Економічні й юридичні відносини природноресурсової власності та їх співвідношення

Відносини власності притаманні усім суспільно-економічним формаціям, оскільки будь-який суспільний лад ґрунтується на тих чи інших формах власності. Власність як економічна категорія з’являється з появою людини, існує на всіх істо­рично відомих ступенях розвитку суспільства і є одвічною категорією суспільного життя.

У цьому зв’язку постановка питання про економічні та правові форми власності на природні об’єкти та їх ресурси переслідує мету об’єктивного відображення перетворених від­носин власності, оскільки ще у зовсім не давні часи поняття «форма власності» відносилося до числа надмірно ідеологізо- ваних категорій. З нею було пов’язано не тільки особливе правове становище об’єктів і суб’єктів права власності на природні ресурси, а й особливий зміст права власності [435] на природні багатства.

Проте раніше розроблені теоретичні положення щодо влас­ницької приналежності природних ресурсів у сучасних умовах не втратили у повному обсязі своєї цінності [486, с. 71]. Тому вважаємо за необхідне зупинитися на характеристиці най­більш важливих сторін і ознак економічних форм власності в цілому й їхнього правового закріплення стосовно природних об'єктів та їх ресурсів. Така потреба є актуальною у зв'язку з тим, що проблема форм власності на природні ресурси не отримала однакового трактування у науковій літературі [127] та однозначного закріплення в сучасному українському законодавстві.

В економічній літературі нерідко можна зустріти твер­дження про те, що «форма власності» — це правова, а не економічна категорія, тобто являє собою спосіб оформлення реально існуючих економічних відносин. А у правовій літера­турі неодноразово висловлювалися діаметрально протилежні думки про те, що «форми власності — це соціально-політичний прийом, який навряд чи потрібен при правовій регламентації відносин власності [406]. На думку українських цивілістів, «взагалі не слід виділяти форми власності» [338, с. 20]. Зок­рема, відома вчена Я. Н. Шевченко прямо стверджувала, що «форми власності — виключно економічна, а не правова ка­тегорія» [467, с. 40]. Немає сумнівів у тому, що і економіч­ні, і правові відносини власності, в тому числі на природ­ні об'єкти, радикальним чином змінилися і вимагають від­повідного законодавчого оформлення не тільки в Цивільному кодексі України, а й у природноресурсовому законодавстві. Більш того, в перспективі процеси перетворення відносин власності на природні багатства країни мають поширюватися і поглиблюватися. Тим не менше як економічні, так і пра­вові відносини власності не втратять відповідних їм форм, опосередкованих їх реальним змістом. Тому економічні форми власності існують у сформованих суспільних відносинах, а юридичні форми — у правових нормах.

Для економічних форм природноресурсової власності ви­значальним є критерій виробничого та невиробничого вико­ристання природних багатств країни. В середині виробничої форми власності на природні об'єкти практично значущим є виділення таких її видів, як «споживче» використання природ­них ресурсів, наприклад, деревинних ресурсів лісів або рос­линних ресурсів флори, та їх використання без виробничого споживання, наприклад, земельних ресурсів для сільськогос­подарського виробництва [384] або водних об'єктів для транс­порту. Для невиробничої форми природноресурсової власності важливим є видове розмежування використання природних об'єктів для наукових, дослідницьких чи пізнавальних цілей, організації лікування та відпочинку населення, використання для рекреаційних цілей та розвитку туризму тощо.

Виділення правових форм власності на природні ресурси не є самоціллю законодавства. Воно переслідує цілі детальної правової регламентації використання та охорони природних багатств, що належать на різних підставах власності, та ви­значення меж законодавчого «втручання» у сферу власницької діяльності власника. Відрізняється, наприклад, склад земель комунальної власності за ст. 83 Земельного кодексу України від складу земель державної власності за ст. 84 Земельного кодексу. Законодавча регламентація правових форм власності на природні об'єкти та їх ресурси в умовах юридичного за­кріплення різноманіття таких форм стає ще більш актуаль­ною, ніж в умовах існування єдиної форми права виключної державної власності на природні багатства, що мало місце на у минулому.

Різноманіття форм власності притаманне як країнам з роз­виненою ринковою економікою, так державам з плановою економічною системою. Жодне з відомих історії суспільств не існувало на базі тільки однієї форми власності [264, с. 20]. На­віть в умовах надмірної централізації власності при соціалізмі існувало дві форми власності, основу економічної системи якої становила «соціалістична власність на засоби виробниц­тва у формі державної (загальнонародної) власності та кол­госпно-кооперативної власності». Представлення в радянський період державної форми власності у якості «загальнонарод­ної», за якою фактично ховалося право власності держав­них органів, та форми «кооперативно-колгоспної власності» в якості власності «колективних господарств і кооперативних об'єднань» [489, с. 190—202], яка по суті не відрізнялася від державної власності, були умовними і догматичними. Більш того, на різних етапах соціалістичного будівництва ставилися завдання усунення відмінностей між «загальнонародною» та «колгоспно-кооперативною» формами власності, вирівнювання ступенів їх економічного розвитку та забезпечення на цій основі їх поступового зближення і злиття в єдину форму власності [343; 348; 398; 303, с. 109—123]. Вказані дві еконо­мічні форми власності, отримавши своє правове закріплення, виступали в якості двох форм права власності.

У межах зазначених форм соціалістичної власності в еко­номічному сенсі визнавалося існування декількох видів і різновидів власності. Зокрема, власність громадських органі­зацій представлялась як різновид колективної форми влас­ності, тобто власність окремих колективів, що походила від колективної та державної форм власності і тому не могла претендувати на самостійну форму власності в економічному сенсі [303, с. 124—136; 397, с. 112—116]. Власність громад­ських об'єднань в економічному сенсі як власність окремих колективів, отримавши своє правове оформлення, виступала як право власності окремої громадської організації чи гро­мадського об'єднання.

