Чи може бути право вибору при виборах без прав?

Наталка Ковальчук

Нехтування права — це спокуса, котрій найлегше піддається людський дух, — у 30-х роках минулого століття написав німецький письменник Генріх Манн. Митець слова знав предмет, про який говорив.

Разом з тим наведеними словами письменника цілком можна охарактеризувати й ту систему, у якій ще недавно жили мільйони українців, за якої порушення прав особистості стало нормою, де глибока прірва залягла між правами декларованими і реальними і де впродовж десятиліть через підміну понять порушувався такий важливий інститут демок­ратії, як виборче право, нехтувалися права самих виборців, як носіїв волі народу.

Історично так склалося, що до кінця 20 століття Україна не мала змоги створити сво­го власного виборчого законодавства. Історія виборчого права в Україні впродовж століть була тісно пов'язана із законодавствами тих імперій, до котрих входили частини України територіально. За радянської доби виборчі права для українців формувалися спочатку за аналогами законодавства РРФСР, потім — СРСР.

Радянський період для України у галузі виборчого права можна назвати особливою історією, у якій ідеться не про забезпечення можливості громадянам реалізувати вибор­чі права, а про порушення виборчих прав, обмеження і нерівноправність для населення багатомільйонної країни, породжених періодом, який залишив нам у спадок вислів: «Ви­бори без вибору».

У Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 року, зафіксовано, що «кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників», а «воля народу повин­на бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифіко- ваних виборах, які повинні провадитися при загальному і рівному виборчому праві шля­хом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування».

У радянському суспільстві ці норми порушувалися і до прийняття Декларації прав лю­дини, і з часу її дії. З самого початку встановлення радянської влади в Україні Конститу­цією України 1919 року, для якої зразком послужила Конституція РРФСР, статтею 21 була зафіксована норма щодо позбавлення відразу кількох категорій громадян права обирати і права бути обраними.

Щоправда, перелік тих, кого залишили за межами можливості конституційно впли­вати на стан справ у країні, в українській Конституції був дещо вужчим, ніж у російській. Але, як зазначають історики, трапилося це не задля намагання бодай у чомусь зберегти демократичні засади, а через поспіх під час підготовки документу і труднощі перекладу. Відмінності, втім, проіснували недовго.

З часу входження України до СРСР на її території почали діяти загальні для всіх рес- публік-членів Союзу норми. А, отже, не обирали і не могли бути обраними:

— особи, що використовували найману працю з метою отримання прибутку. (Пізні­ше, з 1926 року проти наймачів в сільській місцевості буде діяти ще й норма Кримі­нального кодексу — примусові роботи або штраф за перешкоджання здійсненню виборчих прав особами найманої праці);

— особи, що жили на нетрудові доходи, тобто проценти з капіталу, прибутки з під­приємств, надходження від майна тощо;

— приватні торговці, торгові і комерційні посередники;

— монахи і духовні служителі церков та релігійних культів;

— службовці та агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів та охорон­них відділень, а також члени родини, що царювала в Росії;

— особи, визнані в установленому порядку душевнохворими або божевільними, а та­кож ті, хто знаходився під опікою;

— особи, засуджені за злочини, здійснені з корисливою метою чи ганебні, позбавля­лися виборчих прав на строк, встановлений законом або судовим вироком.

Громадян, котрі підпадали хоча б під одне з визначень наведеного переліку, називали «позбавленцями». Українська мова, однак, не передає суті цього ганебного суспільного процесу настільки глибоко, як російська.

З часу появи норми про пораження у виборчих правах у радянському законодавстві і до прийняття Конституції СРСР 1936 року, коли її було дещо видозмінено, під покаран­ня у вигляді позбавлення виборчих прав можна було підвести будь-кого. Особливо з того часу, коли у 1926 році прийнято нову Інструкцію про вибори міських і сільських Рад і про скликання З'їзду Рад. На підставі ст. 15 цього документу під означення «позбавленців» потрапляла значна кількість населення країни. Адже тепер позбавленню виборчих прав підлягали, серед інших груп населення, «землевласники, що застосовують найману пра­цю, мають поряд з землевласницькими господарствами власні або орендовані кустарні і промислові майстерні і підприємства з використанням постійної чи сезонної найманої праці, що займаються поряд з сільськогосподарською діяльністю скупкою і перепрода­жем...», «...особи, що закабаляють навколишнє населення шляхом систематичного надан­ня в користування сільгоспмашин, якими володіють». Насправді, будь-який селянин, що мав шматок землі міг бути позбавлений участі у волевиявленні. Ця норма поширювала­ся навіть на такі випадки, коли один сусід звертався до іншого з проханням допомогти з сільськогосподарськими роботами.

