Право на власність. Масові репресії проти селянства, розкуркулювання

Володимир Каплун

Комуністи можуть виразити свою теорію од­ним положенням: знищення приватної влас­ності

К. Маркс, Ф. Енгельс. Маніфест комуністичної партії (1847)

Кожна фізична або юридична особа має пра­во мирно володіти своїм майном.

Єтаття 1 Протоколу 1 до ЕКПЛ

Ніхто не може бути протиправно позбавле­ний права власності. Право приватної влас­ності є непорушним.

Конституція України, ст. 41 (4)

«Не кради», «не зажадай ніякого добра, що є в твого ближнього» — в цих стародавніх заповітах вже виражене розуміння приватної власності як важливої основи людського бут­тя і як необхідної передумови нормального існування та розвитку як кожної окремої осо­бистості, так і суспільства загалом. Відчуття елементарної справедливості підтверджує, що кожна людина має право користуватись дочасними благами, придбаними і заробленими чесним шляхом, щоб утримувати себе, свою родину і чинити з того милосердя та милостині.

Про те, що право на приватну власність і на результати своєї праці — це природне право, писав Джон Локк, великий англійський мислитель XVII сторіччя, захищаючи ці права і свободи від зазіхань з боку абсолютизму:

«Держава створена для гарантії природних прав (свобода, рівність, власність) і законів (мир і безпека), вона не повинна зазіхати на ці права, має бути організована так, щоб природні права були надійно гарантовані».

Застереженням проти зловживання багатством і владою, яку воно надає багатіям, був також стародавній заклик до милосердя по відношенню до бідних та вбогих, але його було перекручено та використано комуністичною ідеологією, всі жахливі та антилюд- ські наслідки якої повною мірою проявилися після приходу комуністів до влади в Росії в 1917 році.

Для комуністичної ідеології (на відміну від її тоталітарного двійника — нацизму) характерне відверто вороже чи підозріле ставлення до приватної власності, на чому за­сновувалася фундаментальна марксистська теза про непримиренну класову боротьбу. Спочатку ця ворожість стосувалася начебто лише власності на засоби виробництва, «бур­жуазної власності» та посилалась на захист «прав трудящих».

«Нам, комуністам, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс у «Маніфесті комуністичної партії»:

«Закидали, ніби ми хочемо знищити особисто надбану, своєю працею здобуту власність; ту власність, яка становить основу всякої особистої свободи, діяльності й самостій­ності. Своєю працею здобута, надбана, зароблена власність? Чи говорите ви про дрібно- міщанську, дрібноселянську власність, яка передувала власності буржуазній? Нам нема чого її знищувати, розвиток промисловості знищив її і щодня її знищує. Чи, може, ви говорите про сучасну буржуазну приватну власність?»

Але ж, як показав розвиток подій в Російській імперії після 1917 року, «закиди» були цілком слушні. Саме комуністична ідеологія вимагала побудувати ззовні справедливе і гуманне суспільство, яке насправді суперечило природі людини. Саме за підтримки цієї ідеології та заради зміцнення безмежної влади радянської держави над громадянами ін­дивідуальне право на власність було знищене.

Як зазначив Фрідрих Хайєк:

«Система приватної власності — найважливіша гарантія свободи не тільки для влас­ників, але і для тих, у кого немає ніякої власності. Тільки завдяки тому, що контроль над засобами виробництва розподілений між безліччю незалежних один від одного людей, ніх­то не має над нами абсолютної влади, і ми самі можемо вирішувати, чим ми будемо зай­матися. Якщо ж всі засоби виробництва опиняться в одних руках, то їх власник — будь то номінальне «суспільство» або диктатор — отримає над нами необмежену владу».

Хоча царську Росію неможна було назвати країною ліберальною чи демократичною, але, як визнавав Річард Пайпс, в Росії:

«Наявність приватного капіталу і приватних підприємств зводило нанівець поліцейські заходи, направлені на те, щоб позбавити «неблагонадійні елементи» засобів до існуван­ня.

(Pipes R., Russia Under the Old Regime, 1974, російський переклад: Пайпс P., Росія за старого режиму. Кембридж, Масс., 1980, С. 421-422).

