Зі вступом до РЄ Україна прийняла на себе низку зобов’язань щодо поваги та захисту прав людини.

Важливою віхою у вико­нанні таких зобов’язань стала ратифікація Україною 2006 року ЄСХ(п).

З огляду на те, що ЄСХ(п) стала частиною національного законодавства України, особливої актуальності набуває питан­ня урахування практики Комітету, який наділений винятковими повноваженнями з юридичної оцінки відповідності національ­ного законодавства та практики держави-учасниці вимогам, встановленим ЄСХ(п) (правило 2 Регламенту Комітету).

Означене питання є також вельми важливим для нашої дер­жави як доповідача у межах процедури національного звітуван­ня, а також потенційного відповідача у межах процедури колек­тивних скарг (за умови її приєднання до останньої). Оскільки норми ЄСХ(п), більшість з яких, до речі, мають відповідники у Конституції України, є частиною її національного законодав­ства, підходи Комітету (за термінологією Комітету - «принци­пи») до визначення стандартів соціально-економічних прав мо­жуть виявитися корисними, з-поміж іншого, і для здійснення правосуддя в Україні.

Будь-яке право людини (у тому числі економічне чи соціаль­не) розглядається насамперед як право природне. Стандартом же його слугує позитивний (зазвичай міжнародно-вольовий) вияв природного права. Відтак, європейським стандартом еко­номічних і соціальних прав людини може вважатись закріплена у відповідному регіональному міжнародному договорі можли­вість людини задовольняти її потреби в економічній та соціаль­ній сферах життєдіяльності, призначена слугувати орієнтиром для відповідної внутрішньодержавної юридичної практики. Обсяг таких можливостей конкретизується, уточнюється у про­цесі інтерпретації конвенційних актів спеціалізованими органа­ми міжнародної організації (зокрема, РЄ).

Ознаками таких стандартів є їх модельність («взірцевість»), визначеність межі, нормативна юридична закріпленість, плю­ралізм інституціональних механізмів імплементації та захисту, свобода національного розсуду в їх застосуванні.

Модельність («взірцевість») стандарту. Протягом остан­ніх десяти років ЄСХ(п) перестала бути незначним чи невідо­мим актом, яким вона була на початку свого існування. ЄСХ(п) стала одним з основних договорів РЄ (поряд із Конвенцією, яка завжди була і залишається моделлю для ЄСХ(п)). Згідно з Пре­амбулою ЄСХ(п), «метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя іде­алів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також спри­яння їхньому економічному та соціальному прогресу, зокрема шляхом збереження та подальшого здійснення прав людини та основних свобод». Водночас збільшення кількості країн, в яких діє ЄСХ(п), надає цьому документу справді загальноєвро- пейского значення. Отже, ЄСХ(п) є міжнародним регіональним договором, який встановлює стандарти соціально-економічних прав для усіх держав - членів РЄ. Підписання цього документа усіма державами, а також ратифікація ЄСХ(п) майже 85% чле­нів РЄ доводить спільність соціальних цінностей, відображе­них у ЄСХ(п);

Визначеність мінімальної межі стандарту. Юридичні зобов’язання, які беруть на себе держави - учасниці за ЄСХ(п), сформульовані з різним ступенем деталізації у статті 31 частини ІІ цього договору. Більш чітке визначення цих прав дає Комітет у процесі його правозастосовної діяльності, а саме у висновках, які він приймає у межах процедури моніторингу національних звітів, та у рішеннях (в межах процедури колективного оскар­ження), адже більшість норм ЄСХ(п) містять оцінювальні по­няття (наприклад, «достатній життєвий рівень», «справедливі, безпечні та здорові умови праці», «належні умови для професій­ної підготовки», «належний соціальний, правовий та економіч­ний захист», «гідне ставлення на роботі»), межі змісту яких Ко­мітет визначає з огляду на особливості соціально-економічних прав та, зокрема, на можливість реалізації державою відповід­них «позитивних» обов’язків залежно від економічної ситуації у ній [27].

Однак, незважаючи на певну «м’якість» формулювань ЄСХ(п), Комітет у своїй правозастосовній практиці подекуди більш-менш чітко визначає мінімальні та максимальні межі того чи іншого стандарту.

Ще одним прикладом встановлення мінімальної межі стан­дарту, точно не визначеного самою ЄСХ(п), є конкретизація за­стосування праці осіб, які ще здобувають обов’язкову освіту, на роботах, що можуть порушити процес їхнього повного навчан­ня (частина 3 статті 7 ЄСХ(п), ратифікована Україною). Комітет встановив, що, згідно з цим положенням, ЄСХ(п) дозволено ви­конання виключно легкої роботи (робота може вважатися лег­кою, якщо не становить загрози здоров'ю, гідності або навчан­ню та якщо час роботи не є значним). Тривалість роботи, яка не вважається порушенням цієї статті, не повинна перевищувати 2 годин на день та 17 годин на тиждень [297, с. 40].

Щодо окреслення максимальної межі стандарту необхідно зазначити, що статтею Н ЄСХ(п) передбачено, що «положення цієї ЄСХ(п) не зашкоджують положенням внутрішньодержав­ного права чи будь-яких двосторонніх або багатосторонніх до­говорів, конвенцій чи угод, які вже набули або можуть набути чинності і за якими захищеним особам може надаватися більш сприятливий режим». Прикладом встановлення максималь­ної межі стандарту є, скажімо, ситуація, коли після спрощен­ня до певного рівня формальностей під час прийому на роботу працівників-мігрантів (пункт 2 статті 19 ЄСХ(п)) ніяких інших змін у цій галузі не вимагається.

Як випливає з наведених прикладів, мінімальна межа трак­тується як така, що не може бути порушена державою за будь- яких обставин, а максимальна - як орієнтир, для досягнення якого державі слід докладати максимальних зусиль. Так, повага до людської гідності мінімально може тлумачитися таким чи­ном, що ніхто не може бути проданим чи купленим, підданим катуванню чи геноциду, а максимально - як повага до забезпе­чення достатнього життєвого рівня.

Нормативно-юридична закріпленість стандартів. Європей­ські стандарти соціально-економічних прав нормативно зафіксо­вані у міжнародному договорі щодо таких прав людини, а саме у ЄСХ(п). Поряд з нею, невід'ємною частиною таких стандартів є й правозастосовна практика Комітету, акти якої застосовуються самим Комітетом як «прецеденти» у процесі обох контрольних процедур. Відтак, питаннями, які постають у зв'язку з цією озна­кою, є «правове» становище та імплементація стандарту в націо­нальних юридичних системах (зокрема, в Україні).

У міжнародних стандартах прав людини спостерігається позитивація основних (у тому числі моральних) цінностей сус­пільства. Такі цінності саме через міжнародні стандарти прав людини розповсюджуються та укорінюються в національних правових системах, у яких їх первинний зміст зберігається, під­кріплюється юридичною формою найчастіше як конституційні права або права за міжнародним договором, належним чином ратифікованим, який став частиною національного законодав­ства [143, с. 62]. Це має місце і в Україні, відповідно до статей 9 та 22 Конституції України.

Плюралізм інституціональних механізмів імплементації та захисту стандартів. Засади національної імплементації ЄСХ(п) встановлюються самою ЄСХ(п) в статті І, яка визначає, що взяті зобов’язання виконуються за посередництвом: a) за­конів або правил; b) угод між роботодавцями чи організаціями роботодавців та організаціями працівників; с) поєднання цих двох методів; d) інших відповідних засобів [42, с.

Крім того, Комітет наголосив на надзвичайній важливос­ті суду та, зокрема, суддів у захисті соціально-економічних прав. Так, у рішенні по суті у справі Confederation of Swedish Enterprise v. Sweden за скаргою № 12/2002 (пар. 42) Комітет встановив, що «національні суди мають вирішувати справи у світлі принципів, вироблених Комітетом з певного питання, або ж законодавець може уповноважити суди використовувати ЄСХ(п) при ухваленні рішень». Відтак, тлумачення положень ЄСХ(п) Комітетом необхідно враховувати на усіх стадіях наці­ональної імплементації, яке досить часто є динамічним (еволю­ційним) за способом та поширювальним за обсягом.

Однією з особливостей соціально-економічних прав є залеж­ність рівня їх реалізації від можливостей національної економіки. Так, у рішенні по суті у справі Autism-Europe v. France за скаргою № 13/2002 (пар. 53) Комітет визначив обов’язки держави у ви­падку, коли імплементація ЄСХ(п) потребує значних фінансових ресурсів: «У разі, коли забезпечення певного права є виключно складним і вимагає значних фінансових ресурсів, держава - учас­ниця має вжити заходів, які дозволять досягнути цілей ЄСХ(п) у розумний строк, з поступовим прогресом до вичерпного вико­нання із залученням максимально доступних ресурсів. Держави - учасниці мають бути максимально завбачливими щодо впливу перетворень на найбільш уразливі групи населення, а також на інших осіб, особливо членів сімей, на яких лягає найбільше на­вантаження у разі інституційних прорахунків».

Відтак, стандарти соціально-економічних прав людини не повинні ототожнюватися з тим чи іншим типом політичного устрою держави, системи економіки або певною стандарти­зованою інституцією. Вони однаково можуть захищатися як у ліберально-демократичному суспільстві (наприклад, у Велико­британії, Ірландії), так і в інших типах суспільства (наприклад, у скандинавських країнах).

Свобода національного розсуду у застосуванні стандар­тів. З огляду на універсальність і загальність стандартів, іс­нує можливість певної “шаблонності” у визначені їх змісту.

Комітет активно керується вказаним принципом у своїй ді­яльності з формування змісту стандартів соціально-економічних прав людини. Зокрема, національне право держав - учасниць ЄСХ(п) впливає на те, як сам Комітет інтерпретує ті чи інші положення цього документа при розгляді конкретних ситуацій чи справ. Так, у рішенні про прийнятність скарги № 26/2004 у справі Syndicatdes Agreges de FEnseignementSuperieur v. France від 7 грудня 2004 року (пар. 12) зазначено, що «Комітет повною мірою бере до уваги тлумачення національного законодавства національними судами».

Крім того, Комітет у рішенні по суті у справі Centrale generale des services publics (“C.G.S.P. ”) v. Belgium від 9 трав- ня 2005 року за скаргою № 25/2004 (пар. 41), в якій заявник скаржився на те, що під час підготовки та прийняття законодав­чих актів уряд і парламент Бельгії належним чином не враху­вали зауваження професійних спілок, зазначив, що «стаття 6(1) ЄСХ(п) не може розумітися як така, що уможливлює втручання у діяльність законодавчих органів держави в межах конститу­ційних положень. Це є прерогативою суверенних Держав».