За цією ж інструкцією всі, хто мав бодай невеликий, але власний будинок, чи здавав у найом куток, чи потрапив «на замітку» за поодинокий випадок участі у торгових опера­ціях, могли бути позбавлені виборчого права.

Тим більше потрапляли у категорію «позбавленців» ті, хто вів активну економічну діяльність, кого називали «непмани» і «куркулі».

У березні 1920 року в одній з повітових газет Харківщини вміщено таку замітку під заголовком «Кулакам нет места в Советах»:

«Харьков, 15-3. Президиум ЦИКА Украины опубликовал дополнения к Инструкции о выбо­рах в Советы, в которых говорится, что активными и пассивными правами не пользу­ются кулаки независимо от их социального положения в данный момент.

Воспрещается также выступление кулаков на выборных собраниях в деревне».

Стан справ фактично залежав від так званого «людського фактору». Найперше самі члени виборчих комісій отримували можливість безкарно помститися тим, від кого ко­лись відчули образу чи приниження. Таку можливість отримував, врешті, будь-хто. Адже «політична машина» Радянського Союзу працювала проти всіх, хто не вписувався у норми новоствореного порядку. Наприклад, у тодішніх газетах вміщувалися заклики виявляти «антирадянські елементи» і повідомляти про них.

Навколо позбавленців створювалася нетерпима атмосфера. Вони ставали людьми, зайвими у своїй країні. Проти «ідейних ворогів», «куркулів» у «бік яких вагався» середняк під час перевиборів до рад в 1924 року, як зазначено в офіційному підручнику історії для середньої школи 1953 року, використовувався широкий спектр ідеологічних засобів, аж до літературного слова. Написана у період 1919-1924 року гумореска відомого українсь­кого письменника Остапа Вишні «Кого до рад вибирати?» також спрямована проти тих, кого відносили до «позбавленців» — місцевих крамарів «у піджаку й з цепкою», проти «врядника або стражника», який «всі закони знає»...

Обмеження у виборчих правах насправді стосувалися не тільки виключно права оби­рати чи бути обраними. Суспільний гніт щодо таких людей був набагато більшим. «По­збавленці» не мали змоги займати відповідальні посади, бути засідателем в народно­му суді, захисником в судовому процесі, поручителем чи опікуном. Вони опинялися поза профспілками, а відтак, як не члени профспілки, позбавлялися можливості потрапити до керівних органів промислових підприємств чи організацій. Та й, взагалі, працевлаштува- тися. Адже при прийомі на роботу потрібно було заповнювати анкету, з обов’язковою гра­фою щодо «позбавлення права голосу, коли і за що».

Засуджені до позбавлення волі з пораженням виборчих прав не могли повернутися на попереднє місце проживання. Цю норму влада застосовувала, як попереджувальну проти утворення антирадянських груп, партій, організацій тощо.

Ці люди залишалися ще й без засобів для існування. Адже не мали права отримувати допомогу по безробіттю, пенсію. Норми пенсійного забезпечення до «позбавленців» по­чали застосовуватися тільки після Постанови Ради Народних Комісарів СРСР від 31 лип­ня 1937 року. Особам, позбавленим виборчих прав, не видавалися продуктові картки або видавалися за найнижчою категорією. Щоб бодай наблизитися з позицій сьогоднішнього часу до розуміння ситуації, в котру потрапляли ці люди, варто згадати період «воєнно­го комунізму», коли взимку 1920 року добовий раціон робітників у великих промисло­вих центрах становив 2281 калорію, або 75% прожиткового мінімуму, а навесні 1921 року у зв’язку зі скороченням пайка в містах по картках отримували по 100 грамів хліба на лю­дину на день. Крім мінімального набору продуктів, гасу, видавали «.суворо по 1 коробці сірників» на місяць на кожну зареєстровану родину. Той, хто не мав виборчих прав, поз­бавлявся і можливості отримати навіть існуючі злиденні пайки.

У 1920-ті роки, крім усього, почалася кампанія по виселенню «позбавленців» з ко­мунальних квартир і виключенню їх дітей зі шкіл. Вони не мали можливості навчатися в старших класах, отримати вищу освіту. Це ж саме стосувалося отримання медичної до­помоги. Замість призову до армії юнаки з таких родин зараховувалися до так званого «ти­лового ополчення».

