Основні властивості та характерні ознаки відносин природноресурсової власності

Проблема приналежності природних об'єктів як одвічних матеріальних засобів існування, умов функціонування життя і місця проживання людини і суспільства займає особливе місце в системі відносин власності.

В соціально-економічній та еколого-правовій літературі найбільш часто зустрічаються твердження про те, що іс­тотний вплив на специфіку правового регулювання відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси мають наступні фактори: такі об'єкти мають природне походження, тобто вони створені самою природою без трудової участі людини, соціальних зусиль та матеріальних витрат; кількісно й якіс­но природні об'єкти та їх ресурси обмежені в природному середовищі як в національно-територіальних межах, так і в планетарному просторі; просторові межі, розміри чи об'єми природних об'єктів не відтворювані, важко відтворювані або взагалі не можуть бути поширені шляхом відтворення; основ­ні природні об'єкти фізично нерухомі та не переміщувані у природному просторі; у зв'язку з тим, що природні об'єкти не є продуктом людської праці або суспільної діяльності, вони не мають реальної вартості й в економічному сенсі не є товаром [109, с. 89—91]; головний природний об'єкт — земля, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві; при використанні землі як засобу виробництва продуктивні сили земельних ресурсів не зменшуються, а зростають; ви­користання земельних та інших нерухомих об'єктів природи як територіального або просторового базису для здійснення виробничо-господарської діяльності не змінює їх межі; відмо­ва від використання земельних, водних, гірничих та інших природних об'єктів не призводить до їх псування, деграда­ції, зношування або іншого стану непридатності; природні об'єкти та їх ресурси є основним національним багатством країни і перебувають під особливою законодавчою регламен­тацією їхнього використання й охорони державою.

Саме походження природних об'єктів та їх ресурсів до теперішнього часу є підставою для сумнівів у необхідності, можливості, допустимості, а головне — в соціальній спра­ведливості встановлення права власності на природні багатс­тва. Постановка питання про їх власницьку приналежність пов'язана з тим, що природні об'єкти не створені працею і зусиллями людини або за допомогою соціальної діяльності чи матеріальних витрат. Вони можуть сприятливо існувати й успішно функціонувати без участі та зусиль з боку людини і суспільства [44].

Подібний натуралістичний світогляд на походження при­родних багатств приводить до висновку про відмову від вста­новлення права власності на природні об'єкти. Вони можуть належати на засадах «народного надбання» чи «загальнона­ціональної приналежності», а їх використання може здійс­нюватися на підставі загального та спеціального природоко­ристування, що охоплює різноманітні форми та види постій­ного і тимчасового володіння й користування ними [32].

Однак такий підхід до правового регулювання відносин власності та використання об'єктів природного походження має містити виключення штучно створених об'єктів, що ут­ворені з використанням природних сил і явищ. Адже такі об'єкти утворюються працею людини і соціальними зусил­лями та вкладенням матеріальних втрат, але функціонують вони у нерозривному зв'язку із закономірностями «діяльності» природного середовища. Ця проблема ускладнена тим, що в сучасних умовах всеосяжного вторгнення науково-технічних досягнень і соціальної діяльності в природне середовище важко виділити природні об'єкти, які збереглися в перво­зданному вигляді без слідів втручання людини і суспільства. Тому законодавче визначення критеріїв відмежування об'єктів природного походження від штучно зведених об'єктів, що існують у взаємозв'язку з природними закономірностями, за­лишається не вирішеним.

Іншою важливою особливістю об'єктів природного похо­дження є те, що вони кількісно і якісно обмежені в при­родному середовищі. При величезному різноманітті кількіс­них показників природних об'єктів, вимірюваних в площах, обсягах, відстанях, видах, а якісних показників — у влас­тивостях, придатності, стані тощо, все ж універсальним за­собом кількісних і якісних показників природних об'єктів є кадастр, а для визначення фактичного стану — моніторинг.

Безумовно, ані кадастри, ані моніторинги не є суто влас­тивими для природних об'єктів та їх ресурсів, але вони найбільш прийнятні для обліку їх кількісних і якісних ха­рактеристик. Цим пояснюється той факт, що у даний час ведення природноресурсових кадастрів^{[54] [55]} та моніторингу стану природних об'єктів чинним ресурсовим та екологічним зако­нодавством передбачено по суті для всіх природних об'єктів та їх ресурсів.

