Власність і володіння

У римському праві відсутні якісь значні відміни між правом на землю і правом на рухомі речі. І земля, і рухомі речі могли знаходитися у власності окремих осіб. Римляни власність розуміли як абсолютну, і цим вони відрізняються, на думку англо-саксів, від німців, які власність розуміють як наявність “кращих прав” на володіння тим чи іншим майном.

2.6.1. Процедури цивільного права “ius civile”

2.6.1.1. Формальна передача у власність (Mancipatio)

Укладання таких угод відзначалося церемонійністю. Необхідна була присутність того, хто передає, і того, хто приймає на себе володіння річчю. Мали бути також присутніми:

- 5 свідків (повнолітніх римських громадян);

- ваги;

- людина, яка тримає ці ваги;

- брусок (зливок) міді.

Особа, яка вступала у володіння, обіймала відповідну річ і промовляла, що вона купує її за зливок міді. Потім торкалася вагів цим зливком. Це був символічний продаж. Коли ще грошей не було, то дійсно розплачувалися міддю, зважуючи її. Коли ж почали кормстуватися грішми, то мідний зливок виконував лише формальну роль. Гроші сплачувалися у взаємоприйнятній формі платежу.

2.6.1.2. Відбирання у незаконного володільця (In Jure Cessio)

Позивач подавав позив до магістрату, що річ, яка знаходиться у володінні відповідача, є річчю позивача. Відповідач погоджувався з позовом, і річ переходила позивачеві за рішенням магістрату. Це — віндикаційний позов.

2.6.1.3. Набувальна давність (Usucapio)

“Дванадцятьма таблицями” було встановлено, що дволітнє володіння земельною ділянкою породжує права на неї. Стосовно речей достатньо було одного року. Але початок володіння мав відбуватися добросовісно. Тобто річ не повинна бути краденою або захопленою силою (наприклад, земля, бо її вкрасти, зрозуміло, не можна). Правомірний початок володіння річчю мав назву iustus titulus.

2.6.2. Процедури стосовно “ius gentium”

2.6.2.1. Заволодіння (Occupatio)

Принцип означав, що безгосподарні речі, на які можлива приватна власність, ставали власністю тієї особи, яка першою вступила у володіння ними.

2.6.2.2. Приналежність (Accessio)

Якщо допоміжна річ(accessory), яка належала особі “А” приєднувалася до головної речі (principal), яка належала особі “Б”, то власність на все в цілому належала “Б”. Цей принцип, зокрема, означав, що все, що побудоване на земельній ділянці, стає ї частиною і не може володітися окремо.

2.6.2.3. Власність на річ, виготовлену з майна іншої особи (Specificatio)

Стосовно цього принципу школи прокуліанців і сабініанців мали різні погляди. Перші вважали, що коли особа “А” виготовила річ з матеріалу, який належав особі “Б”, то власником речі має бути особа “А”. Сабініанці вважали навпаки — особі “Б”. Юстиніан розробив так звану “проміжну точку зору”. Особа “Б” зберігала власність, якщо було можливим повернення речі до попереднього стану. Наприклад, бронзовий виріб переплавити у зливок. Оскільки вино не можна перетворити на виноград, а випечений хліб — на зерно, то особа “А” вважалася власником речей, виготовлених із сировини особи “Б”.

2.6.2.4. Скарб (Thesauri inventio)

Якщо хтось знаходив закопаний на своїй ділянці скарб, та скарб ставав власністю господаря відповідної ділянки. Якщо на чужій ділянці, то необхідно було половину знайденого скарбу віддати її господареві.

2.6.2.5. Володіння, що переходить у власність (Traditio)

Термін означає передачу майна у володіння з наміром передати власність. Процедура не поширювалася стосовно видів майна res mancipi (землі в Італії, рабів, тяглової і в’ючної худоби) і окремих сервітут rustic servitudes, стосовно яких вимагалися процедури mancipacio чи in iure cessio. Наприклад, якщо особа “А” продала і просто надіслала особі “Б” свого раба, то “А” вважалася власником раба до того часу, поки не відбудеться процедура usucapion. Претори намагалися за принципом traditio захистити інтереси осіб типу “Б”. Вважалося, що особи “Б” володіють речами “in boms”. На період правління Юстиніана mancipacio та in iure cessio стали застарілими.

2.7.