Особливості розвитку нотаріату на західноукраїнських землях

На українських землях, які з другої половини ХІУ ст. увійшли до складу Польщі (Галичина та Волинь), було введено польське право. Дане право ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, які обумовлювались впливом римського права.

Початково діяльність нотаріусів обмежувалася канцелярією гнєзненських архієпископів, де користувалися їх допомогою при складанні важливих документів. На подальший розвиток і зростання значення нотаріальної контори вплинули процеси, що проходили в XIV ст., з Тевтонським орденом, під час яких вимагають впровадження нотаріальної форми документа (так званого інструменту).

Поступово, після отримання права призначення нотаріусів через польських єпископів, нотаріальна контора з’явилася майже у всіх єпархіях. Від XIV ст. діяльність нотаріусів почали регулювати статути synodalne. Під загрозою прокляття і неважливості акта забороняють виконання діяльності нотаріусам, які не підтвердили своїх уповноважень в єпископа або oficjala і не були вписані до регістра публічних нотаріусів (так званий admisja). Тільки акти, що складаються через уповноважених нотаріусів, мали поруку публічної віри. «Ars notaria» належало в Середньовіччі до звільнених мистецтв і розумілося як уміння переписувати і редагувати акти, як правило, спираючись на зразкові формуляри діяльності. Поступово від нотаріусів, якими могли бути тільки особи, які отримали від єпископа довідку про «доброчесне життя і хорошу славу», почали вимагати також юридичного знання.

Невелике спочатку число папських нотаріусів почало поступово рости. Хоч вони були священиками і діяли, як правило, з папського уповноваження, їх роль не обмежувалася діяльністю в канцеляріях і костьольних судах, надавала роботу їм також королівська канцелярія, інколи приватні особи. У 1543 р. король Сигизмунд І визнав за ними право складання за! повітів для шляхти. Діяльність папських нотаріусів, їх істотна підготовка уплинули на перехід до юридичної практики ряду понять і форм з римського і канонічного права.

У XVI ст. право призначення апостольських нотаріусів мали в Польщі єпископи, oficjalowie, каноніки, канцлери єпископського двору, а від XVIII ст. — папські нунції. Право створення нотаріусів отримала від Папи римського в 1594 р. також Академія Zamojska. Користуючись цими повноваженнями, навчено в ній і призначено в 1607—1767 рр. аж 115 нотаріусів. Численнішу групу складали ще в XV ст. імперські нотаріуси, які, імовірно, отримували номінації за кордоном. Папські нотаріуси пережили до кінця Республіки, а імперські — приблизно до половини XVII ст.

Щораз виразніше з плином часу диференціювання станової юстиції в Польщі спричиняло відмінність ролі нотаріальної контори і нотаріусів в окремих системах права: канонічного, міського і земного (дворянського). Через брак зацікавленості інституцією з боку державної влади нотаріальна публічна контора повною мірою склалася і виконувала свої функції тільки на ґрунті канонічного права. Термін «notarius», що з’явився також на ґрунті інших систем права Республіки, мав інше, ширше значення. Визначали ним у принципі всіх осіб, що приймали акти, відповідні канцелярські записи і документи, але також редакторів юридичних актів, секретарів, юридичних радників.

У міському праві «notarius» був начальником міської канцелярії, але, крім переписування ухвал міської влади, складав також протоколи і реєстрував діяльність у сфері цивільного права, що наближало трохи сферу його дії до публічного нотаріуса в системі канонічного права.

Правова еволюція приватної власності принесла зростання значення судових книг, що проводилися через дворянські земельні і міські суди, які з часом отримали характер публічних книг. Витяги з їх змісту, що складалися в спосіб, сумісний з правом, являли службовий доказ виконання юридичної діяльності і мали першість перед іншими доказовими ресурсами.

Зростання значення судових книг, спричинене розвитком іпотечного права, а особливо — законом про записи з 1588 р., що є одним з найкращих прикладів польського іпотечного законодавства, внесли зміни в організацію канцелярії, сприяли розвитку світської нотаріальної контори. Перша службова згадка про регента (нотаріуса) в канцелярії міського суду походить з 1601 р. 1594 р.

став відліковою точкою переходу від канонічного права до системи римського нотаріату. І особлива увага була звернена на нотаріальний знак та спосіб укладення нотаріального документа.

Польські королі втручалися в справи нотаріальної контори тільки на територіях, на яких домінував протестантизм.

