1.7. Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок

Перш, ніж зупинитися на характеристиці землеустрою як гарантії суб’єктивних прав землевласників та користувачів земельних ділянок, слід визначити, що ж представляють собою правові гарантії взагалі. Проблема правових гарантій у сучасному земельному законодавстві є однією з актуальних, проте її вирішенню поки що не було присвячено комплексного дослідження. Хоча окремі дослідження деяких правових гарантій земельних прав все ж мали місце, наприклад щодо відповідальності за порушення земельного законодавства. Разом з тим правові гарантії не зводяться лише до застосування відповідальності до порушників, винних у вчиненні земельних правопорушень [187].

Поняття “гарантії” (від франц. “garantir” – поручатися, забезпечувати) є досить поширеним у різних сферах людської діяльності. У юридичній літературі їх розглядають як гарантії реалізації норм права, прав та обов’язків. Загальне поняття правових гарантій у науці досі не розроблено. Проте низка науковців намагалася дати визначення цього явища. Так, з точки зору Ю.С. Шемшученка, правовими гарантіями слід вважати сукупність спеціальних правових засобів і способів, за допомогою яких реалізується, охороняється й захищається суб’єктивне право громадянина на сприятливе довкілля, аналогічної думки дотримується В.В. Хома [188, с.29; 189, с.127]. До прийняття нині чинного Земельного кодексу М.В. Шульгою було надане інше визначення цієї правової категорії. На його думку, правові гарантії представляють собою систему нормативних приписів і правових способів, передбачених земельним законодавством (матеріальним і процесуальним), що забезпечують нормальну юридичну можливість відповідних суб’єктів набувати суб’єктивне право, реалізовувати його в процесі практичної діяльності, а при його порушенні забезпечити його надійний захист [54, с.179].

О.О. Погрібний вважає, що зазначене поняття охоплює всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію земельних прав, на усунення перешкод їх повного і належного здійснення [55, с.192 – 193].

У загальній теорії права висунуто думку щодо юридичних гарантій як системи правових засобів, за допомогою яких реалізується можливість захищати свої права та обов’язки, доступність законодавства та інших нормативних актів, можливість не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальність держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб [57; с.197].

Ряд інших вчених надають досить схожі визначення юридичних гарантій, вважаючи їх системою умов, юридичних способів та засобів, що надаються державою, за яких особа вільно і безперешкодно мала б можливість виявляти, набувати та реалізувати закріплене за нею право [190, с.452 – 453; 78, с.545 – 546; 191, с.26].

Земельний кодекс присвятив гарантіям прав на землю спеціальний Розділ – Розділ 5 [27]. Таким чином, держава, виступаючи гарантом реалізації законних прав, забезпечує виконання суб’єктами покладених на них законом обов’язків. Законодавство не надає визначення поняття захисту права власності, проте визначає порядок і засоби (способи) захисту порушеного права. Так, згідно зі статтями 16 – 18 Земельного кодексу захист цивільних прав здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом. На думку М.В. Краснової, доцільно розрізняти такі поняття, як засоби, способи та форми захисту порушених прав на землю [190, с.454]. Так, засобами захисту є дії уповноваженої особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення захисту своїх земельних прав від посягань інших суб’єктів (наприклад, подання позову, скарги, заяви). Способи захисту – це дії державних органів у межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права тощо).

Форми захисту являють собою варіанти звернення громадян за захистом своїх порушених прав, обумовлені різницею діяльності державних та інших органів щодо захисту прав у цілому. Тобто, громадяни та юридичні особи вправі звертатися за захистом своїх порушених прав до правоохоронних органів, органів адміністративної чи судової юрисдикції, які зобов’язані в межах своїх повноважень розглянути такі звернення та застосувати відповідні способи захисту порушених прав.