Репресивне радянське законодавство у багатьох випадках мало, так би мовити, «сі­мейні риси» — «злочини», з точки зору влади, одного з членів родини автоматично по­ширювалися на відповідальність інших. Теж саме спостерігаємо і щодо родин «позбавлен­ців». Якщо пораження у правах стосувалося глави сім'ї чи когось одного із родини, то під дію цієї норми підпадали й всі інші.

У населення з'являвся страх залишитися поза законом, поза суспільством. Намагаю­чись уникнути цього, люди намагалися пристосуватися до нових умов існування, йшли на крайні заходи, позбавляючись взагалі або скорочуючи до мінімуму господарство, яке колись годувало їх і давало прибуток.

Документальним свідченням тогочасного стану справ можна назвати лист, написа­ний Йосипу Сталіну в 1928 році 75-літнім греком з Ялти Антоніосом Леонардосом. Ось про що пише старий ялтинець:

«Мои земляки вынуждены сократить посадку табака на 50, 100 и даже 200% против посадки 1926 года, чтобы не потерять прав голоса и не стать «антисоветским элемен­том» — и это те, которые всю жизнь работали.

Многие, имеющие мало-мальски налаженное хозяйство, плод долгого и упорного собст­венного труда, вынуждены уничтожать постепенно почти все, чтобы не потерять права голоса и не быть «кулаком».

...Табаководы,увеличившие при помощи и поддержке государства свои посевные площа­ди, — все без исключения оказались лишены избирательных прав, так как по новому избирательному закону, данному в декабре 1926 года, превысили 100-дневную наемную рабочую норму.

Новый выборный закон связал наши руки и довел сельское хозяйство до полного краха».

Навряд, «голос народу», викладений у цьому зверненні, міг бути почутим в країні, де влада будувалася на диктатурі «одного класу над іншими», а норми про обмеження прав громадян містили всі документи, що стосувалися виборів. Існували відповідні стат­ті і в Кримінальному кодексі, які щоразу доповнювалися у бік більш жорсткого впливу на «позбавленців». У Кримінальному кодексі 1922 року пораження в правах називається се­ред інших видів покарання, і стосується позбавлення активних і пасивних виборчих прав, що застосовується на строк не більше 5 років. У Кримінальному кодексі 1926 року по­раження політичних та окремих громадянських прав, назване в переліку інших «заходів соціального захисту судово-виправного характеру» і передбачає, що позбавлення актив­ного і пасивного права тягне за собою позбавлення права займати виборні посади в гро­мадських організаціях, позбавлення батьківських прав тощо і застосовується на термін до 5 років як додаткова чи окрема «міра соціального захисту».

Така ситуація призвела до того, що в СРСР, а відтак і в Україні, постійно збільшувалася кількість «позбавленців». Так, за даними Всесоюзного перепису 1926 року, права голосу в країні не мали 1,63 відсотка від загальної кількості виборців. 43,3 відсотка складали тор­говці і посередники, 15,2 відсотка священнослужителі і монахи, 13,8 відсотка громадяни, що жили на нетрудові доходи, 9 відсотків — колишні царські і офіцерські чини. 6,4 відсо­тка складали повнолітні члени родин «позбавленців».

До 1927 року кількість жителів країни, позбавлених права голосу, зросла до 4,27 від­сотка виборців. Причому, скоротилося число торговців — до 24,8 відсотка і священнос­лужителів — до 8,3 відсотка. Зате значно виросла — до 38,5 відсотка — кількість членів родин осіб, позбавлених права голосу.

Що було закономірно. В одній із Доповідних записок, підготовленій Державним полі­тичним управлінням СРСР про роботу виборчкомів з позбавлення виборчих прав станом на 1 березня 1927 року, йшлося про конкретні масові випадки позбавлення виборчих прав громадян, зокрема й в Україні. Так, надмірно високим виявився відсоток «позбавленців» серед німців-колоністів, які вели «культурний обробіток землі, мали складні сільськогос­подарські машини і застосовували найману працю». В Маріупольському окрузі виборчих прав було позбавлено більше 30 відсотків німців-виборців. Так само пораження у правах в Україні застосували до значного числа євреїв-переселенців, які почали осідло працю­вати на землі, але в минулому були дрібними торговцями або мали невеликі кустарні майстерні.

Поступово в число «позбавленців» потрапило майже все міське населення непроле- тарського походження, а за період 1929-1932 років — і значна кількість сільських жи­телів. Термін «позбавленець» на означення відповідного правового статусу громадянина проіснував в країні 18 років, охопивши щонайменше два покоління радянських людей, в тому числі й жителів України.

