Масові депортації цивільного населення за класовою або етнічною ознакою

Світлана Філонова

Наприкінці 60-х років минулого сторіччя, коли ера брежнєвського опофігізма ще не настала, але повоєнне розчарування вже приносило свої плоди, стримуючи ескалацію патріотичного ентузіазму, найзадушевніший голос радянської естради, голос Марка Бер­неса, улесливо запитав: «З чого починається батьківщина?»

Взагалі-то це не питання.

Але саме тут, у взаєминах з малою батьківщиною і виникли проблеми, судячи з тієї непевності, з якої в пісні пропонувалися варіанти відповідей на поставлене питання; по тій розгубленості, з якою ліричний герой нервово смикав обривки первинних ниток, сил­куючись пригадати, з чим, власне вони його пов’язували. З тієї самої берізки, що у полі? З будьонівки, що півстоліття пролежала в шафі непоміченою? А може?.. А може?.. Ні, не пригадати. Надто для багатьох радянських людей батьківщина починалася зі стуку ва­гонних коліс, отже, із забуття.

Щорічно в СРСР близько 20 мільйонів людей змінювали місце проживання. «Серед- ньостатистична» людина переселялася протягом життя шість разів. До моменту розпа­ду СРСР, тобто до початку 90-х, три чверті людей у віці 30 років жили не там, де наро­дилися.

Величезні маси людей з піснями і плачем, з відчаєм і надією йшли, їхали, пливли. Зустрічалися один з одним, розходилися в різні боки, і знову сходилися. Часом здава­лося, що все це не має ніякого сенсу, що бурхливі людські потоки рухаються без усякої мети, просто тому, що заведений якийсь диявольський механізм, який не дозволяє зу­пинитися.

Інфернальний Perpetuum Mobile був запущений довоєнними примусовими депор­таціями, безпрецедентними за своїми масштабами.

* * *

Красивим іноземним словом «депортація» пізніші фахівці, взагалі-то, назвуть старе, добре знайоме всім жителям Російської імперії заслання — найпоширеніший вид кримі­нального покарання та політичних репресій. Законодавчо воно було оформлене напри­кінці XVI століття, але фактично «за височайшим повелінням», таємним або явним, не­угодних засилали і висилали геть з очей споконвіку

Радянська влада давніх традицій порушувати не стала і практично відразу, навіть не встигнувши, як слід, утвердитися в окремо взятій нещасній країні, почала висилати. Вже 1918 р. Наркомзем видав циркуляр за № 13, що пояснює, як правильно виселяти колиш­ніх поміщиків. У 1918-1921 рр. поодинці, сім'ями і цілими станицями висилали козаків.

Це були каральні акції в чистому вигляді, і тут ніяких прихованих сенсів шукати не треба. Кара вона і є кара, що за царя, що за більшовиків.

Але ось 29 вересня 1922 р. в свій перший рейс відправився «Філософський пароплав», Назва є збірною, що означає не плавзасіб як такий, а репресивну акцію, коли на борту двох німецьких пасажирських суден Oberburgermeister Haken (29-30 вересня) і Preussen (16­17 листопада) з Петрограда в Штеттін було вислано понад 160 вчених, педагогів, письмен­ників, — одним словом тих, кого прийнято називати інтелігентами. В той же приблизно час такі ж пароплави відходили від причалів Одеси і Севастополя, а з Москви поїзди відво­зили вигнанців до Латвії і Німеччини.

Ця каральна акція вже не була схожа на царські висилання. Вона взагалі ні на що не була схожа, її донині називають безпрецедентною у світовій практиці.

Перше принципове нововведення полягало в тому, що ніхто з пасажирів «Філософсь­кого пароплаву» (або пароплавів) ні в чому, тобто абсолютно ні в чому, перед радянською владою не завинив. Каральна акція здійснювалася за логікою царя Ірода: треба переби­ти всіх Віфлеємських немовлят, оскільки надійшов сигнал, що серед них може бути один, який по досягненню повноліття стане опозиціонером.

«.У разі нових військових ускладнень... всі ці непримиренні та невиправні елементи ви­являться військово-політичною агентурою ворога. І ми будемо зобов'язані розстрілю­вати їх за законами війни. Ось чому ми воліємо на даний момент, в розмірений період, вислати їх заздалегідь. І я висловлюю надію, що ви не відмовитеся визнати нашу дале­коглядну гуманність.» (Л. Троцький).

Далекоглядна гуманність спонукала Фелікса Дзержинського в червні 1922 р. виступи­ти з ініціативою створення спеціальної комісії, про завдання якої Ленін у листі до Сталіна писав так:

«Комісія. повинна надати списки, і треба б було кілька сот подібних панів вислати за кордон безжально. Очистити Росію надовго. Усіх їх — геть з Росії. Заарештувати кіль­ка сот і без оголошення мотивів — виїжджайте, панове!»

Списків було складено три: московський, петроградський і український.

У ніч проти 17 серпня одночасно в Москві, Петрограді, Казані та інших великих містах були заарештовані ті, хто в цих списках значився (в Україні чомусь запізнилися і провели цю операцію в ніч проти 18 серпня). Кожен повинен був надати наступну підписку:

«Дана сія мною, громадянином. Державному Політичному Управлінню у тому, що зобов'язуюсь не повертатися на територію РРФСР без дозволу органів радянської вла­ди. Стаття 71 Кримінального кодексу РРФСР, згідно з якою мене може бути покарано за самовільне повернення в межі РРФСР вищою мірою покарання, мені оголошена, в чому й підписуюся»

Один з пасажирів «Філософського пароплаву», М.

