ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА СУБ’ЄКТИВНОГО ЮРИДИЧНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Конституція України нормативно забезпечила суверенну волю українського народу розвивати й зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, у якій права і свободи людини та їх гаран­тії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Право на охорону здоров’я, яке є одним з основних прав людини, закріплене ст. 49 Конституції України та ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я і має важливе значення для української правової системи. Право на охорону здоров’я є основним, загальнови­знаним, природним, невідчужуваним і непорушним правом людини, що виникає з моменту її народження, не встановлюється законодавцем і повинно визнаватись, гарантуватись державою.

Право на охорону здоров’я проголошене таким, що існує об’єктив­но, воно не залежить від волі законодавця, не є октройованим, до і за межами законотворення, жорстко обмежує державну владу та описує сферу невід’ємної свободи. Воно визначається основним суб’єктивним правом не у філософському, моральному чи соціологічному, а, власне, у юридичному змісті — визнається критерієм правової якості законо­давства і державного управління, діє безпосередньо і захищається судом¹. Право на охорону здоров’я опосередковує відносини формаль­ної рівності і свободи всіх учасників суспільства. Воно відіграє дедалі важливішу роль у досягненні основних цілей соціальної політики. Йо­го реалізація сприяє зростанню добробуту народу, зміцненню принципу соціальної справедливості, поліпшенню “якості життя”.

У дослідженні сутності, змісту і специфіки права людини на охорону здоров’я ми спиратимемось на класифікацію прав людини, пам’ятаючи при цьому, що будь-яка класифікація є умовною та суб’єктивною.

Традиційно більшість авторів поділяють права за часом виникнення на: а) права “першого покоління”, тобто громадянські і політичні права;

б) права “другого” покоління — соціальні, економічні і культурні;

в) права “третього” покоління, які, на думку професора В.

Багато прав і свобод людини мають ознаки, за якими їх водночас можна віднести до кількох різних груп. Така особливість поділу прав зумовлена тим, що політичні, економічні і соціальні сфери життєдія­льності не є абсолютно автономними, вони взаємопов’язані. Деякі ав­тори (М. Малеїн, Н. Мочульська та ін.) право на охорону здоров’я від­носять до категорії соціально-економічних і водночас особистих прав. На думку інших учених (М. Малеїної, П. Рабіновича), право на охоро­ну здоров’я має ознаки, характерні для фізичних (життєвих) прав.

До соціальних це право віднесене у Міжнародному пакті про еконо­мічні, соціальні і культурні права 1966 р.⁴, Європейській соціальній хартії 1996 рД Конвенції СНД про права та основні свободи людини 1995 р.⁶. Таким його визнають М. Баглай⁷, Ю. Бисага⁸, Н. Болотіна⁹, В. ІваненкотаВ. Іваненко¹⁰, Н. Колотова¹¹, Н. СтецюкіР. Строцький¹², О. Фрицький¹³.

Право на охорону здоров’я охоплює норми про становище людини у сфері праці і побуту, виховання, соціальний захист і має за мету створити передумови для поліпшення якості життя через підвищення добробуту і зміцнення фізичного й психологічного здоров’я. До нього входять різні за характером і конкретним юридичним наповненням права з чітко вираженим соціально-економічним змістом. В основі соціально- економічного змісту права на охорону здоров’я лежить зв’язок з відносинами власності та іншими важливими компонентами суспільного устрою держави¹⁴.

Право на охорону здоров’я також характеризується ознаками, які дають підстави віднести його до особистих (особистісних) прав, відображає загальнолюдські цінності турботи про збереження фізичного і психологічного здоров’я, слугує фундаментом для формування людини як особистості у фізичному, а також психоемоційному відношенні. Відсутність турботи з боку держави про здоров’я людини руйнує особистість¹⁶. Право на охорону здоров’я характеризує статус людини у громадянському суспільстві з точки зору гарантування кожній людині як членові суспільства невтручання держави у сферу її інтере­сів, захисту життя, особистої недоторканності та свободи тощо.

Окрім цього, право на охорону здоров’я має ознаки, характерні для фізичних (життєвих) прав. Воно забезпечує фізичне благополуччя особи, гарантує можливості, необхідні людині для її фізичного існу­вання, задоволення біологічних і матеріальних потреб¹⁷.

Права людини, зокрема і право на охорону здоров’я, крім ознак, які окреслюють їх природу, мають інші характерні ознаки. С. Алексеев та інші вчені (Н. Колотова¹⁸, М. Давидова¹⁹, М. Савенко²⁰, В. Скомо­роха²¹) вважають, що забезпечення соціально-економічних прав залежить від стану економіки і ресурсів держави. Згідно з ст. 2 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ці права повинні забезпечуватись поступово і “в максимальних межах наявних ресурсів”²². Але це не означає, що держава може як встановлювати, так і скасовувати їх на власний розсуд.

3. Право на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне право людини країни, а природні невідчужувані права і свободи. Наприклад, рівень турботи держави про охорону здоров’я населення є умовою реалізації права на життя.

Відмінною ознакою права на охорону здоров’я є його менша універ­сальність порівняно з громадянсько-політичними правами, зумовлена сферою дії цього права, яка не є універсальною, вона історично і культурно змінюється. Іншою характерною ознакою права на охорону здоров’я є допустимість нечіткого, неконкретного, з використанням великої кількості оцінних понять формулювання (наприклад, “ефективне і доступне медичне обслуговування”, “достовірна та своєчас­на інформація про стан свого здоров’я”). Більш значущими для за­безпечення права на охорону здоров’я є рекомендаційні засади. Для при­кладу, охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних й оздоровчо- профілактичних програм (ч. 2 ст. 49 Конституції України)²³.

Ще однією особливістю права на охорону здоров’я є те, що воно нерідко виступає як право-гарантія, тобто виконує гарантійну функцію щодо інших прав і свобод²⁴. Право на охорону здоров’я є правом- гарантією щодо, наприклад, права на життя, а право на освіту, на безпечне довкілля тощо є правами-гарантіями щодо права на охорону здоров’я.

Послідовна реалізація права на охорону здоров’я — важлива умова (гарантія) здійснення і всіх інших прав та свобод людини й громадянина України. Виступаючи не лише як правова форма економічної свободи, а й як право-гарантія, право на охорону здоров’я несе подвійне наван­таження²⁵.

У науковій літературі права класифікують і за іншими критеріями. Так, П. Рабінович за критерій обирає, зокрема, значення для їх носія і поділяє права на основні та неосновні. Згідно з такою класифікацією, право на охорону здоров’я належить до основних прав, необхідних для існування та розвитку людини. За способом здійснення прав цей автор виокремлює активні і пасивні, а за суб’єктним складом — індивідуа­льні і колективні права, відповідно, право на охорону здоров’я належить до активних та індивідуальних.²⁶

Узагальнюючи викладене, визначимо місце і специфіку права на охорону здоров’я. Право на охорону здоров’я характеризується певними ознаками, які у своїй сукупності становлять його зміст. Детальний аналіз права на охорону здоров’я дає можливість виокремити такі ознаки: 1) основне, загальновизнане, природне, невідчужуване, непоруш­не, виникає з моменту народження, не встановлюється законодавцем, а повинно визнаватись, гарантуватись державою як вже існуюче; 2) має троїстий характер, тобто володіє ознаками соціально-економічних, фізичних й особистісних прав; 3) має меншу універсальність порівняно з громадянсько-політичними правами; 4) формулюється з використан­ням великої кількості оцінних понять; 5) виконує гарантійну функцію щодо інших прав і свобод (наприклад, права на життя); 6) своїми гарантіями має низку інших прав (наприклад, право на невтручання в особисте і сімейне життя).

Для з’ясування змісту та юридичної природи права на охорону здо­ров’я дуже важливо визначити його об’єкт. Ним виступає таке немай- нове благо, як здоров’я.

Відтворюючи визначення ВООЗ ст. З Основ законодавства України про охорону здоров’я²⁷, Наказ Міністерства охорони здоров’я України “Про затвердження Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу” від 27.12.2001 р.²⁸, Наказ Міністерства охорони здоров’я України “Про затвердження порядку проведення експертизи документів, що подаються для видачі серти­фікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів” від 16.02.2004 р.²⁹ за­кріплюють поняття здоров’я як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Здоров’я населення є однією з головних умов розвитку суспільства, передумовою соціального благополуччя й успішного економічного розвитку держави. Конституція України гарантує кожному право на охорону здоров’я. Це право реалізується шляхом втілення соціальної політики держави, зокрема розвитку охорони здоров’я — галузі, яка організаційно і методично забезпечує загальні для державних струк-

3. Право на охорону здоров’я як суб'єктивне юридичне право людини. тур, комітетів та організацій заходи з охорони здоров’я і профілактики захворювань³⁰. Правове регулювання суспільних відносин у сфері охо­рони здоров’я за умов формування правової, соціальної, демократич­ної держави набуває особливого значення, гостроти та актуальності.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я, охорона здоров’я визначається як загальний обов’язок суспільства та держави, а також один з пріоритетних напрямів державної політики. У ст. З Основ поняття охорони здоров’я визначено як система заходів, спрямованих на забезпечення збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості життя³¹. Згідно зі ст. 1 Основ законодавства Російської Фе­дерації про охорону здоров’я громадян, охорона здоров’я — це сукупність заходів політичного, економічного, правового, соціального, культурного, наукового, медичного, санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характеру, спрямованих на збереження і зміцнення фізичного й психічного здоров’я кожної людини, підтримання її довголітнього активного життя, надання їй медичної допомоги у разі втрати здоров’я³².