Падіння Республіки як результат наступних розборів, скоєних через сусідні держави Росії, Австрії і Пруссії в 1772, 1793, а також 1795 рр., перервав еволюцію системи права, зробивши неможливим подальший процес перетворення нотаріусів у судових канцеляріях у публічних нотаріусів.

За часів Речі Посполитої, в 1833 р. було зроблено уніфікацію права про нотаріат, і 1 січня 1834 р. набрав чинності закон, який надав значення нотаріусові як особі, наділеній публічною довірою. Нотаріус хоча і не був державним службовцем, але під час своєї діяльності мав аналогічний захист.

До вступу в дію на території західноукраїнських земель Австрійського Нотаріального порядку від 25 липня 1871 р., нотаріальні функції на цих землях виконували канцелярії судів, які вели так звані актові книги (введені ще Литовським статутом 1529 р.). Вписаний писарем суду (його часто називали нотаріусом, тобто секретарем суду) до актових книг документ — заповіт, договір, закладна, відступна та ін. — набував юридичної сили, і на випадок виникнення в подальшому спору був головним доказом.

Як зауважує М. Б. Кальницький, австрійська система нотаріату вважалася однією з найдосконаліших в Європі. Йому відводилася роль важливого інституту попереднього судочинства^[86].

Відповідно до цісарського патенту від 7 лютого 1858 р. нотаріальне Положення 1855 р. з 1 листопада 1859 р. вводилося і на території Галичини. Саме з цієї дати починається історія галицького нотаріату як відокремленого від судової влади і незалежного правового інституту, який спирався на широке професійне самоврядування^{[87] [88].}

Нотаріальний порядок 1855 р. виявився недосконалим, оскільки чітко не окреслив виняткової компетенції нотаріусів, що на практиці привело до змішування функцій нотаріусів і адвокатів, тому виникла потреба у подальшому реформуванні інституту нотаріату. В ході реформи пропонувалося вирішити такі важливі і принципові питання: а) чи є потреба в нотаріаті як у самостійному інституті, чи, може, доцільнішим буде його об’єднання із адвокатурою або судом; б) які завдання він повинен виконувати в системі правосуддя; в) яка організація нотаріальної діяльності най! повніше забезпечувала б виконання цих 90

завдань.

Дискусії, що розгорнулися навколо означених питань, припинив у 1871 р. сам законодавець, прийнявши 25 липня 1871 р. відповідний закон, який виданий та розісланий 1 серпня 1871 р. вісьмома мовами, у тому числі українською: «Законъ зъ дня 25 Липця 1871, дотычно заведенія нового нотаріатского порядка», що набрав законної сили з 1 листопада 1871 р.

У Галичині закон 1871 р. реально почав діяти вже з перших днів листопада, а на Буковині — з 1 жовтня 1888 р.

Також 25 липня 1871 р. імператором Францом Йосифом був підписаний закон про обов’язковість нотаріального посвідчення деяких угод («Законъ зъ дня 25 Липця 1871, дотычно вьімаганія абы некоторін прав! нін дела нотаріально были составления).

На думку М. В. Никифорака, лише із запровадженням нотаріального порядку 1871 р. нотаріат почав діяти як самостійна, незалежна від судів установа. На відміну від судів, нотаріат був поставлений всередину народу, хоча й розглядався як необхідна умова досконалого судового порядку^[89].

Нотаріальний порядок складався з одинадцяти розділів, 184 параграфів та додатків. Розділи перший та другий порядку регулювали порядок призначення на посаду нотаріуса та припинення його повноважень.

Рішенням Міністерства юстиції визначалися кількість нотаріусів у кожному окрузі та офіційні місця їх розміщення, за поданням нотаріальної палати. Питання щодо збільшення або зменшення кількості нотаріальних посад в окрузі, а також щодо зміни офіційного місця знаходження погоджувалися із нотаріальною палатою.

Параграфом 6 закону встановлені підвищені вимоги до особи, яка прагнула здобути посаду нотаріуса, а саме: підданий монархії, досяг 24 років; має бездоганну поведінку і вільно розпоряджається своїм майном; вивчав правничі та політичні науки і склав іспити теоретичні чи здобув ступінь доктора права; має стаж не менше чотирьох років практичної діяльності, із яких принаймні два роки — нотаріальної практики, а інші два роки — практика у суді, у адвоката чи у фінансовій прокуратурі; володіє, крім німецької мови, мовою тієї місцевості, де прагне здобути посаду нотаріуса; не був кримінально караним.