Це ще одна характерна риса радянських довоєнних депортацій — відсутність чіткої класифікації і, як наслідок, неможливість зрозуміти, коли міграція була добровільною, коли вимушеною і коли примусовою. А були ще «нерепресивні примусові міграції» і що це таке, зрозуміло тільки тим, хто цей термін вигадав. Чи комсомолець на великих будів­ництвах є добровольцем, чи доставили туди під конвоєм, розібратися неможливо ані тоді, ані тепер. Дотепер немає і швидше за все, ніколи не буде єдиної думки щодо того, скільки людей в першій половині 20-х залишили Росію, тому що все життя мріяли жити в Парижі, і скількох попросту видворили з країни.

Але історик А. В. Флоровський, фізіолог Б. П.Бабкін; філософи П. А. Сорокин і Ф. А. Сте- пун, Н. А. Бердяєв, С. Л. Франк, С. Е. Трубецькой, Н. О. Лоський, Л. П. Карсавін, І. І. Лапшин та багато інших вчених зі світовим ім'ям, які були включені до згаданих вище списків, за­лишали Росію не по своїй волі. І залишили назавжди.

Відбувалося те, чого не тільки раніше не було, але і за всіма відомими законами при­роди не могло бути — влада добровільно, без допомоги злих іноземних загарбників, зни­щувала інтелектуальний потенціал країни; власними руками руйнувала основи її розвит­ку і процвітання.

Але відтепер так і буде — все найцінніше, найкраще у всіх царинах людської діяль­ності і у всіх соціальних прошарках буде знищуватися послідовно і методично, так, як якщо б радянська влада саме в цьому бачила сенс свого існування.

27 листопада 1929 року Сталін оголосив про перехід до «повної ліквідації куркульс­тва як класу». Іншими словами — до неминучої деградації селянства. На мою думку, не­має потреби нагадувати, що відбувається з соціумом після загибелі еліти, і переконувати когось, що куркульство — це еліта селянства. Але на одну обставину дозволю собі звер­нути увагу.

Тих дореволюційних «кровопивців-куркулів», які пили батрацьку кров замість само­гону, до 30-го року практично не залишилося. Хтось склав голову в громадянську, хтось перекваліфікувався в управдоми, когось колесо історії просто перетворило в бідняка. «Куркулі» початку 30-х рр. — це щиро, всією душею віддані радянській владі, від якої вони в 18-му отримали землю і нові можливості, розумні, підприємливі, талановиті селяни, які зуміли за 12 років створити процвітаючі господарства. Були серед них таланти настіль­ки яскраві, що це межувало з дивом. У сибірському засланні, в умовах, які жодним чином тому не сприяли, вони починали з нуля, з нори в чистому полі, і за короткий термін знову створювали міцні господарства.

І їх знову розкуркулювали.

Таких випадків, звичайно, було небагато. І не тільки тому, що неабиякі здібності — взагалі явище нечасте. Колишні «куркулі» в засланні працювали у важкій і гірничодобув­ній промисловості, на лісоповалі, на великих будовах, — одним словом, займалися чим завгодно, але тільки не тим, задля чого були створені, і що вміли робити як ніхто інший. Тільки третина засланців була зайнята в сільському господарстві, та й то невідомо, чи були серед них справжні куркулі.

Те, що серед розкуркулених була значна кількість середняків, ні для кого секретом не було. Чітких критеріїв — кого вважати куркулем — не існувало, а розкуркулення з по­дальшою депортацією було потужним аргументом на користь колективізації.

Голова ГПУ України В. А. Балицький в лютому 1930 р. писав Орджонікідзе: «...На пунк­тах завантаження розкуркулених у 1919-1920 рр., які підлягали засланню, нам довелося спостерігати іноді абсолютно роздягнених осіб, що їдуть без всякого продовольства і предметів першої ужитку і які мають бути висланими за ознакою старого, дореволю­ційного достатку.

А на засіданні Вологодської окружної контрольної комісії ВКП (б) Морозов прямо вказу­вав: «перегибів щодо середняка боятися нема чого, оскільки інші середняки скоріше підуть до колгоспу і боятимуться виходити з колгоспів». Внаслідок цього в Кубено-Озерському районі зі 140 розкуркулених господарств понад половина (80 господарств) виявилися се­редняцькими. Те ж саме спостерігалося і в інших районах округу. У Сухонському районі, наприклад, в результаті розкуркулення не тільки заможних, але і середняцьких госпо­дарств відсоток колективізації за один тиждень піднявся з б до 87 (...) У Криму (...) вирі­шили з 95 тис. селянських господарств розкуркулити 8 тис. (...). Заарештованими у них захаращується все, в тому числі і курортні місця. На відмову ОДПУ займатися виселен­ням з Криму, оскільки існують райони першої черги (зернові), кримчани відповідають: «тодіу нас зірветься досягнуте в колективізації».^[259]

Масові депортації селян планувалося розпочати в лютому 1930 р.

