Становлення і розвиток права природноресурсової власності на сучасних територіях Української держави

Використання предметів природи завжди носило натураль­но-речовий характер і зумовлювало існування досить простих відносин між людьми. Ці відносини були дружніми або во­рожими залежно від наявності корисних продуктів природи [193, с.

Відносини власності на природні багатства переважно за­лежали від соціальної структури суспільства і форми його де­ржавної організації, яка піддавала їх правовому закріпленню. Будь-яка історична форма державної організації суспільства вимагала правового регулювання відносин власності в цілому і закріплення приналежності об'єктів природного походження. Безумовно, само по собі закріплення права власності на при­родні багатства не надавало конкретних матеріальних благ. Визначальними були фактичні та реальні відносини власності на природні багатства, одержувані від їх господарського ви­користання. Право ж регламентувало способи їх привлас­нення, забезпечуючи охорону і захист як суспільних відно­син власності на природні багатства, так і самих природних об'єктів від неправомірних посягань. До цього ж відносини власності на об'єкти природи та їх ресурси в різних держа­вах і на різних етапах їх існування по-різному регулювалися правовими засобами.

Не ставлячи перед собою глобальної мети детального роз­гляду всієї історії виникнення і розвитку природноресурсової власності, все ж деякі аспекти зародження та становлен­ня права власності на природні багатства на території су­часної України викликають певний інтерес.

Відносини власності на природні об'єкти та їх ресурси в українському суспільстві отримали розвиток на основі куль­турної спадщини та народних традицій, вироблених у далекій давнині, та глибоко увійшли до національної свідомості та у повсякденний вжиток. У подальшому окремі норми суспіль­ного життя перетворилися на звичаї, яких дотримувалися у повсякденній діяльності, не заглиблюючись в історію їх походження, за принципом: «як раніше було», «за давніми звичаями», «за правом предків» [412, с. 210] тощо. Інші нор­ми склали основу для розвитку системи середньовічного фео­дального права [414]. Поряд з нормами національного поход­ження, певний вплив на ресурсові, перш за все, земельні від­носини мало польське, литовське, російське і австро-угорське законодавство. Це стало результатом тривалого знаходження окремих частин сучасних українських земель у складі Поль­ського королівства і Литовського князівства, Російської та Австро-Угорської імперій.

Поза всяким сумнівом, перворідним правом природноре- сурсової власності в Україні є право власності на землю. Проте, на відміну від майнового права власності, право зе­мельної власності все ж таки з'явилось дещо пізніше^[84]. Спо­чатку «земля» згадується і застосовується для позначення території держави того періоду. Київська земля, Галицька земля, Новгородська земля, Російська земля... В стародавніх пам'ятках права Київської Русі означали державу як союз міст, волостей, селищ під владою старшого міста — Києва, Чернігова, Новгорода. Принаймні, наявність територіального простору, меж поширення влади, населення «землі» та зе­мельних угідь для здійснення господарської діяльності, неза­перечно свідчили про ознаки державності у самі ранні часи їх виникнення.

У наступні періоди існування Київської держави більш визначено вказувалося на Руську землю. Зокрема, у ст. 8 договору руських з греками за часів князя Олега 911 року передбачалось: якщо корабель грецький буде викинутий віт­ром на чужу землю і трапиться при цьому хтось з руських, то вони повинні охороняти корабель з вантажем, відіслати його назад «на землю христианскую»... Якщо ж біда трапить­ся поблизу землі Руської, то корабель проводять в останню, вантаж продається, і виручене Русь принесе в Царгород, коли прийде туди для торгівлі або посольством [451, с. 6];...Посли Олега, Великого князя Київського, по поверненню з Візан­тії, «поведаша Олегу вся речи обою царю, како сотвориша мир и уряд положиша межю Грецькою землею и Руською землею» [55, с. 10]. Князь Ігор, помирившись з греками і ук­лавши з ними договір у 945 році, «повеле печенегам воевати Болгарсьску землю», тобто з державою, ворожою Візантії. Коли князь Святослав задумав заснувати нову державу на Дунаї, то кияни послали сказати йому: «Ты, княже, чюжее земли ищеши и блюдеши, своея ся охабиве».

Розглядаючи вказані землі як територію полян, сіверян, древлян, уличів, русичів та інших східнослов’янських племен у період їх общинного існування, коли вони ставилися до землі як до загального надбання, слід зауважити, що для Київської Русі ІХ—ХІ століть переважаючою ознакою, ма­буть, була територіальна, де держава являла собою союз племінних громад, які освоїли і обживали, що оселилися і проживали на відповідних землях. Єдинодержавність, що мала місце у часи князівського правління Олега, Ігоря, Свя­тослава і Володимира, не зруйнувала самобутності земель руських громад. Однак поява князівства на Русі додала до стародавніх землевласницьких порядків нову форму володіння землею — княже землеволодіння. Перші кроки його станов­лення виявляються вже у Х столітті, коли княгиня Ольга влаштувала по всій землі свої «місця» і «села», а до кінця цього періоду князівські села стали цілком поширеним яви­щем. Зокрема, у «Повчанні» Володимира Мономаха досить часто вказується на розорення княжих сіл в результаті між­усобиць у зазначений період.

Процес міждержавного зближення значно посилився при правлінні династії Рюриковичів, що поклало початок для єд­нання розділених земель Русі. Сини Володимира розмістилися не у провінціях, виділених із складу єдиної держави, а у готових державах-землях. Великий князь Володимир сів у Києві, Ярослав — у Новгороді, Станіслав — у Смоленську, Ізяслав — у Полоцьку, Святополк — у Турові, Святослав — на землі Древлянській, Всеволод — на землі Волинській, Борис — у Ростові, Гліб — у Муромі. У цей період, як і раніше, «землі» розглядаються як території самостійних дер­жавних утворень і князівські землеволодіння.

У ХІІ столітті в кожній землі від місцевих князів Рюри- ковичів утворилися особливі лінії княжого роду, що претен­дували на виняткове володіння своєю землею як спадковим надбанням. «Отчина» родового старійшини стає вотчиною великого землевласника — князя. Джерелом придбання та розширення князівських землеволодінь було як заняття віль­них «пустошив» та заволодіння ними шляхом захоплення, так і відвоювання і приєднання освоєних земель інших народів. У цей період удільні князі руських земель вже поширювали свою самодержавну владу на підданих, території та земель­ні межі у нерозривній єдності, виходячи з непорушності і незаперечності своєї верховної влади. Звідси, очевидно, бере свій початок майбутня державна власність на землю, що у минулому означало государеві землі. Таким чином відбу­вається злиття самодержавної влади та земельних володінь, сконцентрованих в государевому віданні.

В ранній період історії Київської Русі терміни «князь» і «бояри» вживаються як рівноправні. У згаданому договорі росіян з греками 945 року за Лаврентіївським списком гово­риться: «А великий князь Руський и бояре его да посылают в Греки к великим царем Гречьским корабли, елико хотять, со слы и с гостьми, якоже им уставлено есть» [451, с. 12]. Наведене положення договору та інші документи тих часів, що збереглися, вказують на те, що боярський прошарок був відносно самостійною соціальною силою в державі, яка керу­вала громадами та володіла землями нарівні з князем.

Землеволодіння земських бояр, які одержували і переда­вали свої земельні наділи у спадок, не залежало від княжої волі, широко було відомого праву Київської Русі. Це надає підставу для твердження про те, що відокремлене земле­володіння земських бояр сформувалося наприкінці Х — на початку ХІ століття на основі звичаєвого права. Зміст зви­чаєвих норм, договірних положень та пам'яток права вка­заного періоду стосовно співвідношення влади і власності призводить і до іншого, не менш важливого висновку. Ста­новлення князівської влади в державі та формування зем­леволодінь земського боярства відбувалося одночасно. При цьому у відправленні державної влади князь спирався на боярство, а останні шукали захисту своїх землеволодінь у князя. Проте так функціонувала княжа влада і відокремлене землеволодіння земських бояр до настання періоду правління Рюриковичів. З приходом останніх була зміцнена князівська влада, яка стала більш активно втручатися в земельні від­носини, в результаті чого почастішали випадки позбавлення земських бояр «своїх» землеволодінь за різні провини та порушення.

Іншою була підстава виникнення права землеволодіння бояр-дружинників або княжих бояр, тобто вищих членів кня­жого двору. Ці «княжі мужі» отримували землеволодіння за вірну службу государю. Землеволодіння княжих бояр ство­рювалися в основному шляхом передачі княжих, государевих земель. Таким чином, цей різновид боярського землеволодін­ня виник слідом за князівським і остаточно сформувався в ХІ столітті [363, с. 13]. Передача земель здійснювалась не тільки докорінним боярам дружини, походженням із земель Русі, а й «прийшлим чужинцям» з варягів, угрів, торків, половців та іншим.