У Конституції СРСР 1936 року та Конституції УРСР 1937 року термін «позбавленець» («лишенец» рос.) вже не використовується. У ході підготовки нового Основного Закону радянської країни, а відтак і союзних республік — правових документів, які на багато років визначили норми існування радянського суспільства, декларувалася повна перемо­га соціалістичної системи і ліквідація експлуататорських класів. Зазначалося, що вибори всіх радянських органів проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, що у виборах мають право брати участь громадяни не­залежно від расової чи національної приналежності, віросповідання, освіти, соціального походження, майнового стану тощо.

Однак декларування цих норм само по собі зовсім не свідчило про відсутність пору­шень щодо прав виборців. До того ж, воно набирало більш хитромудрих форм.

Скажімо, обмеження щодо виборчих прав стосувалося, як зазначено в статті 134 Конституції України 1937 року, — «божевільних та осіб, засуджених судом з позбавлен­ням виборчих прав». Варто відмітити, що некоректне формулювання щодо душевнохво­рих людей, яке певною мірою теж виявляє ставлення держави, принаймні до частини своїх громадян, проіснувало в Основному Законі нашої країни до 1978 року — часу при­йняття нової Конституції України, де в ст. 85 зазначено, що у виборах «не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, особи, як тримаються в місцях позбавлення волі, а також особи, які знаходяться за рішенням суду в місцях примусово­го лікування».

Але незалежно від того, чи була це Конституція 1936 року з більш категоричним формулюванням, чи пом’якшена версія Основного Закону України 1978 року, який фор­мально проголосивши рівність виборчого права, насправді не захищав політичної волі громадян, у радянській системі норма щодо позбавлення виборчих прав недієздатних громадян широко використовувалася проти тих, кого називали «інакомислячими», для упокорення тих, хто насмілювалося виступати проти «репресивної машини» СРСР, полі­тичного ладу, радянської системи загалом. З другої половини 50-х — початку 60-х років під норму «психічно хворих», позбавляючи прав і свобод, в тому числі й виборчого пра­ва, підводили інакомислячих, дисидентів, правозахисників. Робити це владі було доволі просто, оскільки в країні не існувало чіткої системи визнання факту недієздатності за су­довим рішенням.

На практиці рішення про «психічну хворобу» будь-кого могли прийняти органи по- засудових репресій, органи виконавчої влади, наділені відповідними повноваженнями. Позбавити права голосу людину можна було лише тому, що вона знаходилася на диспан­серному обліку, в психіатричному стаціонарі чи психоневрологічному відділенні лікарні. У 60-70-х роках минулого століття на території СРСР діяло 12 спеціальних психіатричних лікарень, в яких утримували громадян, котрі не приховували своїх відвертих поглядів на політику і стан життя в радянський країні. В Україні особливо виділялася Дніпропет­ровська лікарня, що стала справжньою психіатричною в'язницею особливо жорстокого режиму.

Варто зазначити, що цензурою в СРСР взагалі було заборонено згадувати на сторін­ках газет і журналів наявність психіатричних лікарень на тій чи іншій території. Переваж­на більшість з них до того ж мала номерне найменування: «Друга обласна психіатрична лікарня», «Перша обласна психіатрична лікарня», що збереглося подекуди й досьогодні. Навіть у виключних випадках, коли інформація про такі спеціалізовані заклади потрап­ляла на сторінки радянської преси, слово «психіатрична» опускалося.

Позбавлялися права голосу й засуджені. І знову ж в першу чергу несправедливо по­терпали від цього політичні опоненти СРСР. Особи, котрі знаходилися під слідством чи арештом, не включалися до виборчих списків. Автоматично в цю категорію громадян потрапляли всі, кого «як ворога народу» утримували в слідчих ізоляторах, тюрмах, табо­рах. Згодом, починаючи з 1945 року, цю норму було дещо підкоректовано: зазначалося, що у виборчі списки мають заноситися особи, які знаходяться під слідством, але які не утримуються під арештом і не позбавлені виборчих прав. Однак насправді ця норма не діяла — всі, хто знаходився в радянських тюрмах, слідчих ізоляторах, незалежно від того були вони позбавлені виборчих прав чи ні, можливості брати участь у виборах не мали.

Впродовж тривалого часу з початку дії Конституції СРСР 1936 року та Конституції УРСР 1937 року і до повоєнного періоду, коли законодавчо почали регулюватися деякі додаткові норми, фактично позбавленими права голосу були і цілком законослухняні громадяни, які ні в чому перед державою не завинили. Але так вже було сформовано ра­дянську правову систему, що не могли реалізувати своїх виборчих прав громадяни та вій­ськовослужбовці, котрі на момент виборів перебували за кордоном, особовий склад судів, що знаходилися в плаванні, члени геологічних партій, які не мали змоги прибути для го­лосування на виборчу дільницю, та деякі інші категорії виборців.

Зовсім поза виборами залишалися кочові народи. Для України — такими фактични­ми «позбавленцями» щодо участі у волевиявленні стали роми, які тривалий час не мали визначеного місця проживання.

Радянська Конституція 30-х років на багато літ, аж до кінця існування самого Сою­зу, затвердила норму про висунення кандидатів у депутати від громадських організацій. На час прийняття Основного Закону СРСР 1936 року це декларувалося діючою владою як особлива новація виборчого права, притаманного для радянської країни, як вияв ра­дянської демократії. Саме в такому дусі витриманий опублікований в газеті «Правда» від 5 березня 1936 року запис бесіди Й.Сталіна з главою американського газетного об'єднання «Скриппс-Говард Ньюспейпер» паном Роєм Говардом, котрий висловив сумнів щодо того, що виборча система може змінити становище в СРСР, оскільки на виборах, як і раніше, буде виступати тільки одна партія.

Реальне становище в СРСР, справді, й не змінювалося десятиліттями, і фактично фор­муванням органів влади займалася саме Комуністична партія. По суті, вибори втрачали сенс, як інструмент впливу на владу. З одного боку, громадяни не мали права вибору через відсутність будь-якої альтернативи серед кандидатів у депутати на виборах. З іншого, — виборці виявилися позбавленими можливості самостійно ініціювати висування канди­датів у депутати, зокрема й застосувати таку норму як самовисування. Кандидатів у депу­тати, які однозначно ставали депутатами, підбирали партійні функціонери.

Приналежність до самої правлячої партії залишалася важливою умовою на ко­ристь майбутнього депутата всіх рівнів. До керівництва країною, незважаючи на гас­ла про блок комуністів і безпартійних, потрапляла значно більша кількість членів пар­тії, ніж безпартійних. Так, у Верховній Раді УРСР першого скликання, обраній 26 червня 1938 року, 73 відсотки складали комуністи і 27 відсотків — безпартійні. У Верховній Раді Української РСР третього скликання, обраній 25 лютого 1951 року, кількість ко­муністів — 73,9 відсотка.

Ця теза про блок комуністів з безпартійними, котра на багато років сформує вибор­чу систему СРСР та України, як союзної республіки, вперше з'явилася під час виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися 12 грудня 1937 року. Таким підходом демонструвалася «єдність партії і народу». Як зазначалося в офіційному підручнику з історії СРСР періоду 1953 року, «...вибори до Верховної Ради першого скликання були могутньою демонстра­цією морально-політичної єдності радянського народу, його найтіснішого згуртування навколо партії.».

У результаті такого «підходу» повністю нівелювався зміст виборів, як інституту фор­мування влади з врахуванням інтересів громадян країни.

Закладені в Конституції СРСР та Конституції УРСР порушення виборчих прав або норм, що давали грунт для порушень, стосувалися не тільки інтересів конкретних вибор­ців. Радянська виборча система ставила в нерівні умови цілі групи своїх громадян. Скажі­мо, формування виборчих округів відбувалося не відносно числа виборців, що мешкали на тій чи іншій території, а залежно від кількості населення. Стаття 140 Конституції УРСР передбачала:

«Вибори депутатів до Рад депутатів трудящих УРСР провадяться по виборчих округах за такими нормами: до обласних Рад: Вінницької, Київської, Харківської — один депутат від 30 000 населення; Дніпропетровської, Донецької, Одеської і Чернігівської — один де­путат від 25 000 населення; до Рад депутатів трудящих адміністративних округів — один депутат від 5000 населення; до районних Рад залежно від розміру району — один депутат не менше ніж від 500 і не більше ніж від 1500 чоловік населення; до міських Рад і районних Рад в містах залежно від розміру міста або міського району — один депутат не менше ніж від 100 і не більше ніж від 1000 чоловік населення; до сільських Рад залежно від розміру району діяльності сільської Ради — один депутат не менше ніж від 100 і не більше ніж від 250 чоловік населення».

Тож за такої умови представництво у місцевих радах всіх рівнів визначала не кіль­кість виборців, які мали право голосу, а населення загалом, включаючи й немовлят.

Ще в більшій мірі порушувалися виборчі права під час обрання Верховної Ради СРСР. Адже Рада Національностей, як одна з палат Верховної Ради СРСР, формувалася за націо­нально-територіальними округами згідно з представницькими квотами. Депутати до Ради Національностей обиралися не за рівною кількістю виборців на округах, а по націо­нально-територіальним округах з рівними квотами представництва від союзних і авто­номних республік, автономних областей і національних округів.

