація правової охорони товарних знаків була закладена Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, оскільки товарний знак вважався одним з об’єктів промислової власності. Набагато пізніше була підписана Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891 р.), якою був створений Спеціальний союз для держав - членів Паризької конвенції. Міжнародна реєстрація надає власникові ряд переваг. Замість заявок, які мав би подати заявник у кожну з держав, він подає тільки одну заявку з вказівкою тих країн, де він хоче одержати правову охорону свого знака [5, с. 74].

Як відомо, в перше незалежність Української держави була датована 22 січня 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради. Універсалом була проголошена повна незалежність України. В ньому було записано: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною вільною суверенною Державою Українського Народу». Незважаючи, що у той період на території України йшла громадянська війна, Універсал проявляв турботу про творчу діяльність. Зокрема, одним із завдань уряду Універсал визначав «підняти промисловість держави, розпочати творчу роботу в усіх галузях...» [20].

Як зазначають дослідники історії становлення державної системи охорони промислової власності України В. Дало та А. Ферчук, тільки-но розпочавши здобувати атрибути державності, УНР змушена була перервати цей процес. Історія правової охорони об’єктів промислової власності в Україні свідчить, що першим охоронним документом в Українській Державі, був патент на винахід. 27 червня 1918 р. в Українській Державі було видано «Регістраційне свідоцтво» за №1, яким засвідчувалося, що від жителів Ростова- на Дону Грюнталя П. І. та Антошевського Л. Б., 19 червня 1918 р. була одержана заява про видачу патенту на винахід «дерев’яна підошва, яка замінює калоші». Про видачу свідоцтва №1 було повідомлено у «Державному віснику» від 29 липня 1918 р. № 28.

В. Дало, А. Ферчук також зазначають, що видане свідоцтво виготовлене на художньому бланку з емблемою (Тризуб у восьмикутній зірці), прикрашене пишним рослинним візерунком, з використанням стилізованого під давньоукраїнський скоропис шрифту. Вони звертають увагу на такий факт, що клопотання власників фірми по виробництву патентованих дерев’яних калош та сандалій «ГрюнАнтоши» було надіслано до Міністерства торгу і промисловості Української Держави 4 червня, ще до початку офіційної реєстрації, тому було зареєстроване пізніше. При цьому заявників повідомили, що необхідно, «з огляду на те, що м. Ростов-на-Дону не належить до України, додати довіреність на імення якого-небудь повіреного, який мешкає в Україні» [21, с. 21].

Свідоцтво за № 2 (на дерев’яні сандалі) було видане також Грюнталю і Антошевському. На свої винаходи взуттєвики з Ростова-на-Дону мали привілеї Російської імперії, при цьому вони хотіли мати і патент Української Держави.

Було б, мабуть, несправедливим не згадати, що з 1 червня 1918 р. до відділу винаходів поштою направив свою заяву про видачу патенту на нафтовий мотор мешканець с. Киселівки Звенигородського повіту І. П. Сквирський. Та ряд обставин суто бюрократичного та політичного характеру (написане не за формою клопотання, невчасно сплачені 30 карбованців на депозит відділу винаходів за розгляд заяви, загублений поштою квиток Держскарбниці про сплату зазначеного збору, липневий залізничний страйк, який затримав надісланий поштою пакет з усіма документами), стало підставою, що І. П. Сквирський отримав реєстраційне свідоцтво про заяву на видачу патенту тільки 4 вересня за № 51 [21, с. 22].

В період час діяльності Гетьманату у 1918 р., в Україні, у складі Фабрично-заводського департаменту Міністерства торгу промисловості Української Держави, що став правоприємником Технічного департаменту, діяв відділ винаходів. Проте, у той час багато винаходів, що реєструвалися мали побутове значення [19, с. 80].

В результаті більшовицького січневого збройного повстання 1918 року у Києві було встановлено радянську владу, яка представляла Українську Республіку Рад. Діяльність Центральної Ради та її уряду у Києві була припинена у зв’язку з вимушеним переїздом до Фастова, а згодом - до Житомира. До Києва переїхав більшовицький уряд, який на той час мав назву Народний Секретаріат. У той час влада на Україні змінювалась часто. Вже у березні 1918 року Центральна Рада повертається до Києва. Уряд формує свої міністерства. У складі 14 міністерств УНР було і Народне міністерство торгу і промисловості. В цьому міністерстві, за даними його Інформбюро від 6 квітня 1918 р., налічувалось 10 департаментів, серед яких були представлені Департамент винаходів та Департамент по охороні промисловості. Однак, робота уряду УНР знов була припинена.

