Становлення та особливості розвитку

Державно-правовий розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) від середини XIV до середини XVI ст. характеризувався двома визначальними особливостями.

Перша зумовлювалася характером входження земель Центральної та Північної України до складу BKJI. B історичній науці щодо цієї проблеми позначилися два основні підходи. Представники державницької школи Щ. Дорошенко, H. Полонська-Василенко та ін.) всіляко акцентували на автономності українських та білоруських земель у складі ВКЛ, інші (переважно історики радянської доби) широко вживали терміни «загарбання», «поневолення» або, слідом за M. Грушевським, «окупація»), відсуваючи на другий план численні зразки збереження місцевих державотворчих традицій. Останні дослідження (Ф. Шабульдо, О. Русина) доводять, що входження українських земель до складу Литовської держави у своїй основі мало визвольну мотивацію. Синьоводська битва (1362 p.) та інші дії Ольгердовичів були системою заздалегідь спланованого великомасштабного наступу Литви на підвладні Золотій Орді землі Pyci з метоюїх політичного об’єднання.

Литовську експансію в Україну під кутом зору способів реалізації історики та юристи однозначно не трактують. Ситуація, коли у відносинах сторін майже не було ознак протистояння, відобразилася на механізмі утворення держави. Він відзначався поєднанням елементів завоювання руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин.

Фактично від часу входження українських земель до складу ВКЛ останнє тривалий час розвивалося на основі традицій руської державності. Це простежувалось насамперед у самій державній організації, суспільному ладі та, особливо, в законодавстві.

По-перше, литовці фактично зберігали стару систему управління - удільні князівства, в яких, однак, руська князівська династія змінилася на литовську. Ha зламі XrV-XV ст. знову піднісся Київ як адміністративний, культурний та релігійний центр у Середній Наддніпрянщині.

По-друге, структура адміністрації литовського князя розбудовувалась за руським зразком.

По-третє, руське боярство переходило на службу до Литви. Наукові дослідження (H Яковенко) показують, що українська еліта аж до початку XVII ст. ще діяла як «живий соціальний організм», виразник інтересів Русі-України. «стабільний консервант звичаїв і традицій»

По-четверте, литовці запозичили руський досвід військової організації, спорудження фортець.

По-п'яте, литовці налагодили руську систему оподаткування. Нарешті, розширилася сфера впливу руського православ’я на терени Литовської держави. «Руська правда» утвердилася державною правовою основою, а руська (староукраїнська чи старобілоруська) мова визнавалась офіційною державною мовою.

Етнічні литовці, які становили лише десяту частину населення новоствореної держави, намагаючись утримати під своїм контролем інкорпоровані українські землі, послідовно дотримувалися правила: «.старого ие na amu. а нового не вводити». Однак процес асиміляції литовців не завершився. Йому перешкодила друга визначальна особливість державно-правового розвитку українських земель у складі ВКЛ, що зумовлювалася взаємовідносинами між Литвою та Польщею. Спільна для обох держав воєнна загроза з боку сусідніх - Тевтонського ордену й Московського князівства - привели спершу (кінець Xrv ст.) до політичного зближення, згодом (перша половина XV ст.) - до перетворення Литви у васально-залежну від Польщі державу, а від середини XVI ст- до політичного об’єднання і створення конфедеративної польсько-литовської держави - Речі Посполитої. I (ей тривалий у часі процес отримував юридичне оформлення через укладення між двома державами політичних угод (уній) - Кревської (1385 p.), Городельської (1413 p.) і Люблінської (1569 p.).

Відповідно до периюїунії, великий князь литовський Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він зобов’язався приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі, сприяти поширенню католицизму й перетворенню його на державну релігію на новоприєднаних «польських» територіях. Кревська унія відкривала шлях до розширення польської експансії на етнічні українські землі.Другаунія урівняла в правах польську та литовську шляхту і започаткувала широкий наступ на автономні права українських земель. У найбільших удільних князівствах - Волинському, Київському, Подільському і Новгород- Сіверському - замість князів почали правити великокнязівські намісники, а впродовж другої половини XV ст. в Україні взагалі було скасовано поділ на князівства й запозичено польський адміністративно-територіальний поділ на воснодства-повіти. Люблінська унія, що завершила політичне об’єднання Польщі та Литви, мала для України сумнозвісні наслідки. Українські землі, що увійшли до складу польської частини держави, стали об’єктом інтенсивних інтеграційних процесів у соціально-економічній (поширення та утвердження кріпацтва) і культурній (експансія католицизму) сферах. Це викликало посилення соціального й національного гноблення в Україні та піднесення національно-визвольної боротьби українського народу.