«Приватна власність є життєвою потребою душі. Душа одинока і неприкаяна, якщо її не оточують предмети, які для неї нібито продовження її самої. Там, де почуття власності не співпадає зі власністю юридичною, весь час присутня загроза болісного відторгнення.»

(Сімона Вейль. «Лист до клірика»)

«Червоногвардійська атака на капітал» почалася наприкінці 1917 року з націоналі­зації промисловості, банків і транспорту. Оскільки ніякого відшкодування власникам не відбувалось, точніше було б назвати це конфіскацією, а ще точніше — революційним гра­бунком. Комуністи використовували вираз «експроприяція експропріаторів», називаючи у пропаганді всіх крупних власників експропріаторами та експлуататорами. Це був лише початок періоду так званого «воєнного комунізму».

Знищення ринкових відносин, яке становило центральний пункт комуністичної до­ктрини, вимагало цілковитої ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Тоб­то йшлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників, які використовували в основному родинну працю й обходилися без постійно­го використання найманої робочої сили. Десятки мільйонів таких власників (селян, кус­тарів, ремісників, дрібних торговців) більшовики називали «дрібною буржуазією». У при­йнятій навесні 1919 року партійній програмі йшлося не про ефективність виробництва, а про перетворення селян на таких же працівників одержавлених підприємств, якими були промислові робітники. Тому під час перерозподілу землі влада прагнула якнайбіль­ше земель поміщицьких маєтків перетворити в радгоспи, комуни, артілі тощо, а не дати землю селянам.

У тому ж 1917-му Рада народних комісарів прийняла постанову, згідно з якою всі сільсько-господарчі машини та знаряддя оголошуються в монопольному розпоряджен­ні держави.

А вже у червні 1918 року у державну власність переходять всі великі та середні під­приємства. У листопаді 1920 р. пройшла конфіскація дрібних підприємств.

Декретами від 25 липня та 3 жовтня 1918 року володіння дорогоцінними металами і іноземною валютою було заборонено під загрозою найжорстокіших покарань; ці цін­ності підлягали здачі в установи Народного банку. Почалася кампанія з відбору золота у населення. Золото вибивали силою, причому в самому прямому сенсі слова.

У травні 1918 р. розпочато наступ на селян. Були прийняті декрети «Про надання На­родному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень у боротьбі з сільською буржуазією, що вкриває хлібні запаси і спекулює ними» та «Про реорганізацію Народно­го комісаріату продовольства і місцевих продовольчих органів». В умовах голоду, що на­сувався, в країні була встановлена продовольча диктатура: вводилася монополія на тор­гівлю хлібом і тверді ціни. Після прийняття декрету про хлібну монополію (13 травня 1918 р.) торгівля фактично була заборонена.

Для вилучення продовольства у селянства стали формуватися продовольчі загони. Продзагони діяли за принципом, сформульованим наркомом продовольства: «якщо не можна взяти хліб у сільської буржуазії звичайними засобами, то треба взяти його силою».

Наприкінці 1918 року за безпосередньої участі В. Леніна було підготовлено декрет «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землероб­ства». Його основний зміст визначався однією фразою: «На всі види одноосібного земле­користування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі».

З 1919 по 1921 рік діяв такий елемент політики «воєнного комунізму як продрозклад- ка (продовольча розкладка, «продрозверстка») — обов’язкова здача державі за твердими цінами (фактично безоплатно) всіх «надлишків» (понад встановлені державою норми на особисті та господарські потреби).

Як приклад можна навести судьбу однієї родини із середнім статком. У 1919 році ба­гатодітний селянин з села під Харковом мав три корови і двоє коней. Продовольчий за­гін відібрав у цього селянина і корів, і коней. Відповідно, він не міг зорати свій шматок землі, не міг посіяти зерно. Йому нічим було годувати своїх 14 дітей. Дорослі діти, юнаки і підлітки змушені були перебратися до Харкова, де їм ніде було жити. Вони жебракували, жили просто неба. Троє з них потім все ж таки знайшли собі роботу і допомагали ще двом своїм братам, але двоє з тих, хто залишився в селі, померли від голоду і хвороб. Загинули і троє малих, що залишилися з батьками, які голодували. Нічого окрім картоплі ця родина не бачила впродовж двох років — протягом 1919-1920 років.

