ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ЯК ПІДСТАВА ОБМЕЖЕННЯ ІНШИХ СУБ’ЄКТИВНИХ ЮРИДИЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Здійснюючи свої права і свободи, кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом, і тільки з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві (п.

Конституція України у розділі II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”⁴⁵ закріпила основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина, тобто ті, які визначаються як найважливіші і найсуттєвіші відносини, в основу яких покладено найбільш істотні блага і цінності. Всі вони визнаються невідчужуваними і непорушними (ст. 21 Конституції У країни). Г арантуючи недоторканність конституційних прав і свобод, Основний Закон проголошує, що вони не можуть бути ска­совані, а при прийнятті нових законів або внесенні зміни до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України). Невідчужуваність, непорушність конституційних прав і свобод людини і громадянина та неприпустимість їх звуження підтверджується нормою ст. 64 Конституції України. Ця стаття передбачає, що права і свободи, закріплені в Конституції Украї­ни, не можуть бути обмежені, крім обумовлених Основним Законом випадків.

Однією з підстав обмеження прав і свобод людини Основний Закон України вважає інтереси охорони здоров’я. Охорона здоров’я є важ­ливою сферою забезпечення прав і свобод людини, а також одним з основних факторів національної безпеки країни. Згідно зі ст. 7 Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., криза системи охорони здоров’я і соціального захисту насе­лення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення, поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб визначена як одна з основних реальних і потенційних загроз національній безпеці Украї­ни, стабільності в суспільстві у соціальній та гуманітарній сферах⁴⁶. Здоров’я населення і медико-демографічні процеси (народжуваність, фізичний розвиток, захворюваність, інвалідність, середня тривалість життя, смертність) залежать від соціального й економічного рівня розвитку суспільства, від політики держави у галузі охорони здоров’я та від рівня розвитку системи охорони здоров’я. Ця одна з найважливі­ших сфер державного і громадського життя є дуже важливою функцією й обов’язком держави. За стан охорони здоров’я держава несе відпові­дальність перед своїм народом і міжнародним співтовариством.

Перш ніж перейти до аналізу однієї’ з підстав обмеження прав людини, а саме охорони здоров’я, з’ясуємо зміст поняття підстав обмежування прав людини загалом. На думку П. Рабіновича та І. Панкевича, такими підставами є певні особисті (індивідуальні) та соціальні (колективні) інтереси, задля забезпечення яких нормотворчий орган вважає за необ­хідне обмежувати певні права людини⁴⁷.

Охорона здоров’я як підстава правообмеження закріплена і міжна­родно-правовими актами, і законодавством України.

осіб. Правові обмеження містяться і в ст. 19 Пакту, де передбачено право на вільне вираження свого погляду, яке включає свободу шука­ти, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами, на власний вибір. Пункт 3 статті передбачає можливість певних обмежень цих прав, які мають встановлюватись законом і бути необхідними: для поваги прав і репутації інших осіб, а також для охорони державної безпеки, громад­ського порядку, здоров’я чи моральності населення.

У ст. 21 Пакту визначено право на мирні збори. Норма цій’ статті передбачає, що користування цим правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і мораль­ності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Відповідно до ст. 22 Пакту, кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захи- ту своїх інтересів. Частина 2 статті закріплює можливість обмежень цього права, що передбачаються законом і необхідні в демократично­му суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, громад­ського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод у ст. 8-1 гарантує право на повагу до приватного і сімейного життя, але у п. 2 передбачено можливість обмеження цього права відповідно до закону і коли це необхідно у демократичному суспільстві в інтересах національ­ної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших людей. У ст. 10-1 закріплено право на свободу вираження поглядів, здійснення якого може підлягати обмеженням, що встановлені законом, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони здоров’я та моралі тощо. Право на свободу зібрань та об’єднань, визначене у ст. 11-1, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які вста­новлені законом в інтересах національної чи громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними у

демократичному суспільстві. Згідно зі ст. 2 Протоколу № 4 до Конвен- I ції про захист прав людини та основних свобод 1963 р.⁴⁹, який гарантує свободу пересування, передбачаються обмеження, визначень законом, які необхідні у демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони здоров’я або моралі тощо.

Конвенція про права дитини⁵⁰ 1989 р. у низці статей закріпила обме- ’ ження прав, що передбачені законом і необхідні для охорони державної

безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моралі населення. Це, зо­крема, обмеження права дитини та її батьків залишати будь-яку країну (п.2 ст.10), права вільно висловлювати свої думки, що включає свобо­ду шукати, одержувати і передавати інформацію й ідеї будь-якого ро­ду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формах, у І формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дити­ни (ст. 13), права дитини на свободу думки, совісті і релігії (ст.