Відокремленими землевласниками в Київській Русі виступа­ло міське населення — «люди», в основному міське купецтво і ремісники, хоча вони безпосередньо слабо були пов'язані з землеробством. Торговельна діяльність була долею вільних і заможних городян. Проте їх юридична самостійність була умовною, яка чинила певний вплив і на їх землеволодіння, хоча данини за використання землі вони не платили. Купец­тво, яке займало вільні землі в околицях міст, заселяло на них своїх невільних і напіввільних служників і працівників¹. Така форма господарювання на землі надавала можливість виробляти і доставляти у місто землеробську та тваринни­цьку продукцію не тільки для споживання сім'ями їх госпо­дарів, але і для продажу городянам. Цей вид землеволодіння здійснювався городянами через «туинов ратайных» — земле­робських прикажчиків і «туинов конюших» — прикажчиків, що завідували кінськими стадами.

Становленню і закріпленню приналежності землі у розгля­нутий період слід віднести і формування церковного та мо­настирського землеволодіння. Після прийняття християнства як офіційної релігії та появи духовенства^{[85] [86]} церковне і монас­тирське землеволодіння набуло широкого розповсюдження. У багатьох літописах ХІ століття зустрічаються відомості про будівництво церков і появу монастирів. Наприклад, в оповіданні про Печерський монастир йдеться про дарування монастирю князем Ізяславом гори, а боярином Єфремом — близько розташованих сіл. З цього випливає, що початкови­ми джерелами появи та подальшого поповнення церковних і монастирських землеволодінь були князівські пожалування і боярські пожертвування зі своїх земельних наділів.

Найчисленніший прошарок населення Київської та Нов­городської Русі, зазначав академік Б. Д. Греков, становили смерди, які, насамперед, були хліборобами [84, с. 19]. Вже у ранніх джерелах давніх слов'ян розрізняються «озимі і яри», а у Х столітті рало або плуг у в'ятичів лягло в основу оподаткування даниною. Єврейський мандрівник Ібн-Якуб у

X столітті повідомляє, що «славянская земля обильна вся­кого рода жизненными припасами, а славяне — народ хо­зяйственный и занимается земледелием усерднее, чем какой- либо другой народ». За твердженням Візантійського імпера­тора Костянтина Багрянородного, хліб і м'ясо — це звичайна жертва слов'ян. У Руській Правді найбільш згадуваними є пшениця, жито, горох, пшоно, ячмінь, а в церковному статуті

XI століття говориться: «аще муж иметь красти конопли и лен или всякого жито».

Не залишає сумніву той факт, що спочатку виникло так зване вільне й захватне землеробство. Воно зводилося до того, що окремі сім'ї або двори на час опахували, скошували або «окреслювали» собі велику територію в певній волості або окрузі для оранки, що не підлягають заїмці з боку інших громад або родин [181, с. 72—75]. При цьому «каждый пашет, сколько хочет, и никто не имеет права занимать распаханную землю, пока она не оставлена распахавшим её» [171, с. 151]. Лісовими, пасовищними, мисливськими та іншими угіддями користувалися всі жителі верви або волості спільно, але «жили кожен своїм родом». Спочатку угіддя належали зем­левласникам на тому ж праві, що і рілля: вотчинному праві, помісному праві або на праві тяглового майна. Проте іноді за стародавніми правилами право на угіддя власників маєт­ків піддавалося певним обмеженням, згідно з якими вони не могли на таких земельних ділянках перешкоджати рубці лісу на дрова, заготівлі сіна на луках, заняттю бортництвом, ри­бальством, полюванням та іншими промислами. Відомості про це містяться в «Слове о полку Игореве», багатьох літописах та інших документах і пам'ятках права цього періоду.

Хлібороби пересувалися серед неозорих лісів, вирубували і випалювали їх (підсічна або вогнева система), висушува­ли болота (лядінная система), влаштовуючи таким способом ріллю на покритому попелом просторі. Коли ці поля пере­ставали давати врожай, селяни переселялися в інші місця. Таким чином населення Стародавньої Русі постійно переміщу­валося, оскільки на її території землі було вдосталь^[87]. Крім того, кріпацтво у той період було відсутнє, оскільки при такій рухливості населення боярам не вигідно було прикріп­лювати смердів до певного земельного наділу. Тому уявлення про давньоруського землепашця як про перехідного орендаря боярської землі та про оброк як особливу форму орендної плати, — писав академік М. Н. Покровський, — доводиться сильно обмежувати, і не тільки тому, що неможливо знай­ти сучасну юридичну категорію в колі відносин, так мало схожих на наші, але й тому, що воно прямо протилежне фактам. Ділитися з паном продуктами свого господарства селянин, вочевидь, повинен був не тільки як наймач панської землі, а і з інших підстав [333, с. 43—44].

З часом смерди, що займалися землеробством, стали від­носно постійними мешканцями своїх сіл. Хто хотів переселя­тися, той повинен був поспішати зніматися з місця, інакше він зливався з навколишніми мешканцями, які розглядалися як осіле, а не кочове населення. До землі та своїх господарів вони були прикріплені значно пізніше, коли вільної землі ста­ло менше і з'явилися більш досконалі знаряддя виробництва, на основі чого виникло «правильне» ведення господарства, тобто був здійснений перехід від підсічного землеробства до запашного, — спочатку перелогового, а потім до трипільного землеробства. За відомою промовою Володимира Мономаха 1103 року, смерд має невелику ділянку землі, яку він оброб­ляє своїм конем.

Вільні землі в межах родової або сімейної території вико­ристовувалися в основному для заняття скотарством. У лі­тописах нерідко зустрічаються згадки про викрадення і зни­щення величезної кількості худоби в результаті князівських міжусобиць або набігів хазар і печенігів. Свідченням користу­вання величезними пасовищами для скотарства є дивовижна дешевизна худоби за Руською Правдою. Скотарство на Русі, мабуть, було більш розвиненим, ніж землеробство, і харак­тер його ведення визначався природними умовами життя се­лян. Воно було долею найбіднішого селянства і не вимагало великих витрат і докладання зусиль з його боку, оскільки худобу пасли на великих земельних площах, зайнятих сім'єю або громадою. Для цього необхідно було зайняти земельну ділянку певним знаковим позначенням, згадуваним у ст. 84 Руської Правди списку М. М. Карамзіна, як про «дуб зна­менный». Дуб, як і липа чи сосна, позначені родовим або сімейним клеймом, означали межі користування лугами чи пасовищами.

Певний інтерес викликають не тільки земельні відносини в їх чистому прояві, а й види діяльності давнього населення Русі, пов'язані з використанням інших природних ресурсів. До таких видів діяльності належать полювання, рибальство, бджільництво та інші види використання природних ресурсів^[88]. Ідеальний давньоруський князь Володимир Мономах у своєму «Поучении» говорить не тільки про управління землями і ратні подвиги, а і веденні господарства та своїх мисливських успіхах.

Предметом особливої уваги в Руській Правді є «бобровые гоны», тобто місця для полювання на бобрів та «бортные ухожаи», тобто місця для добування меду і воску. У ст. 83 Руської Правди закріплювалось: «Оже межу перетнеть борт­ную, или ролейную межу разореть, или дворовую межу тыном перетынеть, 12 гривень продажи». При цьому якщо ролейна межа означала кордон польової земельної ділянки, а дворова межа — кордон садиби, загородженої тином, то межею бортною була частина лісу або «бортного ухожья» для бджільництва, зайнятої бортниками. Це надає підставу вважати, що вже в стародавні часи розрізнялися ділянки для землеробства і лесові ділянки для заняття бортництвом (бджільництвом).

За грамотами київського періоду бортництво як поширений вид діяльності не вимагав особливого обмеження, оскільки зводився до збору меду та воску, відкладених дикими бджо­лами в дуплах лісових дерев, які називались бортними. Для заняття бортництвом необхідно було поставити на бортних деревах «відмітку», тобто знак заволодіння [182, с. 59—60].

Іншим видом використання природних багатств у Старо­давній Русі було заняття полюванням, яке зводилося до від­стрілу та вилову диких звірів і птахів, що буяли в безкрай­ніх лісах. Для ведення полювання не було ні необхідності, ні можливості обмежувати її будь-якими нормами. Проте якщо на перших порах звіролов не обмежував свою ловчу діяль­ність певною територією, то у пізніші часи він повинен був дотримуватись межі княжих і панських мисливських гонів.

Встановлення давнішніми мешканцями Русі знаків ово­лодіння бортницькими, мисливськими та скотарськими угід­дями, як позначення сфери використання природних ресурсів для господарської діяльності, ще не було підтвердженням встановлення права власності на них в його сучасному ро­зумінні. Проте земельні ділянки та природні об'єкти, зайняті родом, громадою або родиною, наділялися ознаками оволодін­ня не тільки землею, а й іншими її природними ресурсами. Принаймні, володарська засада використання природних ре­сурсів поширювалася як на земельні ділянки, так і на всі інші природні багатства землі.