Під час української державності за часів П. Скоропадського на чолі, Грамота гетьмана до всього українського народу, оприлюднена 30 квітня, оголошувала про скасування Центральної Ради та Уряду УНР. 2-3 травня гетьман сформував Раду Міністрів Української Держави. У складі гетьманського Кабінету Міністрів було 15 міністерств, в тому числі і Міністерство торгу і промисловості. Міністерства за Гетьманату теж поділялись на департаменти. Як свідчать архівні документи, у Міністерстві торгу і промисловості Української Держави справами винахідництва та охороною промислової власності займався Департамент фабрично -заводський, при якому діяв відділ винаходів. Відповідно до статуту означеного Департаменту фабрично-заводського, відділ винаходів «...завідує справами по виданню патентів на винаходи, регіструє товарні знаки, фабричні рисунки і зразки». Для проведення експертизи, «котра має відношення до видачі патентів і регістрації товарних знаків, фабричних рисунків і зразків», при відділі було утворено Експертний комітет. Комітет складався зі штатних урядовців відділу організаційно-технічного цього ж департаменту та з фахівців окремих галузей, представлених зацікавленими міністерствами, зокрема, Військового, Внутрішніх справ, Морського, Шляхів, Праці, Фінансів та Земських Справ. Начальник відділу міг залучати до Експертного комітету по вільному найму осіб для попереднього розгляду заяв, з правом вирішального голосу. Кількість членів комітету встановлював Міністр торгу і промисловості.

Відділ винаходів мав свою канцелярію, спеціальну бібліотеку, архів патентних списків і альбомів, зареєстрованих марок, зразків фабричних рисунків [21, с. 23].

Таким чином, аналіз історичних за своєю суттю документів, що збереглись, дає підстави констатувати, що заяви громадян про видачу патентів на винахід почали надходити до Міністерства торгу і промисловості у перших числах червня 1918 р. Проте, заявникам, висилаючи посвідчення про одержання від них відповідних документів, повідомляли, що їхні клопотання будуть зареєстровані в міру вступу «після оголошення про початок прийому заяв на патенти..., якщо всі матеріали будуть по своєму складу відповідати оголошеному закону, то буде видано регістраційне свідоцтво. З іншого повідомлення відділу винаходів заявникові, з’ясувалось, що офіційний прийом заяв про видачу патентів розпочали 15 червня 1918 р., «на підставі старих законів і правил». Варто зазначити, що під старими законами і правилами малось на увазі законодавство колишньої Російської імперії, а саме: статті 73, 76, 89, 96, 97, 102 Статуту про промисловість (Звід Законів т. ХІ, ч. 2, видання 1913 р.), статті 360-371 Статуту про мито (Звід Законів т. V, видання 1906р.)

[21, с. 23].

Бажаючі отримати охоронний документ на винахід, товарний знак чи фабричний зразок повинні були написати заяву за встановленим зразком (на спеціальному типографському бланку відділу винаходів). До заяви про видачу патенту на винахід необхідно було додати квиток Державної скарбниці про сплату «на депозит відділу винаходів за привілею» 30 крб, два примірники опису винаходу, та два малюнки. Зазначені додатки повинні були відповідати наступним вимогам: чітке викладення патентної формули в описі винаходу, малюнок мав бути виконаний «чорними рисами», один примірник - на коленкорі або якісному папері для креслення, другий - на прозорому перкалі, обидва розміром 13х16, 13х18 або 13х24 см ( малюнки інших параметрів, навіть з розбіжністю в 1 см, повертали на перероблення). Без дотримання цих вимог заяви не реєструвались.

Крім того, до заяви та опису винаходу необхідно було прикласти відповідні марки, які засвідчували сплату гербового збору (1 крб. за аркуш), про що обов’язково зазначалось у заяві.