Як відомо, існують певні гарантії прав власників та землекористувачів щодо земельних ділянок. Так, у випадку встановлення (відновлення) на місцевості меж певного землеволодіння або землекористування землеустрій буде відігравати роль базової частини гарантії прав на землю. Значення землеустрою підкреслюється і Перехідними положеннями Земельного кодексу. Так, відповідно до п. 6 Перехідних положень громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них (Законом України “Про внесення змін до Земельного кодексу України” від 6 жовтня 2004 р. цей термін було продовжено до 1 січня 2008 р.). В умовах проведення земельної реформи є досить поширеними випадки відмови органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у власність або користування, Земельний кодекс містить декілька положень щодо оскарження таких рішень до суду (п. 11 ст. 118, п. 9 ст. 123) [27]. У випадку позитивного вирішення справи судом необхідна розробка проекту відведення земельної ділянки організаціями у сфері землеустрою на підставі рішення суду. Встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі або перенесення проекту відведення на місцевість є головними умовами отримання документів, які посвідчують право власності чи користування на земельну ділянку. Наявність таких документів та їх державна реєстрація фіксує виникнення у громадянина чи юридичної особи суб’єктивного права на відповідну земельну ділянку. З цього моменту суб’єкту гарантовано право власності чи користування земельною ділянкою. У випадку ж із встановленням охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель, зон охорони об’єктів культурної спадщини, територій природно-заповідного фонду землеустрій буде відігравати роль головної гарантії прав на землю. Встановлення саме за проектами землеустрою меж перелічених зон і територій є головною гарантією встановлення особливого правового режиму таких земель з метою їх захисту, забезпечення негативного впливу від людської діяльності. Таким чином, землеустрій може як виконувати роль базового елемента певної гарантії права на землю, так і виступати головною гарантією такого права. Розроблення певних державних стандартів, норм у сфері землеустрою, які встановлюють комплекс якісних та кількісних показників, параметрів, що регламентують розробку і реалізацію документації із землеустрою з урахуванням екологічних, економічних, соціальних, природно-кліматичних та інших умов, також є певною гарантією. Це в свою чергу дозволить реалізовувати заходи у сфері землеустрою якісно та з урахуванням вищевказаних умов, що позитивно впливає на проведення таких заходів. Необхідно додати, що відповідно до наукових розробок деяких вчених можна вести мову про запровадження окремої форми нормування – землевпорядного нормування, спрямованого на забезпечення раціонального використання, охорони та відтворення земель [192, c.4]. Проблема запровадження таких нормативів є надзвичайно актуальною, оскільки на нинішній час відповідні нормативи забезпечуються не силою права, а управлінським примусом. Суб’єктом такого нормування слід вважати Державний комітет України по земельних ресурсах. Об’єктами ж його відповідно виступатимуть: земля як природний ресурс; діяльність людини у відносинах щодо землі; інші об’єкти, нормування яких сприяє забезпеченню раціонального використання, охорони та відтворення земель. Відповідно до певного об’єкта землевпорядного нормування можна виокремити наступні різновиди такого нормування. Так, нормативами використання землі як природного ресурсу є землевпорядні нормативи структури земельних угідь (їх оптимального співвідношення): нормативи граничного меліоративного освоєння при осушенні боліт, норми зрошення, поливу, які забезпечуються нормами відстані між каналами; нормативи розташування виробничих підрозділів та господарських центрів, розміщення магістральних доріг внутрішньогосподарського значення, організації сільськогосподарських угідь та сівозмін; нормативи контурно-меліоративної організації територій; нормативи організації використання деградованих земель; нормативи площі для сільськогосподарських виробничих комплексів; інші нормативи структури земельних угідь. Нормативами діяльності, що впливає на землі, є нормативи будівництва меліоративних споруд, способів та методів меліорації; нормативи гідротехнічних, агротехнічних, лісомеліоративних заходів із захисту земель від ерозії та інших несприятливих процесів, нормативи ґрунтозахисної системи землеробства та ін.

Допоміжними землевпорядними нормативами виступатимуть: нормативи складання та виконання проектів землеустрою, інших земельно-правових документів; інші організаційні нормативи та нормативи юридичної техніки; земельно-економічні нормативи тощо. Здійснення землевпорядного нормування повинно поділятися на відповідні стадії: а) розробка проектів нормативів; б) їх експертиза та погодження в складі проектів нормативно-правових актів Державного комітету України по земельних ресурсах; в) затвердження таких нормативно-правових актів; г) їх реєстрація та оприлюднення.

Уявляється доцільним, при розгляді цього питання торкнутися суб’єктивного права у сфері землеустрою, існування якого має не лише практичне значення, але і становить теоретичний інтерес.

Суб’єктивне право вказує не лише на належність конкретній особі права, але й означає, що належні суб’єкту права залежать від ряду суб’єктивних моментів, що впливають на його здійснення. Саме від волі та свідомості суб’єкта, його особистого бажання, у першу чергу, залежить реалізація такого права [57, с.342; 193, с.423].

У літературі справедливо зазначається, що при бажанні суб'єкт може відмовитися від реалізації наданої йому законом можливості, не здійснювати дій, передбачених законом чи, навпроти, наполягати на їх виконанні [194, c.354]. Безсумнівна заслуга в розробці змісту суб'єктивного права належить С.Н. Братусю, який вперше в радянській літературі визначив суб'єктивне право як міру можливої чи дозволеної поведінки суб’єкта [195, c.8 – 21]. Ряд авторів намагалися удосконалити дане визначення. Так, на думку О.С. Іоффе, суб’єктивне право складається з двох можливостей – з міри дозволеної поведінки і з можливості вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи [196, c.41 – 42].

Більш обґрунтована характеристика суб’єктивного права була запропонована С.С. Алексєєвим, який вважав, що суб’єктивне право складається з ряду юридичних можливостей, якими володіє особа [197, с.308]. Тут виражається певна воля: особа може (але зовсім не зобов'язана) діяти. Юридичні можливості, що характеризують зміст суб'єктивного права, складаються мірою дозволеної поведінки. Надана суб’єкту міра дозволеної поведінки забезпечується державою шляхом покладання обов'язків на інших суб’єктів, чим з юридичної сторони забезпечується охорона суб'єктивних прав. В рамках суб’єктивного права юридичні норми не приписують особі певної поведінки.

О.Р. Дашковська важає суб’єктивне право гарантованою правом і законом мірою можливої або дозволеної поведінки особи, що належить суб’єкту незалежно від його перебування у правових відносинах з іншими суб’єктами [57, c.343]. Таким чином, юридичні можливості, що характеризують зміст суб’єктивного права, складаються мірою дозволеної поведінки, що підтверджує й визначення суб’єктивного права іншими науковцями [114, c.233; 77, с.68]. Надана суб’єкту міра дозволеної поведінки забезпечується державою шляхом покладання обов'язків на інших суб’єктів, чим з юридичної сторони забезпечується охорона суб'єктивних прав.

Юридичний обов'язок – це необхідна, належна поведінка. Якщо суб'єктивним правом можна не скористатися, відмовитися від нього, то від юридичного обов'язку відмовитися не можна. Юридичний обов'язок є найважливішою правовою гарантією здійснення правомочності. Зміст юридичного обов'язку виражається в двох різновидах: у необхідності вчинювати активні позитивні дії на користь інших учасників правовідносин (управомочених осіб) та у необхідності стримування від дій, заборонених нормами права. У свою чергу, міру дозволеного поводження він поділяє на головні елементи, правомочності – право вимоги, право на власні позитивні дії та домагання. Розділяючи в цілому позицію С.С. Алексєєва, А.В. Малько відзначав, що правомочність являє собою можливість здійснення інтересу, обумовлену конкретним юридичним обов'язком, чим насамперед відрізняється від простого дозволу [198, c.40]. Викладене свідчить про тісний зв'язок між суб'єктивним правом і обов'язком, їхню взаємозалежність і взаємозв’язок. У свою чергу, правомочності, що входять до складу суб'єктивного права, можуть бути трьох основних видів.

По-перше, право вимоги, зміст якого складається в можливості зацікавленого суб’єкта вимагати від зобов'язаних осіб покладених на них обов'язків з метою задоволення своїх законних інтересів.

По-друге, право на власні позитивні дії, зміст якого складається в можливості позитивної поведінки власника суб'єктивного права з метою задоволення своїх інтересів.

По-третє, домагання, що виражається в можливості управомоченої особи звернутися до компетентних державних органів за захистом і підтримкою своїх порушених прав, що призводить до дії апарат держави – примус, якщо інша сторона не виконує свої обов'язки.

Усі ці елементи характерні і для суб'єктивного права в сфері здійснення заходів із землеустрою, становлення якого зараз відбувається. Але виявляються специфічно, з урахуванням того, що це пов’язано із землеустроєм, об'єктом якого є земельні ресурси як об'єктивна категорія.

У Земельному кодексі вказуються головним чином обов'язки землевласників і землекористувачів, що ж стосується їхнього права на здійснення дій із землеустрою, то відповідні правові норми у зазначеному нормативно-правовому акті відсутні. Між тим, це право є необхідним. Зокрема, право на звертання до органів землеустрою щодо здійснення відповідних робіт.

Отже, правомочність вимоги полягає в можливості вимагати від інших суб’єктів виконання і дотримання покладених на них юридичних обов'язків. Дана правомочність поділяється на два основних види: право вимагати виконання обов'язку і право вимагати дотримання суб'єктами покладених на них обов'язків. Таким чином, носій суб'єктивного права в сфері здійснення заходів із землеустрою володіє такими правомочностями, реалізація яких дозволить провести раціональну організацію території адміністративно-територіальних утворень і суб'єктів господарювання за умови створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів. Так, власник земельної ділянки або землекористувач має право вимагати від організацій, зобов'язаних відповідно до Земельного кодексу здійснювати наступні роботи у сфері землеустрою: встановлення (відновлення) на місцевості меж певного землеволодіння або землекористування; розробку загальнодержавної і регіональної програм використання й охорони земель; складання проектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань і створення нових; встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок (розробка проекту відведення та виділення в натурі земельної ділянки – два головних елементи землеустрою); підготовку документів, що посвідчують право власності чи право користування землею; складання проектів відведення земельних ділянок; складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розробку заходів щодо охорони земель; розробку іншої документації із землеустрою, пов’язаної з використанням і охороною земель; проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних й інших обстежень і вишукувань земель тощо.

Право на позитивні дії складається в можливості суб’єкта самостійно здійснювати юридично і фактично значимі дії. У даному випадку дозволена поведінка стосується, насамперед, самого управомоченого. Реалізація права не вимагає в даному питанні сприяння інших суб’єктів, що свідчить про виникнення правовідносин пасивного типу, які знаходять свій вияв в можливості стримування від дій інших суб’єктів, збереження певного правового положення. У даному випадку обов'язки грають допоміжну й у цьому сенсі пасивну роль. У такій ситуації на осіб покладається обов'язок утриматися від певних дій, що створює необхідні умови для здійснення управомоченою особою дозволених позитивних дій, тим самим реалізовуючи свої інтереси. Так, дана правомочність може бути реалізована у випадках здійснення нагляду за здійсненням робіт у сфері землеустрою, зокрема за виконанням проектів землеустрою; установлення договірної ціни за виконання замовлення і порядку його оплати тощо.

Одним із проявів суб'єктивного права управомоченого є можливість звернутися до компетентних органів, зокрема до суду або адміністративних органів для захисту своїх порушених прав, чим приводиться до дії охоронний механізм держави. Таким чином, у випадку відмови відповідних організацій щодо вчинення певних дій у сфері землеустрою зацікавлена особа має можливість звернутися за захистом свого порушеного права до компетентних органів. Така можливість забезпечується силою примусу.

З урахуванням вищезазначеного буде доцільним зробити декілька висновків:

1. В умовах проведення земельної реформи, при трансформації відносин власності землеустрій виконує роль гарантії прав землевласників та землекористувачів (головної гарантії або базового елемента певної гарантії прав на землю).

2. Елементи суб’єктивного права характерні і для землеустрою, проте мають свою специфіку.

<< | >>
Источник: Лісова Тетяна Вікторівна. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2004. 2004

Еще по теме 1.7. Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок:

  1. 10. ФОРМИ ЗАХИСТУ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ.
  2. § 38. Суб'єкти правовідносин.
  3. 19.5. Суб'єкти правовідносин
  4. Розділ 25ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО25.1. Поняття і принципи правового статусу особиДля того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв'язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов'язків, закріплених законом.Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб'єктивному праву відп
  5. 1. Об'єктивне та суб'єктивне право.
  6. 1. Земельна ділянка. Суб’єкти права власності на землю
  7. Суб’єкти права власності на землю.
  8. Глава XXXII СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ АБО ВІДНОВЛЕННЯ НЕОСПОРЮВАНИХ СУБ'ЄКТИВНИХ ПРАВ
  9. Форми захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій
  10. Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку
  11. § 3. Суб'єкти права власності на землю
  12. ЗМІСТ
  13. ВСТУП
  14. 1.7. Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок
  15. § 5. Охорона та гарантії права власності на природні ресурси та комплекси. Відповідальність за порушення прав власників та права власності на природні ресурси
  16. § 2. Об’єкти та суб’єкти права природокористування
  17. § 8. Об'єктивне і суб'єктивне право
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -