Нотаріат у радянській Україні

У результаті встановлення влади більшовиків у 1917 р. вільний нотаріат докорінно змінив свій статус. Відмова від приватної власності на землю, засоби виробництва та житло призвели до послаблення ролі і важливості інституту нотаріату.

вузькою.

Декрет РНК УСРР від 19 лютого 1919 р. «Про суд» ліквідував дореволюційні нотаріальні органи. Декретом «Про заборону правочинів з нерухомістю» від 21 березня 1919 р. було встановлено, що з 1 лютого 1919 р. у зв’язку з усуспільненням міської землі призупиняються будь-які угоди з продажу, купівлі, застави і т. д. всієї нерухомості та земель у містах та уїздах. Радянським робітничим та селянським депутатам, їх виконавчим комітетам та їх юридичним відділам наказано встановити нагляд за виконанням нотаріусами Декрету. Декретом Ради Народних Комісарів України від 25 лютого 1919 р. «Про заснування народних нотаріальних камер» був заснований інститут народних нотаріусів, який проіснував до 16 квітня 1921 р. У пункті 2 вказаного Декрету зазначено, що в губернських та повітових містах створюються народні нотаріальні камери, які знаходяться у віданні нотаріальних підвідділів при юридичних відділах відповідних виконкомів. Тобто нотаріат був включений не до судової, а до адміністративної радянської структури. Також істотно звузилась і компетенція щодо вчинення нотаріальних дій, зокрема не включено до переліку вчинюваних нотаріальних дій вчинення актів про володіння нерухомістю. Практично в нотаріальних камерах засвідчувались: вірність копій документів; справжність підписів на актах, довіреностях, заявах, зобов’язаннях, проханнях; встановлення фактів, які мали юридичне значення; передача заяв від однієї особи до іншої.

Відповідно до постанови Ради Народних Комісарів України від 16 квітня 1921 р. «Про нотаріальні функції» інститут народних нотарів у радянській Україні було скасовано. Найпростіші нотаріальні дії — засвідчення автентичності підписів та вірності копій — поклали на народних суддів, органи міліції, так звані «будкомбіди» (будинкові комітети бідноти).

З переходом Радянської держави до нової економічної політики відбулося різке і значне збільшення цивільного обороту в країні. Пожвавлення приватного капіталу в економіці викликало необхідність посилення державного контролю в сфері цивільних правовідносин. У здійсненні цього завдання разом з іншими органами важлива роль була відведена і нотаріату.

92

Нотаріат в Україні : навч. посіб. / за ред. В. М. Бесчастного. К. : Знання, 2008. С.

У період економічного піднесення назріла необхідність створення державного нотаріату як гаранта посвідчення угод матеріального характеру й інших дій. Тож 26 вересня 1921 р. Раднарком України ухвалив рішення про організацію нотаріальних столів при відділах юстиції губернських та повітових виконкомів. Невдовзі вони набули форми нотаріальних контор або камер.

Перше Положення про державний нотаріат, тобто такий, що здійснювався у формі державної служби і від імені держави, було прийнято 4 жовтня 1922 р. Раднаркомом Російської Федерації, і заклало основи нотаріату радянського періоду, згодом аналогічні положення почали прийматися у всіх союзних республіках.

20 квітня 1923 р. було розроблене і прийняте українське нотаріальне «Положення про державний нотаріат».

Цим Положенням передбачено створення у всіх містах, а також найбільш важливих пунктах сільської місцевості державних нотаріальних контор. Там, де нотаріальні контори не були встановлені, вчинення нотаріальних функцій (за деяким виключенням — наприклад, засвідчення договорів — покладалося на народних суддів). Розміщення нотаріальних контор встановлювалося виконкомами місцевих рад та затверджувалося Народним комісаріатом юстиції.

Кількість контор у губерніях встановлювали губкоми і затверджував Нарком'юст. У місцевостях, де нотаріальні контори були відсутні, най! простіші нотаріальні дії виконували народні суди та райвиконкоми. У сільських місцевостях згідно з постановою ВУЦВК і Раднаркому України від 13 березня 1925 р. такі повноваження делегували сільрадам.

Таким чином, місце нотаріату в системі державних органів було точно встановлено: нотаріат був включений до складу органів юстиції. Організація та керівництво нотаріатом доручалися органам судового управління.

Згодом відбувся ще один перегляд законоположень щодо нотаріату. У Положенні про судоустрій УРСР від 23 жовтня 1925 р. передбачено окремий розділ УІІІ «Про державний нотаріат», до якого увійшли організаційні питання діяльності нотаріату.

16 грудня 1925 р. в Україні було прийнято нове Нотаріальне положення, вслід за прийняттям Цивільного кодексу України, який передбачав для ряду цивільно-правових угод обов'язкове нотаріальне посвідчення під страхом недійсності, а щодо інших угод надавав право на розгляд сторін посвідчувати угоду в нотаріальному порядку чи обмежитися простою нотаріальною формою без нотаріального посвідчення.

У цей час відбувалася зміна адміністративно-територіального поділу (з губерній — на округи). Тож нотаріальні відділення губсудів було ліквідовано. Натомість було підсилено інструкторську та наглядову роль Нарком'юсту, котрий 27 січня 1926 р. видав спеціальну інструкцію щодо нотаріальної діяльності.