Наскільки суми названих проплат були завеликими можна судити, порівнюючи їх з зарплатами міністерських чиновників. Так, станом на 14 травня 1918 р. зарплата директора міністерського департаменту становила 900 крб, завідуючого відділом - 600, урядовця з особливих доручень - 500, діловода (у відділі винаходів цю посаду займав інженер) - 300 крб. До речі, громадянам, які додавали до заяви про реєстрацію винаходу «посвідчення відповідної влади про бідність», надавалось право не сплачувати грошовий внесок за розгляд винаходу. Про видачу реєстраційного свідоцтва через місяць після процедури давалось оголошення у «Державному Віснику», а рівно через два місяці документи подавались до експертного комітету, з цього терміну ніякі додаткові матеріали від заявників вже не приймались.

9 вересня 1918 р. вийшов гетьманський Закон про підвищення ставок оплати гербового збору. Заявникам, які вже отримали реєстраційні свідоцтва були надіслані повідомлення про необхідність доплатити ще по 3 крб.

гербового збору. Повідомлення закінчувались приписом: «До одержання означених марок все діло Ваше руху не матиме».

У 1918 р. в період гетьманату було створено так званий експертний комітет, який забезпечував розгляд питань про реєстрацію та правову охорону винаходів. Особи, які бажали отримати охоронний документ на винахід, товарний знак або фабричний зразок, повинні були написати заяву, підготувати опис винаходу або зображення торгового знаку та сплатити грошову суму.

У серпні-вересні 1918 р. Міністерство торгу і промисловості подає до уряду законопроект «Про зміну термінів здійснення привілею» (підготовлений Департаментом фабрично-заводським), який торкався і термінів сплати щорічного мита за винахід та відновлення свідоцтв на товарні знаки. З урахуванням складності політичної ситуації, в якій опинились громадяни України, коригувались певні статті законодавчих актів колишньої Російської імперії, якими тимчасово керувалась Українська Держава у справі охорони промислової власності. Власники російських привілеїв на винаходи, повинні були щорічно, вперед за кожен рік дії привілею, рахуючи з дня його підписання, виплачувати відповідне мито. Спізнення виплати дозволялось (з доплатою пені) не більше ніж на три місяці. В разі сплати даного мита пізніше, привілей вважався таким, що втратив свою дію (Статут про мито. Звід Законів Російської імперії. Т. V , ст. ст. 360-371. 1906). Також, власники російських привілеїв на винаходи зобов’язувались здійснити ці привілеї не пізніше 5 років з дня їх підписання. У випадку невиконання цієї вимоги, дія привілею припинялась (Статут про промисловість. Звід Законів Російської імперії. Т. ХІ, ч. 2, ст. ст. ст. 96 , 101. 1913).

З огляду на описані вимоги, директор Департаменту фабрично- заводського Свірський підготував до даного законопроекту пояснюючу записку, в якій, зокрема, зазначав: «...війна і слідовавші за нею події зробили неможливим для більшої частини власників привілеїв вчасну виплату мита. Здавалось би можливим і справедливим зоставити їм право внести мито до 31 грудня 1918 р., а з відповідною пенею - до 1 квітня 1919 р., коли такі мита підлежали виплаті з 19 липня 1914 р. по 31грудня 1918 р. Більша частина власників привілеїв не мала можливості здійснити свої привілеї на фабриках, котрі, головним чином, працювали для потреб фронту і приватних заказів не приймали. Крім того, значну частина фабрик закрито через те, вважається необхідним перемежок часу з 19 липня1914 р. по 31 грудня1918 р. не брати в рахунок при врахуванні термінів задля здійснення російських привілеїв». Ті ж терміни брались до уваги і в разі спізнення з продовженням дії свідоцтва на виключне використання товарного знака [21, с. 23].

Як видно зі справ про винаходи, у переважній більшості, об’єкти патентування мали побутове призначення: методи виготовлення взуття з відходів, обігріваючі пристрої, електронагрівальні прилади, прилад для гоління з дезинфікуючою камерою. Проте, серед пропозицій є й спосіб виготовлення бабіту для потреб залізниць, нафтовий мотор, гідровелосипед. У ті буремні роки пересічні громадяни були налаштовані на мирне життя і пристосовувались до тих побутових реалій, в які потрапили в результаті подій 1914-1918 років. Та ж тенденція спостерігається і у справах щодо оформлення свідоцтв на товарні знаки та фабричні зразки - сурогати чаю, тютюнові вироби, махорка, вакса [21, с. 23].