Варто зазначити, що природноресурсові кадастри як де­ржавна система визначення сукупності відомостей про міс­це розташування та правовий режим відповідних природних об'єктів, їх класифікації та оцінки за кількісними та якісними характеристиками з метою оптимального розподілу між приро- докористувачами, не збільшують і не зменшують їх кількість, не підвищують і не знижують їх якість, а лише фіксують від­повідні показники. При цьому відомості природноресурсових моніторингів як системи спостережень за станом природних об'єктів та їх ресурсів з метою своєчасного виявлення змін в них, їх оцінки, усунення та ліквідації негативних наслідків є реальною науково-методичною базою для ведення природноре- сурсових кадастрів і своєчасного внесення до них відповідних змін. Проте якщо видові природноресурсові моніторинги, згід­но зі ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», в подальшому зводяться в єдиний державний моніторинг навколишнього природного середовища і є його складовими частинами, то природноресурсові кадастри зали­шаються галузевими¹ і не зводяться до єдиного державного природноресурсового кадастру країни. У зв'язку з необхідніс­тю врахування та узгодження відомостей різних за змістом природноресурсових кадастрів Кабінетом Міністрів України прийнята спеціальна постанова про інформаційну взаємодію між кадастрами та інформаційними системами^{[56] [57] [58]}.

З наведеного не випливає, що кількісні та якісні показни­ки природних об'єктів та їх ресурсів не піддаються змінам. Вони обмежені у своєму природному стані, але можуть бути змінені під впливом як природних явищ, так і в результаті антропогенних впливів. У процесі виробничо-господарської діяльності людини і суспільства розширюються площі оброб­люваних земель, створюються нові водні шляхи, вирубуються і висаджуються ліси, видобуваються корисні копалини надр, відстрілюються тварини і виловлюються рибні ресурси, поліп­шується породність дикої фауни і проводиться інтродукція та селекція дикої флори тощо.

Природні кадастри і моніторинги враховують як природні, так і набуті властивості природних об'єктів та їх ресурсів. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 191 чинного Земельного ко­дексу, в системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науко- во обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки. А згідно зі ст. 203 кодифікова­ного земельного закону, що присвячена веденню земельного кадастру, облік кількості земель відображає відомості, які характеризують кожну земельну ділянку за площею та скла­дом угідь. Облік якості земель відображає відомості, які ха­рактеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість, а також за ступенем забруднення ґрунтів. У зв'язку з на­веденим виникає питання про встановлення прав не стільки на природні властивості таких об'єктів, скільки на їхні штуч­но придбані кількісні показники та якісні зміни, що впрова­джені працею та матеріальними витратами. При цьому пи­тання може ставитися як на рівні матеріалізованого виміру змінених характеристик природних ресурсів, так і на рівні інтелектуальної власності [442].

Твердження про те, що просторові межі природних об'єктів важко відтворювані або взагалі не можуть бути поширені шляхом відтворення, в цілому є справедливими.

Однак в сучасних умовах може мати місце, наприклад, збільшення земельних площ за рахунок відсипання дна вод­них об'єктів, розширення лісових масивів насадженнями на землях, малопридатних для використання в інших цілях, тощо. Тому стосовно відтворюваних і важко відтворюваних об'єктів природи також виникають питання встановлення права власності, яке за аналогією із визначенням юридичної долі відтворених товарно-матеріальних об'єктів має надавати­ся суб'єктам, які їх відтворили.

Основні природні об'єкти, що мають фізичні нерухомі оз­наки та властивості просторової непереміщуваності, істотно впливають на встановлення і реалізацію права власності на них. Саме цим пояснюється відвідний порядок надання земельних і лісових ділянок у власність, а ділянок надр у користування з визначенням їх меж на місцевості. Слід за­значити, що водне законодавство у даний час не передбачає іншого права власності на відповідні об'єкти, крім народної власності, яка від імені народу здійснюється органами де­ржавної влади, а їх використання, як і гірничих об'єктів, відбувається на підставі права користування в дозвільному порядку. Проте, незважаючи на відносну рухомість водних об'єктів і можливість переміщення їх ресурсів у інший простір в їх природному стані, законодавче встановлення різноманіття правових форм власності на них в перспек­тиві вимагатиме особливого порядку їх надання на праві власності, із збереженням дозвільного порядку надання у користування.