Міністрові юстиції надавалося право призначати на посаду особу, яка не мала чотирьох років практики, проте лише у тому випадку, коли не було претендента із потрібним стажем роботи.

Діяльність нотаріуса поширювалася на округ суду першої інстанції, до якого він був призначений. Нотаріусам заборонялося вчиняти будь-які дії, вести справи, які суперечили честі і гідності звання чи в результаті яких могла б постраждати чи бути підірваною довіра в його неупередженість чи в достовірність посвідчених ним документів.

Для забезпечення своєї діяльності, а також для відшкодування збитків, які могли бути заподіяні нотаріусом унаслідок здійснення ним професійних функцій, він вносив заставу готівкою чи цінними паперами. Сума застави залежала від кількості населення того міста, де знаходилась контора нотаріуса. Наприклад, у містах з населенням в 30 000 мешканців (Львові) вона складала 5000 золотих, в інших містах, в яких знаходився трибунал першої інстанції — 2000 золотих, а у всіх інших місцях — 1000 золотих.

Розділ ІІІ Нотаріального порядку «Застави нотаріусів» регулював не лише порядок внесення, поповнення застави, а й повернення внесених під заставу грошей-облігацій та іпотечних документів.

Закон 1871 р. визначив правові основи організації і діяльності в Австро- Угорщині приватного нотаріату. Відповідно до цього закону на території Галичини встановлювались посади нотаріусів, створювались нотаріальні палати і кваліфікаційні комісії. Нотаріус призначався на службу державою в особі Міністерства юстиції й уповноважувався нею на підставі та відповідно до закону укладати і посвідчувати факти чи документи, що мають юридичне значення, видавати копії таких документів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належно зберігати; приймати на збереження цінні папери і гроші як від влади, так і для видачі третім особам. Нотаріальні документи (нотаріальні акти, записки, посвідчення) визнавались публічними актами і мали повну доказову силу, якщо під час їх складання і ви! дачі були дотримані всі формальності, передбачені законом. Крім зазначеної вище урядової діяльності, нотаріусам дозволялось складати приватні грамоти і надавати на прохання сторін юридичні консультації.

У своїй практичній діяльності нотаріуси повинні були чітко дотримуватись вимог діючих нормативних актів. Закон 1871 р. визначав критерії, яким повинні були відповідати моральні якості нотаріуса. Виконуючи нотаріальні обов’язки, він має бути чесним, увічливим, старанним, точним, повинен стежити за тим, щоб не було завдано шкоди учасникам угоди, особливо недосвідченим, йому було заборонено будь-яке сприяння в справах незаконних, підозрілих чи фіктивних; він не міг займатися адвокатською практикою чи обіймати будь-яку урядову платну посаду, за винятком педагогічної діяльності.

У кожному судовому окрузі створювали нотаріальний архів, де зберігалися справи, книги, печатки померлих, звільнених чи відставних нотаріусів. Порядок устрою і діяльності цих архівів визначався нотаріальною палатою з подальшим затвердженням Міністра юстиції. При кожному архіві встановлювалась посада директора і секретаря, а за потреби і канцелярія. Директор і його помічники призначались із заслужених нотаріусів, які повинні були залишити попередню роботу. Відкриваючи вакансії на посаду директора, нотаріальна палата оголошувала конкурс. Фінансували діяльність архівів і оплачували працю їхніх службовців за рахунок державного бюджету.

Велике значення для розвитку інституту нотаріату в Галичині мав той факт, що в Австрії нотаріат утворював своєрідну корпорацію, яка управлялася нотаріальною палатою (Notariatskammer). Нотаріуси при суді І інстанції утворювали нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше п’ятнадцяти, то вони утворювали нотаріальну палату. За згодою Міністра юстиції, в тих округах, де не було п’ятнадцяти нотаріусів, дозволялось утворювати одну палату на декілька округів суду І інстанції.