Наведене в котрий раз переконливо свідчить, що незважаючи на різноманітні несприятливі до творчості часи (революції, війни тощо) людина прагнула створювати об’єкти промислової власності, а державні органи, не залежно від політичних уподобань, створювали відповідну систему охорони.

Досить різноманітна географія заявлених винаходів: Київ, Одеса, Катеринослав, Вінниця, Харків, Біла Церква. Заяви подавались особисто винахідниками, висилались поштою або передавались по довіреності через патентного повіреного. У той період діяла й державна система охорони.

Так, за Директорії УНР проблемами патентування винаходів, реєстрацією товарних знаків та фабричних зразків почало займатись Міністерство народного господарства, в яке реорганізували Міністерство торгу і промисловості. Назву відповідних департаменту і відділу не змінювали.

З огляду на такий перебіг історичних подій, цікавим видається архівний документ, датований 4 червня 1920 р. Це доповідна начальника відділу винаходів Зенона Горницького «Про перетворення Відділу винаходів в окремий самостійний Департамент охорони промислової власності», складена під час перебування уряду УНР у Кам’янці-Подільському. Автор вищеназваного документу розпочав з порівняльного аналізу «патентових діл в поодиноких Державах», серед яких на першому місці по кількості виданих патентів (станом на 1902 рік) стоять США - 30 267 патентів, на останньому - Російська імперія - 1200. Далі автор зазначав: «...ми повинні дати

промисловості можливість з’єднувати для себе всі нові здобутки духа - винаходи». Після досить негативної оцінки системи охорони винаходів в Росії, автор зазначав: «Будувати зовсім новий закон не має зараз у нас сили, є, одначе, спосіб надати старому російському закону, який нас ще довгий час буде зобов’язувати, відповідний серйозний вигляд без переводження засадних змін». Потім автор доповідної пропонував перетворити відділ винаходів у Департамент охорони промислової власності ( цікаво, що перший варіант назви - «Департамент державної охорони винаходів»), обґрунтовуючи свою

пропозицію тим, що це «піднесе престиж Держави в очах промислового світу замаркованням державного зрозуміння ваги винаходів, дасть через те українському патентові зразу потрібний блиск і повагу». Завершується доповідна запевненням: «...справа, що може на перший погляд виглядає не так важливо, а в дійсності може мати колись незвичайний вплив на долю нашої молодої Республіки».

Наведена доповідна прикладена до проекту постанови Ради Міністрів УНР «Про перетворення Відділу винаходів в Департамент охорони промислової власності», написаному 25 червня 1920 р. В преамбулі документу зазначено, що дана реорганізація доцільна з огляду на «надзвичайно велику вагу винаходів для розвою життя держави та для належного забезпечення прав їхнім власникам». Межі компетенції департаменту пропонувалось окреслити наступним: прийом заявлених винаходів та удосконалень для розслідування новини по закону та видача патентів; прийом фабричних зразків та моделей для охорони перед відтворенням не власниками; прийом заяв на затвердження «товарних ознак»;и займається взагалі всіма справами, які торкаються охорони винаходів і творів людського духа з технічної області [21, с. 24].

Цікавою є і структура державної системи охорони об’єктів промислової власності того часу. Так, у структурі нового департаменту передбачалось створити три відділи: реєстровий (реєстрація заяв, архіви, бібліотека); технічно-науковий (розслідування новини винаходу, вирішення спорів і непорозумінь, пропозиції по закупівлі винаходів з огляду державної необхідності; завідування винахідницькими державними майстернями); охорони («законна сторона охорони винаходів, виготовлення свідоцтв, патентів, редакція патентного журналу»). Проте, уряд УНР доживав свого віку. Підготовлені проекти так і не були втілені у життя. Подальші політичні процеси в Європі, зокрема в Росії, обумовили нову дійсність, яка на довгі десятиліття визначила суспільно політичний, економічний і культурний устрій України [21, с. 24].

Наведене дає підстави стверджувати про те, що у 1918 р. в Україні були зроблені перші кроки на шляху створення національної системи охорони промислової власності. Водночас, як зазначають В. Дало та А. Ферчук, нема підстав для ствердження того, що саме в описаний період в Україні були закладені основи національного законодавства з охорони промислової власності. Наведені вище закони і законопроекти мали на меті тимчасово адаптувати до реалій часу законодавство Російської імперії.