Право на охорону здоров’я є надзвичайно об’ємним і багатогранним поняттям. Структура цього права як суб’єктивного юридичного права законодавчо закріплена у Конституції України (КУ)³³, Цивільному кодек­сі України (ЦК України)³⁴ та Основах законодавства України про охоро­ну здоров’я (Основи)³⁵. Структура суб’єктивного юридичного права людини на охорону здоров’я — це система можливостей (елементів), які відображають змістову конкретизацію зазначеного права людини та зв’язки між ними і закріплюються у національному законодавстві. Аналіз перелічених нормативно-правових актів дає підстави для вис­новку про те, що структура суб’єктивного юридичного права люди­ни на охорону здоров’я передбачає там елементи (можливості):

1) відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання за мовними або іншими ознаками (у т.ч. пов’язаними зі станом здоров’я) (ч. 2 ст. 24 КУ; п. “и” ст. 6 Основ);

2) спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок, створен­ня умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материн-

ством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнст­ва і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ч. З ст. 24 КУ, ст. 57, 58, 64 Основ); державна охорона сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ч. З ст. 51 КУ); державне заохочення і підтримка благодійницької діяльності що­до дітей (ч. З ст. 52 КУ); заборона насильства над дитиною та її експлу­атація (ч. 2 ст. 52 КУ);

3) захист свого здоров’я, здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27 КУ, п.2 ст. 281 ЦК України); заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (п. 4 ст. 281 ЦК Укра­їни, ч. З ст. 52 Основ); усунення небезпеки, яка загрожує здоров’ю (ст. 282 ЦК України);

4) заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що при­нижує гідність, поводження чи покарання (ч. 2 ст. 28 КУ, п. 2 ст. 289 ЦК України); заборона без вільної згоди піддавати людину медичним, науковим чи іншим дослідам (ч. З ст. 28 КУ, п. З ст. 281 ЦК України, ст. 45 Основ);

5) свобода та особиста недоторканність (ч. 1 ст. 29 КУ, ст.ст. 288, 289 ЦК України); інформована згода та відмова від медичного втру­чання (ст. ст. 42, 43 Основ);

6) заборона збирати, зберігати, використовувати та поширювати кон­фіденційну інформацію про особу без її згоди (ч. 2 ст. 32 КУ); озна­йомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядуван­ня, установах і організаціях з відомостями про себе, що не є державною чи іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 КУ); судовий за­хист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 КУ); таємниця про стан здоров’я (ст. 286 ЦК України, ст. 40 Основ); достовірна та своєчасна інформація про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи реальні і можливі фактори ризику та їх ступінь (ст. 285 ЦК України, п. “є” ст. 6, ст. 39 Основ);

7) можливість об’єднання у громадські організації з метою спри­яння охороні здоров’я (п. “з” ст. 6 Основ);

8) надсилання індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (у т. ч. орга­нів і закладів охорони здоров’я), які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь (ст. 40 КУ); участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони здоров’я (п. “є” ст. 6 Основ); участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством (п. “ж” ст. 6 Ос­нов);

9) державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю та безпечністю усіх видів послуг (у т.ч. медичних) (ч. 4 ст. 42 КУ, п. З ст. 293 ЦК України);

10) належні, безпечні і здорові умови праці (ч. 4 ст. 43 КУ); заборона використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах (ч. 5 ст. 43 КУ); відпочинок (ст. 45 КУ); належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо (п. 4 ст. 293 ЦК України, п. “г” ст. 6 Основ);

11) соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, у старості тощо (ч. 1 ст. 46 КУ);

12) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування та забезпечення, необхідний для підтримання здоров’я людини (ст. 48 КУ, п. “а” ст. 6 Основ);

13) медична допомога та медичне страхування (ч. 1 ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК України); забезпечення охорони здоров’я державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних програм (ч.2 ст. 49 КУ); ефективне і доступне для всіх громадян медичне обслуговування; надання безоплатно медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочувати такі заклади, а також державне сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності (ч. З ст. 49 КУ); розвиток фізичної культури і спорту, санітарно-епідемічне благо­получчя (ч. 4 ст. 49 КУ); права особи, що перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я: а) на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката; б) на допуск священнослужителя для відправляння богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України); донорство (ст. 290 ЦК Украї­ни, ст.ст. 46, 47 Основ); кваліфікована медико-санітарна допомога, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я (п. “д” ст. 6, ч.І ст. 34, ст.38 Основ); медична допомога за кордоном у разі неможливості надання такої у закладах охорони здоров’я України (ст. 36 Основ); штучне запліднення та імплантація ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК України, ст. 48 Основ); застосування методів стерилізації (п. 5 ст. 281 ЦК України, ст. 49 Основ); добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК України, ст. 50 Основ); зміна (корекція) статевої на­лежності (ст. 51 Основ);

14) безпечне для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст. 50 КУ, ст. 293 ЦК України, п. “б” ст. 6 Основ); вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту і забо­рона її засекречувати (ч. 2 ст. 50 КУ); санітарно-епідемічне благо­получчя території і населеного пункту, де він проживає (п. “в” ст. 6 Основ);

15) судовий захист прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров’я (ч. 1 ст. 55 КУ); оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, посадових і службових осіб (у т. ч. працівників, закладів та органів охорони здоров’я) (ч. 2 ст. 55 КУ); звернення за захистом своїх прав у сфері охорони здоров’я до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. З ст. 55 КУ); звернення за захистом своїх прав і свобод після використання всіх національних засобів пра­вового захисту до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасни­ком яких є Україна (ч. 4 ст. 55 КУ); захист будь-якими не забороне­ними законом засобами своїх прав і свобод від порушень і протипра­вних посягань (ч.5 ст. 55 КУ); оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я (п. “ї” ст. 6 Основ);

16) відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб при здійсненні ни­ми своїх повноважень у сфері охорони здоров’я (ст. 56 КУ); відшкоду­вання шкоди, заподіяної здоров’ю (п. “і” ст. 6 Основ);

17) проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями

3. Право на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне право людини працівників охорони здоров’я можуть бути обмежені загальновизнані права людини і громадянина (п. “й” от. 6, 73 Основ);

18) знання своїх прав та обов’язків (у т.ч. у сфері охорони здоров’я) (ч. 1 ст. 57 КУ);

19) заборона виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (у т. ч. у сфері охорони здоров’я) (ст. 60 КУ).

Наведений перелік елементів не можна вважати вичерпним, оскіль­ки право людини на охорону здоров’я — це об’ємне поняття, яке тісно переплітається з іншими правами. Як бачимо, структура права людини на охорону здоров’я та її елементне наповнення відрізняються обсягом можливостей, які надаються людям при реалізації цього права. Най­повніше можливості закріплені у Конституції України, а деталізуються у Цивільному кодексі України та Основах законодавства України про охорону здоров’я.

За елементним наповненням структура права людини на охорону здоров’я як суб’єктивного юридичного явища набагато ширша за структуру права людини на охорону здоров’я як загальносоціального явища.

Аналізуючи структуру права на охорону здоров’я як суб’єктивного юридичного явища, врахуємо, що П. Рабінович у кожному суб’єктив­ному праві виокремлює три елементи: право на свої дії, право на чужі дії та право на забезпечувальні дії держави³⁶, а М. Матузов³⁷ і А. Строгович³⁸ долучають ще один елемент — соціальне благо. Виходячи з цього, право на свої дії (право-поведінка) проявляється у необмеженій можливості для людини реалізовувати право на охорону здоров’я (для прикладу, вільно обирати лікаря та заклад охорони здоров’я, отримувати медичну інформацію, давати згоду на медичне втручання та ін.), не порушуючи при цьому права інших людей. Право на чужі дії полягає у вимозі до зобов’язаних суб’єктів (заклади охорони здоров’я, окремі громадяни тощо) вчиняти певні дії (наприклад, проводити громадську експертизу у сфері охорони здоров’я, надава­ти медичну допомогу). Суть права на забезпечувальні дії держави (право-претензія) полягає у можливості людини захищати своє жит­тя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних пося­гань, звертатись до держави за захистом, у тому числі судовим (зок­рема, громадяни мають право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я, на правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я тощо). Соціальним благом в аналізованій ситуації є здоров’я — природна та абсолютна життєва цінність, одна з найвищих в Україні.

Аналіз наведених у науковій літературі визначень поняття суб’єк­тивного юридичного права (С. Лисенков, А. Колодій, О. Тихомиров, В. Ковальський³⁹, П. Рабінович⁴⁰, О. Ющик⁴¹) у сукупності з іншими аспектами дослідження цього питання дав змогу сформулювати ви­значення права людини на охорону здоров’я як юридичного явища.

Право людини на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне право — це закріплена у законодавстві та гарантована державою можливість кожної людини використовувати усі соціальні, на­самперед державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у разі порушення, відновлення максимально дося­жного рівня фізичного і психічного стану її організму.

3.3.