Нотаріальна палата складалася із голови і чотирьох, шести чи восьми членів (залежно від кількості нотаріусів округу палати). Вони обирались більшістю голосів усіх нотаріусів округу на три роки з правом повторного обрання. Головним завданням палати була охорона честі і відповідності соціальному стану та захист інтересів нотаріусів. Для його виконання Положення наділяло нотаріальні палати такими повноваженнями:

а) нагляду за діяльністю нотаріусів і кандидатів та ведення їх списків;

б) здійснення дисциплінарного суду честі над нотаріусами і кандидатами;

в) вирішення всіх спорів, що виникали між нотаріусами з приводу виконання ними їхніх службових обов’язків; спорів і непорозумінь між нотаріусами і сторонами про розмір винагороди чи з інших обставин;

г) затвердження свідоцтва про проходження нотаріальної практики;

д) прийняття від нотаріусів застав і нагляд за їхнім поповненням;

е) виконання і доведення до відома нотаріусів округу всіх розпоряджень міністерства юстиції щодо нотаріату;

є) надання висновків з питань законодавства, устрою нотаріату, зменшення чи збільшення нотаріальних посад чи їх переміщення, зміни тарифів оплати за вчинення нотаріальних дій тощо.

Інститут приватних нотаріусів на території західноукраїнських земель був запроваджений 31 листопада 1871 р. на основі Австрійського нотаріального порядку від 25 липня 1871 р., продовжував діяти і після загарбання території в 1919 р. Польщею аж до 1 липня 1934 р., коли розпорядженням Президента Польщі було введено в дію нове положення про нотаріат від 27 жовтня 1933 р.

Нотаріус уповноважувався державою на підставі та відповідно до закону укладати і посвідчувати факти чи документи, що мають юридичне значення, видавати копії таких документів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належно зберігати, приймати на збереження цінні папери, гроші та ін. Під час відсутності нотаріуса його функції виконував помічник, заступник (субститут).

У кожному судовому окрузі створювали нотаріальний архів, де зберігалися справи, книги, печатки померлих, звільнених чи відставних нотаріусів. У фондах нотаріусів зберігалися документи нотаріальної практики їх попередників, які працювали в тих самих населених пунктах. Нотаріальні документи окремих нотаріусів зберігалися також у фондах судів.

На відміну від російського законодавства періоду реформи 1864 р., австрійське нотаріальне положення, що діяло у Західній Україні, передбачало для претендентів на посаду нотаріуса вищий віковий ценз і наявність юридичної освіти та відповідного стажу роботи. Австрійське законодавство надавало нотаріусам право на організацію нотаріальних палат, у компетенції яких було застосування дисциплінарних стягнень до нотаріусів, вирішення спорів між ними, видача свідоцтв про поведінку і здібності претендентів на нотаріальні посади, захист прав та інтересів нотаріусів округу тощо. Законодавством передбачалася протокольна форма вчинення нотаріальних актів, що значно полегшувало роботу нотаріуса. За юридичною силою нотаріальні акти прирівнювались до судових рішень, що набрали законної сили. Оплата за роботу нотаріуса здійснювалася за визначеним законом тарифом і лише у виняткових випадках, коли з певної причини застосувати тариф було неможливо, допускалася можливість добровільної угоди з клієнтом, але під суворим контролем нотаріальної палати і суду. Польське законодавство, що діяло в

Галичині перед Другою світовою війною, традиційно схилялося до французького зразка (Цивільного кодексу Наполеона). Так з 1934 до 1939 рр. на території Львівщини функціонували нотаріуси, які були наділені публічною довірою. Нотарі не перебували на державній службі, але користувалися таким самим правовим захистом. Були запроваджені територіальні об’єднання нотаріусів у межах районних апеляційних судів. Органом професійного самоврядування була нотаріальна палата.

Згідно з постановою Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1940 р. у західних областях України, в тому числі на Львівщині та Дрогобиччині, були створені районні нотаріальні контори. Зокрема були створені та по! чали функціонувати Перша Львівська, Бродівська, Городоцька, Миколаївська, Мостиська, Нестерівська (теперішня Жовківська), Радехівська, Сокальська, Ходорівська нотаріальні контори. У своїй діяльності державні нотаріальні контори керувалися законодавством Української РСР та були підпорядковані Управлінню народного комісаріату по Львівській та Дрогобицькій областях. Районні нотаріальні контори припинили свою діяльність у зв’язку з німецько- фашистською окупацією.

Під час Другої світової війни землі Львівщини було включено до Польського генерал-губернаторства у вигляді дистрикту «Г аличина» з центром у Львові (Лембергу). В регіоні було створено нотаріальні контори, які підпорядковувалися нотаріальній палаті у м. Львові. Слід наголосити, що нотаріуси працювали скрізь, навіть у львівському гетто. Вчинення нотаріальних

дій провадилося українською, польською та німецькою мовами. Після звільнення регіону від німецьких загарбників було відновлено діяльність створених ще до війни державних районних нотаріальних контор.

4.