Іншим різновидом власності в економічному сенсі у більш пізнішій період визнавалася власність громадян [335]. За своїм економічним змістом вона носила в основному спожив­чий характер. На земельні ділянки та інші природні об'єкти право власності громадян не допускалося [294]. Забороненою була й їх оренда, а вилучення корисних властивостей при­родних ресурсів допускалося тільки на основі користування. Особиста власність громадян допускалася тільки на предме­ти домашнього вжитку і зручності, особистого споживання, підсобного господарства, житлові та господарські будівлі й трудові заощадження. Вона не розглядалася як форма влас­ності, оскільки не носила виробничого характеру. Проте, будучи видом індивідуальної власності окремих осіб, вона мала певне законодавче закріплення. Ці економічні відносини власності, отримавши своє юридичне закріплення, виступали як правовідносини особистої власності.

Інакше склалися відносини власності в сучасній Україн­ський державі в умовах радикального реформування держав­ної форми власності на природні ресурси, спрямованого на подолання монопольного становища держави та перехід на різноманіття форм власності на природні об'єкти. У науковій літературі по-різному визначалися перспективи становлення і розвитку різноманіття форм власності на об'єкти природного походження [251]. Переважна більшість авторів виступає за плюралізм форм власності на природні об'єкти та їх ресурси.

Аналогічні димки висловлювалися й обґрунтовувались в правовій літературі. Зокрема, Ю. А. Жураєв, аналізуючи різ­номаніття форм власності на природні ресурси, зазначав, що такі форми власності складаються як функціональні системи, є об'єктивно необхідними. Забезпечення рівності умов для функціонування різних форм власності полягає в усунен­ні штучно створюваних перешкод для розвитку конкретних форм власності [123, с. 37]. З обґрунтуванням необхідності введення різноманіття форм власності на природні ресурси, зумовленої економічною кризою, можна погодитись.

Проте у принциповому значенні виділення форм власності зумовлено наявністю різних суб'єктів власності, які по-різно­му відносяться до використовуваних ними певних об'єктів. При аналізі форм власності доводиться стикатися з відсут­ністю єдиної термінології, що створює плутанину у базових поняттях [87]. Такі форми власності, як народна або загаль­нонародна, державна і муніципальна, колективна і коопера­тивна, суспільна і громадська, одними авторами сприймалися як однотипні, іншими — як різнорідні [397, с. 69—73]. Анало­гічне положення склалося і з уявленням про індивідуальну, особисту і приватну власність^[63].

Економічна форма власності за суб'єктною ознакою і ха­рактером володіння предметами зовнішнього світу визначає приналежність різноманітних об'єктів природи власникові. Виходячи з такого загального розуміння форми власності та екстраполюючи її на відносини природноресурсової власності, можна виділяти відповідні форми власності з багатьма учас­никами, що охоплюють державну, комунальну, колективну, групову, приватну, індивідуальну чи індивідуально-особистісну та інші форми власності.

Слід зазначити, що в процесі переходу від системи пла­нової економіки до ринкових відносин відбулася зміна пріо­ритетів у відносинах власності. Якщо при системі планової економіки на перший план ставилися і на державному рівні всіляко підтримувалися колективні форми власності, то при ринкових відносинах на перше місце висуваються її індивіду­альні форми. Така зміна пріоритетів у принциповому значенні є важливою для просування та поширення відносин власності у виробничо-господарську сферу. У природноресурсових від­носинах індивідуальні форми власності є пріоритетними сто­совно відносин земельної власності [309, с. 63]. В інших при- родноресурсових відносинах поки домінує державна форма власності. У цьому також полягає одна з особливостей роз­витку власницьких відносин на природні об'єкти в Україні.

У межах індивідуальних форм власницьких відносин суб'єкт власності персоніфікований як фізична особа або індивідуум, який володіє, користується і розпоряджається належним йому об'єктом власності, його частиною або часткою об'єкта. При такій формі власності власник знає, що конкретно належить йому. У залежності від властивостей об'єкта та способів і характеру його використання у межах індивідуальних форм власності розрізняють особисту і приватну власність, що є їх найбільш поширеними видами.

Особисту власність відрізняють від приватної, вказуючи на те, що вона охоплює об'єкти власності, які використовуються або споживаються самим власником або надаються ним ін­шим особам у безоплатне користування, а до приватної влас­ності відповідно відносять об'єкти власності, що надаються в користування або споживання інших осіб за плату [70; 255; 438]. Такі розмежувальні ознаки між видами особистої та приватної власності в принциповому аспекті застосовують­ся як до матеріального майна і предметів споживання, так і до природних об'єктів та їх ресурсів [354, с. 17]. Інакше кажучи, можна умовно допускати, що особиста власність ви­никає й існує на предмети повсякденного вжитку, домашнє майно, споживчі товари, трудові доходи, тоді як власність на засоби виробничо-господарської діяльності, у тому числі на природні ресурси, може виступати як приватна власність, якщо останні використовуються у зазначених цілях. Проте в сучасних умовах закладені економічні та правові основи для перетворення особистої власності у приватну і визнання її існування не тільки у вигляді трудової, а і заснованої на привласненні результатів чужої праці [458; 459].

Об'єкти індивідуальної власності можуть об'єднуватися, і тоді індивідуальна форма власності виступає у вигляді спіль­ної власності кількох осіб із заздалегідь відомими частками в об'єкті та праві (часткова власність) або без заздалегідь відомих часток в об'єкті та праві (сумісна власність). Зок­рема, відповідно до ч. 1 ст. 88 чинного Земельного кодексу, володіння, користування та розпорядження земельною ділян­кою, що перебуває у спільній частковій власності, здійсню­ються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку.