Потім батька звинуватили у спротиву радянській владі і вислали до Сибіру, де він пра­цював на шахті. Так велика родина була розсіяна по країні.

І це не винятковий випадок. Так було з великою кількістю селянських сімей.

Розкладка не була податком, бо не прив’язувалася до обсягу продукції в певному від­соткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

Спочатку продрозверстки поширювалася на хліб і фуражне зерно. У заготівельну кампанію 1919-1920 рр. вони охопила також картоплю, м’ясо, а до кінця 1920 р. — майже всі сільськогосподарські продукти: продовольчі товари та всі види сировини тваринного і рослинного походження.

У другій половині 1920 року стала наявною небезпека колапсу виробництва внаслі­док величезного недосіву Недосів став безпосереднім результатом продрозкладки.

Щоб попередити таку небезпеку, В. Ленін вносить на VIII Всеросійський з’їзд Рад зако­нопроект «Про заходи щодо зміцнення й розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава тепер бажала до­повнити розкладку селянської продукції розкладкою засіву землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів.

З’їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920 року. Державними «уроками», які мали бути доведені до кожного двору, селяни поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва 19 лютого 1861 року.

Політика воєнного комунізму зламала сільське господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів хар­чування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став го­лод 1921-1922 років, що забрав життя мільйонів людей на Україні та у Поволжі.

Вже у березні 1921 року, після перемоги більшовиків у громадянській війні, Ленін був змушений визнати економічну недієвість воєнного комунізму і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кри­зи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.

Це був тимчасовий відступ у війні проти власників-селян, який відразу відгукнувся ростом продовольчого виробництва та полегшенням життя селян. Але не це було ціллю радянського керівництва.

Досягнувши необмеженої влади, Сталін у 1928 році розпочав нову війну «на знищен­ня» незалежних власників-селян під привидом «загострення класової боротьби», необ­хідності колективізації сільського господарства та індустріалізації країни.

Політика колективізації проводилася за двома основними напрямками: об’єднання одноосібних господарств у колгоспи і розкуркулення. Основною формою об’єднання од­ноосібних господарств були визнані колгоспи, в яких усуспільнювалась земля, велика ху­доба, інвентар.

Розкуркулюванням назвали насильницьке позбавлення заможних селян («куркулів») землі, усіх засобів виробництва, громадянських прав і подальше виселення їх у віддалені райони країни, а в багатьох випадках — розстріл та виселення всієї родини. Таким чином, держава знищувала основну соціальну групу сільського населення (це мало назву «лікві­дація куркулів як класу»). Потрапити в списки куркулів міг будь-який селянин. Масштаби опору колективізації були настільки великі, що захопили далеко не лише куркулів, а й ба­гатьох «середняків» (тобто сільських власників), які опиралися колективізації.

Розкуркулення здійснювалося терористичними методами. Ізольовані один від од­ного, селяни-власники не могли протистояти державному апарату і своїм односельцям з числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли незаможні від­мовлялися виконувати нав’язану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективі­зації — їх зараховували до «підкуркульників, після чого репресували як «куркулів».

Наведу приклад ще однієї родини. У 1929 році загони міліції та активістів забрали у них майно, землю та оселю. Але чоловікам з цієї родини вдалося сховати коней. Вони знайшли в лісі галявину, вирили землянки і почали жити і годувати себе в таких умовах.

Але через деякий час до них приїхали ті ж самі активісти з міліцією і наказали їм по­кинути землянки. Чоловіки з цієї родини почали чинити опір. Тоді ті, хто займався «роз­куркулюванням», почали заливати землянки водою, Батько і дорослі сини вийшли із зем­лянок з вилами, а батько ще й з рушницею. Загін розстріляв їх на місті. А 14-річну доньку розстріляного відправили до табору, сказавши, що їй вже 16 років. Вона довго перебувала в таборах і на засланні. І тільки в кінці 80-х років і вона, і її родина були реабілітовані.

На левову пайку колгоспної продукції претендувала держава. Сталін називав постав­ки державі «першою заповіддю колгоспника». Розподіл виробленої продукції серед кол­госпників мав здійснюватися після виконання державних зобов’язань, якщо щось зали­шалося.