У результаті, скажімо, Українська РСР, отримувала у Верховній Раді СРСР менше пред­ставництво, ніж, наприклад Грузія, котра за числом виборців значно поступалася Україні. Така ситуація пояснювалася тим, що УРСР за радянського часу не мала у своєму складі автономій, а до складу Грузинської РСР входили 2 автономні республіки і 1 автономна область.

Як одна з переваг радянської виборчої системи представлялася висока явка виб­орців. Так, вже на виборах до Верховної Ради УРСР першого скликання, що була обрана 26 червня 1938 року, зафіксовано явку — 99,6 відсотка від загального числа виборців. На виборах до Верховної Ради УРСР другого скликання 9 лютого 1947 року зазначено явку виборців 99,6 відсотка. За «кандидатів народного блоку комуністів і безпартійних голосувало 99,47 процента всіх, що взяли участь у виборах». У подальшому цей показник дещо змінюється в бік збільшення. У виборах до Верховної Ради УРСР третього скликан­ня зафіксовано явку 99,99 відсотка від всіх виборців і 99,91 відсотка голосів за блок ко­муністів і безпартійних, до Верховної Ради УРСР четвертого скликання також 99,99 від­сотка загального числа виборців і 99,89 відсотка голосів за висуванців блоку комуністів і безпартійних. Схожа картина спостерігалася і в цілому до країні, коли відбувалися виб­ори до Верховної Ради СРСР.

Для порівняння: у 1926 році, коли радянська система ще перебувала у стадії фор­мування, явка на вибори була іншою. У виборах 1926 року взяло участь 39 млн. чоловік з 76 млн. населення Радянського Союзу, або 51 відсоток.

Вибори в СРСР декларувалися, як «почесний обов'язок» всіх громадян. У Зверненнях ЦК партії до виборців, які традиційно публікувалися у радянських газетах, участь у виб­орах називається «почесним обов'язком», «громадянським обов'язком». До участі закли­калися не тільки самі виборці особисто, а й зазначається, що вони мають «сприяти участі всіх без виключення виборців у виборах...».

Навколо виборів сформувалася ціла ідеологічна система, яка мала створювати таке суспільне середовище, при якому виборець просто не міг не брати участі у волевиявлен­ні. Існування такої правової норми як абсентеїзм, або небажання брати участь у виборах, ставало взагалі неможливим.

На забезпечення високого показника явки виборців працювала значна агітаційно- пропагандистська мережа. Відбувалася безпосередня робота з виборцями на місцях, по так званих «п'ятихатках», «десятихатках», через агітаційні пункти, де у визначений день і час збиралися виборці, яких знайомили із нормами Конституції, законами держави, читали лекції ідеологічного та політичного спрямування, відбувалася активна агітація «за існуючі цінності радянської держави». Організовувалися й агітбригади культмасово­го характеру з числа учасників художньої самодіяльності. У видних та людних місцях роз­міщувалася наочна агітація про вибори.

Зустрічалися з виборцями й самі кандидати у депутати, які вели мову про загально­політичні цінності радянського ладу, а також отримували «накази виборців». Як правило, у таких «наказах» йшлося про забезпечення тих соціальних потреб, про які і так мала би дбати держава: підведення газових та водогінних мереж, ремонт чи прокладання доріг тощо. «Накази» виборців сприймалися демонстрацією турботи радянської влади про гро­мадян, хоча, по суті, були своєрідним підкупом виборців, який пережив комуністичну сис­тему і трансформувався в одну з форм передвиборчої боротьби вже в наш час.

Вибори і передвиборчий період використовувалися для активізації характерної для радянського суспільства «обробки умів» населення всіма доступними засобами і метода­ми. До цього «процесу» допускалися лише «політично зрілі та грамотні» члени суспіль­ства, а на чолі стояли партійні функціонери. Справді демократична активність загалом і пов'язана з виборами зокрема, вважалася інакомисленням, а відтак, і причиною для ізо­ляції від суспільства, аж до ув'язнення за надумані правопорушення чи запроторення до психіатричної лікарні. Будь-яка діяльність, спрямована проти виборів, розцінювалася як антирадянська.

Агітувати можна було тільки «за вибори». Будь-які дії чи висловлювання спрямовані проти «радянського волевиявлення» виявлялися вкрай небезпечними. Та все ж практич­но на всіх етапах існування Радянського Союзу, незважаючи на потужну репресивну ма­шину, не виключався супротив населення проти партократичної виборчої системи.

Про ситуацію на територіях Західної України, Західної Білорусі, Молодови та Литви, де відчувався опір населення виборчій кампанії до Верховної Ради СРСР, йшлося у запис­ці секретарю ЦК ВКП(б) Маленкову від 30 грудня 1945 року. Зокрема, зазначалося про «мітинги, на яких селян закликають не брати участі у голосуванні», про «антирадянські листівки», факти «нищення виборчої літератури, гасел, плакатів, газет», чутки про те, що «...у разі зриву виборів» західні території знову відійдуть до Польщі, а якщо вибори бу­дуть проведені, то залишиться радянська влада і будуть організовані колгоспи тощо. Та­кож в той же повоєнний час на території західних областей актив деяких населених пун­ктів відмовлявся проводити «масово-політичну роботу», ставати агітаторами, подекуди агітаторів взагалі не могли зібрати для інструктажу. Зрозуміло, що такі прояви нещадно придушувалися діючою владою.

Слід зазначити, що «інструктаж» для агітаторів також мав певні особливості. На них покладався обов'язок активно пропагувати цінності комуністично-радянської системи. Крім того, обов'язком агітаторів була організація загальних зустрічей з виборцями на ок­ругах, відвідування їх вдома, проведення бесід. Таким чином ще й відбувалося виявлення тих, хто не розділяв партійних позицій, хто відмовлявся прийти на вибори, висловлював­ся проти радянської системи. Про таких громадян слід було доповідати партійним функ­ціонерам, що керували агітаційною роботою, далі, зрозуміло, про «неблагонадійних, пові­домляли у відповідні органи.

Агітатор також мав слідкувати за явкою виборців в день виборів, перебуваючи на дільниці до того часу, аж поки не проголосують всі виборці його округу або до закриття дільниці. Якщо хтось з виборців все ж не з'являвся на виборчу дільницю, агітатор мав використати всі наявні в нього можливості для переконання, аби волевиявлення таки здійснилося.

Незважаючи на те, що загалом участь у виборах у Радянському Союзі вважалася яви­щем масовим, хоч і формальним, насправді незгодних було набагато більше, ніж офіційно визнаних на рівні країни інакомислячих та дисидентів. Траплялися випадки, коли неза- доволені владою прості громадяни на виборчі дільниці все ж не приходили.

На цьому грунті траплялися порушення виборчого законодавства самими агітатора­ми та членами виборчих дільниць. У разі, коли виборець з тих чи інших причин все-таки не з'являвся на виборчу дільницю, агітатори, аби позбутися «головомийки» за неякісну агітаційно-пропагандистську роботу, самі отримували «чужий» бюлетень, розписували­ся за нього у списку виборців, робили потрібну позначку і вкидали до скриньки. Діяли за домовленістю з членами виборчих комісій, котрі теж були зацікавленими у високому результаті виборів.

Насправді такі дії мали б тягнути кримінальну відповідальність. Адже згідно зі ст. 101 Положення про вибори до Верховної Ради УРСР від 21 лютого 1938 року особа ради або член виборчої комісії, який вчинив підробку виборчих документів або неправильний підрахунок голосів, мали каратися позбавленням волі на строк до 3 років. Однак фаль­сифікація виборів в СРСР та УРСР була постійною і масовою. Вибори стали формальним процесом, що знайшло своє відображення навіть у специфічному радянському гуморі, де на питання: «Чому наша сільська рада називається сільською радою п'ятого скликання?» звучала відповідь: «Тому що чотири рази її скликати не могли, а скликали лише на п'ятий».

Непоодинокими були випадки, коли хтось один з членів родини віддавав голоси за всю сім'ю. З цього приводу також побутував жарт, що «бабуся проголосує за всіх по до­розі на базар». Тож сама радянська система створювала благодатний грунт для того, щоб порушувалися такі важливі критерії виборів, як чесність, свобода волевиявлення, його таємність тощо.

Для України ситуація почала змінюватися у період 80-90-х років, коли Комуністична партія переживала кризу, а країна — громадсько-політичне піднесення.

Останні вибори до Верховної Ради УРСР в умовах існування Радянського Союзу від­булися 4 березня 1990 року. На них виборці виявили значну активність. Власне, це були перші вибори за багато десятиліть, що проходили на альтернативній основі. Ще в листо­паді 1989 року для проведення виборчої кампанії був сформований демократичний блок, до складу якого ввійшло 40 громадських організацій України, найперше Народний Рух України, Українська Гельсінська спілка, «Меморіал», «Зелений світ» та інші. Однак пере­важну більшість у Верховній Раді отримали все ж комуністи. Гостра внутріпарламентсь- ка політична боротьба закінчилася формуванням вперше офіційно заявленої опозиції під назвою «Народна Рада» з 125 депутатів і прокомуністичної більшості з 300 депутатів, що ввійшли до організації «За Радянську Україну».