У законодавстві України інтереси охорони здоров’я як підстави обме-

1 ження прав людини і громадянина передусім захищені у Конституції України. Зокрема, ст. 34 Основного Закону гарантує право кожному на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переко­нань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. У ч. З цієї статті передбачено можливість обмежити законом здійснення цих прав в інтересах національної безпеки, для охорони здоров’я тощо. Ще однією І конституційною нормою, що містить правове обмеження, є ст. 35, яка закріплює право на свободу світогляду і віросповідання. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту J прав і свобод інших людей. Відповідно до ст. 36 Основного Закону,

громадяни мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. У ч. 1 ст. 37 Конституції визначено, що утворення і діяльність політичних партій та, громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані, зокре­

ма, на посягання на здоров’я населення, забороняються. Конституційна і норма, яка закріплює право збиратись мирно, без зброї і проводити

збори, мітинги, походи і демонстрації, встановлює обмеження щодо Реалізації цього права, а саме в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 39).

На рівні законів конкретизуються конституційні обмеження прав в ¹HTepecax охорони здоров’я, з урахуванням великого значення цієї сфе­ри державного і громадського життя. Для прикладу, наведемо обме­ження, запроваджені в інтересах охорони здоров’я.

Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р.⁵³ визначає надзвичайний стан як особливий правовий Режим, який вводиться при виникненні надзвичайних ситуацій, що Призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захо­плення державної влади чи зміни конституційного ладу України, а також Допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних ¹HTepeciB юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 1). відповідно до ст. 16 цього Закону, Указом Президента України про Ннедення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, ^для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей На період надзвичайного стану можуть запроваджуватись такі заходи: ^становлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування територією, на якій вводиться надзвичайний стан; Обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства; заборона проведення масових захо­дів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом; заборона страйків. Цей Закон закріплює також інші заходи режиму надзвичайного стану, наприклад, встановлення карантину та проведення інших обов’язкових санітарних і протиепідемічних заходів, тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, з обов’язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових жилих при­міщень. Передбачені Законом обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, є вичерпними і розширеного тлумачення не потребують. Строк їх засто­сування не перевищує строку, на який вводиться надзвичайний стан. Запровадження інших обмежень забороняється. І, як передбачено ч. 2 ст. 22 Закону, за умов надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, перелічені у ч. 2 ст. 64 Кон­ституції.

Відповідно до Закону України “Про правовий режим воєнного стану” від 1 серпя 2000 р.⁵⁴, воєнний стан — це особливий правовий режим, який у встановлених законодавством випадках передбачає тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазна­ченням строку дії цих обмежень. Згідно з ч. 2 ст. 20 цього Закону, за умов воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені ч. 2 ст. 64 Конституції України.

Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.⁵⁵ визначає охорону праці як систему правових, соціально-економічних, органі­заційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатнос­ті людини у процесі праці. Державна політика у галузі охорони праці, згідно зі ст. 4 Закону України, ґрунтується на численних принципах, серед яких пріоритет життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповіда­льності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці. Відповідно до ч. 6 ст. 24 цього Закону, власник, який створив нове підприємство, зобов’язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок роботи. Експертизу проектів, прийняття в експлуатацію виробничих об’єктів і видачу дозволу на початок роботи підприємства провадить Державний комітет України з нагляду за охороною праці у порядку, встановленому Кабінетом Мі­ністрів України. У разі надходження нових небезпечних речовин або наявності такої кількості небезпечних речовин, яка вимагає вжиття додаткових заходів безпеки, власник зобов’язаний завчасно повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці, розробити та узгоди­ти заходи щодо захисту здоров’я і життя працівників, населення та охорони навколишнього природного середовища.

Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпе­ку” від 8 лютого 1995 p.^s6 встановлює пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, а також пов’язані з цим численні обмеження. Відповідно до ст. 36 цього Закону, особи, у яких виявлено захворювання, зазначене у переліку медичних протипоказань щодо допуску, до роботи з джерелами іонізуючого випромінювання та до роботи на ядерних установках не допускаються. Стаття 60 Закону за­кріплює цілі фізичного захисту ядерних матеріалів і ядерних устано­вок, серед них — створення державою умов, які б зводили до міні­муму можливість і наслідки будь-яких навмисних актів щодо ядерної установки або ядерного матеріалу, транспортного засобу, призначеного для перевезення ядерного матеріалу, які можуть прямо чи опосеред­ковано створити загрозу для здоров’я або безпеки населення у результаті радіаційного впливу.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р.⁵⁷ також закріплює певні обмеження прав в інтересах охорони здоров’я. А саме ст. 26 цього Закону передбачає обов’язок працівників, діяльність яких пов’язана з об­слуговуванням населення і може спричинити поширення інфекційних захворювань, виникнення харчових отруєнь, а також працівників, зайнятих на важких роботах і роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, проходити обов’язкові медичні огляди. Відповідно до

ч. 2 ст. 27 Закону, окремі категорії працівників у зв’язку з особ­ливостями виробництва або виконуваної ними роботи підлягають обов’язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань. Особи, які необгрунтовано від­мовляються від щеплення, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби до роботи не допускаю­ться. Частина 7 ст. ЗО цього Закону встановлює, що у разі виникнення чи загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небез­печних інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань (отру­єнь), радіаційних уражень населення органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування за поданням відповідних головних державних санітарних лікарів у межах своїх повноважень можуть запроваджу­вати у встановленому законом порядку на відповідних територіях чи об’єктах особливі умови та режими праці, навчання, пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень.

Як свідчить аналіз, в українському законодавстві питання інтересів охорони здоров’я з урахуванням міжнародних стандартів висвітлені на належному рівні. Стан здоров’я населення завжди був важливим інтегра­льним показником демографічного і соціального благополуччя. Сьо­годні в Україні, як зазначають вчені, вже постала проблема збережен­ня здоров’я, а не лише його поліпшення, оскільки за останні роки стан здоров’я населення значно погіршився. Це пояснюється несприятливи­ми соціально-економічними чинниками, екологічною кризою, яка за­гострилась, наслідками Чорнобильської катастрофи, психологічними факторами, що пов’язані з соціальним стресом, а також станом охоро­ни здоров’я, який експерти ВООЗ оцінюють як критичний. Поряд з погіршенням загальної епідемічної ситуації зростає інфекційна захво­рюваність, спостерігаються спалахи інфекційних захворювань, не­безпечних у мирний час, поширюється алкоголізм, наркоманія і токси­команія. Тому проблема інтересів охорони здоров’я, що має важливе державне і суспільне значення, повинна бути пріоритетною у діяльнос­ті органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також кожного громадянина, сприяти забезпеченню належного, відповідно до міжнародних стандартів, на­дання медичної допомоги, запровадженню здорового способу життя, а також стимулювати законотворців до удосконалення нормативно- правової бази у сфері охорони здоров’я.

ПРИМІТКИ

1. Проблемный комментарий Конституции РФ 1993 г. / Под общ. ред. В. А. Чет­вернина. — M., 1997. — С. 28—29.

2. Проблемы общей теории права и государства: Учебн. для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — M.: Изд. группа “НОРМА-ИНФРА”, 1999. — С. 224.

3. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. — M.: Норма,

2001. —С.650.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Пра­ва людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 24—36.

5. Европейская социальная хартия /І Международные акты о правах человека: Сборник документов. — M., 1998. — С. 570—586.

6. Иваненко В. А., Иваненко В. С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 323—337.

7. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебн. для ву­зов. — M.: Норма, 2002. — С. 166.

8. Права людини / Ю. М. Бисага, М. М. Палінчак, Д. М. Белов, М. М. Данка- нич. — Ужгород, 2003. — С. 26.

9. Болотіна Н. Б. Передмова до книги “Медичне право України: Збірник норма­тивно-правових актів”. — K.: Ін Юре, 2001. — С. 3.

10. Иваненко В. А., Иваненко В. С. Социальные права человека и социальные обязанности государства: международные и конституционные правовые аспекты. — СПб: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 107.

11. Права человека: Учебн. для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева. — M.: Норма,

2002. — С. 167.

12. Стецюк H., Строцький Р. Конституційне право України (дидактичні матері­али). — Львів: Видавшій центр юридичного факультету Львівського національно­го університету імені Івана Франка, 2003. — С. 35.

13. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручн. — K.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 169.

14. Бондарь Н. С. Самоуправление народа и социально-экономические права граждан СССР: конституционный аспект. — Ростов-на/Д.: Изд-во РГУ, 1988. — С. 68.

15. Там само. С. 69.

16. Мочульська Е. Е. Право на социальное обеспечение — естественное и неотъ­емлемое право человека//Вестник МГУ. Серия 11: Право. —1998. —№5. —С. 65.

17. Рабінович П. M., Хавронюк М. L Права людини і громадянина: Навч. посіб­ник. — К.: Aτiκa, 2004. — С. 129—132.

18. Права человека: Учебн. для вузов/Отв. ред. Е. А. Лукашева.—М.:Норма, 2002. — С. 159.

19. Давидова М. Соціально-економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав // Право України. — 2001. — № 8. — С. 32-35, с.ЗЗ.

20. Савенко М. Соціальні права і свободи людини і громадянина та їх захист у конституційному судочинстві // Вісник Конституційного Суду України. — 2002. — №5. — С. 88.

21. Скомороха В. Права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу, медич­не страхування та конституційне правосуддя // Право України. — 2002. — № 6. — С. 8.

22. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. H Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи І Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 25.

23. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2003. — 80 с.

24. Бондарь H. С. Права человека и Конституция России: трудный путь к свобо­де. — Ростов-на/Д.: Изд-во РГУ, 1996. — С. 180.

25. Там само.

26. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб­ник. — K.: Aτiκa, 2001. — C.12—13.

27. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №4. — Ст. 19.

28. Про затвердження Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливо­сті та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 27 грудня 2001 р. // Все про бухгалтерський облік. — 2004. — № 10. — С. 100.

29. Про затвердження порядку проведення експертизи документів, що подаються для видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2004 р. //Офіційний вісник України. — 2004. — № 10. — Ст. 638.

30. Москаленко В. Ф., Пономаренко В. М. Концепція розвитку охорони здоров’я — стратегія реформування галузі // Лікарська справа. — 2001. — Ns 1. — С. 3.

31. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №4. — Ст. 19.

32. Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья гра­ждан от 22 июля 1993 г. // Евтухов И. В. Медико-правовой справочник для населе­ния (медицинское право в документах). — Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. — 512 с.

33. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Інтер, 2003. — 80 с.

34. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. — К.: Атіка, 2003. — 415 с.

35. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — Ns 4. — Ст. 19.

36. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб­ник. — K.: Атіка, 2001. — С.79.

37. Матузов Н. И., Малька А. В. Теория государства и права. — M.: Юристь, 1999. — С. 226.

38. Воєводин Л. Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. — M.: Изд-во МГУ, 1972. — С. 20.

39. Теорія держави і права: Підручник / С. Лисенков, А. Колодій, О. Тихомиров, В. Ковальський. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 333.

40. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб­ник. — К.: Атіка, 2001. — С. 9.

41. Ющик О. І. Суб’єктивне право — вихідний пункт дослідження права И Дер­жава і право: Збірник наукових праць. — K., 2002. — Вип. 21. — С. 20.

42. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. H Права людини: Міжнародні договори Украйні, декларації, документи / У поряд. Ю. К. Качурен- ко. — 2-ге ввд. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 23.

43. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи І У поряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 26.

44. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року // Голос України. — 2001. — 10 січня.

45. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: Збірник нормативних актів. — K.: Юрінком Іитер, 2003. — 80 с.

46. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. //

Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 35..

47. Рабинович ∏. M., Панкевич І. М. Здійснення прав людини: проблеми обмежу­вання (загальнотеоретичні аспекти): Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія 1. Дослідження і реферати / Ред. кол. П. М. Рабінович (гол. ред.) та ін. — Львів: Астрон, 2001. — Вип. 3. — С. 53—54.

48. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 1966 року // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / У поряд. Ю. К. Ка­чуренко. — 2-ге ввд. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 36—58.

49. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, який гарантує деякі права і свободи, що не включені до конвенції та першого прото­колу до неї від 16 вересня 1963 р. П Голос України. — 2001.—10 січня.

50. Конвенція про права дитини від 1989 року // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — K.: Юрінформ, 1992. — С. 123—146.

51. Про політичні партії: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верхо­вної Ради України. — 2001. — № 23. — Ст. 118.

52. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. Il Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 25. — Ст. 283.

53. Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16 березня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176.

54. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 1 серпня 2000 р. П Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 28. — Ст. 224.

55. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992 р. H Відомості Верхо­вної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.

56. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку: Закон України від 8 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 12. — Ст. 81.

57. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: За­кон України від 24 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 27. — Ст. 217.

4.