Складнішою є структура індивідуальної власності при спільній частковій або спільній сумісній власності. Згідно ч. 3 ст. 89 Земельного кодексу, володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної влас­ності здійснюються за договором або законом. Із наведеної норми випливає, що договірні умови здійснення володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності можуть безпосередньо передбачатися за­коном. У подібних випадках законом якби презюміруються умови володіння, користування і розпорядження об'єктами спільної сумісної власності. Це знайшло своє опосередковане закріплення, наприклад, у ч. 5 ст. 89 кодифікованого земель­ного закону, у якій зазначено, що поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Крім того, попередні положення вказаної норми передбачають, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: подружжя^[64], членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними, співвласників жилого будинку та співвласників багатоквартирного будинку. Із наведеного не важко виявити, що відносно спільної сумісної власності на земельні ділянки законом обмежена правосуб'єктність її учасників фізичними особами.

Слід зазначити, що погляди стосовно переважної та визна­чальної ролі індивідуально-приватних форм власності, у тому числі на природні об'єкти, які одержали широке визнання в умовах ринкової економіки, є дещо перебільшеними. Якщо вони і мали місце, то це відносилося до початкових етапів формування ринкових відносин. Сучасним формам розвитку ринкової економіки переважно притаманні корпоративні та змішані форми власності. У типовій індустріально розвинутій країні з ринковою економікою всього 10—15 % засобів ви­робництва знаходяться в індивідуально-приватній власності, 50—60 % — у корпоративній та акціонерній власності, а 15—25 % — у державній власності. Уявлення про провідну роль індивідуально-приватної форми власності походять від того, що корпоративну і акціонерну форми власності часто відносять до приватної власності, для чого є певні підста­ви, якщо вважати приватною власністю будь-яку недержавну форму власності [241].

Іншою формою власності в економічному сенсі є багато- особистісна або багатосуб'єктна власність. У межах цієї фор­ми суб'єкт власності на певний об'єкт не персоніфікований як індивід, а являє собою співтовариство або об'єднання співвласників. Ця форма власності також має безліч видів і різновидів — колективну^[65], кооперативну, корпоративну, ак­ціонерну тощо. При цьому об'єднання співвласників може складатися із фізичних чи юридичних осіб або тих та інших разом. Суб'єкт власності тут може виступати в ролі уповно­важеної особи, яка поділяє власницькі інтереси усього колек­тиву. Ним найчастіше виступає єдина формально визначена особа у вигляді підприємства, кооперативу, господарського товариства, корпоративної компанії, громадської організації тощо. Безумовно, у цивільній сфері такі особи виступають як моносуб'єкти, які представляються їх органами, але вони виступають від імені та в інтересах багатьох суб'єктів-спів- власників і владою даної ними.

Багатоособистісну власність вірніше було б іменувати спільною власністю, але, як вже зазначалося, термін «спільна власність» у ст. 355 чинного Цивільного кодексу визначаєть­ся як «майно, що є у власності двох або більше осіб (спів­власників)», тобто являє собою індивідуально-об'єднану або об'єднано-групову власність, яка підрозділяється на власність з визначеними частками у майні та праві (спільна часткова власність) або без визначення таких часток (спільна сумісна власність). При багато суб'єктній власності у її широкому розумінні має місце інтегративна форма власності. Беручи свій початок від дрібногрупової або вузькогрупової власності, в рамках яких має місце безпосередня участь співвласників у використанні об'єкта власності, «багатоособистісна» влас­ність простягається до народної або загальнонародної влас­ності, де вплив на напрям використання об'єкта власності з боку реальних власників є опосередкованим.

Запропонований розподіл економічних форм власності за критерієм індивідуально-особистісного та багатоособистісного складу їх учасників не є загальноприйнятим ані в еконо­мічній та юридичній літературі, ані у діючих законодавчих актах. Вона близька з позицією, висловленою Я. М. Шевчен­ко щодо юридичної форми власності, згідно з якою єдино можливою формою існування правових відносин власності є саме право власності, яке може визначатися як індивіду­альне — коли один суб'єкт власності та спільне — коли існує безліч суб'єктів [468, с. 20]. Проте якраз такий підхід до відносин власності не надає підстав для заперечення ні економічних, ні юридичних форм власності.

Індивідуально-особистісна та багатоособистісна форми власності найбільш повно відображають укрупнене струк- турування видів та різновидів власності, що охоплюють їх сукупне різноманіття. Конкретизація відносин власності на природні об'єкти шляхом виділення їх найбільш характерних форм і видів дозволяє виявити серед них умовно позначені, назви яких не відповідають їх істинному змісту. Зокрема, це надає можливості для виявлення суті «загальнонародної влас­ність», а нині — «народної власності» та відмежувати їх від «виключної державної власності» або «державної власності» в сучасних умовах. Теоретична нерозмежованість цих понять надає певні підстави для маніпуляції категоріями власності, а внаслідок цього — і визначенням реальної належності об'єктів природноресурсової власності. Зокрема, уявлення про народну власність на природні об'єкти, що, скоріше за все, відноситься до політико-економічної категорії та охоплює власність усього Українського народу, вельми абстрактне у конкретизації власника в правовому сенсі. За її трактуванням все ж залишається не виявленим, яким чином народ в ціло­му реалізує свої правомочності суб'єкта власності стосовно спільних об'єктів народної власності [294].

У цьому зв'язку плідним слід визнати виділення в еконо­мічній літературі [355, с. 558] природних багатств, не залу­чених у суспільне виробництво, що мають загальну доступ­ність, включаючи землі загального користування, оздоровчі водні ресурси, атмосферне повітря, рекреаційні території, природно-заповідні об'єкти, природну флору, дику фауну тощо. Зазначені та інші природні багатства є виключною приналежністю усього народу країни або народним надбан­ням [153] і підлягають використанню, охороні та відтворенню як ресурсово-екологічні об'єкти для задоволення життєвих потреб усіх і кожного на підставі рівної доступності до них. Власницькі, користувальницькі й розпорядницькі функції на­родним надбанням за дорученням її власника — народу краї­ни або населення держави можуть здійснювати тільки органи народовладдя^[66].

Щодо власності на природні об'єкти, що залучені у певні види використання, то вони не можуть знаходитись у спіль­ній власності навіть Українського народу у зв'язку з тим, що вони розподілені та належать державі, територіальним утворенням і комунальним структурам, відокремленим підпри­ємствам, кооперативам, корпораціям, окремим групам, індиві­дуально громадянам та їх сім'ям, громадським об'єднанням, релігійним організаціям тощо. Їх можна було б позначити як природноресурсові об'єкти, які підлягають використанню для задоволення матеріальних інтересів та пов'язаних з ними потреб людини і суспільства. Вітчизняній правовій дійсності відомий поділ природних об'єктів на залучені та не залучені в процес використання, що закріплено в ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». Такий поділ можна визнати спробою розподілу природних об'єктів на ре­сурсові (залучені до використання) та екологічні (не залучені до використання).

Однак у ст. 13 Конституції України усі природні багатства проголошені власністю Українського народу без будь-якого розподілу їх на такі, що використовуються та не використо­вуються, а здійснення правомочностей власності на них від імені народу покладено на органи державної влади та місце­вого самоврядування [317; 381]. Безумовно, органи державної влади здійснюють функції власності на природні ресурси до їх передачі в інші форми власності. Проте важко уявити, наприклад, здійснення функцій власника органами державної виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування на земельні ділянки, що перебувають у власності сільськогос­подарських кооперативів, беручи до уваги положення ст. 154 чинного Земельного кодексу України про те, що вони несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх втручанням у здій­снення власником повноважень щодо володіння, користуван­ня і розпорядження земельною ділянкою.

У структурі відносин власності на природні об'єкти слід розрізняти натурально-речовий та грошово-вартісний аспек­ти. При неподільності натурально-речового складу природного об'єкта власності поділу може підпадати його грошова вар­тість [488]. Щоправда, із цього не випливає, що інше май­но, пов'язане з веденням господарської діяльності, також є неподільним. Однак при цьому виникають певні ускладнення, пов'язані з розподілом вартісного еквівалента тих природ­них об'єктів, які не мають грошової оцінки. Тому економічна оцінка та кадастрова вартість природних об'єктів у ринкових умовах набувають практичного значення^[67].

Разом з тим слід зазначити, що в реальному житті не існують тільки відокремлені форми власності, оскільки неми­нуче їх об’єднання, що обумовлює їх перехід з однієї форми в іншу. Якщо власність на засоби виробництва є приватною, а на земельну ділянку під ними — державною і ці фак­тори виробництва з’єднані в особі одного господарюючого суб’єкта, то відносини власності стають змішаними. Звідси випливає взаємопроникнення, формування та існування різ­них форм власності в межах єдиного об’єкта, або, вислов­люючись цивільно-правовою мовою, цілісного майнового ком­плексу. Одні й ті ж природні об’єкти можуть належати на різних формах власності. Однак ця обставина не повинна слугувати приводом для неузаконеного і несанкціонованого використання об’єктів власності тими суб’єктами, які не ма­ють на те юридичних підстав.

Таким чином, в укрупненому уявленні економічні форми власності на природні об’єкти та їх ресурси можуть охоп­лювати: державну і комунальну власність на природні ба­гатства, передані на підставі народного волевиявлення та рішень органів народовладдя у володіння, користування і розпорядження на певних умовах та встановлених межах ви­користання; колективну, кооперативну і акціонерну власність, власність громадських формувань, релігійних організацій та асоційованих корпоративно-приватних груп, а також їхні ко­лективно-часткові, кооперативно-пайові та корпоративно-змі- шані різновиди використання природних ресурсів, переданих і придбаних ними, що належать таким суб’єктам для вико­ристання відповідно до норм, встановлених законом, догово­ром або статутом; приватну та індивідуальну власність на предмети зовнішнього світу, що належать особисто індивіду або спільно з іншими особами і використовуються ним на свій розсуд з дотриманням передбачених вимог, які поширю­ються на власників природних об’єктів.

Форми власності в економічному сенсі, що існують в суспільстві, знаходять своє закріплення в нормах права і виступають як відповідні юридичні форми права власності. Проблема різноманіття форм права власності на природні ресурси в сучасних умовах набуває не лише теоретичного ін­тересу, а й певного практичного значення. Останнє пов’язано з тим, що форми права власності на природні об’єкти іс­тотно підвищили свою привабливість з боку підприємницько- господарюючих суб'єктів та владно-управлінських структур. Тому дослідження нових форм права власності на природні об'єкти, які породжуються новими економічними відносинами, заслуговують на особливу увагу і можуть бути успішними тільки на основі всебічно досліджених і апробованих теоре­тичних положень.

Правове регулювання відносин власності виявляється у прагненні держави підвести під них законодавчі основи, які утворюють юридичний фундамент власницьких структур та відносин. У сучасному українському законодавстві стосовно природних об'єктів та їх ресурсів можна зустріти вказівки на державну, комунальну і приватну власність. У той же час зустрічаються твердження про те, що «насправді юридично є лише одне право власності, у якого можуть бути різні суб'єкти: фізичні або юридичні особи і держава» [406, с. 15]. У правовій літературі була висловлена і точка зору, суть якої полягає у тому, що «по мірі свого розвитку всі форми власності з часом трансформуються в єдиний інститут права власності, суб'єктами якого будуть фізичні та юридичні осо­би, держава та її органи, у зв'язку, з чим може зникнути необхідність у підрозділу права власності на окремі форми» [403, с. 42]. Такі погляди на розвиток відносин власності не позбавлені прагматичної спрямованості для законодавчого за­кріплення права власності на природні об'єкти хоча б тому, що саме в такому вигляді вони передбачені стосовно набуття та реалізації громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю в Конституції України.

Найбільш детальну правову регламентацію відносини зе­мельної власності одержали у земельному законодавстві^[68]. Так, згідно з ч. 3 ст. 78 чинного Земельного кодексу, зем­ля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Виділення зазначених форм земельної власності здійснено за ознакою суб'єктної належності землі. При цьому з припиненням дії права виключної власності дер­жави на основні природні об'єкти та їх ресурси джерелом виникнення права комунальної та приватної земельної влас­ності, стала державна власність на землю.

Говорячи про земельну власність, слід мати на увазі не тільки суспільно-виробничі відносини між людьми з приводу землі як природної умови будь-якого виробництва, а й осно­ви життєдіяльності людини і суспільства [206]. Власність на землю в системі суспільних відносин при будь-якій суспільно- економічній формації відіграє важливу роль, що визначається значенням землі як складової частини навколишнього природ­ного середовища, загального засобу праці, об'єкта господа­рювання, місця розселення тощо. Іншими словами, земельна власність суттєво впливає на відповідні економічні, екологічні, соціальні, державно-правові, морально-етичні, освітньо-виховні та інші фактори. Земля виступає умовою життєдіяльності, засобом існування та місцем проживання людини і суспіль­ства, джерелом акумуляції надр, формування біоресурсів та гідроресурсів, місцем існування тваринного і рослинного світу та розвитку усієї природної системи.

Якщо в економічному сенсі під формою власності на землю прийнято розуміти спосіб використання землі та привласнен­ня її корисних властивостей, то в юридичному сенсі форма земельної власності являє собою закріплення приналежності землі конкретним суб'єктам, наділеним певними правомочнос­тями. У зв'язку з цим у законодавстві розрізняється влас­ність на землю фізичних та юридичних осіб, територіальних громад і держави [281]. При цьому кожна форма власності має свою внутрішню структуру і підрозділяється на більш вузькі сфери, які слід розглядати в якості їх видів і різ­новидів у межах конкретної форми власності. Наприклад, право приватної власності громадян на землю може бути представлено такими його різновидами, як право земельної власності для ведення фермерського господарства з метою здійснення товарного сільськогосподарського виробництва та право власності на землю для ведення особистого селянсько­го господарства з метою задоволення індивідуальних потреб [92, с. 51].

Розглядаючи питання про існування різноманіття форм власності на землю, професор М. В. Шульга справедливо звертає увагу на нестабільність законодавства у вирішен­ні питань про її конкретні форми [486, с. 75]. На перших етапах здійснення земельної реформи Земельним кодексом від 18 грудня 1990 року¹ був визначений один суб'єкт пра­ва власності на землю — держава в особі відповідних рад народних депутатів. У подальшому в зв'язку з введенням колективної та приватної форм власності на землю Зако­ном України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року^{[69] [70]} коло суб'єктів розширилося і охопило фізичних та юридичних осіб, відповідні колективи і державу, що знайшло своє закріплення у Земельному кодексі в редакції від 13 бе­резня 1992 року^[71].

У ст. 5 Конституційного договору від 8 червня 1995 року^[72] передбачалися наступні форми власності на землю: загально­державна, комунальна, колективна і приватна. Проте Консти­туція України, прийнята 28 червня 1996 року, не сприйняла розподіл земельної власності на вказані форми, закріпивши у ст. 14 Основного Закону право власності на землю громадян, юридичних осіб і держави, а у ст. 142 визнала комуналь­ну приналежність земель та інших природних ресурсів, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ і міст. Саме звідти беруть своє існування приватна, комуналь­на і державна власність на землю у чинному Земельному кодексі, де як і в Конституції України, вони не позначаються у якості форм земельної власності. Так, за ч. 1 ст. 83 Зе­мельного кодексу України від 25 жовтня 2002 року^[73], землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. Позитивним тут є те, що принцип конституційного пріоритету права приватної власності на землю тепер закріплений і у кодифікаційному земельному законі.

Однак у Земельному кодексі 2002 року не вичерпно ви­рішені проблеми співвідношення права приватної, комуналь­ної та державної власності на землю. Насамперед, пробле­матичним залишається юридична належність земель кому­нальної та державної власності [470]. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу в редакції Закону від 6 вересня 2012 року, у комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності, й земельні ділянки, на яких розта­шовані будівлі, споруди та інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Проте за ч. 3 чинної редакції цієї норми земельні ділянки державної власності, які передбачається використати для розміщення об'єктів, призначених для обслуговування потреб територіальної громади (комунальних підприємств, установ, організацій, громадських пасовищ, кладовищ, місць знешко­дження та утилізації відходів, рекреаційних об'єктів тощо), а також земельні ділянки, які відповідно до затвердженої містобудівної документації передбачається включити у межі населених пунктів, за рішеннями органів виконавчої влади передаються у комунальну власність. Із наведеного випливає, що одні землі перебувають у комунальній власності за за­коном, а інші лише можуть передаватися із державної влас­ності у комунальну за рішеннями органів виконавчої влади.

Певні зауваження викликає зміст ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу, згідно з якою у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Проте у ч. 4 цієї земельно-правової норми зако­нодавець вимушений визначати землі державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. До них, зокрема, відносяться: землі атомної енергетики та косміч­ної системи; землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспор­ту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено зако­ном; землі лісогосподарського призначення та землі водного фонду, крім визначених законом випадків; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верхов­ної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, а також землі Національної академії наук України і державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумов­ного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічни­ми навчальними закладами; земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності, та деякі інші землі; земельні ділянки, що використовують­ся Чорноморським флотом Російської Федерації на тери­торії України на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; землі під об’єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у державній власності.

Слід звернути увагу і на те, що за первісною редакцією чинного Земельного кодексу деякі із зазначених земель з відповідним цільовим призначенням та функціональним вико­ристанням не могли перебувати і у комунальній власності. У даний час таке обмеження щодо їх приналежності на праві власності територіальним громадам суттєво перегля­нуто [364]. Тепер лише у ч. 2 ст. 117 Земельного кодексу передбачено незначний перелік земель державної власності, що не можуть передаватися у комунальну власність, а у ч. 3 зазначеної норми міститься перелік земель комунальної власності, які неможна передавати у державну власність. Це є свідченням того, що реформування державної власності на землю триває. Отже подальше роздержавлення земельного фонду та розширення категорій і груп земель, що переда­ються у комунальну і приватну власність, може забезпечити не тільки рівноправність усіх форм земельної власності, а й оптимальне співвідношення у розподілі земельних ресурсів між суб’єктами права земельної власності.

Звертає на себе увагу і конституційне положення ч. 2 ст. 14 Основного Закону країни про те, що право власності на землю «набувається і реалізується громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону». Воно являє собою безперечне юридичне досягнення і озна­чає, що не тільки громадяни та підприємства мають набувати земельні ділянки за загальними цивільно-правовими підста­вами, а і держава в особі своїх органів зобов’язана набу­вати, придбавати на законних підставах, тобто не шляхом їх безоплатного вилучення, а на підставі викупу та інших законних підставах у фізичних та юридичних осіб. Саме такі засади закріплені тепер в Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17 листопада 2009 року¹. При цьому вони розповсюджуються не тільки на придбання землі у державну власність, а і на набуття відповідних земельних ділянок у комунальну влас­ність територіальними громадами, що у повній мірі відповідає положенням ст. 41 Конституції України.

Відомо, що право комунальної власності в законодавстві початкового періоду незалежного існування Української дер­жави розглядалося як різновид державної власності [351]. В іншій юридичній природі воно закріплено у чинній Консти­туції України, в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року^{[74] [75]} та інших законодавчих актах пізніших часів. Як вірно зазначав професор В. І. Семчик, право державної та комунальної власність у Конституції Ук­раїни закріплені «як однопорядкові, а право загальнодержав­ної власності взагалі не вживається». З цього він приходив до висновку про те, що право комунальної власності не вхо­дить до складу державної власності. Більше того, оскільки право комунальної власності здійснюється органами місцевого самоврядування, то «воно є самостійною формою власності нарівні з правом державної власності» [347, с. 27].

Деякий інтерес представляє і твердження про те, що «суб’єктом комунальної власності є сама сукупність жи­телів, що проживають у межах того чи іншого адміністра­тивно-територіального утворення» [314, с. 32], а не сама ад­міністративно-територіальна одиниця. Тут, на нашу думку, має місце розповсюдження відомої конституційно-структурної конструкції: «Народ адміністративно-територіального утворен­ня є суб'єктом комунальної власності, а адміністративно-тери­торіальна одиниця є його представником». У певній мірі вона знайшла своє закріплення, наприклад, у ст. ст. 2, 169, 172, 175 та інших нормах чинного Цивільного кодексу України¹ та у ст. ст. 4, 12, 83, 86 та інших нормах чинного Земельного кодексу України.

Свою самостійну юридичну сформованість комунальна власність значною мірою проявляє у відносинах природноре- сурсової власності, зокрема, у праві власності на землю та інші природні ресурси, що підтверджується змістом ст. 142 Основного Закону країни і положеннями чинного Земельного кодексу. Адже реформування земельних відносин на основі різноманіття форм власності не відкидає, а, навпаки, при­пускає існування публічної земельної власності [219, с. 13] у формі державної та комунальної власності на землю.

Комунальна природноресурсова власність у даний час є альтернативою державній власності. Зберігаючи свій публіч­ний характер, вона являє собою певний рівень узагальненої приналежності відповідних природних багатств територіаль­ним громадам. При цьому джерелом утворення комунальної природноресурсової власності можуть бути не тільки при­родні об'єкти права державної власності, а й інших форм власності. Це може мати місце, наприклад, при передачі у комунальну власність державних підприємств агропромисло­вого комплексу разом із займаними ними земельними ділян­ками та іншими природними об'єктами і ресурсами^{[76] [77]}.

Дискусійними і суперечливими у літературі є колективна форма власності в цілому і особливо право колективної зе­мельної власності^[78]. Одні її відкидають, інші, навпаки, вважа­ють самостійною формою власності. Про це свідчить дискусія, яка була проведена з проблем права колективної власності [341]. Під час дискусії представники аграрно-правової та еко- лого-правової науки відстоювали необхідність її збереження і подальшого розвитку, представники цивільно-правової науки висловились проти збереження колективної форми власності. Із цього не випливає, що вчені-юристи аграрно-правових та еколого-правових наукових досліджень є консерваторами, а представники цивілістичної науки — реформаторами. Дис­кусія лише зайвий раз підтвердила різні підходи до пробле­ми права колективної власності: ресурсово-екологічний підхід, що базується на засадах права власності на землю та інші природні ресурси, та майновий, що базується на основі тра­диційної цивільно-правової концепції.

Загально відомо, що чинна Конституція України, вказу­ючи на громадян, юридичних осіб і державу як власників землі, не містить будь-якої згадки про право колективної власності взагалі та право колективної земельної власності, зокрема. Це пов'язано з тим, що в Основному Законі краї­ни немає окремого розділу про основи економічної системи. У зв'язку з цим відсутні і положення про форми власності, у тому числі на природні багатства. Відсутність вказівки на існування права колективної власності у конституційному порядку породжувала сумніви у конституційності земельної власності сільськогосподарських підприємств та колективних форм господарювання на землях сільськогосподарського при­значення [221].