Спеціальна комісія Політбюро під головуванням Молотова всіх куркулів розділила на три категорії. До першої відносилися «ті, хто брав участь у контрреволюційній діяль­ності», так званий «контрреволюційний актив»: їх піддавали ув’язненню без суду до кон­цтаборів і навіть розстрілювали. Куркулів другої категорії висилали у віддалені північні області. Це були люди, які «не виявили себе як контрреволюціонери, але все ж таки є на- дексплуататорами, які схильні допомагати контрреволюції». Іншими словами, ті, хто не вчинив нічого поганого, але у кого було що конфісковувати. Нарешті, кулаки третьої кате­горії, «в принципі лояльні до режиму», могли залишитися в межах свого рідного району, зрозуміло, розлучившись попередньо з левовою часткою майна. Їх виселяли в невеликі селища на землі, що знаходились за межами колгоспних угідь.

Для керівництва виселенням при крайових окружних виконкомах створювались спе­ціальні комісії — трійки (з 11 березня 1931 загальний контроль був покладений на спе­ціальну комісію Політбюро у складі: заст. голови РНК СРСР А. А. Андрєєва (голова), сек­ретаря ЦК ВКП (б) П. П. Постишева і заст. голови ОДПУ Г. Г. Ягоди). До депортації було намічено 245 000 господарств. Вже в січні на місця були розіслані директиви, в яких міс­тився досить докладний сценарій майбутньої трагедії.

Здійснювати виселення, тобто вриватися в будинки, гасити можливий опір чоловіків, стягати з печі стариків і малих дітей і доставляти вчорашніх сусідів до збірних пунктів по­винні були партійно-комсомольські, радянські та наймитсько-бідняцькі активісти. В ук­раїнські села на допомогу їм вже восени 1929 р. було доправлено понад 15 тисяч робочих з великих промислових міст (зовсім не обов’язково українських), а на початку 1930 р. — ще 47 тисяч фанатиків, упевнених, що побудова соціалізму дорожче життя, особливо якщо життя не своє.

Збірні пункти створювалися при окружних відділах ОДПУ Тут же діяли обліково-слід­чі групи — формування з непростими завданнями.

«Слідча група проводить перевірку осіб, які підлягають виселенню з метою виявлення «розшукуваних або тих, хто проходять за наявними даними, або представляють особ­ливий інтерес для ОДПУ, яких необхідно піддати більш ретельній слідчій обробці в ОКРО ОДПУ і притягнути в позасудовому порядку за наявними даними».

Обліково-слідча група вербує серед тих, кого виселяють, інформаторів з розрахунку один на 30-50 чоловік дорослого населення, який потім передається начальнику ешелону.

Згідно з інструкцією транспортного відділу ОДПУ, в ешелоні має бути 44 вагони для перевезення людей (по 40 осіб в кожному вагоні), 8 товарних (для вантажу не більше 30 пуд. на сім'ю) та один вагон (класний 4-ї категорії) для команди ОДПУ, що супровод­жує ешелон. На кожен вагон призначається староста та його помічник, які на станціях виходять за окропом і їжею. Їжа має надаватися один раз на дві доби. Двері вагонів по­винні бути щільно закриті і тільки в дорозі відкриваються «на 5-6 вершків для припливу повітря». При підході до станції двері зачиняються наглухо. У разі втечі — стріляти без попередження. Комендант (начальник) ешелону має право обшуку теплушок з метою виявлення «предметів для фізичного опору», алкоголю тощо.^[260]

«Надмірно набиті товарні вагони відвозили нещасних у заслання. Збожеволіла від го­ря, знівечена фізично багатотисячна голодна маса була вивалена на роз'їзді Кодінський Свердловської залізниці. Старі, діти, немовлята, вагітні жінки... 2 місяці нелюдських страждань... У тривалій болісній дорозі поховав Іван двох своїх дітей: грудну Анну і од­норічного Миколу. На одній з чергових зупинок трупи і трупики померлих у телячих ва­гонах просто закопувалися в землю в декількох метрах від рейок. Прізвища вносилися конвоїрами в спеціальні списки, вони дотепер збереглися в обласному архіві УВС».^[261]

За даними відділу спецпереселень ГУЛАГу ВДПУ протягом 1930-1931 рр.. було висе­лено 388 336 сімей, або 1 803 392 осіб. У порівнянні з іншими областями та регіонами Ук­раїна заплатила найвищу (у відсотковому відношенні) ціну. Звідси було відправлено на поселення 67 817 сімей.

Що це було? Висилання? Але ним не було передбачено підневільної праці під нагля­дом каральних органів. Повернення скасованої в 1917 році каторги? Але каторга не мог­ла тривати вічно, проте ні про яке повернення в рідні місця розкуркулених навіть після довгих років вигнання мови не було. До того ж історія не знала випадків, щоб на каторгу відправляли грудних немовлят. А серед засланих селян таких не бракувало, засилали, як відомо цілими родинами, разом з дітьми і немічними стариками. Що стосується примусо­вої міграції — а вже добровільною вона точно не була — то вона вважалася незаконною навіть з точки зору радянського законодавства. Так що ж це було?

А ось тепер саме неймовірне. Ця приголомшлива за своїми масштабами репресивна акція формально такою не вважалася і кваліфікувалася просто як переселення із застосу­ванням низки правових обмежень — спецпереселення.

О, ці чотири магічні літери — «спец» — універсальний евфемізм, за яким може хова­тися і те, чого ворогу не побажаєш, і недоступні простим смертним блага життя (спец- замовлення, спецобслуговування)! Вони як замок на двері в той світ, до якого простому смертному краще не наближатися.

