§ 1. Поняття, зміст і основні властивості законності

Законність - досить складне правове явище. Вона завжди пов’язана з державою та законодавством і зумовлена вимогами влади до громадян, органів і посадовців дотримуватися її при­писів.

Важливість законності в житті суспільства, її провідне місце в правовій ідеології, багатогранність і багатоаспектність, склад­на внутрішня структура і правова природа цього поняття при­вертали і досі привертають увагу багатьох політичних, держав­них діячів, учених і практичних працівників.

У теорії законності чимало дискусійних проблем. Значні роз­біжності викликає визначення законності. У науковій літера­турі запропоновано кілька десятків варіантів, що зумовлено як об’єктивними (складність, абстрактність даного явища), так і деякими суб’єктивними причинами.

Всі дослідники розглядають законність як явище вельми складне й багатогранне. Виходячи з різноманіття наукових підходів, неможливо дати універсальне визначення поняття законності. Автори, що аналізували широке коло літератури з цієї проблеми, відзначають існування понад двадцяти комплек­сних, найтиповіших групових підходів до визначення поняття законності й розкриття її суті. Одні з них занадто широкі, фі­лософського масштабу, інші - вужчі, прикладного характеру. Наприклад, законність визначають як самостійний соціальний,

політико-юридичний феномен; сторону підходу до права, до пра­вової дійсності; державно-правове, політичне явище; наукову категорію; етап реалізації державної волі, сукупність законів, якість правової, нормотворчої діяльності; професійне кредо, основну суть юриста; ядро, підґрунтя державної дисципліни; засіб захисту, зміцнення державності, влади й управління, забез­печення й охорону права, виконання обов'язків громадянами; передумову правопорядку, умову його функціонування; вимогу дотримання масштабу свободи поведінки, встановленої найви­щими органами державної влади.

Робляться спроби визначити законність як ідею; засаду пра­вового регулювання суспільних відносин; як метод державно­го керівництва суспільством (держава здійснює управління суспільством шляхом видання різноманітних нормативно- правових актів, забезпечує реалізацію норм права, що містять­ся в них); як вимогу дотримання і виконання правових норм, їх загальнообов’язковості; як властивість юридичної діяль­ності, яка виражається в її відповідності правовим нормам; як режим суспільно-політичного життя; як систему вимог, що пред’являються до особи. Всі відмінності в поглядах на закон­ність по суті не суперечать один одному, а радше відбивають різні грані цього правового явища, не ставлячи під сумнів його зміст.

Безперечним є факт, що законність - фундаментальна катего­рія всієї юридичної науки і практики, а її рівень і стан слугують головними критеріями оцінювання правового життя суспіль­ства, його громадян. Головним у будь-якій теоретичній конструк­ції є розкриття природи (суті) досліджуваного явища. У цьому випадку ми виходимо з поки ніким не запереченої позиції: суть законності полягає у наявності законів і в строгому і неухильному дотриманні і виконанні їх усіма суб’єктами права.

Таким чином, законність можна визначити як точне і неухильне дотримання і виконання законів всіма держав­ними органами, установами, організаціями, суспільними утвореннями, посадовцями і громадянами.

Для того щоб розкрити зміст законності, слід вирішити низ­ку спірних позицій щодо деяких елементів, які становлять цю

категорію, таких як коло суб’єктів законності, співвідношення законності та дисципліни, законності та доцільності.

Суспільні відносини врегульовані нормами права, що міс­тяться в різних нормативних актах, і саме факт їх практичного здійснення і становить зміст засади законності. У цьому вияв­ляються такі властивості права, як загальнообов’язковість, за­безпечення його реалізації можливістю застосування заходів державного примусу. Вчені, що займалися проблемою розробки і оформлення категорії законності, розходяться в думках: вико­нання яких нормативно-правових актів має на увазі здійснення режиму законності.

