Поняття обмежень прав людини. Класифікація меж (обмежень) прав людини

Бенедикт Спіноза

Свобода - пізнана необхідність Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.)

Переважна більшість держав на конституційному рівні закріпила систему прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Хоча конституційні права і свободи наділені найвищою юридичною силою, більшість з них не є абсолютними, адже їх здійснення може бути обмежене законом. Права людини обмежуються заради досягнення певної суспільної мети, яка полягає як в безпеці суспільства, тобто гарантування його стабільності, надійності, так і в прагненні суспільства до досконалого, правового.

Сьогодні питання прав і свобод людини, їх обмеження з боку державних інституцій набуло особливого значення в контексті ведення правового режиму воєнного стану в нашій державі та євроінтеграційних процесів України. Крім того, факти порушень прав і свобод людини не тільки іншими індивідами, але й органами державної влади, викликають занепокоєння у правозахисної спільноти.

Обов’язок держави та людини утримуватись від посягань на права та свободи індивіда та інших осіб прийнято вважати обмеженням прав. Будь яке соціальне регулювання - це вже обмеження, починаючи з первісного суспільства.

Отже, правомірне обмеження прав людини державою має на меті не допустити порушення прав інших суб’єктів. Обмеження - це не визначення юридичних меж природного права, а обмеження прав людини, закріплені у відповідних нормативних актах.

Обмежуючи певною мірою свободу кожної особи, закон забезпечує їй безперешкодне використання своїх прав, тобто гарантує їй свободу всередині визначених меж. Свобода кожного індивіда поширюється тільки до тієї межі, від якої починається свобода інших осіб.

Можливість такого обмеження передбачено фактично у всіх міжнародно-правових актах, що регламентують основоположні права й свободи людини. Кожен міжнародний документ визначає межі можливих обмежень, у ньому вказується їх мета і характер та містить вичерпний перелік підстав для них. Міжнародні акти також встановлюють права, які за будь-яких 65

обставин не можуть бути обмежені. Так, в Загальній декларації прав людини обмеження встановлюються «виключно з метою забезпечення належного визнання прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі: суспільного порядку та загального благополуччя» (ст. 290).

Зрозуміло, що обмеження щодо користування різними природними правами не можуть бути довільними, вони повинні мати суто правовий характер. Обмеження прав людини необхідні для нормального існування суспільства. Вони можуть бути як правовими, так і неправовими (за змістом, а не за формою вираження - наприклад, адаптивний карантин, коли певні обмеження на місцях запроваджуються адміністративними рішеннями).

Співвідношення інтересів індивіда й суспільства.

Д.В. Юзова зазначає, що обмеження прав людини доцільніше називати регулюванням прав людини. Поняття «регулювання» у даному значенні ширше за «обмеження». «Регулювання» включає в себе встановлення не лише меж, але й гарантій прав людини, а ці поняття якщо не неможливо, то принаймні складно відокремити одне від одного. Визнання прав людини природними та невід’ємними безумовно є досягненням людства, та для того щоб мати змогу їх використовувати, необхідно встановити певне їх «регулювання», тобто встановити межі, які б одночасно виконували функцію гарантій.

Права людини, обмеження чи тимчасове припинення яких у демократичній державі не допускається за жодних обставин:

Межі (обмеження) прав людини - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом.

Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи останнє поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини - це діяльність владних суб'єктів, насамперед, компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень) щодо здійснення прав людини. Межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини - це явища (і, відповідно, поняття) нетотожні.

Отже, обмеження відіграють величезну роль у здобутті людиною справжньої свободи. Обмежуючи певною мірою свободу кожного індивіда, закон забезпечує йому безперешкодне використання своїх прав, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж. Свобода кожної людини поширюється лише до тієї межі, від якої починається свобода інших людей. Встановлюючи ці межі, закон сприяє тому, щоб у спільному житті людей запанував порядок, оснований на свободі.

Проте, треба пам’ятати, що у будь-який час і за будь-якого політичного режиму, обмеження призводить до розширення повноважень органів державної влади, а також зменшення обсягу прав і свобод людини і громадянина.

КЛАСИФІКАЦІЯ МЕЖ (ОБМЕЖЕНЬ) ПРАВ ЛЮДИНИ

Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і сутністю усієї історії людства) нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить правореалізаційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити наступні різновиди меж прав людини.

Залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини:

Залежно від ступеня соціальної обґрунтованості:

Залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта:

громадські (з аналогічними підвидами)

міжнародні: всесвітні,

регіональні; міждержавні і

внутрішньодержавні

Ю.

перше - безпосередньо обмеження прав (як позбавлення власників частини прав або частини певного права) - конфіскація майна,

друге - обмеження у здійсненні прав (як повна або часткова неможливість реалізації певних прав). Другий підхід до розуміння обмежень припускає, що усі права у повному обсязі залишаються у людини - носія прав, а припиняється тільки можливість їх реалізації. Такий вид обмеження може бути добровільним (коли людина відмовляється від здійснення права, наприклад, у справах приватного обвинувачення), або ж вимушеним - застосовується залежно від зовнішніх, здебільшого непередбачуваних, обставин. Приміром, це обмеження може бути наслідком введення надзвичайного чи воєнного стану, обставин, незалежних як від волі окремого індивіда, так, певною мірою, і від волі державної влади. Випадки застосування такого обмеження повинні бути чітко регламентовані законодавством».

Приватне обвинувачення - одна з форм обвинувачення в кримінальному процесі, що передбачає притягнення особи, винної у скоєнні злочину, до відповідальності кримінальної не інакше як за скаргою потерпілого, на якого покладається обов'язок підтримувати обвинувачення у суді. Має місце в кримінальному провадженні про кримінальні проступки, що не становлять значної суспільної небезпеки такі як про умисне легке тілесне ушкодження, про умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, але не спричинили тілесних ушкоджень, а також про самоправство, яким було заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян.

Принцип прав людини ґрунтується на ідеї, що люди в будь-якому випадку мають право та можливість вибирати для себе певний спосіб життя. Такий вибір необхідно поважати. Але лише доти, доки залишається можливість такого вибору і певної моделі поведінки. Як приклад, можна навести вимоги до мусульманських жінок - від закриття обличчя до заборони брати участь у політичному житті держави - які порушують права людини, якщо така поведінка не є результатом свідомого індивідуального вибору жінки, добровільної відмови від реалізації своїх прав.

Конституція України містить обидва поняття, пов’язані з обмеженням у правах. Зокрема, ч. 2 ст. 64 проголошує, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Водночас деякі статті, що стосуються окремих прав, містять умови обмеження саме у їх здійсненні. Приміром, ч. 3 ст. 34 (право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію) передбачає, що здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, щоб запобігти заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту

репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. У ч. 2 ст. 35 (право на свободу світогляду і віросповідання) визначено, що здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Дещо інше формулювання має ч. 2 ст. 39 (право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації), у якій вказано, що обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку, щоб запобігти заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Видається, що точнішим за змістом є саме формулювання названих обмежень як обмежень у здійсненні (або реалізації) прав, оскільки навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану відбувається не тимчасове позбавлення громадян певних свобод має ставити легітимну мету; бути зумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим; у разі обмеження права законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію відповідного права, і не порушувати його сутнісний зміст.

тимчасово унеможливлюється їх використання у повному обсязі.

Вагомий крок у захисті

конституційних прав і свобод

людини і громадянина від свавільного обмеження зробив

Конституційний Суд України,

визначивши у Рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015, що

обмеження конституційних прав і

прав, а

4.2.