Спецпереселенці (у 1934 р. їх навіщось перейменували в трудпоселенців, в березні 1944 р. вони знову стали спецпереселенцями, а в 1949 — спецпоселенцями), які були поз­бавлені виборчих прав, які не могли самовільно залишити селище навіть на короткий час; не мали права збиратися великими групами без дозволу коменданта, не вважалися позбавленими волі. Офіційно вони не були в'язнями, але якщо їх реальний стан чимось і відрізнявся від положення зека, але явно не в кращий бік.

Ув'язнені знали, що їх неволя колись закінчиться, і навіть знали, коли. Хоча б теоре­тично у них були якісь юридичні права — куці, до того ж такі, що щодня зневажаються табірною адміністрацією, але були. Права та юридичний статус спецпереселенців жод­ним рядком в радянському законодавстві прописані не були. Відомчі інструкції визнача­ли лише режим утримання розкуркулених. На краще майбутнє, нехай навіть віддалене, спецпереселенці розраховувати не могли — для них не існував термін покарання, вони переселялися навічно.

І нарешті, ув'язнений погано-бідно мав стабільний пайок, одяг і житло, спецпереселе- нець на це розраховувати не міг.

З 4-го кілометра куркулів перекинули в Мартюш. Розкуркулених везли 60 вагонів. Нас, Манакіних, привезли 19 травня 1931 року. У липнімартюшовцам наказали рити землян­ки: пахло осінню. І з'явилися, як у казці, 156 землянок.

Землянка — це нора, вид спецархітектури, досі не відомий хліборобам, які до виселення жили в будинках, хатинах, хатах. Нора — це яма (6?3 м), покрита тином, який заси­пали землею (це стеля). Були отвори для вікон і дверей. Скатом. Стіни забрані тином, щоб не обсипалася земля. До дверей вели 5-6 сходинок. Вхід без навісу. Підлога земляна. У норі — суцільні нари з фанерними або ганчірковими перегородками — відсіки для окре­мих сімей. У глибоких землянках нари в три яруси. На верхньому ярусі — діти куркулів, роздягнені і роззуті, прозорі від голоду, сині від холоду. Деякі з них всю зиму не спускалися згори: суцільно нари і народ, маковому зерняткові ніде впасти.

На тіло спецпереселенців за табірними нормами доводилося метр-два (квадратних), на душу — вічне рабство. У кожній землянці по 4-12 родин.

Такі ж землянки будували і в інших спецпоселеннях району. У землянках спецпереселенці зустріли дві зими. В холоді, голоді, бруду, за відсутності світла люди мерли як мухи. Потім почали будувати бараки.^[262]

«Меморіал», виконавши титанічну роботу, зібрав безліч таких спогадів. Переглянувши їх, просто, без претензії на науковість, кожен може переконатися: Манакіни нічого не при­думали і не перебільшили. Приблизно така ж картина була в більшості спецпоселень.

«На грунті недоїдання серед спецпереселенців і особливо їх дітей лютує цинга, черевний і висипний тиф, приймаючи форми епідемічного характеру з масовою смертністю. В од­ному тільки Гаінському ліспромгоспі за квітень місяць вибуло 175 осіб і є хворий на цингу і опухлих від голоду 285 чоловік, — повідомив уряду на початку 1933 р. заступник нар­кома лісової промисловості. — Повсюдно в ЛПХах Північкраю і Уралу відзначені випад­ки вживання в їжу різних неїстівних сурогатів, а також поїдання кішок, собак і трупів полеглих тварин. На грунті голоду різко збільшилася захворюваність і смертність се­ред с/переселенців. По Чердинському району від голоду захворіло до 50% с/переселенців... На грунті голоду мала місце низка самогубств, збільшилася злочинність. Голодні с/пе- реселенці крадуть хліб і худобу у навколишнього населення, зокрема, у колгоспників.

Внаслідок недостатнього постачання різко знизилася продуктивність праці, норми ви­робітку впали в окремих ЛПХах до 25%.^[263]

У цій ситуації спецпереселенці повинні були ще й утримувати досить розгалужений апарат власних наглядачів. Адміністративне управління здійснювалося районними та се­лищними комендатурами, які підпорядковувалися відділам місць ув’язнення (ВМУ) і тру­дових поселень УНКВС, а в центрі — ГУЛАГу НКВС СРСР. На їх потреби з заробітної плати поселенців відраховували до серпня 1931 р. 25 відсотків, потім 15 відсотків і після лютого 1932 р. — 5 відсотків.

30 серпня 1931 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило: «виселення куркульських гос­подарств із районів суцільної колективізації в масовому порядку припинити». Однак вже 8 травня 1933 р. ЦК ВКП (б) і РНК СРСР у секретній директиві визнали можливим висе­лення «у відношенні тільки тих господарств, глави яких ведуть активну боротьбу проти колгоспів і відмовляються від сівби і заготовок».

Отже, депортації тривали. У 1934 р. було виселено 111 459 чоловік; у 1935 р. — 117 270 осіб і в 1936 р. — 77 182 людини. Таким чином, за 4 роки (1933-1936) було висе­лено близько 500 тис. чоловік. Всього ж з початку суцільної колективізації і до початку Великої Вітчизняної війни було вислано майже 4 млн. чоловік.

* * *

Між міжконтинентальним «переселенням» негрів-рабів з Африки в Америку і угоном остарбайтерів до Третього Рейху, між сталінським розкуркулюванням і кампанією «Обличчям до села» в маоїстському Китаї чимало спільного, — зауважив один з найві- доміших дослідників історії депортацій Павло Полян. — За століття рушійні мотиви застосування примусових міграцій принципових змін не зазнали: за ними стоїть те чи інше поєднання політичних і прагматичних чинників.