Започаткована в Україні 1918 р. державна система охорони промислової власності, фактично на старті, з відомих політичних причин, припинила свою діяльність. Історія не відвела їй часу на реалізацію багатьох розпочатих справ. Патенти на вже зареєстровані винаходи так і не були видані заявникам. Не було створене національне законодавство з охорони промислової власності. Самостійна Україна не встигла у той час приєднатись до Паризької конвенції з охорони промислової власності (як, наприклад, Польща 1918 р.). З 1991 року

Україна почала все з початку [21, 24].

Подальший розвиток державної системи охорони об’єктів промислової власності України пов’язаний із так званим «радянським періодом» (1917-1991 рр.).

Після проголошення України незалежною суверенною державою перед народом України, її Парламентом та Урядом постало питання про створення законодавчих та організаційних засад, які б забезпечували життєздатність нової держави. Ці процеси охопили всі сфери діяльності і не оминули сферу охорони об’єктів промислової власності.

Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність перед державою постало питання охорони прав на об’єкти промислової власності. Прийнятий Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. [22], заклав основу законодавства про промислову власність [23]. Незважаючи на те, що в цілому цей Закон має декларативний характер, проте він проголосив ряд принципових засад. В Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено про створення ринку науково-технічної продукції, визначено державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності проголошено об’єктами права власності тих, хто отримав цей результат.

Після розвалу СРСР постало питання охорони прав на об’єкти промислової власності. В першу чергу це стосувалось проблемних питань пов’язаних із охороною раціоналізаторських пропозицій та винаходів в Україні. Постановою Кабінету Міністрів України № 411 від 21 липня 1992 р. було затверджено Положення про Державне патентне відомство України [24].

Згідно Положення одним із основних завдань Держпатенту було забезпечення правової охорони об’єктів промислової власності, видача патентів та інших охоронних документів, розробка ефективних форм і методів державного регулювання відносин у сфері промислової власності.

Враховуючи проблемні питання пов’язані із майновими та особистими

немайновими відносинами у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності, Указом Президента України 18 вересня 1992 р. №479/92 було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні [25]. Відповідно до Тимчасового положення до об’єктів промислової власності належать винаходи, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування, які були заявлені й дістали правову охорону в Україні у формі патентів (на винаходи і промислові зразки) та свідоцтв (на товарні знаки і знаки обслуговування), виданих Державним патентним відомством України.

Одночасно велася робота з розробки пакету законів про правову охорону об’єктів промислової власності. Прийнятий 25 червня 1993 р. Закон України «Про науково-технічну інформацію» започаткував створення в Україні правової бази для одержання та використання науково -технічної інформації [26].

15 грудня 1993 р. Верховною Радою України було прийнято пакет законів про промислову власність, серед яких: закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [27, 28, 29]. Наведені закони становлять правову основу захисту прав на об’єкти промислової власності в Україні.

Наступним кроком у створенні національної системи охорони прав на об’єкти промислової власності, стало утворене постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. № 29, Державне патентне відомство України [30], яке забезпечувало правову охорону об’єктів промислової власності, видавало патенти та інші охоронні документи на винаходи, промислові зразки та забезпечувало функціонування єдиної патентної системи на території України.

З 1993 р. по 1999 р., державну систему охорони промислової власності здійснювало Державне патентне відомство України. Проте, з метою подальшого вдосконалення та підвищення ефективності національної патентної системи, 7 грудня 1999 р. Кабінет Міністрів України постановою № 2212 на базі ліквідованого Держпатенту, утворив Державне агентство України з охорони промислової власності, яке було підпорядковано КМУ [31].

Із утворенням Державного департаменту інтелектуальної власності розпочався новий етап розвитку охорони прав на об’єкти промислової власності. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Державного Департаменту інтелектуальної власності» від 4 квітня 2000 р. № 601, ДДІВ діяв у складі Міністерства освіти і науки України» [32].

Відповідно до Положення про Державний Департамент інтелектуальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 997, основними завданням ДДІВ було: забезпечення реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності; прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямків розвитку у сфері інтелектуальної власності; організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. ДДІВ здійснював державну реєстрація патентів України на: винаходи; корисні моделі; промислові зразки; топографії інтегральних мікросхем; на знаки товарів та послуг; назви місць походження товарів і прав на використання реєстрованих кваліфікованих зазначень походжень товарів; деклараційні патенти на секретні винаходи [33].