У той час вперше в новітній українські історії прозвучала громадська вимога, що сто­сувалася зміни виборчої системи і забезпечення прав виборців обирати депутатів на аль­тернативній основі. 17 жовтня 1990 році під час так званої «революції на граніті» — про­тестного голодування студентів у Києві на Майдані Незалежності (тоді площа Жовтневої Революції) однією з п'яти вимог голодуючої молоді була: провести нові вибори до Верхов­ної Ради УРСР на багатопартійній основі навесні 1991 року.

Період початку 90-х років став, мабуть, найбільш значимим для українського наро­ду в плані можливості впливати на життя країни через реалізацію своїх виборчих прав. В грудні 1991 року відбувалися вибори першого Президента України на альтернативній основі — з шести кандидатів. Другий тур не знадобився. 1 грудня 1991 року Президентом став Леонід Кравчук, який здобув 61,5 відсотків голосів виборців. У той же день відбув­ся Всеукраїнський референдум щодо Акта проголошення незалежності, який підтрима­ли 90,32 відсотка виборців. Таким чином Україна почала наближатися до демократичних стандартів у виборчій системі, забезпечення громадянам права на волевиявлення згідно зі світовим досвідом. Однак цей процес, активно розпочавшись, пішов не настільки швид­ко, як мало б бути.

Поки що певні проблеми в цій галузі залишаються. Зокрема, негативно впливає на виборчий процес і волевиявлення громадян часта зміна виборчого законодавства — проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України, Прези­дента України, а в 2000-х роках і виборів до місцевих рад відбувалися за законодавчи­ми актами, які відрізняються правовими нормами. Позначають також постійні спроби змінити конституційні засади співвідношення між законодавчою і виконавчою владою то в бік посилення парламентаризму, то — інституту президентства. Внаслідок цього засобами впливу на виборця і результати голосування стають «адмінресурс», фальсифі­кація, підкуп, залякування. На жаль, нині кожна нова кампанія з проведення виборів в Україні, хоч вже й не має таких негативних проявів, якими характеризувалося радянське суспільство, але й дотриманням повною мірою демократичних засад щодо виборів і прав виборів теж не відзначається.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Беседа с председателем американского газетного объединения «Скриппс-Говард Ньюспейперс» господином Рой Говардом. 1 марта 1936 года. Правда. 5 марта 1936 года. — электрон. ресурс. http://www.hrono.ru

2. Белоновский В. Н./Цензовые ограничения в избирательном праве по Конституции СССР 1936 года. — Юриспруденция № 1, 2003. — электрон. ресурс: http://www.pravorggu.ru

3. Біла книга Президента Л. Кучми і його команди.: Самвидав, 1999.

4. Гинда Владимир. Цветы на граните. — Корреспондент № 41 от 29.10.2010.

5. Громов Дмитрий. Диверсанты правды. — Корреспондент № 28 от 22.07.2011.

6. Історія держави і права України. За ред. В. Г. Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996.

7. Історія СРСР. За ред. Панкратової Г. М. — К.: Українська школа, 1953.

8. Из информации М. А. Шамберга Г. М. Маленкову о деятельности буржуазных нацио­налистов в западных областях Украины, Белоруссии и Прибалтийских республиках в свя­зи с подготовкой к выборам в Верховный Совет СССР. — электрон. ресурс. http://www. hrono.ru

9. Записна книжка пропагандиста і агітатора. — К.: Державне видавництво політич­ної літератури СРСР, 1961.

10. Записная книжка депутата. — М.: Известия, 1979.

11. Карпенко Віталій. Антиукраїнські тенденції в українській державі. — К.: Асоціація Української Національно-демократичної преси, 2001.

12. Кулакам нет места в Советах. Известия Ахтырского уездревкома и уездного коми­тета № 91 от 21.03.1920.

13. Остап Вишня. Твори в п'яти томах. — К.: Дніпро, 1974.

14. Після вибору: якою буде наша Україна? Медіа-навігатор № 9. — К.: Український не­залежний центр політичних досліджень, 2002.

15. Письмо о коллективизации. — электрон. ресурс. http://www.hrono.ru

16. Пода Н. В., Акімов Ф. І. Історія України ХХ століття. — К.: Глобус, 1997.

17. Селіванов А. О. Будуємо нову державу. — К.: Тамед, 1997.