Фактичне володіння та користування земельними ділянка­ми для заняття полюванням і скотарством було долею смер- дів^[89] або «сільських людей», які були відомі з більш давніх часів. Руська Правда надавала вільним смердам не тільки права на майно і його успадкування, а і деякі права на володіння і використання природних багатств. Відомості про це можна знайти у ст. ст. 115—117 Карамзінського списку Руської Правди. Це підтверджується і Лаврентіївським лі­тописом 1103 року, в якому значилася вказівка Володимира Мономаха союзникам: «а сего чему не промыслите, оже то начнет орати смерд, и, приехав половчин, ударить и стрелою, а лошадь его поиметь, а в село его ехать, иметь жену его и дети его, и все его именье».

Вільне населення сіл жило або на общинних землях, або на землях приватновласницьких, але його хліборобське по­ложення залишалося, оскільки громадські землі в князівстві вважалися государевими, а смерди, які населяли їх, були смердами князя. Смерди, які жили на общинних землях, були смердами державними і зобов’язані були повинностями і да­ниною. Вільні смерди, що жили на приватновласницьких зем­лях, залежно від роду занять називалися ізорниками (оброб­ка орних земель), ісполовниками (заняття городництвом) та четниками (заняття рибальством). Такий стан вільних смердів (державних і приватновласницьких селян) дозволяв легко пе­ретворювати їх у стан прикріплених хліборобів^[90].

Прикріпленими смердами були тимчасово або постійно закріплені за своїми господарями-землевласниками селяни. Тимчасове прикріплення за Руською Правдою мало міс­це за «ролейное закупничество», яке виникало з боргово­го зобов’язання смерда землевласнику. Зокрема, згідно зі ст. ст. 72 і 73 списку М. М. Карамзіна, ролейний закуп або «наймит» володіє деякими майновими та особистими права­ми, а також правом на пред’явлення позову проти пана. За несправедливу образу від господаря він міг домагатися змен­шення заліку польових робіт, отримувати в своє користу­вання частку виробленої польовий продукції або земельну ділянку. Але при цьому за втечу або вчинений злочин на­бував статусу холопа. Постійне прикріплення відбувалося за давністю знаходження на землі пана «старих ізорников». Вже в ранній період землеробства прикріплені смерди були до­сить численними, не мали права на позов проти господаря, а підлягали суду пана.

Невільне сільське населення складалося з поселених на помісних землях працівників-челяді. Спочатку це були дворові та хазяйські працівники, але пізніше до них були віднесені і холопи. Невільні люди не володіли земельними наділами, а у певному сенсі і самі були приналежністю господаря маєтку. Проте ніде на Русі не зустрічається згадка про приналеж­ність холопа або смерда такому ж смерду. Відомі тільки холопи князівські, боярські та «черничі», тобто монастирські. Холопство поповнювалося за рахунок полону на війні, на­родження від холопа, повернення біглих працівників, немож­ливості повернення або крадіжки закупа [271, с. 34] тощо. Невільні люди могли бути відпущені на свободу тільки за волею господаря, але без земельного наділу. Такі вільновід- пущені, що не приєдналися до якої-небудь іншої категорії смердів, ставали ізгоями.

Поява великих і дрібних відокремлених землеволодінь у розглянутий період не виключала використання землі гро­мадою у формі общинного землеволодіння. Безумовно, за­родження, становлення і наступні перетворення общинного землекористування заслуговують більш детального розгляду. Проте тут достатнім буде вказівка на те, що перетворення родової громади в сільську, а потім у територіальну громаду не суттєво вплинуло на права общинника щодо земельного наділу. Сільські общинники у складі громади були індивіду­альними, подвірними або сімейними виробниками продукції та з цією метою користувалися общинними землями і навіть во­лоділи і користувались успадкованими земельними ділянками. Однак вони не були власниками землі, оскільки всі права на земельні наділи належали відповідній громаді.

Короткий огляд становлення різних форм землеволодіння і володіння іншими природними багатствами в Київській Русі дозволяє говорити про те, що вони докорінно перетворили усю систему суспільних відносин того періоду і в значній мірі вплинули на їх подальший розвиток. Становлення права князівського землеволодіння як прообразу державної влас­ності на землю та права боярського землеволодіння як про­тотипу поміщицької земельної власності мали значний вплив на розвиток господарсько-економічних та суспільно-політичних відносин, оскільки ці види поземельних відносин вже відріз­нялися індивідуальною визначеністю, стабільною стійкістю та посиленою охороною звичаєвими правилами і правовими нор­мами того часу від реальних та можливих посягань.

Відповідною реакцією на княже і боярське землеволодін­ня було формування права общинного землеволодіння, як прообразу власності на землю. Останнє пережило період фактичного землеволодіння часів вільного землеробства і на­було характеру осілого землеволодіння. Джерелами появи та поширення земельних володінь селянської громади спочатку були заволодіння вільними землями і використання інших природних багатств спільно, а для індивідуального, подвірно­го й сімейного користування — перехід землеволодінь у спа­док, надання землі за службу князю або боярину, дарування земельних наділів або сільських господарств тощо.

Однак ніде в документах давнини не згадується купівля- продаж землі як спосіб її придбання. Немає про це відомос­тей ні в літописах, ні в Руській Правді, ні в інших збереже­них до наших днів документах. Певне пояснення відсутності купівлі-продажу землі у феодальний, а отже, і в більш ран­ній період, можна зустріти у відомого дослідника відносин власності Поля Лафарга. За його поглядами, у феодальні часи власність і власники ще не набули необхідної незалеж­ності, тут земля не продається і не може купуватись, вона обтяжена обмежуючими умовами і передається за звичаєм і законом, які власник не може порушувати, він повинен виконувати свої обов'язки перед людьми, що стоять вище і нижче його за ієрархічною градацією [225, с. 100]. Отже, за такими фактично сформованими відносинами, закріпленими у звичаях і законах, не зовсім коректними будуть твердження про формування і функціонування повноцінного права земель­ної та іншої природноресурсової власності.

Крім цього, розглянутий період становлення земельних і природноресурсових відносин у Київській Русі ще не ха­рактеризується настільки високим ступенем ієрархічної за­лежності та обмежувальними обтяженнями землеволодіння [56, 1909, с. 509]. Тому формування права власності на землю та інші природні об'єкти тут відбувалося під впливом інших обставин і мало свої особливості. На нашу думку, відсут­ність купівлі-продажу землі на сучасній українській території у стародавній період, перш за все, пояснюється слабким розвитком товарно-грошових відносин, які не в змозі були включити земельні та інші природні ресурси в товарообмін­ний обіг. Можна припустити, що в цьому не було й особ­ливої потреби, оскільки земельні наділи у цей період ще не розглядалися в якості товарообмінного засобу.

Відсутність правового закріплення купівлі-продажу земель­них ділянок можна пояснити і надлишковою наявністю віль­них земельних площ та інших природних ресурсів на тери­торії стародавньої Київської держави, як однієї з найбільших держав на Європейському континенті. Крім того, більшість населення Русі, особливо селянство, вільно існувало на її природній території і відносилася до землі та її багатств як до божественного дарунку. До такого висновку приводить і та обставина, що у більш пізніший період представники заможних верств — боярство, купецтво, духовенство за допо­могою закупа або «кабали» набували земельні масиви разом з невільною і напіввільною робочою силою.

Проте такий спосіб придбання земельної власності не слід зводити тільки до купівлі-продажу землеволодінь невільних і напіввільних смердів, оскільки він являв собою, перш за все, спосіб закріпачення селянства за не повернуті борги, тобто їх закріплення на панському земельному наділі за до­помогою апропріації особистості. Так чи інакше, очевидним є той факт, що основи зародження відносин земельної та інших видів природноресурсової власності у досить різно­манітних формах були закладені в Київській Русі не тільки у фактичних відносинах землеробства і користування її ба­гатствами, а й закріплені в правових джерелах. При цьому відокремлення приналежності земельних ділянок як різновиду природноресурсових відносин було первинним і головним по відношенню до закріплення приналежності інших природних об'єктів та їх ресурсів.

Подальший досить тривалий період монголо-татарського панування в українських землях не привніс відчутних змін у поземельні та поресурсові відносини. Монголо-татарська навала, що зруйнувала у 1239 році землю Чернігівську, а у 1240 році заволоділа землями Київськими, Волинськими та Галицькими, не могла вплинути на земельний лад, ані з точки зору його оновлення, ані з позиції зародження інших відносин. Це було неможливим в силу відсутності самого інституту права земельної власності у цей період у східних державотвореннях у зв'язку з кочовим способом життя їх народів.

Незважаючи на те, що за східним звичаєвим правом вся земля та її багатства, завойовані під очолюванням хана, вва­жалися його власністю, російські й українські землі не зна­ходились під безпосереднім пануванням монголо-татарських завойовників, що становило їх особливості порівняно з усіма іншими улусами ханства [56, 1909, с. 103]. Закони Чінгізо- ва Яса, Цааджин Бічіка та інших монгольських правителів зовсім не були відомі на Русі. Лише у початковий період татарського ярма були призначені баскаки в різні князів­ства, і не стільки для управління, скільки для збирання податей. Проте згодом вони були замінені ханом на місце­вих князів, які суворо огороджували князівські та боярські землеволодіння. Із наведеного можна зробити висновок про те, що відносини землеволодіння та використання природних багатств в українських землях того часу були настільки ус­таленими, що залишалися непохитними навіть у підкореній державі.