Якщо говорити про сталінські примусові міграції то тут фахівці нарахували два праг­матичних фактори.

Перший — це «наївна віра більшовиків, як писав все той же Павло Полян, — в раціо­нальну можливість» виправити «(...) невідповідність, що історично склалася між природ­ними й демографічними ресурсами такої велетенської країни, як Росія-СРСР».

Іншими словами, нездоланний більшовицький інстинкт відняти у тих, у кого багато, і розділити між усіма порівну, будь то люди, чи землі. Саме так довгий час пояснювали за­вдання і зміст довоєнних міграцій. Вивозили, мовляв, звідти, де народу було стільки, що на всіх не вистачало ані землі, ані води, ані сонця, і переселяли в землі, де людей було по- менше, зате всього іншого вдосталь. Багато хто повірив.

Але якщо так, то навіщо привозити нових людей туди, звідки щойно вивезли «зай­вих»? Адже тільки в період з 1933 по 1937 рр. в покинуті «куркулями» регіони було від­правлено 77 304 сімей (347 866 чол.). Примітно, що 63,6% новоселів переселилося не аби­куди, а в Україну, з якої було вислано куркулів стільки, скільки не засилали з жодної іншої республіки, краю або області — 67 817 сімей!

Мало це назву компенсаційна міграція і керувала нею спеціальна комісія Політбюро і Переселенський відділ НКВС.

Можна, звичайно, припустити, що кращі родючі землі в Україні, на Кубані, в централь­них чорноземних областях і в Поволжі, звільняючи від «куркулів», роздавали в нагороду особливо заслуженим членам партії і колишнім червоноармійцям.

Але переселенці найчастіше щастя свого не розуміли. Пояснювати, як же їм насправді пощастило, доводилося, погрожуючи виключенням з партії, а то й просто наганом.

Траплялося, прямо з військових частин, нічого не пояснюючи, щасливців завантажу­вали у вагони і вже потім, в дорозі оголошували: веземо вас, дорогі товариші на Кубань, до безмежного благоденства, а поки підпишіть підписку про невиїзд з Кубані, якщо хо­чете доїхати до неї живими. Хотіли, зрозуміло, багато хто. Але, доїхавши, тут же почина­ли будувати плани виходу з землі обітованої — будь-якою ціною, будь-яким способом, не офіційно, так тишком, не миттям, так катанням. Приблизно кожному третьому це вдавалося.

У партійних звітах це називалося обратнічеством. Ну не втечею ж називати зникнен­ня ощасливлених добровольців!

Другий прагматичний фактор безперервних депортацій — це можливість мати де­шеву, практично безкоштовну робочу силу, яку до того ж можна перекинути в будь-яку точку СРСР.

Ще в 1928 р. Н. Янсон, заступник наркома робітничо-селянської інспекції РСФРР, пе­реконував однопартійців енергійніше використовувати працю «кримінально-заарешто- ваних».

11 липня 1929 року РНК СРСР прийняла Постанову про використання праці ув’яз­нених на Півночі, на Уралі, в Сибіру, в Казахстані і на Далекому Сході. Після чого в зазна­чених вище регіонах було створено кілька десятків таборів, і зрозуміло, що вони не пус­тували.

Через рік, 18 серпня 1930 р., було прийнято постанову «Про заходи щодо проведення спецколонізаціі в Північному і Сибірському краях і Уральській області», що наказує «Виз­нати за необхідне при проведенні спецколонізаціі: а) максимально використовувати ро­бочу силу спецпереселенців на лісорозробках, на рибних та інших промислах у віддале­них, гостронужденних в робочій силі районах».

Тов. Янсон до того часу вже став наркомом юстиції РРФСР і продовжував творчо роз­вивати думку про те, що «праця зека ефективна, а трудовіддача часто вища, ніж у вільно­найманих».

Щоб погодитися (або посперечатися) з товаришем Янсоном, ми повинні були б біль­ше знати про золото партії. Адже ніхто не судить про ефективність підневільної праці по рівню життя самих невільників. Їхнє життя ніколи не було солодким, але їх руками були зведені єгипетські піраміди і Римський Пантеон, Александрійський маяк і Дніпро- гес; вони зрошували мляві пустелі, перетворюючи їх на сади, робили ракети, перекривали Єнісей, і навіть в області балету, знаєте...

І це все — чиста правда. Видатні досягнення радянської науки, мистецтва, чудеса по­будови складних об’єктів вручну, за допомогою кирки і лопати заперечити важко. При тому що праці за вільним наймом в СРСР не існувало жодного дня. За великим рахунком слова «вільнонайманий» стосовно до радянського робітника варто було б брати в лапки, так само як і «повноправний», якщо мова йде про радянського громадянина.

Перший радянський КЗпП 1918 р., встановив загальну трудову повинність. У 1922 р. вона офіційно була скасована, і з відкритим забралом, під своїм ім'ям, повернулася потім тільки раз — під час Другої світової війни. Але Конституція 1936 р. (ст 12) проголосила: «Праця в СРСР є обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина за принципом:»хто не працює, той не їсть».