Є точка зору, згідно з якою до змісту законності слід долучати виконання і дотримання не тільки законів, а й решти державних актів, виданих на підставі і з метою виконання законів, аж до ак­тів органів державного управління, і навіть наказів директора підприємства. Тобто, незважаючи на назву, вимога законності відноситься до належної реалізації норм права, що містяться не тільки в законах, а й у інших нормативно-правових актах.

Деякі автори вважають, що режим законності має на увазі неухильне виконання насамперед законів. При цьому свою точку зору вони аргументують тим, що режим законності в державі не повинен встановлюватися на розсуд окремих міністерств, відомств, їх органів і посадовців, тому акти, що приймаються ними, не можуть бути вихідними для визначення суті законнос­ті. Проте ці ж автори говорять про те, що не можна нехтувати підзаконними актами або применшувати іх значення в регулю­ванні суспільних відносин. їх наявність у нашій правовій системі є об’єктивною і необхідною, бо не всі суспільні відносини можуть бути врегульовані на законодавчому рівні. Проте позиція цих учених полягає в тому, що підзаконні акти переважно є джере­лами регулювання не законності, а ширшого поняття - «дис­ципліна». Дотримання законності є і дотриманням дисциплі­ни. Водночас нормативні акти, що встановлюють той чи той вид державної дисципліни (трудова, фінансова, технологічна, службова та ін.), не завжди можуть відповідати вимогам закону. В такому разі дисципліна буде незаконною.

У цій дискусії ми дотримуємося поширенішого кута зору, який полягає в тому, що режим законності, незважаючи на всі

термінологічні хитромудрощі, має на увазі дотримання приписів, що містяться в усіх нормативно-правових ак­тах держави -як законах, так і підзаконних актах. Проте не можна забувати, що однією з вимог законності є відповідність підзаконних актів Конституції і законам; підзаконні акти мають видаватися в межах компетенції відповідних органів і посадовців в установленому порядку і встановленій формі.

Ще однією проблемою, що актуалізується при дослідженні категорії законності, є проблема змісту законів. Правових приписів у суспільстві можуть дотримуватися добровільно і примусово, за допомогою використання методів переконан­ня і примусу. При цьому бажаним для будь-якого суспільства є добровільне дотримання правових приписів усіма суб’єктами права. Проте досягти цього непросто, бо такий стан у суспіль­стві залежить від низки об’єктивних і суб’єктивних чинників: правильного розуміння законодавцем юридичного мотиву, що є передумовою правотворчого процесу; адекватного, правильного використовування законодавцем юридичної техніки; високого рівня правосвідомості і правової культури суспільства тощо. У су­часній правничій науці у зв’язку з цим запроваджене поняття правового закону, тобто закону, який відбиває і закріплює при­родні права людини, відбиває об’єктивні потреби суспільства, сприяє соціальній стабілізації та розвитку.

Дотримання ж законів, які прийняті всупереч інтересів наро­ду, його волі, не створює режиму законності, а навпаки, розхитує законність і правопорядок. Закони фашистських, диктаторських держав можуть виконувати роль запинала, прикриття свавілля і беззаконня і при цьому шляхом використання жорстких по­ліцейських заходів повсюдно виконуватися. Ще М. Робесп’єр писав: «Всякий закон, що порушує невід’ємні права людини, є несправедливим і тиранічним за своєю суттю: він не є зако­ном». За беззаконного режиму, вважали К. Маркс і Ф. Енгельс, не може бути законних дій. Таким чином, можнадійти висновку і про тісний зв'язок між законністю і політичним режимом. За­конність забезпечує правомірність політичного режиму, а він, своєю чергою, виконує важливу роль у зміцненні та подальшому розвитку законності. Режим законності можна розглядати як складову частину політичного режиму.

При розкритті категорії законності не можна не зупинитися на питанні про суб’єкти законності. На відміну від суб’єктів правотворчості, якими є тільки уповноважені на те державні органи і посадовці, суб’єктами неухильного здійснення право­вих приписів є всі суб’єкти права.