Скасована у 1921 р. продрозкладка тепер відродилася у новій формі. Стягування про- дрозкладки з колгоспів виявилося набагато зручнішою справою. У 1930-1931 рр. постав­ки колгоспної продукції державою перебували на рекордно високому рівні, але тільки че­рез те, що колгоспникам держава майже нічого не залишала. Проте ніхто з колгоспників не хотів працювати безкоштовно. Абсолютна матеріальна незацікавленість у своїй пра­ці спричиняла колосальні втрати продукції. Селяни не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала влас­ністю колективу. З колгоспників формувався стан новітніх кріпаків, пожиттєво прикріп­лених до соціально-економічних резервацій — сільськогосподарських артілей з воєнізо­ваною структурою виробничої діяльності.

Згідно з постановою ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. колективізація у Поволжі та на Пів­нічному Кавказі повинна була завершитися протягом одного року; на Україні, в чорнозем­них областях Росії, в Казахстані — протягом двох років; в інших районах — протягом трьох років. Коливання, сумніви, душевні метання селян-одноосібників, в масі своїй прив’язаних до власного господарства, до землі, до худоби долалися просто — силою. Каральні орга­ни за найменші висловлення спротиву позбавляли виборчих прав, конфісковували май­но, залякували, саджали під арешт. Земля, майно, грошові накопичення куркулів підляга­ли конфіскації. Для кожного регіону були встановлені тверді завдання розкуркулювання, які перевищували реальну чисельність заможного селянства. Але ж «...самого обідраного наймита цілком можна зарахувати у підкуркульників», — свідчить А. І. Солженіцин. За да­ними істориків, заможних господарств напередодні колективізації було близько 3%; роз- куркуленню підлягали в деяких районах до 10 — 15% одноосібних господарств. Арешти, розстріли, переселення у віддалені райони — весь набір репресивних засобів був вико­ристаний при проведенні розкуркулювання.

Селян судили ніби як кримінальних злочинців за невиконання обсягів хлібозаготі­вель, плани яких з кожним роком неухильно збільшувалися.

Хлібозаготівлі 1931 року прирекли селян на голодування. До літа 1932 р. українське село після напівголодної зими виявилося ослабленим і знесиленим. На ще не визрівших полях з'явилися «перукарі» — селяни, які зрізали ножицями колоски. Коли почалось зби­рання врожаю, з'явилися «несуни», які несли зерно в кишенях і за пазухою.

У серпні 1932 р. було прийнято постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», відомий в на­роді як «закон про п'ять колосків» — один із найжорстокіших прикладів «соціалістичної законності». Постанова проголосила, що суспільна власність є основою Радянського ладу, що вона священна і недоторканна, а люди, які роблять замах на суспільну власність, по­винні розглядатися як вороги народу (слова про святенність та недоторканність суспіль­ної власності та про ворогів народу увійшли до Конституції СРСР 1936 року). Відповід­но до цієї страшної постанови, «розкрадання» колгоспного майна каралося розстрілом, а за пом'якшуючих обставин — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Насильницька, масова і суцільна колективізація селянських господарств призвела до жахливих наслідків і, в першу чергу, до різкого спаду сільськогосподарського виробниц­тва, в тому числі і хліба. Понівечені селянські господарства, сотні тисяч депортованих, мільйони загублених селян.

Згадаємо ще раз з основоположного «Маніфесту»:

«Нам, комуністам, закидали, ніби ми хочемо знищити особисто надбану, своєю працею здобуту власність; ту власність, яка становить основу всякої особистої свободи, діяль­ності й самостійності. Своєю працею здобута, надбана, зароблена власність? Чи говори­те ви про дрібноміщанську, дрібноселянську власність?.. Нам нема чого її знищувати...»

Оскільки сталінський режим під брехливим приводом «загострення класової бороть­би» не лише грабував, а й вбивав — і чим далі, тим більше — безвинних людей, право на власність вже відходить на другий план, поступаючись основоположному праву на життя. Кілька мільйонів українських селян було вбито голодом.

Тут треба подивитися спогади одного із свідків Голодомору, зоотехніка з Полтави. Полтавська область була однією з найбільш постраждалих областей від розкуркулюван- ня і хлібозаготівель, бо це сільськогосподарський район.

