Поняття суб'єктивного та об'єктивного юридичного, публічного і приватного права
104
Сама ж система таких норм відображається у понятті «об'єктивне право».
Об'єктивне право це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлені державою і визначають волю домінуючої частини населення в соціальнонеоднорідному суспільстві, спрямовані на регулювання суспільних відносин і забезпечуються державою.
Тобто, це комплекс норм, що регулюють суспільні відносини і становлять об'єктивований результат волевиявлення правотворчих органів, а також сукупність правил поведінки, застосування яких при регуляції суспільних відносин санкціонує держава. Отже, об'єктивне право це, по суті, загальнообов'язкові правила поведінки, які не залежать від індивідуальної свідомості людини, встановлюються поза нею.Суб'єктивне юридичне право людини це забезпечена державою і закріплена в юридичних нормах можливість певної її поведінки, що спрямована на здійснення певних прав. Володілець суб'єктивного права має можливість своїми діями самостійно проявити себе в своїй визначеній поведінці, вимагати відповідної поведінки від інших осіб та звертатися у відповідні компетентні органи держави у зв'язку з необхідністю захистити порушене право шляхом застосування заходів державного примусу. Суб'єктивне право є тому, що характеризує певні можливості, які належать конкретній особі (суб'єкту) та залежать від нього, його свідомості хоча б щодо їх використання.
Щодо взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного права, то слід підкреслити, що суб'єктивне право виникає на основі норм об'єктивного права і ними передбачене.
Однією з особливостей права в усіх країнах романогерманської правової системи є поділ його на публічне і приватне.
Цей поділ має майже загальний характер. Суть його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі й інститути, які визначають статус та порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного галузі й інститути, що регулюють взаємо105
відносини індивідів. Такий поділ права на публічне і приватне протягом тривалого часу розглядали у рамках вчення, що трактувало його як «природний порядок», домінантний щодо держави. Стверджували, що прерогатива створення і забезпечення функціонування публічного права належить державі, а приватного юридичним інституціям і закладам громадянського суспільства. Саме тому римські юристи, які здебільшого не належали до державних структур, концентрували увагу на приватному праві. Вже пізніше поступово почали вивчати створені англоамериканською правовою системою норми публічного права. Цей процес посилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, про існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідність реалізувати на практиці таку державу, в якій вищі представницькі органи стали виборними, виконавчі дієвими, а судові органи незалежними.
У підсистемі публічного права домінують імперативні (категоричні) норми, котрі не можуть змінити учасники правовідносин. Підсистема приватного права у своєму складі містить здебільшого диспозитивні норми, і тільки в тій частині, в якій їх не змінили учасники відносин. Що стосується структури цих двох підсистем, то вони мають такий вигляд: Галузі: підсистеми публічного права
Галузі: підсистеми приватного права
•S Конституційне; S Кримінальне; S Адміністративне; S Міжнародне публічне; •/ Фінансове; S Основні інститути трудового права; S Процесуальні галузі тощо.
•S Цивільне; S Сімейне; •S Торгове; S Міжнародне приватне, окремі інститути трудового права (в цілому трудове право має змішаний характер) тощо.
Різні галузі права в окремих державах мають неоднаковий ступінь розробки і кодифікації. Більша частина приватного права кодифікована, чого не можна сказати про публічне право.
Особливо це стосується адміністративного права. Щоправда, адміністративне право не кодифіковане у більшості країн. 106Свою специфіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно з яким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Тому юристи романогерманської правової системи схиляються до того, що зазначений принцип і загалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівня громадянської свідомості. Тут доречним буде додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носієм влади.
Реалізація цього права можлива лише за умови, що суспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкування дисципліні та контролю.
У сфері приватного права особливо чітко простежується теоретична одноманітність правових систем країн. Це підтверджується тим, що в основу формування приватного права покладено римське право. До того ж, у багатьох країнах регламентація відносин ґрунтувалася на канонічному праві.
У всіх країнах романогерманської правової системи правову норму оцінюють і аналізують однаково, незважаючи на те, що існує багато дефініцій та визначень.
Згідно з доктриною, що склалася у країнах цієї системи, правова норма не повинна створюватися суддями. Вона виникає пізніше у результаті теоретичних роздумів, що грунтуються на вивченні практики і принципах справедливості, моральності, врахування інтересів та гармонії правової системи з усіма іншими соціальними системами. Така роль права відповідає традиції, згідно з якою воно розглядається як модель соціальної організації.