Був час, коли в Радянському Союзі вимоги законності не тіль­ки в житті, а й у наукових працях не поширювалися на партійні та державні органи. І лише в Конституції СРСР 1977 року було записано, що держава, всі її органи діють на підвалинах закон­ності, що всі партійні організації діють у рамках Конституції. Проте в реальному житті все відбувалося далеко не так, що при­звело до розпаду існуючої політичної системи.

За сучасних умов уже можна говорити про те, що обов’язок здійснювати вимоги законності поширюється на всіх суб’єктів права. Це підкріплено багатьма положеннями Конституції. У ст. 6 Конституції України закріплено, що органи законодавчої, ви­конавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у вста­новлених Конституцією межах і відповідно до законів України. У ст. 68 Конституції України записано: «Кожен зобов’язаний неухильно дотримуватися Конституції України і законів Украї­ни, не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Ст. 79 Конституції України містить текст присяги народних депу­татів України перед Верховною Радою України з такими словами: «Присягаюся дотримуватися Конституції України і законів Укра­їни, виконувати свої обов’язки на користь всіх співвітчизників». Аналогічні слова містить і присяга Президента України, текст якої закріплений у ст. 104 Конституції України. Ст. 113 Консти­туції України встановлює, що Кабінет Міністрів України в своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. У ст. 129 Конституції України йдеться, що при здійсненні правосуддя судді незалежні й підкоряються тіль­ки закону.

Щодо суб’єктів законності висловлюється й інша думка, згід­но з якою ними повинні визнаватися тільки державні органи, суспільні організації, посадовці. Така думка не є випадковою.

Річ у тому, що порушення законності саме цими суб’єктами є найнебезпечнішими для держави, суспільства й окремих гро­мадян. Саме їх протиправні дії найбільшою мірою загрожують самому існуванню держави, її безпеці.

Однак таке обмеження суб’єктів законності не може бути ви­знане виправданим. У ньому виявляється щось прямо проти­лежне тому положенню, яке існувало за часів панування ав­торитарної системи, коли головною особою, відповідальною за порушення законності, була проста людина, а не партійний і державний апарат, на посадових осіб якого вимоги законності фактично не поширювалися. Але будь-яка крайність неприйнят­на. Вимоги законності є загальними, що не допускають вилучень стосовно яких-небудь суб’єктів права. Порушення законності громадянами країни, особливо якщо вони набувають масового характеру, бувають не менш небезпечними для суспільства, ніж правопорушення, скоювані у владних структурах.

Слід також звернути увагу і на проблему співвідношення за­конності з доцільністю, бо вона набуває актуального значен­ня на сучасному рівні соціального розвитку, коли заохочується широка ініціатива на місцях. Але попри те, що законність і до­цільність різні поняття, їх протиставляти аж ніяк не можна. Доцільність враховується і реалізується тільки в межах за­конності. Інакше вимогу закону буде порушено. Виконання за­кону не може бути недоцільне, так само як порушення закону не може бути визнане доцільним. Можна, звичайно, і потрібно критикувати недоліки чинних правових приписів, домагатися їх зміни або заміни, якщо вони відстають від розвитку громад­ських відносин, усувати розрив між законністю і доцільністю правотворчим шляхом. Та поки закон діє, його належить чітко і беззаперечно виконувати. Відступи від закону недопустимі, утому числі з мотивів доцільності, отримання користі тощо, хоч якими б вагомими на перший погляд вони здавалися тій чи тій особі. Видима хвилинна вигода від порушень у дану мить за од-

них обставин може спричинити шкоду, приймання незаконних рішень і помилок, порушення прав громадян - за інших.

Законність - явище, поза сумнівом, історичне, нерозривно пов’язане з виникненням і розвитком політичних і правових систем суспільства в цілому. В історичному аспекті встанови­ти точний час виникнення законності так само важко, як і ви­значити «вік» держави і права, всі вони перебувають між собою в щонайтіснішій причинно-наслідковій взаємозалежності та взаємозумовленості. Напевне тому у вітчизняній літературі думки вчених із цього питання розділилися. Одні вважають, що законність властива будь-якому класовому суспільству (О. С. Іоффе, М. Д. Шаргородський, П. М. Рабинович та ін.), тому що законність нерозривно пов’язана з правом, а коли є норми права, то їх дотримання та виконання і є наявністю законності в суспільстві. Ступінь же виконуваності і дотримання норм пра­ва є ступенем розвиненості законності в суспільстві.

Інші вчені пов’язують можливість наявності законності лише за умов демократії (С.Л. Зіве, В.М. Чхиквадзе, І.С. Самощенко та ін.). Розуміння законності як «неухильного виконання законів і відповідних їм правових актів органами держави, посадовця­ми, громадянами та суспільними організаціями», з погляду цих авторів, є однобічним, тому що необхідно насамперед звертати увагу на якість юридичних законів, їх відповідність наявним со­ціальним зв'язкам, праву. Якщо ж відволіктися від змістовного боку юридичних норм, що підлягають виконанню, то неважко дійти висновку про те, що за умов деспотії, тоталітаризму, полі­цейської держави законність перебуває на високому рівні, й одне з перших місць за цим критерієм посяде фашистська Німеччина. Тому слід звернути увагу на відповідність юридичних законів об’єктивно наявним соціальним зв’язкам, праву.

Як специфічний регулятор громадських відносин закон, юри­дична норма мають відповідати наявному в країні рівню еко­номіки, організаційної зрілості, культури, морально-етичним нормам. Законодавство має бути засобом легалізації права державою задля інтересів суспільства і громадян, виступати як юридично узаконений баланс інтересів усіх класів і соціальних груп, а також націй і етнічних груп, що творять єдину державно- правову спільноту. Законність - це передусім наявність достат­

ньої кількості юридичних норм високої якості, а потім - їх стро­ге дотримання всіма суб’єктами права.

Для практики державного будівництва, громадян і юридичної науки ця проблема завжди була надто важливою. Її значення зростає у зв’язку з формуванням громадянського суспільства, з одного боку, і «війною законів», національними суперечностями, що загострилися, зростанням кількості злочинів та інших право­порушень - з іншого. Таким чином, як специфічний регулятор громадських відносин система юридичних норм має відповіда­ти об’єктивним закономірностям соціального життя, вимогам права, бути адекватною економіко-політичному, культурному рівню країни.

Якщо державний апарат видає і стежить за виконанням пра­вових норм, які хибують на суб'єктивізм, волюнтаризм, приймає недоцільні, невчасні правові акти, то це знижує ефективність його діяльності, підриває його авторитет, а найголовніше - за­вдає великого збитку громадянам і державі в цілому. Тому авто­ри, що дотримуються даного кута зору на проблему законності, вважають, що для сучасної держави необхідна правозаконність. Це не просто сполучення двох відомих юридичних слів - «права» і «законності». Це нова якість, що узгоджується з ідеями відро­дження щодо прав людини, абсолютності та непорушності осо­бистої гідності, свободи людини. Правозаконність означає, що в суспільстві, в якому затверджується сучасна ліберальна цивілізація, постане неухильне і жорстке панування закону і водночас сам закон - вже не продукт влади, її свавілля, а вира­ження великих ліберальних цінностей, відродженого природного права, насамперед невід’ємних прав людини. Ми вважаємо, що в обох позиціях є частка істини. Річ у тому, що вимоги дотри­муватися правових приписів і виконувати їх виникають разом із появою права і держави. Та правда й те, що формалізація і послідовна реалізація ідеї законності відбувалася тільки з часу становлення буржуазної конституційності, формування демо­кратії в сучасному її розумінні.

Отже, утворення законності історично пов’язане з виник­ненням права і не повинне від нього відриватися. Інша справа, що ступінь її розвитку визначається рівнем розвитку правової системи держави в різних суспільно-економічних формаціях.