У своїх спогадах зоотехнік, який працював у Полтаві головним зоотехніком декількох районів, пише, що у селян тотально відбирали зерно, інші продукти харчування, всі сіль­ськогосподарські продукти, внаслідок чого люди масово помирали від голоду.

Потерпала від голоду і Опошня, село, в якому народні умільці виробляли прекрасну ке­раміку. Опошнянська кераміка і по сьогодні є одним з найяскравіших видів народної твор­чості. Підсвідомо, як він згадував, зоотехнік запропонував селянам записатися в члени ар­тілі з виготовлення керамічної продукції. Тоді вони автоматично ставали робітниками, а не селянами. Опошнянці дослухалися до поради зоотехніка і масово записалися в члени артілі, записали туди навіть мешканців ближніх сіл. І от під час хлібозаготівель тільки з членів артілі не забирали зерно, продукти харчування. З цього зоотехнік зробив висновок, що хлі­бозаготівлі були цілеспрямованою акцією проти селянства, яке опиралося колективізації.

Особливо селянство опиралося колективізації в Україні, де культура і масштаби сіль­ськогосподарського виробництва були чи не найвищими в СРСР.

Отже, Сталін свідомо йшов на вбивство мільйонів людей аби тільки зламати спротив українського села.

Ще зоотехнік згадував, як у наркоматі сільського господарства дізналися, що одне з сіл не вимирає, люди живуть і працюють, незважаючи на хлібозаготівлі. До цього села направили комісію з нарядом військовослужбовців. вони обшукали село і знайшли у лісі пасику. Люди з села живилися медом. Голова комісії звернувся до зоотехніка, який був членом цієї комісії, і наказав пасику реквізувати.

Зоотехнік почав переконувати не робити цього, бо бджоли прив’язані до своїх вули­ків, і в місті їм робити нема чого. Крім того, переконував він, мед не можна їсти у великій кількості. Голова комісії посміявся і випив сам банку меду. Ввечері йому стало зле і зоо­технік сказав, що це від меду. Так воно і було, бо він з’їв його надто багато. Голова комісії переконався, що мед — це не звичайний продукт, і вони не реквізували пасику.

Але зоотехніка вразило те, що владу непокоїло не те, що люди в селах масово вимира­ють, а навпаки те, що є село, в якому це не відбувається.

І він ще раз переконався в тому, що селян виморюють голодом навмисно.

За спогадами мешканців селища Руська Лозова біля Харкова, люди з сіл намагалися втекти від неминучої смерті. Вони бігли до Харкова, причому до Харкова намагалися по­трапити не тільки люди з передмістя, а й з віддалених сіл, навіть з інших областей. Харків був тоді столицею України, і в місті було краще з продуктами, ніж в інших містах і селах УРСР.

В Руській Лозовій був дуже великий яр. І от ночами з Харкова звозили трупи померлих від голоду на вулицях міста і кидали в цей яр. Інколи серед мертвих опинялися і живі — ті, хто втратив свідомість або знесилився. Їх разом з мертвими кидали в цей яр. Трапляло­ся, що люди вибиралися з того яру і стукали у хати мешканців села — просили дати води і їжі.

Жінка все життя живе під враженням цих страшних років, коли радянська влада на­очно доводила, що людське життя не має ніякої цінності.

В своїх спогадах мешканка Руської Лозової згадує, що її батьки працювали у Харкові на заводі і в них не забирали продукти харчування і овочі, тому, хоча їм й було дуже важко без хліба, але вони виживали за рахунок того, що вирощували на городі. Хліб батьки в мі­зерній кількості отримували на заводі по картках.

Але в Руській Лозовій був колгосп, і жінка згадує, що в усіх колгоспників відбирали і посівне зерно, і продукти харчування. А якщо у когось не було чого віддати, їхні хати просто руйнували і люди залишалися без житла.

І це є свідченням того, що держава боролася саме з потенціальними власниками — з селянами. І саме їх послідовно і свідомо виморювали голодом.

Фашисти дбали про недоторканність приватної власності і намагались прихилити ве­ликих промисловців до своєї справи, натомість комуністи скасували більшість різновидів приватної власності. Вони націоналізували промисловість, колективізували сільське гос­подарство, запровадили централізоване командне планування. Саме ці заходи дають під­стави вважати комунізм за найвищу форму тоталітаризму.