На думку економістів, у принциповому аспекті закріплен­ня форм права власності, у тому числі на землю та інші природні ресурси, не є конституційним завданням [268, с. 27]. Проте з існуючого конституційного закріплення права влас­ності юридичної особи можна зробити висновок про те, що у минулому кооперативна форма власності, що згодом перетво­рена в колективну власність, а у подальшому в конституцій­ному порядку трансформована [419; 326] у право власності юридичної особи, не є тотожною праву колективної та коо­перативної власності не тільки за своєю правовою формою, а й за своїм економічним змістом [471].

На структурі колективної власності найбільш наглядно проявляється трансформація багатосуб'єктної економічної форми власності у правові відносини колективної влас­ності [207]. Безумовно, колективна власність функціонує у правових межах, проте економічні відносини власності зна­ходяться як би над правовими, вище правових відносин і являють собою основу для останніх. Інакше важко було б пояснити, на чому базується, наприклад, право вимоги членів сільськогосподарських кооперативів чи господарських товариств щодо виділення земельної частки, які у правово­му сенсі не є власниками землі, оскільки у законодавчому порядку власниками землі визнані зазначені підприємства як юридичні особи.

Аналогічна ситуація складається стосовно визначення пов­новажень самої юридичної особи щодо використання земель­них ресурсів, майна, коштів тощо, що встановлюються за во­лею відповідного колективу. Більш того, за рішенням членів колективу може бути припинено саме існування юридичної особи шляхом її реорганізації або ліквідації. Сказане свід­чить про те, що повноваження багатосуб'єктних власників у колективній формі власності в економічному розумінні шир­ше правомочностей їх представників у правових відносинах колективної власності. Щодо оформлення права колективної власності на земельний наділ або інший природний об'єкт не за чисельним складом колективу, а за юридичною осо­бою, то воно здійснюється з метою забезпечення зручності у правовому обігу і являє собою таку ж юридичну форму, як і сам інститут юридичної особи.

Немало суперечок навколо права колективної власності на землю виникало з причини обмеженої сфери його засто­сування. Строго кажучи, до прийняття чинної Конституції України з її положенням про норми прямої дії, наприклад, несільськогосподарські акціонерні товариства не могли набу­вати земельні ділянки у власність. Вони могли одержувати їх лише у користування, у тому числі на умовах оренди. Тепер Основний Закон визнає і закріплює можливість виник­нення права власності на землю за юридичними особами, що

охоплює суб'єктів усіх форм власності та господарювання з використанням земельних та інших природних ресурсів.

Найбільший інтерес викликає форма права приватної влас­ності на землю, яка була запроваджена Законом «Про форми власності на землю». Вона виникла на підставі перетворення права довічного успадкованого володіння землею, яке перед­бачалось в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990 року¹ та Земельним кодексом Української РСР від 1990 року. За своєю правовою природою право довічного успадкованого володіння займало місце між правом безстрокового користування та правом власності на землю. Проте воно не співпадало з ними, що викликало багато спорів та непорозумінь. Право довічного успадкованого володіння землею проіснувало у вітчизняно­му законодавстві менше року і було перетворено вказаним законом на право приватної власності на землю. Більшістю вчених-юристів право приватної земельної власності розгля­дається як прогресивне правове явище в українській правовій системі, що потребує подальшого розвитку і вдосконалення у своїй правовій регламентації.

Однак не всі правники поділяють такі погляди на право приватної власності на землю. Зокрема, на думку О. А. Вів- чаренка, повернення до права приватної власності взагалі, і особливо до права приватної земельної власності, «порушує принцип соціальної справедливості» [53, с. 12]^{[79] [80]}. Проте пере­хід до ринкової економічної системі не висуває проблему буття права приватної земельної власності, а ставить перед суспільством і державою проблеми визначення сфер засто­сування та межі здійснення права приватної власності на землю з метою забезпечення раціонального й ефективного використання земельних ресурсів [47].

Так чи інакше, відповідно до положень ст. 41 Конституції України, право приватної власності є непорушним і набу- вається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності на землю у даний час регламентується Земельним кодексом, зокрема ст. 80, у якій передбачено, що суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни та юридич­ні особи, ст. 81, яка закріплює право власності на землю громадян, ст. 82, що встановлює право власності на землю юридичних осіб, та іншими нормами кодифікованого земель­ного закону.

Згідно з ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу, громадяни Украї­ни мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у приватну власність. За цілями використання громадянами приватної зе­мельної власності у зазначеній земельно-правовій нормі вона представлена такими різновидами: для ведення фермерського господарства, для ведення особистого селянського господарс­тва, для ведення садівництва, для будівництва і обслугову­вання жилого будинку, господарських будівель і споруд (при­садибна ділянка), для індивідуального дачного будівництва та для будівництва індивідуальних гаражів.

Для переважної більшості наведених цілей та функціо­нального використання земельних ділянок право приватної земельної власності у громадян може виникати на землі сіль­ськогосподарського призначення та землі житлової та гро­мадської забудови у межах поселень, що загалом не викли­кає особливих проблем правового характеру. Однак відомі випадки наявності у користуванні громадян земельних діля­нок, наданих раніше, наприклад, для зайняття садівництвом чи для дачного будівництва, які не підлягають приватизації. Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 22 ве­ресня 2005 року^[81], земельні ділянки на таких землях не під­лягають наданню (переоформленню) у приватну власність, а залишаються у громадян на попередньому правовому режимі використання або можуть надаватися їм за їх бажанням у користування на умовах оренди.

Слід звернути увагу і на деякі відмінності у регулюванні права власності на природні об’єкти у природноресурсових кодексах. У даний час право державної, комунальної та при­ватної власності за чинною редакцією Земельного кодексу передбачено майже на всіх категоріях земель, а саме: за ст. 22 та 25 — на землях сільськогосподарського призначен­ня; за ст. 40 — на землях житлової та громадської забудови; за ст. 45 — на землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення; за ст. 49 — на землях оз­доровчого призначення; за ст. 52 — на землях рекреаційного призначення; за ст. 54 — на землях історико-культурного при­значення; за ст. 56 — на землях лісогосподарського призна­чення; за ст. 59 — на землях водного фонду; за ст. 66 — на землях промисловості; за ст. 67 — на землях транспорту; за ст. 75 — на землях зв'язку; за ст. 76 — на землях енерге­тичної системи. Тільки за ст. 77 Земельного кодексу землі оборони можуть перебувати лише у державній власності. Бе­зумовно, власницька та користувальна належність природних об'єктів і ресурсів у тій чи іншій мірі пов'язана з правовим режимом відповідних категорій земельного фонду країни та їх основним цільовим призначенням [199].

Однак у різних галузях кодифікаційного природноресур- сового законодавства по-різному закріплено право власності на природні об'єкти та їх ресурси. Зокрема, відповідно до ст. 7 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 року в редакції від 8 лютого 2006 року¹, ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами вказаних форм права власності на ліси відповідно є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. Проте, згідно з ч. 1 ст. 12 Лісового кодексу, громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та ін­ших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 га, що у даний час передбачено й у ст. 56 Земельного кодексу.

Зіставлення зазначених норм надає підстави для тверджен­ня про те, що в них йдеться не про набуття права приватної власності на ліс, а про набуття замкненої земельної ділянки лісогосподарського призначення. На нашу думку, лише у ч. 2 і 3 ст. 12 Лісового кодексу йдеться про право приватної власності на ліси. За їхніми редакціями, громадяни та юри­дичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними

¹ Лісовий кодекс України : від 21 січ. 1994 р. в ред. Закону України від 8 лют. 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 17. — Ст. 99; 2006. — № 21. — Ст. 170. на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обме­ження їх площі. Ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб [494; 495].

Згідно зі ст. 6 Водного кодексу України від 6 червня 1995 року^[82] у чинній редакції, води (водні об'єкти) є виключ­но власністю Українського народу і надаються тільки у ко­ристування. Із наведеного випливає, що водне законодавство допускає існування лише народної власності на водні об'єкти. Проте, відповідно до ч. 2 ст. 59 чинного Земельного кодексу, громадянам та юридичним особам за рішенням органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водо­йми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земель­них ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

На відміну від наведеного положення Лісового кодексу, тут має місце набуття права приватної власності на замкнені природні водойми, тобто на водні об'єкти. Таким чином, вод­не законодавство, що має своїм завданням регулювання вод­них відносин, не передбачає інші форми власності на води, крім народної власності на них, а земельне законодавство, яке регулює земельні відносини, допускає існування права приватної власності на певні водні об'єкти.

Поряд з наведеним слід зазначити, що водному законо­давству також відомі випадки регулювання деяких земель­них відносин. Зокрема, за ч. 5 ст. 88 Водного кодексу, зем­лі прибережних захисних смуг перебувають у державній і комунальній власності та можуть надаватися у користуван­ня лише для визначених законом цілей. Навряд чи можна визнати вдалим таке «взаємопроникнення» положень одного природноресурсового кодексу в інший. По меншій мірі, воно не є виправданим і ефективним з точки зору законотворчої техніки.

Положення про виключну власність Українського народу передбачено й у Кодексі України про надра від 27 липня 1994 року^[83]. Згідно зі ст. 4 Кодексу про надра у чинній ре­дакції, надра є виключною власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності Українсь­кого народу на надра, є недійсними. Таким чином, гірниче законодавство не передбачає інших форм права власності на надра, крім народної власності [485].

Конституційна норма у ст. 13 закріплює рівність усіх суб'єктів права власності перед законом. Можна вважати, що цей конституційний принцип поширюється і на всі правові форми природноресурсової власності. Сам по собі наведений принцип є справедливим, проте рівність форм власності має різні аспекти: соціальний, економічний, юридичний, не кажу­чи вже про психологічний, ідеологічний, моральний та інші аспекти [38; 64].

У соціальному поданні рівність форм власності на природ­ні об'єкти та їх ресурси охоплює сферу забезпечення рів­них можливостей для використання природних багатств, у тому числі на підставі права власності [209]. В економічному сенсі така рівність форм власності покликана забезпечувати рівні умови господарювання з використанням природних ре­сурсів суб'єктами різних організаційно-правових форм. Проте рівність форм власності у правовому аспекті навряд чи є можливою у зв'язку з тим, що підстави, умови і порядок виникнення, змінення та припинення права власності на при­родні об'єкти не однакові для їх власницької приналежності та реалізації різними суб'єктами права.

Насправді, держава, будучи власником природних ба­гатств, через свої уповноважені органи вправі розподіляти і перерозподіляти їх, наприклад, вилучати земельні ділянки та передавати їх у власність або користування іншим суб'єктам. Однак громадяни, як суб'єкти права приватної земельної власності, або взагалі не можуть здійснювати подібні дії, або можуть здійснювати їх у надто обмеженому обсязі.

Крім того, у ст. 152 чинного Земельного кодексу говорить­ся не про рівність усіх суб'єктів права власності перед зако­ном, а про те, що держава забезпечує громадянам та юри­дичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Не дивлячись на те, що у наведеній нормі немає вказівки на захист земельної власності територіальних громад, такий підхід до забезпечення рівності захисту права земельної влас­ності є більш реалістичним. Тому, на наш погляд, його слід було б закріпити в у інших природноресурсових кодексах і спеціальних ресурсових законах у якості загального принципу забезпечення рівності охорони і захисту всіх форм природно- ресурсової власності.

2.2.