І якщо ми визнаємо існування рабовласницького, феодаль­ного і буржуазного права, то маємо визнати також існування законності в рабовласницькому, феодальному і буржуазному суспільствах. Зрозуміло, ступінь розвитку законності в різних суспільно-економічних формаціях різний. Зрозуміло також, що за умов феодального права вона надзвичайно низька, але все- таки наявна, як наявний і відповідний їй правопорядок.

Інша справа, що, дійсно, необхідно виділяти правозаконність як особливий, вищий тип законності, наявність якої можлива лише за умов розвиненого громадянського суспільства і право­вої держави. Та якщо аналізувати положення з правозаконністю в Україні, то тут слід відзначити, що бажання деяких авторів угледіти зачатки формування такої в нашій державі на сучас­ному етапі досить утопічні. І якщо раніше лицемірно звеличали і вихваляли соціалістичну законність і критикували буржуазну, то зараз, зі зміною політичного й економічного курсу держави ситуація повторюється з точністю до «навпаки». Хоч, як слушно відзначають В. В. Лазарев і С. В. Липень, яка може бути пра­возаконність за умов тяжкого економічного стану, в нестабіль­ній політичній ситуації, за браком пронизуючої суспільство і об’єднуючої людей позитивної ідеології - наукової, релігійної або навіть псевдонаукової?!

При подальшому розвитку теорії законності уявляється за мож­ливе вказати на два засадничі моменти, які обов'язково слід ураховувати. По-перше, необхідне узгодження даної конструкції з теорією правової держави, можливе коригування поняття і засад законності у зв’язку з визнанням глобальнішої концепції. Такий підхід починають визнавати й у навчальній літературі, Та тут ще чимало проблем, які чекають на свій розв’язок. По-друге, підвалинами подальших досліджень у рамках теорії законнос­ті має стати не тільки вимога загальнообов’язковості права як веління верховної, суверенної державної влади, а й вивчення реального процесу дії права. Тут доцільно скористатися досяг­неннями різних соціологічних і психологічних юридичних кон­цепцій, соціології права.

Теорія законності, таким чином, має подолати свій дещо іде­алістичний характер: адже стовідсоткової законності, як по­казують дослідження, не було в жодній країні ні у минулому, ні

тепер. Ми гадаємо, що її в абсолютному варіанті й бути не може, через те що юридична наука вже визнала, що правопорушен­ня з різними кількісними показниками наявні в суспільстві за­вжди: за будь-якої влади, будь-якого режиму, за будь-якої форми державного устрою та порядку управління. На таке положення у царині законності впливає величезна кількість чинників. Од­нак ми вважаємо, що через різні причини певний рівень пра­вопорушень у суспільстві є об'єктивним явищем. Це тверджен­ня не применшує необхідності утримування правоохоронних органів у державі та значення їх діяльності щодо з’ясування й усунення причин правопорушень, притягнення правопоруш­ників до відповідальності. Навпаки, цим твердженням ще раз наголошено, що якщо певний рівень здійснення правопорушень наявний у будь-якому, навіть економічно розвиненому демо­кратичному суспільстві, утримування правоохоронних органів у державі також є об’єктивно зумовленим чинником. При такому розумінні питання ми реальніше можемо поглянути на поняття законності, не ідеалізувати це поняття, маючи на увазі під за­конністю стовідсоткову виконуваність нормативно-правових приписів.

Таким чином, враховуючи все вищесказане, можна виділи­ти основні властивості законності: по-перше, її причинно- наслідкову залежність від соціально-етичних і державно- правових процесів: по-друге, загальнообов’язковість вимог законності для всіх суб'єктів правових відносин: по-третє, ви­сокий ступінь абстракції та системності, що пояснюється су­купністю узагальнюваних цією категорією політико-правових явищ; по-четверте, об’єктивність як наслідок перерахованих вище рис законності.