Підстави обмежень прав і свобод особи за нормами міжнародного права

Можливість обмеження основних прав і свобод людини державою передбачено фактично у всіх міжнародно-правових актах, що регламентують права людини й основоположні свободи.

Кожен договір визначає межі можливих обмежень та вичерпний перелік підстав для них, а також встановлює низку прав, які за будь-яких обставин не можуть бути обмежені.

Інститут обмеження прав є міжгалузевим, охоплює норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового та інших галузей права. Він регулює відносини влади і підпорядкування, а тому для нього характерний субординаційний або імперативний метод правового регулювання. Обмеження основних прав здійснюється як шляхом прямих заборон, так і вилученням тієї чи іншої правомочності зі змісту конкретного права, а також шляхом встановлення спеціального порядку реалізації такого права.

І ці обмеження викликані об’єктивною необхідністю. Цю властивість свободи враховували ще розробники французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. У 4 ст. Декларації вказано: «Свобода полягає в можливості робити все, що не шкодить іншому: таким чином, здійснення природних прав кожної людини обмежено лише тими межами, які забезпечують іншим членам суспільства користування цими ж правами».

Критерії правомірних обмежень державою індивідуальних прав і свобод були вперше сформульовані в Загальній декларації прав людини 1948 р. А саме, згідно зі статтею 29 Загальної декларації «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

Аналогічні критерії викладені у статтях Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

В Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ст. 4) говориться, що держава може встановлювати обмеження лише настільки, наскільки це сумісно з їх природою.

В Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини підкреслюється, що обмеження не повинні використовуватися для інших цілей, крім тих, для яких вони передбачені (ст. 18).

Значимість Європейської конвенції 1950 р. полягає в тому, що вона конкретизувала і розширила їх, класифікувавши на загальні і спеціальні. Причому, якщо загальні обмеження (ст. 15—18) в основному повторюють критерії, закріплені у Загальній декларації, то спеціальні, що відносяться до таких прав і свобод, як право на недоторканість особи, житла і кореспонденції, право на свободу мирних зборів і асоціацій, право безперешкодно користуватися своїм майном, право на свободу вибору місця проживання, право іноземців на проживання на території держави і неприпустимість висилки (ст. 8-11 Конвенції, ст. 1, 2, 4 і 7 Протоколів), що є новацією Європейської конвенції.

Аналізуючи Європейську конвенцію 1950 р. Л. В. Павлова виділяє основні критерії правомірного обмеження прав людини:

- встановлення законом таких обмежень (при цьому Європейський суд з прав людини розуміє закон в широкому сенсі, аналогічно поняттю права в російській чи українській мові, що включає будь-який нормативний акт державного органу

- законність мети (держава може здійснювати дерогаційні (дерогація - часткове скасування закону) заходи тільки в цілях, зазначених у Конвенції.

Є ще термін аброгація, але до цієї теми він не стосується.

Аброгація (лат. abrogatio - скасування) - відміна, анулювання, скасування або зміна закону у зв’язку з його застарілістю, непотрібністю або у випадку, якщо він не відповідає духові часу, сучасним викликам, або якщо закон чи його окремі положення суперечать Конституції України (визнаний Конституційним Судом України - неконститутційним). А. оголошується у прикінцевих положеннях нового закону або законом про внесення змін до чинного закону.

- необхідність таких обмежень (очевидна невизначеність даного критерію зумовила активну діяльність Комісії та Суду по встановленню сенсу вказаних термінів. Було прийнято ряд судових рішень із визначення цього терміну.

Щодо видів правомірного обмеження, то відповідно до Європейської конвенції 1950 р. можна виділити наступні основні види:

- обмеження під час надзвичайної ситуації (ст. 15);

- обмеження політичної діяльності іноземців (ст. 16);

- обмеження прав з метою заборони зловживання правами (ст. 17).

Є. Є. Грецова у своєму дисертаційному дослідженні пропонує поділити обмеження прав, які допустимі міжнародним правом, на:

4.3.