На виконання Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2000 р. № 601 «Про утворення Державного Департаменту інтелектуальної власності у складі Міністерства освіти і науки України», наказом МОН України від 7 серпня 2000 р. № 17 5, було утворено державне підприємство «Український інститут промислової власності», яке було утворено на базі Державного патентного відомства України та державного підприємства «Інститут промислової власності». Укрпатент було включено до сфери управління Державного департаменту інтелектуальної власності [34].

Важливу роль в охороні прав на об’єкти промислової власності відіграє Державна служба інтелектуальної власності України. Відповідно до

Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 658 від 19 листопада 2014 р., ДСІВ в ході виконання покладених на неї функцій, зокрема, видає в установленому порядку охоронні документи на об’єкти промислової власності. Зазначеними документами (патентами та свідоцтвами України) засвідчується право інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг тощо.

Отже, на підставі дослідження історичного регулювання суспільних відносин, пов’язаних із створенням та розвитком державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності, встановлено, що законодавство, яке регулює правовідносини у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності, має свою тривалу історію зародження й розвитку, що постійно вдосконалюється.

Проведене дослідження правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних із створенням та розвитком системи охорони прав на об’єкти промислової власності в Україні, дозволяє запропонувати авторську періодизацію розвитку державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності та виокремити три основні періоди цього процесу:

- дорадянський період (з моменту прийняття «Новоторгового Уставу» - 1667 - 1917 рр.);

- радянський (з моменту прийняття Декрету Ради Народних Комісарів «Про мито на товарні знаки» - 1918 - 1991 рр.;

- сучасний (з 1992 р. до теперішнього часу). Цей період відображає процес становлення правовідносин у сфері державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності в період незалежності, який доцільно поділити на декілька етапів:

- перший етап (липень 1992 р. - січень 1999 р.) характеризується утворенням 18 вересня 1992 р. Державного патентного відомства України, затвердженням Тимчасового положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні;

- другий етап (січень 1999 р. - червень 2000 р.) характеризується ліквідацією Державного патентного відомства України та утворенням Державного агентство з охорони промислової власності, та державного підприємства «Український інститут промислової власності»;

- сучасний етап (серпень 2000 р. до теперішнього часу) характеризується діяльністю державного підприємства «Український інститут промислової власності», який входить до структури Державної служби інтелектуальної власності і відповідає за проведення формальної та кваліфікаційної експертизи заявок на об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем та зазначення походження товарів) на відповідність умовам надання правової охорони, виносить рішення щодо видачі охоронних документів, забезпечує здійснення державної реєстрації об’єктів промислової власності та офіційної публікації відомостей про них [36, с. 27].

Аналіз наукових публіцистичних джерел дозволив проаналізувати історичні передумови виникнення правового регулювання прав об’єктів промислової власності. Виділення періодів та етапів розвитку державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності доцільно врахувати при формуванні нормотворчого процесу, спрямованого на правове регулювання суспільних відносин у сфері об’єктів промислової власності.

1.2.

<< | >>
Источник: ГАРБУЗ ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Правові аспекти становлення та розвитку державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності в Україні:

  1. 2.1. Поняття та класифікація суб’єктів, які надають послуги у сфері освіти
  2. ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  3. Правові проблеми екологічної безпеки при здійсненні земельної реформи
  4. 1.1. Законодавство про землеустрій: становлення та його розвиток
  5. Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні
  6. 2.2. Державно-правові основи охорони державного кордону України
  7. Поняття, ознаки та система суб’єктів оперативно-розшукової діяльності
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. Правові аспекти становлення та розвитку державної системи охорони прав на об’єкти промислової власності в Україні
  11. Правові засади адміністративно-правової охорони прав на об’єкти промислової власності
  12. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  13. ВСТУП
  14. Загальнотеоретичні аспекти поняття категорії «плагіат»
  15. Правова політика цивільно-правового захисту прав від плагіату: методологічний аспект
  16. Промисловий плагіат
  17. Методологічні засади цивільно-правового захисту прав інтелектуальної власності від плагіату
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -