Підстави обмежень прав і свобод особи національним законодавством. Конституційні підстави обмежень прав і свобод в Україні

В Україні при вирішенні питання можливості обмеження основних прав і свобод людини спираються передусім на принцип неприпустимості свавільного обмеження прав і свобод.

Наразі конституційне законодавство всіх держав світу, зокрема України, передбачає можливість обмеження прав і свобод людини на цілком легітимних підставах.

Згідно з Основним Законом України (ч. 1 ст. 64) конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених безпосередньо Конституцією.

У свою чергу, відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України поняття «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина» у контексті ч. 1 ст. 64 Конституції слід розуміти як не передбачене конституційними нормами звуження обсягу прав і свобод, або встановлення додаткових норм, якими нівелюються ці права і свободи. Тому необхідно відрізняти поняття «обмеження основоположних прав і свобод» від прийнятого у законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої суті прав і свобод» шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою.

Наведене конституційне положення варто розглядати у взаємозв’язку з приписами ч. 3 ст. 22 Конституції, в якій йдеться про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 р. №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) підкреслив, що звуження змісту й обсягу прав і свобод є їх обмеженням.

Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Крім того, підтвердженням неприпустимості свавільного обмеження прав і свобод є конституційні гарантії, закріплені у ч. 3 ст. 57: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». В аспекті окресленої проблеми важливого значення набуває п. 1 ст. 92, у якому зафіксовано, що права і свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки визначаються виключно законами України, а також те, що внести зміни, які передбачають скасування

чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або які спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, до Конституції нашої держави не можливо (ч. 1 ст.157).

Для повноти розгляду питання зупинимося ще на одному моменті.

Уже згадувані нами положення ч. 1 ст. 64 Конституція України, на перший погляд, є категоричним імперативом. Однак в Основному Законі передбачена значна кількість випадків, коли обмеження вказаних прав і свобод людини є допустимим. Зокрема, це можливо:

Незважаючи на те, що саме положення ч. 2 ст. 64 Конституції є конституційними засадами інституту обмеження прав і свобод, оскільки (на чому вже наголошувалося) з їх змісту випливає, що окремі обмеження прав і свобод людини і громадянина із зазначенням строку їх дії можливі в умовах воєнного або надзвичайного стану, не підлягають обмеженню права і свободи, передбачені ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Розглянемо деякі приклади. Згідно зі ст. 55 Конституції кожній людині гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р.

Наведена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у разі відсутності в законі спеціального положення про судовий захист, а відмова суду прийняти позовні чи інші заяви чи скарги, оформлені відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке за ст.64 Конституції України не може бути обмежене [3].

Разом із правом на звернення до суду ще однією зважливих гарантій неприпустимості свавільного обмеження прав і свобод виступає право на 76

правову допомогу, яке відповідно до приписів ст. 64 Конституції України у жодному випадку не може бути обмежене. Крім того, положенн, що кожен має право на правову допомогу» (ч. 1 ст. 59Основного Закону України) є нормою прямої дії (ч.3 ст. 8), і навіть за умови того, що це право не передбачене відповідними законами України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації (рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 р. №23-рп/2009 у справі про право на правову допомогу).

4.3.