Іншим був вплив на земельні та поресурсові відносини у часи польсько-литовського панування в українських землях. Відомо, що землеволодіння ХІУ—ХУІІ століть характеризу­валося зародженням різних форм закріпачення, а потім і загальним прикріпленням сільського населення за великими землевласниками та встановленням кріпосницьких відносин. Однак у польсько-литовській державі кріпосницькі земельні відносини мали свою специфіку. Поряд з великою і серед­ньою земельною власністю тут поширеними були довгостро­кові орендні відносини щодо використання земельних, лісо­вих, водних, мисливських та інших природних угідь [305].

Литовське князівство, яке заволоділо в середині ХІУ століт­тя не менш як половиною земель Київської Русі, та стало найбільшою державою в Європі, не могло не поширити свої земельні порядки на ці великі території. На початковому етапі земельний порядок ґрунтувався на обмеженні великого землеволодіння литовською знаттю, у тому числі і примусо­вим переселенням на земельні наділи меншою площею. Що ж стосується селянського землеволодіння, то воно існувало за принципом «старе не змінюється, а нове не впроваджуєть­ся». Тим не менш в післяуніатський період мало місце зрів­няння в земельних правах литовських бояр з правами польсь­ких шляхтичів, що негативно впливало на права українських землевласників. Така політика в земельних відносинах надалі знайшла відображення в Литовських статутах, які діяли на території України. Зокрема, третій Литовський статут 1588 року визнавав селян, які прожили на землі поміщика більше 10 років кріпаками, а право розшуку та повернення втікачів діяло протягом 20 років.

У польський період правління на Правобережній Україні відбувається інтенсивне заволодіння польською знаттю вели­кими земельними площами і пов’язаними з ними лісовими та водними ресурсами. Саме у цей час на Брацлавщині, Пол­тавщині та Придніпров’ї утворюються великі землеволодін­ня Вишневецьких, Замойських, Жолкевських, Калиновських, Конецпольських та інших поміщиків. Наприклад, знатному роду Потоцьких по суті належали всі землі Ніжинського, Кременчуцького та інших повітів [144, с. 157]. В подальшо­му польський сейм у 1590 році дозволив королю роздавати «пустельні землі» за Білою Церквою «у вічність» особам шляхетського походження. Це послужило законодавчою осно­вою для закріплення середніх та дрібних земельних наділів за польськими шляхтичами, ксьондзами та єзуїтами, а також за католицькою та уніатською церквами.

Разом з тим слід звернути увагу на те, що у розгляну­тий період мало місце взаємне проникнення правових норм у регулювання земельно-ресурсових відносин. Литовська і польська системи права того часу включали в себе чимало норм про землеволодіння, ведення полювання, рибальства, збирання меду, заготівлі плодів, запозичених з Руської прав­ди. У новітніх дослідженнях відзначається, що в Литовсько­му князівстві була сприйнята і термінологія, і норми права, характерні для феодальної Київської Русі [46]. Таким чином, закладені в цьому найбільшому пам’ятнику права поземельні та поресурсові відносини в період польсько-литовського пану­вання мали поширення і на суміжні території [366; 368].

Істотний вплив на становлення і розвиток земельних та ін­ших ресурсових відносин належить законодавству Російської держави. У пам’ятках права ще московського періоду росій­ської державності в основному зустрічаються «государеві» земельні та лісові володіння, мисливські гони й рибальські водоймища, тобто переважає їхня державна приналежність. У ХІУ—ХУ століттях у російських князівствах складаються великі боярські землеволодіння. Значні земельні наділи у цей період належали церквам і монастирям. Безумовно, вони під­лягали обробці працею селян, стабільно закріплених на цих землях. На українських землях московського панування вже в другій половині ХЦ століття великий князь московський і місцеві князі застосовували різні юридичні засоби закріплен­ня селян за феодалами. У жалуваних грамотах монастирям, боярам та іншим землевласникам надавалося право обме­жувати перехід селян від одного феодала до іншого. Такий перехід мав здійснюватися тільки один раз на рік в осені на Юріїв день після завершення сільськогосподарських робіт^[91]. Звідси бере на українських землях свої витоки кріпацтво, в той час як у більшості країн Західної Європі в ХУ столітті воно вже було скасовано.

У період централізованої Російської держави ХУІ— ХУІІ століть значне поширення у селянському землекористу­ванні отримала кабала. Закабалена особа після сплати боргів формально вважалась вільною, але фактично для селянства це було вельми скрутним становищем. Крім того, згідно з «Уложением» від 1 червня 1586 року, кабальна залежність селянства посилюється, а за новим «Уложением» від 25 квіт­ня 1597 року кабальні люди повністю були позбавлені права відходу від своїх господарів. Однак під натиском селянських повстань і заворушень царськими указами 1601 —1602 років дворянам знов дозволяється відпуск селян в Юріїв день, але без земельних наділів.

«Соборное уложение» 1649 року, скасувавши «урочные лета», в основному завершило юридичне оформлення закріпа­чення. Селяни остаточно були закріплені за землевласниками, а поміщикам під загрозою штрафу заборонялося приймати втікачів. Одночасно «Соборное уложение» вводило в земле­володіння відносини «права участия частного». Володар цього права міг забороняти сусідньому землевласнику вчиняти пев­ні дії на своїй земельній ділянці, наприклад, зводити будів­лю на межі, робити печі, що примикають до стіни сусіда, направляти стічні води на сусідню ділянку, зводити греблю, примикати її до іншого берега річки чи будувати млин, якщо це могло призвести до затоплення водами річки сіножатей, ріллі або млинів інших землевласників.

В період визвольної боротьби мав місце відчутний пе­рерозподіл земель на основі дарованого (пожалованного) землеволодіння, що надавалося гетьманськими універсала­ми, і в подальшому знайшло своє закріплення в царських указах. Поряд з дарованим землеволодінням з державних земель та зберіганням спадкових родових маєтків у цей пе­ріод триває освоєння «пустошей» на звільнених територіях, а головне — з’являється купівля-продаж земельних ділянок як спосіб набуття права власності на землю. На відміну від родових вотчинних маєтків, які значно обмежувалися у здійсненні розпорядчих функцій в інтересах інших роди­чів, право розпорядження купленою вотчиною по суті було не обмеженим.

Проте, лише незначна частина дарованих за заслуги ми­нулої служби земельних наділів переходила у спадщину, на основі чого виникали вотчини, які набували статусу родових маєтків. Численна кількість з них передавалася у вигляді поземельних окладів, на основі яких створювалися маєтки. При цьому за государем зберігалося право власності на пере­дані землі та інші природні ресурси, які могли вилучатися у «служивих людей» і передаватися іншим особам. Безумовно, в цьому ще не можна вбачати існування права розділеної власності на землю або право «подвійний» земельної влас­ності в завершеному західноєвропейському змісті, але деякі його ознаки на українських землях вже були закладені у феодальний період.

Земельні та деякі інші ресурсові відносини в джерелах права пізнішого періоду визначалися основними умовами возз’єднання України з Росією, які були закріплені в «Берез­невих Статтях» і царській грамоті від 27 березня 1654 року. У них по суті зберігався той земельний порядок, який склав­ся в Україні до моменту возз’єднання. Цей порядок охоп­лював регулювання земельних відносин нормами писаного права, а інші ресурсові відносини залишалися на рівні норм звичаєвого права. Проте, такий стан в їхньому регулюванні дозволяє говорити про українську традицію [493] поземель­них і поресурсових відносин.

Соціально-економічні перетворення в Російській державі ХУШ століття найбільш радикально вплинули на відносини земельної та іншої поресурсової власності. Реформи Петра Великого, насамперед, були спрямовані на зміцнення казенної земельної власності. По суті, не тільки землі, а і всі пов'язані з нею природні ресурси розглядалися як об'єкти державного розпорядження. Державницькі положення петровських указів певною мірою змінили земельні відносини і вплинули на зе­мельні порядки в українських землях. Указом 1704 року була встановлена смертна кара за приховування селян-втікачів, а доповнення до цього указу 1706 року передбачали передачу половини господарства таких селян — на користь держави, а іншу половину — на користь їх поміщиків.

Одночасно указ 1714 року передбачав деяке зближення правового статусу вотчин і маєтків, в результаті чого дво­рянський прошарок вже не зобов'язаний був перед государем за свої земельні наділи перебувати на службі, що істотно змінювало відносини земельної власності [170, с. 262]. Про­те указ 1718 року передбачав закріплення «гулящих людей» на землях, на яких вони «сиділи», а за указом 1724 року без дозволу поміщиків селянам заборонялося відходити на промислові заробітки. На державних селян, крім обмежень переходу, поширювалася також кругова порука щодо пога­шення боргів, заборона на відчуження їм казенної землі їх власниками дворянського походження тощо.

Найбільш значущим став указ від 17 березня 1731 року, відповідно до якого повністю ліквідовувалися відмінності між вотчинним та помісним землеволодінням, а землі у їх межах, що формально належали казні, передавалися на праві влас­ності їх володарям-поміщикам. Можна припустити, що цей нормативний акт вперше юридично закріплював поміщицьку приватну власність на землю [278, с. 54]. Однак умовний ха­рактер їх земельної власності, пов'язаний з державною служ­бою, зберігався. Обов'язкові державні повинності поміщиків і дворян були скасовані указом від 18 лютого 1762 року, в результаті чого земельна власність остаточно відмежовувала­ся від державної, становилась безумовною, повною і необме­женою приватною власністю на землю^[92], яка швидко охопила усю сферу господарської діяльності.

У період правління Катерини II, яка слідувала європейсь­кому духу просвітництва, був висунутий принцип недопусти­мості необгрунтованої державної конфіскації та недоторкан­ності права приватної власності. Згідно із законами 1782 року, земельні права дворян і поміщиків дворянського походження поширювалися на надра і води, а також на розпоряджен­ня лісами без згоди адміралтейства на вирубку корабель­ного і щоглового лісу. За Жалуваної грамоти дворянству 1785 року дворяни отримали право вільного розпорядження своїми маєтками та їх не можна було позбавляти земель­них володінь без рішення суду. Обмеження в російському праві зберігалися лише щодо розпорядження землями успад­кованих родових маєтків, які розглядалися в якості сімейної власності, та їх відчуження потребувало сімейної злагоди^[93]. Розпорядження ж набутими, тобто купленими землями для дворянства, так само як і для поміщиків, було вільним і не обмеженим, як об'єктами їх особистої, в сенсі індивідуальної, приватної власності.

Одночасно власники маєтків отримали необмежені права на селян, що призвело до звуження прав останніх на «тяг­лих землях». Чорносошне селянство, яке обробляло казен­ні землі, та приватновласницькі селяни, які користувалися вотчинними землями, були закріплені на них, що скороти­ло селянське землеволодіння і суттєво розширило казенну, поміщицьку і дворянську земельну власність. Відомо, що у розглядуваний період була зруйнована Запорізька січ, а ра­зом з нею і земельний лад січі. В козацькій Україні кріпос­ні відносини мали місце тільки стосовно посполитих селян. Тут з давніх часів існувала дрібна селянська власність на земельні та лісові угіддя, з поширенням на них орендних відносин у формі «издольщины» [90]. Однак, починаючи з середини ХУІІ століття, козацька знать наполегливо вимагає від гетьмана видання закону про заборону переходу селян від одних землевласників до інших.

У подальшому ці вимоги частково були реалізовані гетьма­ном Скоропадським в універсалі 1721 року, за яким козаць­кі старшини повинні були запобігати переходу селян в ін­ші полки, а козацькі сотні — в іншу слободу без дозволу старшинської адміністрації. Пізніше за указом 1739 року і рядовим козакам заборонялося відчуження своїх земельних наділів. Проте найбільш суттєвих змін поземельні відносини у гетьманській Україні зазнали в часи правління гетьмана Розумовського, при якому були закладені основи для роздачі українських земель «у вічне спадкове володіння». Саме у цей період на Лівобережній і Слобідській Україні виникло право приватної власності на великі земельні наділи і лі­сові володіння українських і російських поміщиків, козацької старшини, представників царської влади, церков і монастирів [380, с. 148-149].

В першій половині XIX століття існуюче в Україні право було замінено імперською системою російського права, яке проникло і в регулювання поземельних і поресурсових від­носин. Про це свідчить поширення на малоросійські землі указів Олександра I «О вольных хлеборобах» 1803 року, Миколи I «О распространении силы и действия российс­ких гражданских законов на все Западные возвращённые от Польши области» 1840 року, «О посессионных крестьянах» 1842 року, «Об обязанных крестьянах» 1842 року та деяких інших правових актів того часу¹. Ними передбачалося по­ширення і розповсюдження оброчної^{[94] [95]} та панщинної^[96] форм землеробства для ведення сільськогосподарського виробниц­тва. Законодавство цього часу визнавало можливості прид­бання права приватної власності на землю широким колом підданих. Ще указом від 12 грудня 1801 року надавалося право на придбання землі у власність купцям, городянам та державним селянам. Проте в сільській місцевості приватна земельна власність не отримала широкого розповсюдження, а у містах приватна власність на землю стала повсякденним явищем.

Розглянутий період розвитку правового закріплення позе­мельних і пов’язаних з ними поресурсових відносин на ук­раїнських землях характеризується подальшим проникненням у цю сферу традицій сусідніх держав. Про це свідчить по­ява такої специфічної форми приватної власності на землю, яким став майорат, що раніше існував тільки на польсь­ких землях. Майоратна земельна власність, головним чином, переслідувала мету збереження в недоторканності найбільш великих успадкованих маєтків та закріплення великої помі­щицької приватної власності на землю, яка встановлювалася і змінювалася на підставі імперських указів і була непоруш- ною¹. Разом з тим інтенсивно велися пошуки розв’язання селянського земельного питання на основі консервативно-по­міщицьких та ліберально-дворянських реформ. Тільки гене­рал-ад’ютантом Кисельовим за погодженням з Сперанським протягом 1816—1839 років були подані десятки різних про­ектів «обмеження влади поганого феодала-поміщика» в цілях запобігання наслідкам, подібним Уманським подіям 1826 року [100, с. 274—275].

Поземельні та поресурсові відносини в Україні мали й інші особливості в порівнянні із земельними порядками на імперських територіях. Зокрема, в процесі розробки та роз­гляду проекту «Собрание Малороссийских прав» виникали окремі не вирішені у загальному імперському законодавстві питання, до яких відносились: чи часто зустрічається загаль­на земельна власність і як часто виникають суперечки по ній; чи не шкодить існування загальної земельної власності розвитку державних господарств; за яких обставин і якими способами проводиться розподіл загальної власності^{[97] [98]}. Наслід­ком наявності таких особливостей стало виділення в струк­турі «Собрание Малороссийских прав» 1807 року окремого третього розділу, присвяченого питанням поземельних відно­син, які регулювалися нормами звичаєвого права. Цей розділ був досить великим і складався з 25 параграфів під загаль­ною назвою «Поземельное и оброчное право».

Хоча «Собрание Малороссийских прав» було по суті цивільно-правовим нормативним актом, в ньому закріплюва­лися найважливіші земельно-правові інститути, до яких слід віднести, наприклад, сервітутне право¹, чиншове право^{[99] [100]}, пра­во поземельного користування [143, с. 15], які не були вре­гульовані загальноімперським законодавством. Цим підтвер­джується наявність істотних відмінностей у становленні та розвитку відносин власності на земельні та інші природні ресурси, що мали місце в Україні на відміну від іншої ім­перської території. Разом з тим слід зазначити, що по суті до другої половини ХІХ століття спеціального земельного або іншого ресурсового законодавства в Україні не було. Приват­не землеволодіння в містах і сільській місцевості, а також використання лісів, вод та інших природних об'єктів та їх ре­сурсів в основному регулювалися цивільним законодавством і нормами звичаєвого права [29].

Селянська реформа 1861 року заклала основи становлення та розвитку земельного законодавства у власному розумінні його змісту й істотно просунула розвиток інших природноре- сурсових галузей законодавства. Основними правовими акта­ми цієї реформи були Маніфест про скасування кріпосного права та Загальне положення про селян, які вийшли з крі­пацтва від 19 лютого 1861 року^[101]. Крім царського Маніфесту та Загального положення, були прийняті законодавчі акти земельно-правового змісту¹.

Головною проблемою, яка постала перед реформаторами, було вирішення питання про звільнення селянства з наділенням землею [137, с. 11] або надання волі без землі^{[102] [103]}. У зв'язку з інтенсивним проникненням капіталістичних відносин у Правобережну Україну тут переважна більшість поміщиків відстоювала звільнення селянства без землі або різкого скорочення селянських наділів з метою макси­мального обезземелення селян для подальшого перетворення їх у промислових робітників. У степовій Україні, де значна кількість поміщиків прагнула до крупного сільсько­господарського виробництва на капіталістичних засадах, відстоювали збереження панщини строком на 10—12 років, а потім звільнення селян з надільною землею, якою вони володіли з давніх часів. У законодавчому порядку це питання було вирішено на користь звільнення селян з наданням їм земельних наділів за викуп при сприянні казни та спеціального державного фонду.

Проведення реформи ускладнювало те, що на момент її здійснення правовий режим земель та інших природних ресурсів визначався за правовим статусом суб'єктів поземельних прав. У зв'язку з цим землі поділялися на безліч статусних видів, серед яких особливо виділялися: державні, удільні, кабінетні, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, общинні, селянські та інші види земель. У межах зазначених укрупнених видів приналежності земель існував чисельний різновид земельних угідь, що накладався на них статусом попередніх правових режимів. Тільки серед селянських землеволодінь розрізнялися повновласницькі та обмежено власницькі, державні з четвертним володінням та орендовані казенні землі, власники колишніх поміщицьких викупних садиб та власники колишніх удільних земель, власники-поселенці та власники-переселенці, власники-вільновідпущені та обдаровані власники, безоброчні власники і вільні хлібороби, тимчасово зобов’язані і тимчасово прописані селяни, які обробляли відповідні земельні наділи.