У червні 1956 р. СРСР, не моргнувши оком, ратифікував Конвенцію МОП, взявши на себе зобов'язання «скасувати застосування примусової чи обов'язкової праці в усіх її фор­мах у якомога найкоротший термін», А в травні 1961 р. Президія Верховної Ради РРФСР прийняла указ «Про посилення боротьби з особами (неробами, дармоїдами, паразита­ми), які ухиляються від суспільно-корисної праці та такими, що ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», Він дозволяв висилати «в спеціально відведені місцевості на строк від двох до п'яти років з конфіскацією майна, нажитого нетрудовим шляхом» цих самих нероб і дармоїдів. І дійсно висилали, і досить активно. До середини 1964 року встигли вислати 37 тисяч чоловік. Серед них — майбутнього нобелівського лауреата Йосипа Бродського.

І остання радянська Конституція 1977 суворо нагадувала: «Ухилення від суспільно корисної праці є несумісним з принципами соціалістичного суспільства». Кримінальна відповідальність за дармоїдство була скасована тільки в 1991 р.

Тож чи варто було, як кажуть, город городити, створювати складну систему таборів і спецпоселень, коли дармової робочої сили всюди було навалом? А в поєднанні з введен­ням у 1932 р. паспортним режимом, скасувавши свободу пересування для всіх радянсь­ких громадян, країна і зовсім стала схожа на одне гігантське спецпоселення. Навіть гасло біля входу на підприємства, де трудився перемігший гегемон, над воротами виправно- трудових таборів і на бараках спецпоселень був один і той самий — «Праця в СРСР є спра­вою честі, слави, доблесті і геройства». Ударнічество і соцзмагання також не були преро­гативою тих, кого тов. Янсон назвав вільнонайманими. Цим рухом були охоплені і табори, і спецпоселкі. У колоніях ударники праці та переможці соцзмагань могли розраховува­ти на дострокове звільнення. Спецпереселенці, на жаль, такого права були позбавлені — адже у них не було термінів. Умови праці та побуту у «колишніх» і комсомольців у багать­ох випадках теж були абсолютно однакові.

Колонізація Сибіру і необжитих північних районів здійснювалася не тільки силами чотирьох з половиною мільйонів спецпереселенців та без малого мільйону ув'язнених. Поруч з ними на великих будівництвах працювали добровольці, які приїхали туди за так званим оргнабором. Тільки за перші десять років, з 1930 по 1941 рр., їх було понад 21 мільйон чоловік.

Це дійсно були добровольці. Люди бігли з села — від непередбачуваних двадцаті- п'ятитисячніков, від голоду та інших жахів колективізації. Міста, нехай навіть дуже далекі і навіть ще не побудовані, здавалися порятунком, гарантією виживання.

Ілюзія, яка для багатьох виявилася фатальною. На будівництві Магнітогорська померло від холоду, недоїдання і хвороб 60 тисяч чоловік. На Кузнецькбуді голод був такий, що були зареєстровані випадки людожерства. Начальник будівництва, Сергій Франкфурт, змушений був набратися мужності і доповісти Кремлю, що з постачанням на будівництві справа йде геть погано. Правда, парторг Хітаров з ним не погоджував­ся, запевняючи, що «з продуктами на Кузнецькбуді справа йде краще, ніж у багатьох інших районах».

Боюся, що обидва вони були праві. Саме Кузнецькбуд надихнув Маяковського на на­ступні всім відомі рядки:

По небу тучи бегают, Дождями сумрак сжат, под старою телегою рабочие лежат.

Темно свинцовоночие, и дождик толст, как жгут, сидят в грязи рабочие, сидят, лучину жгут.

Сливеют губы с холода, но губы шепчут в лад: «Через четыре года здесь будет город-сад!»

Свела промозглость корчею — неважный мокр уют, сидят впотьмах рабочие, подмокший хлеб жуют.

Но шепот громче голода — он кроет капель спад: «Через четыре года здесь будет город-сад!»

Отже, головну відмінність комсомольців-добровольців від зека і спецпоселенців знай­дено: про них складали вірші та пісні. І вони повинні були пишатися тим, що ув'язнені та репресовані вважали покаранням і нещастям. Не прикидатися зі страху, а щиро, всією душею дякувати за надану їм честь.

Ось це вже було грандіозне завдання — на біологічних засадах старих, таких що гли­боко зневажаються комуністами (так само як і нацистами, до речі) людців створити нову, радянську людину. Завдання, в рішенні якої депортаціям відводилася особлива роль і яка була не так вже нездійсненна, як здається на перший погляд. Адже якщо такі вірші спри­ймалися не як гнівне звинувачення, а як гімн праці, значить, щось вже відбувалося з ма­совою свідомістю.

Спасибі Чингізу Айтматову! Завдяки «Буранному полустанку» вже нікому не тре­ба пояснювати, що ідеальний раб — на подив невибагливий. нездатний ані до бунту, ані до втечі; готовий виконати будь-який наказ господаря, в тому числі і наказ по­мерти, — це раб, який втратив пам'ять. Мені залишається тільки описати сталінські методи перетворення людей на манкуртів (що, власне, я і роблю практично з перших рядків цієї статті) та нагадати читачеві, що художній вимисел часом буває набагато похмуріший від дійсності — в реальному житті такі перетворення вдаються далеко не в ста відсотках випадків.

Згідно з останнім переписом 1897 р. тільки 21,1 відсотка населення Російської ім­перії вміли читати (це був єдиний критерій грамотності; в Європі грамотним вважався тільки той, хто вмів і читати, і писати, але за нашими мірками це вже шибко грамотний, що викликає підозру в неблагонадійності). Причому 21,1 відсотка — це середній градус по госпіталю: так в Середній Азії було 5,3 відсотка грамотних, а в Ліфляндській губернії 5,25 відсотків неписьменних.