Найбільш спірною в економічній та правовій літературі є проблема вартості природних об'єктів та їх ресурсів. Більшіс­тю дослідників визнається той факт, що природні багатства не мають реальної вартості та у строго економічному сенсі не можуть бути товаром.

У цьому відношенні земельне законодавство, яке є най­більш розвиненим, випереджає інші природноресурсові галузі права. У чинному кодифікованому земельному законі перед­бачено два види оцінки земель: економічна оцінка землі та грошова оцінка земельних ділянок. Відповідно до ст. 200 Зе­мельного кодексу, економічна оцінка земель — це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сіль­ському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що характеризу­ють продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі. Аналогічне визначення економіч­ної оцінки земель закріплено й у ст. 1 Закону України «Про оцінку земель» від 11 грудня 20θ3 року^[59]. Економічна оцінка земель різного призначення проводиться для порівняльно­го аналізу ефективності їх використання. Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельної ділянки різного цільового призначення. Вона визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі.

Згідно зі ст. 201 Земельного кодексу, грошова оцінка зе­мельних ділянок визначається на рентній основі. У залеж­ності від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною¹ і експертною^{[60] [61]}. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використо­вується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо. Зазначені оцінки проводяться за мето­диками, які затверджуються Кабінетом Міністрів України^[62].

У даний час широко застосовується експертна грошова оцінка земельних ділянок. Відповідно до Закону України «Про оцінку земель», експертна грошова оцінка земельних ділянок є результатом визначення вартості земельної ділян­ки та пов’язаних з нею прав оцінювачем (експертом з пи­тань оцінки земельної ділянки) із застосуванням сукупності підходів, методів та оціночних процедур, що забезпечують збір та аналіз даних, проведення розрахунків і оформлення результатів у вигляді звіту. Експертна грошова оцінка ви­користовується при укладенні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. Економічну і грошову оцінку землі, що визначається за встановленими законодавчими критеріями, слід відрізняти від ціни земельної ділянки, що розраховується за розробленими методиками і враховує відповідні критерії фактичного стану конкретних ділянок землі.

З наведених видів оцінки земельних ресурсів та цілей їх здійснення випливає, що в економічному значенні вони не мають реальної вартості, яка застосовується у сфері товарно- грошових відносин. Та й самі земельні ділянки у даний час ще не можна розглядати у якості товару в силу обмеже­ності їх обігу та відсутності повноцінного ринку землі [113], зокрема — обігу земель сільськогосподарського призначення. Встановлювана ж нормативна грошова оцінка землі є не чим іншим, як капіталізованою рентою. Навіть при здійснен­ні цивільно-правових угод, наприклад, при купівлі-продажу земельної ділянки власник по суті продає право на ренту, а покупець набуває право на отримання доходів від її ви­користання.

Однак тенденції розвитку земельного законодавства та інших галузей природноресурсового права такі, що в перс­пективі окремі природні об'єкти цілком можуть набути пов­ноцінних ознак товарів, і тоді поряд з їх економічною та грошовою оцінкою сформується ринкова ціна на них як на товар. Проте навіть за цих умов специфіка виникнення, ре­алізації та припинення права власності на природні об'єкти та їх ресурси не зникне і не втратить свої відмінності у порівнянні з правом власності на майнові об'єкти.

Особливості встановлення і здійснення права власності на природні об'єкти визначаються й іншими ознаками, що об'єктивно притаманні природним багатствам. Використання нерухомих об'єктів природи як територіально-просторового базису для адміністративно-територіального облаштування або здійснення виробничо-господарської діяльності їхні межі не змінюються. Адекватне сприйняття законодавцем природ­них властивостей та соціального значення багатств природ­ного походження і оптимальне врахування специфічних ознак природних об'єктів, має істотний вплив на їх фактичний стан. Зазначений підхід до правового регулювання відносин влас­ності на природні об'єкти та їх ресурси завжди забезпечу­вало їх ощадливе, раціональне та ефективне використання, оскільки вони завжди займали центральне місце в системі суспільних відносин в усі часи і у будь-якому державному утворенні. Україна у цьому відношенні у період формування соціальної, правової держави не є виключенням.