У цьому зв’язку важко погодитися з твердженням І. О. Іконицької про те, що «найважливішим у земельній реформи 1861 року було те, що селянин визнавався суб’єктом права власності на землю» [137, с. 13]. Окремі прошарки селянського населення визнавалися суб’єктом права земельної власності і раніше^[104]. Інша справа, що в результаті звільнення селянства від кріпосної залежності та здійснення земельної реформи, кількість селян, які визнавалися власниками землі, була значно розширена. Зокрема, згідно зі ст. 33 Загального положення, кожний селянин міг «приобретать в собствен­ность движимое и недвижимое имущество, а также отчуж­дать оные, отдавать их в зело, и вообще распоряжаться ими с соблюдением общих узаконений, установленных на сей предмет для свободных сельских обывателей».

Реформа передбачала внесення істотних змін, як в ін­дивідуальне землекористування селянства, так і в общин­не землеволодіння. Наприклад, згідно зі ст. 34 Загального положення, сільська громада як юридична особа отримала право набувати поміщицькі землі на праві власності та роз­поряджатися ними. При цьому громада з метою виконання покладених зобов’язань за принципом кругової поруки мала право залишати придбані землі в загальному володінні усіх домогосподарів — членів громади або за рішенням миру на подушній, тягловій або іншій основі могла здійснити подво- рові розверстки польових (мирських) земель та надавати їх у спадкове володіння і користування домогосподарів.

У свою чергу ст. 36 Загального положення надавала чле­нам сільських товариств право вимоги виділу земельних ділянок зі складу земель товариства у приватну власність пропорційно частці їх участі у придбанні загальної землі, а при незручності або неможливості такого виділу — виплати грошима вартості належної земельної частки «за взаємною згодою або за її оцінкою». Однак, згідно зі ст. 37 Загального положення, протягом перших дев’яти років продаж земельної ділянки, придбаної у громади в приватну власність, допускав­ся тільки самій громаді як юридичній особі або члену грома­ди як фізичній особі і тільки після закінчення дев’ятирічного терміну — будь-якій сторонній особі. Отже, сільська громада зберігала за собою право головного розпорядника землями, що знаходились в загальному масиві громади, яка була за­цікавлена в збереженні своєї цілісності. Більш того, влада громади значно посилилася не тільки стосовно вирішення зе­мельних питань, а й над самими селянами після прийняття закону від 14 грудня 1893 року, який заборонив вихід із сільської громади.

Відповідно до Положення про викуп селянами садибної та надільної землі від 11 лютого 1861 року, надання садибної зе­мельної ділянки та польових наділів колишнім кріпакам вирі­шувалося шляхом їх викупу з відстрочкою платежів терміном до 49 років. До закінчення цього строку вони отримували земельні наділи не у власність, а в постійне користування. До закінчення строків викупу земельних ділянок формально вони залишалися у власності поміщиків, які були зацікав­лені в збереженні цих строків з метою забезпечення своїх господарств дешевою робочою силою. Тому заборонялося пе­редавати надільні землі в заставу для отримання позики, а їх переуступка допускалася тільки за спеціальним дозволом «губернского присутствия». При цьому викуп садибних зе­мельних ділянок регулювався місцевими положеннями, а ви­куп надільної землі — загальноімперським законодавством.

Однак і після реформи для селян зберігалася відробіткова система у вигляді повинностей на користь поміщиків роботою за борги за судами, надання тяглової сили, господарського інвентарю тощо, а по суті, за надані землі [302, с. 7]. За користування польовими наділами на них покладалися і пев­ні повинності щодо виконання відповідних зобов’язань перед урядом. Все це призвело до того, що в результаті проведеної реформи за даними 1877 року в порівнянні з 1847 роком число малоземельних селян в цілому по Україні не зменши­лося, а збільшилося. Наприклад, у південних губерніях ма­лоземельні селяни з надільними землями від 1 до 3 десятин на ревізьку душу становили 27,6 % від загальної кількості селянського населення, на Лівобережжі — 43,3 %, а на Пра­вобережжі — 68,3 %. Під впливом аграрних переселень та земельних переділів скорочення селянських земельних наділів відбувалося і в наступні роки. Якщо середній розмір се­лянського володіння землею по імперії в 1880 році становив 5 гектарів, то в 1890 році він не перевищував 4 гектари, а в 1900 році — вже 3 гектари [144, с. 447].

Слід також зазначити, що наведені умови післяреформено- го наділення землею поширювалися лише на селян, які від­бували панщину і вносили оброк. Згідно з Положенням «Об устройстве дворовых людей», дворовим селянам, які обслу­говували поміщицькі господарства та проживали на панській садибі, землі не наділялись^[105], оскільки ці землі залишалися

державними, кабінетними, монастирськими або приватними володіннями поміщиків. Після реформи 1861 року земельна власність в європейській частині Росії виглядала наступним чином: 38,5 % становили державні землі, що складалися в основному з несільськогосподарських і лісових земель; 33,6 % землі знаходилося в общинному та індивідуальному селянському володінні; 23,8 % землі належало поміщикам, дворянам та іншим приватним власникам; 2,2 % земельних ресурсів перебували у власності церкви, міських громад та інших юридичних осіб; 1,9 % складали землі царської сім'ї [279, с. 40].

Селянське землеволодіння після реформи набуло наступну структуру: 35 % становили громадські землі і лише 15 % землі було передано у приватну власність, як правило, колишніх державних селян. Такий стан з приватною власністю селянства на землю пояснюється тим, що поміщикам було надано право при «прирезке» землі селянам 1/3, а в сте­повій зоні 1/2 всієї придатної землі залишати за собою. У зв'язку з цим виникло так зване «відрубне» (висівкове) землекористування, яке поширювалося не лише на польові та садибні наділи, а й на пасовищні вигони та водопої ху­доби, мисливські угіддя і лісокористування тощо. У початко­вий період реформи середній земельний наділ селянської сім'ї становив 6 гектарів, в той час як поміщицькі господарства в середньому займали 600 гектарів землі. При цьому більше 60 % поміщицької землі припадало на власників, які мали 1000 і більше гектарів, і 30 % — на поміщиків, які володіли 10000 і більше гектарами землі. Така структура поміщицької приватної власності на землю призвела до розвитку оренд­них відносин в землеробстві, коли до 1/3 поміщицької землі надавалося в оренду.

Цей період розвитку відносин земельної та іншої природ- норесурсової власності характеризується висуванням у якості законотворчої ідеї положення про те, що селянська земельна власність відрізняється від інших видів власності, а земля та інші природні ресурси є засобом існування селянської ро­дини, яка виступає найважливішим осередком держави. Згід­но з цією ідеєю земля надається селянам для задоволення їх життєвих інтересів як соціальному прошарку суспільства. Отже, селянська власність — це не стільки право, що носить умовний характер, скільки соціальна функція. Тому держава здійснює особливу опіку над селянською власністю шляхом обмеження продажу землі за межі сільської громади, заборо­ни її передачі представникам не селянського стану, заборони застави земельних наділів, а також надмірного дроблення земельних ділянок, оскільки дрібне землеволодіння не може забезпечити селянську родину і суспільство необхідним про­довольством.

Суперечності між консервативними і ліберальними погля­дами на проведення селянсько-земельної реформи 1861 року проявилися в неоднозначному правовому регулюванні земель­но-майнових відносин у селянській родині. З одного боку, була сформована система законодавчих актів, які регулювали земельні відносини в межах цивільного законодавства із вста­новленням права власності селян на землю нарівні з іншими підданими, а з іншого — продовжувало діяти патріархальне звичаєве право, що займало панівне становище в сільській громаді та переслідувало не тільки цілі запобігання обеззе­меленню селян, а й перешкоджало вільному розпорядженню селянами своїм майном. За нормами звичаєвого права влас­ником майна в селянській родині визнавався не селянин як фізична особа чи голова родини, а сім'я в цілому або се­лянський двір, де розпорядження майном мало здійснюватися за згодою всіх дорослих членів двору.

Правове закріплення у цивільному законодавстві вільно­го обігу майна поміщиків і дворян та надання їм новими земельними законами права розпорядження своїми землями через Дворянський і Селянський^[106] банки, призвело до того, що за час проведення реформи близько третини поміщиць­ких земель були продані торгово-промисловій буржуазії та заможному селянству. Саме ця обставина послужила підста­вою для твердження про те, що умови реформи були більш вигідними для поміщиків і дворян, ніж для селян. Допущені ж соціально-економічні прорахунки в ході здійснення цієї ре­форми, зокрема, обтяження викупними платежами за землю і наростаюче обезземелення селян, часті переділи у зв'язку із змінами сімейного складу та черезсмужні перешкоди ефек­тивному землеробству, парцелярна система землеустрою і незадоволеність значної кількості селян земельними наділами, привели суспільство до Першої російської революції.

Земельні та природноресурсові відносини зазнали значних перетворень внаслідок їх реформування на початку ХХ століт­тя при проведенні Столипінської аграрної реформи^[107]. За своїми цілями, засобами і методами вона кардинально відрізнялась від попередньої реформи. Якщо реформа 1861 року переслі­дувала цілі зміцнення ролі патріархальної селянської грома­ди у вирішенні питань використання земельних ресурсів та збереження великої поміщицької власності на землю, тобто близькою до прусського бюргерсько-юнкерського шляху роз­витку земельних відносин, то реформа 1905 року мала своєю метою витіснення селянської громади, ослаблення її впливу на земельний лад і розвиток приватного землеволодіння се­лянськими господарствами, тобто становлення американської форми землеволодіння.

Законодавчими актами, що заклали основи проведення цієї реформи, були царський Маніфест «Об улучшении состоя­ния и облегчении положения крестьянского населения» від 17 жовтня 1905 року, за яким викупні платежі за землю скорочувалися на половину, а за тим і зовсім ліквідовували­ся, Закон «О продаже части удельных земель» від 12 серпня 1906 року та Іменний Найвищий Указ Миколи II, даний Уря­довому Сенату «О новом льготном порядке выдела из общи­ны» від 9 листопада 1906 року, положення якого і склали головний зміст майбутньої реформи [460, с. 35].

Досить поширеною є думка про те, що саме останній указ визначав принципи, на підставі яких здійснювалися земельні перетворення в країні. Указ надав поштовх реформуванню земельних відносин та став своєрідним каталізатором розпаду селянської громади. Він усував принцип сімейної власності на землю, закладений в попередніх урядових актах, і «за­кріплював» земельну ділянку за домогосподарем, дозволяв селянам купувати земельні наділи, збільшувати їх площі і, як наслідок, отримувати більш високі доходи. У наступному його положення знайшли подальший розвиток у Земельному законі від 14 червня 1910 року, прийнятому III Державною думою і затвердженому Державною радою, згідно з яким всі селяни-землевласники визнавалися приватними власника­ми своїх земельних наділів та їм надавалося право вільного виходу зі складу громади, виділу з неї земельного наділу і виходу на хутори^[108].

Відповідно до прийнятого законодавства, общинний зе­мельний лад змінювався на подвірний. При цьому будь-яко­му домогосподарю надавалося право вимагати закріплення у приватну власність земельних ділянок, якими він користу­вався, і зведення їх в єдиний земельний масив «до одного місця», а при бажанні — і перенесення на цей масив або зведення на ньому присадибних будівель. Одночасно було встановлено, що право виходу з общини та виділу земельної ділянки не залежало від згоди самої громади. При подвірно­му землеволодінні право власності на землю, так само як і на майно господарства, признавалося не за селянським дво­ром, а за домовласником. Таким чином, селянин формально визнавався власником землі та майна нарівні з іншим скла­дом населення.

Для відрубної та хутірської земельної власності були при­таманні цивільно-правові ознаки права власності, а їх на­дання здійснювалося разом з розташованими на них іншими природними ресурсами — водними об'єктами, лісовими ма­сивами тощо. При відрубному землеволодінні основний зе­мельний наділ єдиним масивом розташовувався на польових землях, а селянське господарство власника землі знаходилося в населеному пункті. Хутірське землеволодіння мало місце, коли земельний наділ та селянське господарство розташову­валися за межами села.

В результаті реформаторських заходів загальнодержавно­го масштабу, поряд з висівковим і хутірським землеволодін­ням, поширення набуло надільне землеволодіння. Однак останньому були властиві різні обмеження, що відрізняло його від загальноцивільних відносин власності. Купівля-про- даж надільної землі здійснювалася за дозволами спеціальних органів, їх відчуження допускалося тільки особам сільсько­го стану, тобто встановлювався внутрішньосільський обіг землі, не допускалося володіння селянським господарством на земельному наділі, що перевищує п’ятикратний розмір середнього земельного наділу, застава надільної землі мала здійснюватися тільки в Селянському банку, на відміну від поміщицьких земель, які могли закладатися як у державних Селянському і Дворянському банках, так і приватних бан­ках, не допускалось звернення стягнення на надільні зем­лі за судовими позовами для задоволення кредитних вимог приватних осіб, в окремих випадках, поряд з приватною селянською власністю зберігалося право подвірної власності тощо. Отже, надільні землі не знаходились у вільному обі­гу та не могли бути об’єктом звичайних цивільно-право­вих угод. Всі ці обмеження були спрямовані не тільки на запобігання масовому обезземеленню селян і забезпечення стабільності селянської земельної власності, а й враховува­ли принципові відмінності майнової власності від земельної, які широко були відомі земельному законодавству Столи- пінської аграрної реформи.

При усіх реформаторських зусиллях общинна земельна власність як особливий різновид загального володіння зе­мельними наділами зберігала своє існування¹. Не дивлячись на те, що протягом десяти років реформування земельних відносин було створено 1,6 млн відрубних і хутірських гос­подарств, а з громад виділилося 2478 тис. домогосподарів з 16,9 млн десятин землі. Це становило лише 26 % общин­них селянських дворів та не більше 15 % общинних земель ^{[109] [110] [288, с. 90], а в європейській Росії — не більше 1/5 частини загальної чисельності всіх селянських господарств1.}

Проте за умовами общинного землеволодіння в ході про­ведення реформи окремі фізичні особи не могли вказати ні на одну кількісну частину землі, яка перебувала під їхнім власницьким користуванням. Тому Департамент Урядового Сенату 25 лютого та 10 березня 1908 року змушений був надати спеціальні роз’яснення, згідно з якими «различие между понятиями общинной и общей собственности состоит в том, что собственником первой является само общество как юридическое лицо, отдельное от его членов, собственни­ком же второй собственности являются отдельные лица, а не общество» [308, с. 94—95]. Тим не менш, за висловлен­ням П. А. Столипіна, «лишь создание многочисленного клас­са мелких земельных собственников, лишь развитие среди крестьян инстинкта собственности,... лишь освобождение наиболее энергичных и предприимчивых крестьян от гнёта мира, — словом, лишь предоставление крестьянам возмож­ности стать полноправными самостоятельными собственни­ками наравне с прочими гражданами Российской империи, могут поднять, наконец, нашу деревню и упрочить её благо­состояние» [цит. по: 169, с. 174].

Для земельних громад були скасовані колишні умови зем­леволодіння і введений подвірний порядок землекористуван­ня, а окремі господарства розглядалися як приватні власники земельних смуг і ділянок, що іменувалися у той період од­ноосібними чи особистими власниками [244, с. 13]. Сільська громада, яка виконувала управлінські (самоврядні) функції у сфері використання земельних наділів, перш за все, здійснен- ^{[111] [112] ня переділів земельних ділянок, була позбавлена цих право­мочностей. Відмінності між общинною і подвірною формами землеволодіння полягали в тому, що громада була своєрід­ним інструментом зрівнювання поземельного володіння в його складі, а при подвірному землеволодінні — розташування і розміри земельних ділянок окремих дворів у польових наділах залишалися незмінними. Для реалізації положень указу від 4 березня 1906 року була створена система землевпорядних комісій, які стали основними провідниками ідей реформи і ви­конавцями законодавства про землеустрій. Положення «Про землеустрій», затверджене законом від 29 січня 1911 року, мало служити тим же цілям, але за наявністю об’єктивних причин та суб’єктивних обставин їм не судилося бути ре­алізованими.}

Серйозним фактором успішної реалізації Столипінської аг­рарної реформи стало вдосконалення діяльності Селянсько­го поземельного банку^[113]. Його статус і функції значно були укріплені законодавчими актами від 27 серпня 1906 року «Про продаж казенних земель через Селянський банк» та від 15 листопада 1906 року «Про дозвіл видачі селянам кредитів Селянським поземельним банком під заставу надільних зе­мель». Крім того, Селянський банк був наділений величезним обсягом кредитних ресурсів за рахунок казни для надання селянам позик на придбання землі та облаштування госпо­дарства. Таким чином, внаслідок Столипінських перетворень сільська громада втрачала свій суттєвий вплив на поземельні відносини, а склад заможних селян, які міцно «стояли на землі», швидко збільшувався. Руйнування значної частини бідного селянства і окремих поміщицьких господарств приве­ло до розширення земельних наділів, поліпшення добробуту та купівельної спроможності міцними господарями землі, які в подальшому були названі «куркулями» (кулаками)^[114].

Найважливішим досягненням реформи було забезпечення економічної ефективності використання земельних та інших природних ресурсів і збільшення приросту товарного вироб­ництва в сільському господарстві на основі поширення се­лянської власності на землю. Відомо, що пізніше передба­чалося створення спеціального міністерства використання та експлуатації природних багатств. Одночасно реформаторські заходи були спрямовані на вирішення політичного завдання «умиротворення» опозиційно налаштованого сільського насе­лення проти уряду за допомогою створення численного про­шарку власників у середовищі селянства.