Зрозуміло, яке значення в цій ситуації мав ізусний спосіб передачі інформації. Нако­пичена попередніми поколіннями життєва мудрість і професійні навички передавалася від батька до сина; традиції, звичаї зберігалися остільки, оскільки щодня підтверджува­лися практикою, регулюючи аж до найдрібніших деталей життя спільнот.

Досить було виїхати, просто виїхати, щоб до кінця п’ятирічки забулися дідівські нака­зи — та й до чого вони в чужій землі, де все по-іншому? Разом з ними пропадала здатність відрізняти добро від зла, а народжений на чужині син вже не пам’ятав своїх предків далі третього покоління, а якщо і пам’ятав, вони не були для нього авторитетом.

Таким чином, рецепт був до крайності простий. Потрібно було всього лише переміща­ти в просторі якомога більшу кількість людей. Ну, а з шибко грамотними, з якими все було вже не так просто, вчинити по-ленінські: «Заарештувати кілька сот і без оголошення мо­тивів — виїжджайте, панове!»,

Заодно знищити і селянські художні промисли, бажано — під корінь, як Палех і Горо­дець.

Не здивуюся, якщо хтось вже не пам’ятає, що Палех до революції був всесвітньо відо­мим центром іконопису. Він перестав існувати не тому що «продукція не користувалася попитом» — можна було перечекати лихоліття, навчаючи дітей майстерності в надії на краще майбутнє. Але на початку 30-х років палехські майстри стали спецпереселенцями в далекому Сибіру І це був кінець. Таких, як вони, більше не було. І з’явитися вони могли тільки після того, як землею пройдуть кілька поколінь іконописців, підпорядковуючи все своє життя прагненню до досконалості.

У 1937 р. Палех «відродився», Тут почали розписувати шкатулки з пап’є-маше, як у Федоскино, наносячи на чорний — іконописця удар би трафив! — фон, як в Жостові, зоб­раження лупатих царівен, які немовби не до кінця розлучились з жаб’ячим єством. Нічого спільного зі справжнім Палехом це, звичайно, не мало, але генералісимусу подобалося...

Городець славився, по-перше, різьбленням по дереву, а по-друге, унікальним розписом з інкрустацією. Знищували його славу тим же способом — депортувавши кращих майс­трів. Сталін знав, на що підняв руку. У середині 30-х він несподівано викликав з сибірських снігів чотирьох кращих городецьких майстрів, братів Лебедєвих, і повелів розписати для себе особисто шафку сюжетами з творів Салтикова-Щедріна. Коли брати закінчили цю останню у своєму житті роботу, їм веліли повернутися назад, на місце вічного поселення. Фотографія розписаної шафки на тлі генералісимуса з трубкою зберігається у Городець- кому краєзнавчому музеї. Все-таки пам’ять про колишню славу.

Чи доведеться коли-небудь тримати відповідь винним за ці абсолютно свідомі і доб­ре сплановані дії, спрямовані на відлучення від власної культури цілих народів; на маргі- налізацію населення величезної країни? Як знати. Поки списали на татаро-монголів.

Обробку масовими депортаціями пройшли всі члени СРСР, і «новачки» не могли бути винятком. У західних областях України та Білорусі репресії почалися відразу ж після того, як 17 вересня 1939 р. СРСР ввів туди свої війська. У країнах Балтії — відразу ж після лип­невих «виборів» 1940 року.

У першій половині 1940 р. на Північ, у Сибір і до Казахстану були депортовані польські громадяни. Серед них — члени сімей до того часу вже розстріляних польських офіцерів.

17 липня 1941 року Всеволод Меркулов доповідав, про успішно проведену депорта­цію з Балтії: «11 038 членів сімей буржуазних націоналістів, 3240 членів сімей колиш­ніх поліцейських, 7124 члена сімей землевласників, капіталістів і державних службовців, 1649 членів сімей колишніх офіцерів і 2907 інших». Що стало з головами цих сімейств, здогадатися не важко.

Напад Німеччини на СРСР на час перервав процес радянізації. Але після війни все піш­ло за вже знайомим сценарієм: колективізація — розкуркулення — депортація до вже об­житих попередніми «куркулями» сибірських спецпоселень.

У 1948 р. 50 тисяч литовських «бандитів, націоналістів і членів їх сімей» були заареш­товані і вислані до Східного Сибіру. Ще 30 тисяч чоловік були відправлені до таборів (спе- цоперація «Весна»).

3 березня по травень 1949 тепер вже з усіх трьох балтійських країн, що надовго ста­ли радянськими республіками, було відправлено до Сибіру майже 95 тисяч «куркулів» та членів їх сімей а також «сім'ї бандитів і націоналістів, як тих, хто переховуються на да­них територіях, так і тих, хто був заарештований або убитий під час збройних зіткнень (спецоперація «Прибой»). Як бачимо, пам'ять про рідних і близьких своїх жертв для рад була святою.

У вересні 1951 року вислали ще 17 тисяч «куркулів» з Прибалтики і Питалівського, Печорського і Качанівського районів Псковської області, які до 1940 року, згідно з Тар­туським договором, входили до складу Естонії.

Ці псковітяни для багатьох є як би додатковим доказом того, що депортації з Прибал­тики відбувалися не за етнічною ознакою. Мовляв, висилати не естонців, латишів, литов­ців, а тих, хто не бажає йти до колгоспу.

