Силове розуміння держави

Державорозуміння - процес і результат цілеспрямованої мисленнєвої діяльності людини, який включає в себе пізнання держави, сприйняття і ставлення як до цілісного соціального явища, що має ознаки і властивості.

Силове розуміння держави - пізнавальна діяльність суб'єкта, що базується на стихії влади як визначальній у сприйнятті та ставленні до державної організації. Ознаки силового розуміння держави:

1) організоване насилля; 2) система владовідносин; 3) несприйняття юри­дичного аспекту природи державної організації. Стихійним аспектом під­креслюється момент значного впливу неусвідомлених вольових якостей на поведінку людини, у тому числі наділеної владними повноваженнями. Тобто влада інколи сприймається як сила, що не виключає стихійного ас­пекту прояву.

Держава як система владовідносин є організованим насиллям, що мо­же сприйматись як належне. Державна влада - це сила, яка сама породжує інші сили, отже, вона не може нікому підпорядковуватися, особливо праву. Держава як організована система владовідносин у суспільстві сама висту­пає правом, котре визначає свободу підданих. У понятійному аспекті дер­жава є верховною силою з усіх сил, які існують на даній території, більше того, ці сили такі, що отримали право бути силою від самої держави. Отже, всі сили залежать від сили-держави.

Держава як абсолютна монополія сили передує праву завдяки тому, що силова впорядкованість на окремо взятій території породжує право як сукупність законів, отже, утворює певну систему регламентації поведінки і правопорядку.

Упорядковані стихії влади шляхом організації держави у взаємовідно­синах призвели до формування поняття суверенітету державної влади, згід­но з яким державна влада може дотримуватися встановлених нею законів, а може й не дотримуватися, якщо їй загрожує небезпека.

З огляду на поліваріантність проявів силова природа держави допус­кає різні форми: демократична, ліберальна, правова, авторитарна, комуніс­тична, деспотична тощо. Верховну владу можна оцінювати як справедливу чи несправедливу, але від цього вона не перестає бути верховною. Тобто основу форми визначає обсяг самозобов’язання держави перед народом. Але самозобов’язання не може розглядатись як обов’язок держави. Міра самозобов’язання залежить від багатьох факторів, наявність яких дозволяє державній владі запроваджувати ті чи інші свободи. Відсутність таких фак­торів не може спричиняти виникнення самозобов’язання лише тому, що останні можуть розглядатись як прояв слабкості державної влади.

У людському вимірі державою є певна група людей - державно- владні особи, які реалізують державну владу, тобто мають абсолютну силу з-поміж інших суспільних сил. Як виявити, що саме ця група людей, а не інша, є державною владою, отже, володіє верховним примусом? Прийом, яким вирізнялася одна суспільна група з-поміж інших, отримав назву “ле- гітимність”. Ознака легітимності - добровільне сприйняття населенням певної території, влади тієї чи іншої групи над собою. Будь-яке невдово­лення владою означає, що вона нелегітимна, тобто породжує початок бо­ротьби інших (можливо, опозиційних) влад. Основу легітимності визначає сила, яка не передбачає жодних правил у досягненні власної мети. Отже, держава (або державна влада) як суспільна домінуюча група вирізняється від інших суспільних груп легітимністю на застосування примусу до всьо­го населення в межах певної території.

Силове розуміння держави базується на силі (стихії) влади, яка зали­шається такою і в умовах державної організації. Але щодо інших сил вона (державна сила) виступає верховною і вимагає від інших підкорення, за­проваджує певний порядок. Стосовно встановленого порядку державна сила сама виступає порядком.

Відзначимо ряд інновацій, характерних для силового підходу в наш час, насамперед активне залучення таких конструктів, як правова держава, верховенство права, права людини тощо. У співвідношенні сили і права залишаються невирішеними питання: (1) що таке право, якщо воно не то­тожне наказу верховної влади; (2) яке саме право має зв’язати державу від­повідно до конструкції його верховенства.

1.5.