Однак ця реформа також мала серйозні недоліки, що проявилися в масовому розоренні дрібного селянства і зосе­редженні сільськогосподарських угідь в руках куркульства, бюрократизації реформаторських заходів та повільності ре­ального надання селянам земельних наділів [114, с. 9], різ­кої диференціації та розшаруванні сільського суспільства [134, с. 114]. На її негативні наслідки соціально-економічно­го характеру вказувалося не тільки у радянський період, а і в період здійснення самої реформи, а також у сучасний незалежний період існування Української держави. Тому не позбавлені підстав твердження про те, що саме допущені прорахунки в реформуванні земельних відносин привели до Другої російської революції буржуазно-демократичного типу.

Тим не менш селянська реформа 1861 року, й особливо Столипінська аграрна реформа радикальним чином змінили земельно-ресурсові відносини в Україні. Їх проведення тут ґрунтувалося на найбільш повному врахуванні природних властивостей українських земельних ресурсів та зумовлюва­лось можливостями відокремленої обробки земельних наділів з метою «прогодувати» селянські сім'ї. Такий висновок під­тверджується тим, що в 1905 році приватне землеволодіння в Україні становило 46,7 % проти 25,8 % в європейській частині Росії [404, с. 20]. Отже, общинне землеволодіння на сучасних українських землях не мало таких міцних традицій навіть у порівнянні з європейською Росією. Внаслідок поши­рення реформаторськими заходами подвірної форми землево­лодіння в Україні відбулося швидке становлення заможного прошарку селянства. За статистичними даними землеволодін­ня 1905 року на малоросійських землях 55,3 % господарств були з подвірним землеволодінням [144, с. 675]. Тільки в Мелітопольському повіті Таврійської губернії 20 % дворів володіли 66,3 % всієї орендованої землі, у Дніпровському повіті — 18,2 % заможних селянських дворів мали по 16—17 десятин надільної землі та орендували по 17—44 десятин.

Прискорена реалізація селянських та аграрних реформа­торських заходів в Україні мала й соціальні причини. Вони стимулювалися швидким розвитком капіталістичних відносин в українському селі, де інтенсивність земельних перетворень в цілому випереджала розвиток капіталізму в сільському господарстві європейської частини Росії. Вже наприкін­ці XIX століття на півдні України (Катеринославська, Хер­сонська, Таврійська, Бессарабська губернії) землеволодіння заможних селян становили 36,5 % всіх земель, у той час як у центральних землеробських регіонах Росії (Воронезька, Курська, Тамбовська, Орловська, Тульська, Рязанська губер­нії) налічувалося лише 22 % таких земель [211, с. 13]. В ці­лому по Україні на 1905 рік у селянському землеволодінні перебувало 20 млн десятин надільної землі, з яких 7,5 млн десятин належало так званому куркульству.

Крім надільної землі, українське селянство мало 8 млн де­сятин землі у приватній власності та до 6 млн десятин орен­дувало у поміщиків. Столипінська аграрна реформа сприяла подальшому розширенню приватного землеволодіння. Зокре­ма, у восьми губерніях України за 1907—1917 роки вийшли на хутори близько 40 тис. дворів із земельною площею 2,7 млн десятин [313, с. 24—25]. В результаті реформи на Правобережжі України та в інших регіонах по суті вся зем­ля селянських господарств перейшла в приватну власність. Отже, приватне землеволодіння стало переважною формою використання земельних ресурсів у більшій частині сучасної України [129].

Остання аграрна реформа дореволюційного періоду суттє­во просунула розвиток ринкових відносин у цілому і ринку землі зокрема. У 1906—1910 роках через Селянський поземельний банк було продано близько 500 тис. десятин землі, з них 83 % було куплено хутірськими господарствами. Крім того, міцні господарства займалися переробкою сільськогос­подарської продукції: виробництвом цукру, винокурінням, ви­робництвом продовольчих продуктів тваринництва для ринко­вого продажу. Все це стало матеріальною основою приско­реного зростання числа заможного селянства в Україні та посилення його економічних позицій.

Селянська і аграрна реформи дали могутній імпульс роз­витку земельного законодавства, яке стало основою для фор­мування спеціальної галузі права. Однак єдності поглядів се­ред вчених щодо становлення відокремленого кола суспільних відносин та найменування нової галузі права не існувало [170; 425; 72; 229; 449]. До того ж земельне законодавство цього періоду складалося з розрізнених нормативно-правових актів, що не у всій повноті регулювали земельні, а тим більше інші природноресурсові відносини.

2 часів Руської правди і до столипінської аграрної рефор­ми земельні відносини регулювалися в основному нормами звичаєвого права та цивільного законодавства. Як зазначав Б. В. Єрофеєв, норми земельного права, які регулювали в Росії землеволодіння та землекористування, були строкати­ми і розрізненими, розташованими у різних частинах Зво­ду законів Російський імперії, що пояснювалося відмінністю прав на землю залежно від характеру речового об'єкта, їх суб'єктів, способів володіння землею і напрямами державної політики [115, с. 59]. Стосовно ж України слід зазначити, що земельний лад та його законодавче закріплення визначалися наслідками селянської та аграрної реформ, а також законо­давчими актами, прийнятими у їх розвиток. Тому земельно- ресурсне законодавство стало розвиватися в Україні лише в процесі втілення в життя заходів реформи 1861 року та їх подальшого реформування в період столипінських перетво­рень. Окремі джерела і норми цього законодавства проіснува­ли до їх докорінного перегляду і революційного скасування.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року була прийнята низка законодавчих актів, спрямованих на врегулювання земельних відносин у нових умовах та «вип­равлення» соціальних наслідків попередніх реформ. Зокрема, 12 і 16 березня 1917 року Тимчасовим урядом були прий­няті аграрні закони, якими земельна та інша природноресур- сова власність імператорської сім'ї та кабінетні землі, що перебували в управлінні удільного відомства, передавалися міністерству землеробства. Закон від 21 квітня 1917 року передбачав створення земельних комісій для підготовки нової земельної реформи. Закон від 12 липня 1917 року ввів об­меження на здійснення правочинів із земельними ділянками. Проте в силу подальшого розвитку подій та їх соціально- політичних наслідків цим законодавчим актам не судилося бути реалізованими.

Одним з перших актів, прийнятих в ході Жовтневої революції, був Декрет «Про землю» від 26 жовтня 1917 року¹, який заклав нові основи для розвитку земельних та пов'язаних з ними суспільних відносин власності на природ­ні об'єкти та їх ресурси. У розвиток його положень прий­мається Декрет «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 року^{[115] [116]}, який скасував приватну та інші форми власності на землю та інші природні багатства, окрім державної власності. Саме ним землі та пов'язані з ними природні ресурси були проголошені «всенародним надбанням». Не менш показовим у цьому відношенні є Декрет «Про скасування приватної власності на землю в містах» від 20 серпня 1918 року^[117], яким відмінялося право земельної власності приватних осіб, промислових підприємств та відомчих установ як на забудо­вані, так і незабудовані земельні ділянки в межах міських поселень.

З прийняттям і введенням в дію перших декретів ра­дянської влади законодавче регулювання земельних та ін­ших природноресурсових відносин зазнало принципових змін. Найбільшою мірою на ці зміни вплинули наступні законодавчі положення: ліквідація всіх форм приватної власності на зем­лю та інші природні ресурси; проголошення їх «всенародним надбанням» і встановлення на них лише права державної власності; передача земельних та інших природних об'єктів в «завідування» центральних та місцевих органів влади; під­тримка переважного розвитку громадських і колективних форм землекористування та природокористування; виключен­ня природних об'єктів та їх ресурсів з цивільно-правового обігу й участі в товарно-грошових відносинах.

Після проголошення Декрету «Про землю» Центральна Рада 7 листопада 1917 року прийняла III Універсал, згідно з яким право власності на землі поміщиків та інші земель­ні ділянки нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетні, монастирські та церковні землі скасовувалося¹. Вказаний Універсал так само, як і Декрет «Про землю», скасовував право влас­ності на нетрудові землі. Прийнятий IV Універсал від 6 січ­ня 1918 року передбачав передачу землі у розпорядження земельних комітетів^{[118] [119]}. Проте Тимчасовий земельний закон, прийнятий 18 січня 1918 року, не виключав існування нетру­дової земельної власності^[120]. Однак ситуація склалася так, що 25 грудня 1917 року на I Всеукраїнському з'їзді рад Україна була проголошена Радянською республікою і на її територію було поширено дію декретів радянської влади.

Однак необхідно підкреслити, що втілення у суспільне життя положень перших радянських декретів про землю, так само як і реалізація положень земельних законодавчих актів українського уряду, викликало в Україні серйозний опір, аж до розколу суспільства на протиборчі сили. Він був зумовлений цілою низкою причин, але головна з них була викликана відносно сталою традицією приватної власності на землю. Тому реалізація концептуальної ідеї урівнялно-трудо- вого розподілу землі, переважного розвитку громадського та колективного землекористування і певних видів природоко­ристування, націоналізація землі й усіх основних природних об'єктів та інші революційні заходи викликали запеклу про­тидію з боку їх власників та економічно заможних верств населення країни.

2.3.