Це правда, в колгоспи прибалтійські селяни не поспішали. До 1948 р., коли поча­лися, а точніше, — поновилися масові репресії, у всіх трьох республіках колективі­зовано було всього 3 відсотки господарств. Однак ризикну стверджувати, що навіть якщо б 100 відсотків селян стали колгоспниками і масово вступали до лав КПРС, їх все одно б депортували.

У дореволюційній Росії існувала теорія, згідно з якою різні регіони володіли різним ступенем благонадійності. Вимірювалася ця ступінь відсотком російського населення, що мешкає на даній території. Росіян мало бути не менше 50 відсотків, щоб регіон мав шанс бути зарахованим до благонадійного.

Однак розробники цієї теорії вважали можливим і бажаним штучно змінювати струк­туру населення, збільшуючи кількість осіб правильної, благонадійної національності і скорочуючи кількість неблагонадійних з етнічної точки зору. З цією метою в надзвичай­них ситуаціях, наприклад, під час війни, допускалися і примусові депортації.

І під час першої світової війни вони дійсно були. Практично всі німці Волині були за­арештовані і вислані в Сибір. Туди ж висилали підданих Німеччини та Австро-Угорщини, які жили на території Російської імперії.

Теорія вродженої благонадійності або неблагонадійності, в залежності від етнічної приналежності, не здалася безглуздою і робітничо-селянським інтернаціоналістам. Зміц­нювати свої кордони СРСР почав з їх зачисток.

У 1930 р. з прикордонних округів УРСР переселили «переважно в райони зони тайги» 18 з половиною тисяч чоловік поляків і німців. Навесні 1935 р. з Київської та Вінницької областей України, які тоді були прикордонними, виселили ще 40 тисяч чоловік, в 1936 — ще 35 820.

4 березня 1935 року Бюро Ленінградського обкому ВКП (б) прийняло Постанову про виселення фінського населення з прикордонної смуги. Від «неблагонадійного елементу» звільнили також 40 прикордонних районів Грузії, Вірменії, Азербайджану, Туркменії, Уз­бекистану і Таджикистану.

21 серпня 1937 року було видано Постанову РНК «Про виселення корейського насе­лення прикордонних районів Далекосхідного краю», За чотири місяці до цього, 23 квітня, газета «Правда» опублікувала статтю про те, як японські шпигуни вербують на Далекому Сході китайців і корейців. В результаті батьківщини й осель позбулися 36 442 корейських сім'ї (171 781 осіб), 7000 китайців і майже 1000 харбінських репатріантів.

Зрозуміло, що після 22 червня 1941 р. відношення до «неблагонадійних» ще більш по­гіршилось. 28 серпня 1941 року вийшов Указ ПВС «Про переселення німців, які прожива­ють у районах Поволжя». Того ж дня у складі центрального апарату НКВС був створений виключно для прийому і розміщення депортованих німців Відділ спецпоселень. Робота попереду була серйозна. За даними перепису 1939 р. в СРСР жили 1 427 222 німця. Жили не лише в Поволжі. І не тільки з Поволжя їх депортували. Їх висилали звідусіль, де тільки могли знайти в умовах воєнного часу, відкликали навіть з діючої армії. До початку 1942 р. на спецпоселенні значилося 1мільйон 31тисяча 300 німців.

Крім німців превентивно, про всяк випадок тобто, депортували греків і фінів-інгер- манландців. А потім, вже в 1943-1944 рр.. тотальній депортації піддалися карачаївці, кал­мики, чеченці, інгуші, балкарці, кабардинці, кримські татари, турки-месхетинці в пока­рання за співпрацю з німецькими властями,

Колабораціоністи серед «покараних» народів, безперечно, були. Але вони були прак­тично серед усіх народів, які пережили окупацію. Чому ж покарані були саме ці? Доводить­ся визнати, що це донині залишається однією з таємниць історії сталінських злочинів; можливо — дуже важливих таємниць.

Але ось що тепер уже відкрито для всіх: методи підвищення благонадійності свого населення утвердилися в радянській практиці і пережили Сталіна. Великомасштабні депортації разом зі сталінською епохою, слава Богу, пішли в минуле. Але паспортний режим зі складною системою всіляких адміністративних заборон, оргнабір, система ліміту на прописку тощо успішно справлялися із завданням, що було визначене ще царськими політтехнологами: в будь-якому регіоні і в будь-якому великому місті корін­ного населення не повинно бути більше 50 відсотків. Корінні, адже вони за визначен­ням неблагонадійні. Вони і справді можуть, як наречену, батьківщину любити, захища­ти її ліси й ріки, відчувати відповідальність за своє і її майбутнє. Інша справа приїжджі, мігранти, або по-біблійному мандрівники, на думку древніх, не менш беззахисні, ніж вдови і сироти, і тому слухняні.

Коли припинив своє існування Радянський Союз, всі новонароджені незалежні дер­жави — колишні союзні республіки — зіткнулися з однією і тією ж проблемою: від 40 до 50 відсотків населення, що проживає на їх території, не були корінним населенням.

У наше завдання не входить говорити про труднощі, що породжені цією ситуацією. Але те, що вони є, і що до цього дня ніхто не знає точного рецепту їх подолання, змушує подивитися на історію сталінських депортацій під іншим кутом зору Не тим, до якого ми звикли. Історія ця ще не закінчена, і може, якщо пустити справу на самоплив, принести плоди, про які ми навіть не здогадуємося.