Нотаріальні контори мали вести: а) актову книгу на акти, вчинювані нотаріальним порядком; б) загальний реєстр нотаріальних дій і оплат; в) особливий реєстр для запису опротестованих векселів; г) алфавітний покажчик до реєстрів; д) грошову книгу; е) книгу розрахунків на подані до протесту векселі.

Реєструвати акти можна було у будь-якій нотаріальній конторі, за винятком угод щодо нерухомості, які засвідчували лише у конторі за місцем розташування майна. При оформленні угод не було потреби в участі свідків; їх запрошували тільки у разі необхідності підтвердити чиюсь особистість. Надалі нотареві документи могли бути складені, за бажанням сторін, російською або українською мовою, але нотар мав робити свої записи лише українською (виняток становили території компактного проживання певних нацменшин, де усе адміністративне та судове діловодство велося національними мовами). Оплата нотаріальних послуг здійснювалася за таксою, в якій окремо оплачувалися дії з укладення документів і окремо — за їх засвідчення. При цьому було визначено коло осіб із офіційно визнаною матеріальною неспроможністю, звільнених від оплати.

Тим часом формувалася законодавча база Союзу РСР, до складу якого з грудня 1922 р. входила й Україна. 14 травня 1926 р. ЦВК та Раднарком СРСР видали постанову «Про основні принципи організації державного нотаріату». В ній були сформовані основні принципи організації та діяльності нотаріальних органів, а також завдання державних нотаріусів, до яких перш за все відносилась перевірка відповідності вчинених дій та складених ними документів чинному законодавству. Цим документом було встановлено, що посвідчення угод та вчинення інших дій здійснюються державними нотаріальними конторами, які діють у порядку, визначеному законодавством союзних республік відповідно до загальносоюзного закону.

Окремі функції державних нотаріальних контор можуть законодавством союзних республік покладалися на суди та виконавчі комітети місцевих рад. ^[91] Нотаріальні дії за кордоном в інтересах радянських громадян та організацій виконуються консульськими установами Союзу РСР.

У зв’язку з прийняттям у 1926 р. загальносоюзного законодавства Раднарком УРСР 10 листопада 1926 р. приймає постанову «Про зміни і доповнення нотаріального Положення».

В Українській РСР таке Положення було прийнято 25 липня 1928 р. постановою ВУЦВК і РНК 20 (у м. Харкові), називалося воно «Нотаріальна устава».

Вказане Положення характеризується наступними основними моментами:

1) розширення функцій нотаріальних контор — їм передані справи особливого судочинства, які були раніше підсудні судам (виконавчі написи на безспірних зобов’язаннях, вжиття заходів до охорони спадкового майна та прийняття в депозит предметів зобов’язань);

2) на нотаріальні контори покладений обов’язок видавати заставні свідоцтва;

3) розширення нотаріальних функцій райвиконкомів, зокрема сільських та селищних рад;

4) введено єдину форму нотаріального засвідчення всіх актів та доказів^[92].

Зазначимо, що в «Нотаріальній уставі» передбачено більш суворе додержання державної мови (внаслідок загальноукраїнської кампанії з українізації). Тепер не лише діловодство, а й акти, які засвідчував нотар, мали бути складені лише українською мовою (за винятком компактних територій національних меншин).

Нотаріальні контори перетворилися на бюджетні установи зі ставками згідно зі штатним розписом. Посаду нотаріуса, склавши відповідний іспит, міг обійняти будь-який громадянин СРСР, що мав право бути обраним народним суддею (за наявності певного стажу юридичної або громадсько-політичної роботи). Іспити приймала спеціальна комісія при окружному суді.

Однак зміни до Цивільного кодексу УРСР, згідно з якими соціалістичний сектор звільнявся від обов’язкового посвідчення договорів, що укладалися між його підприємствами; кредитної реформи 1930 р., за якою відпали такі функції, як протест векселя і здійснення виконавчих написів на опротестованих векселях, зробили державні нотаріальні контори нерентабельними^[93].

На чолі обласних контор стояли старші нотарі; нотарі, які очолювали міські нотаріальні контори та нотаріальні столи, відповідно називалися «нотарі міських нотаріальних контор» та «нотарі нотаріальних столів». Нотарі по областях були підпорядковані старшим нотарям. Нотарів міських нотаріальних контор та нотарів нотаріальних столів призначала і звільняла президія відповідної міської чи районної ради, за поданням старшого нотаря і погодженням з головою обласного суду.

Зі змінами та розвитком економічних і соціальних умов, удосконаленням матеріального і процесуального законодавства в республіканське законодавство про нотаріат вносилися доповнення і зміни.

Нотаріальна устава зазнала суттєвих змін та доповнень у зв’язку з прийняттям постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 3 грудня 1940 р. №1615 «Про зміну і доповнення Нотаріального положення УРСР». Вказаними змінами скасовано повноваження народних суддів та районних виконавчих комітетів щодо вчинення ними нотаріальних дій. Також розширено компетенцію сільських і селищних рад, які не є районними центрами, щодо вчинення нотаріальних дій, у випадку відсутності нотаріальних контор. Незважаючи на організаційні зміни нотаріату, які відбувалися з часу набуття чинності Нотаріальної устави, та чинники, які впливали на його функціонування, вона виконувала роль регулятора нотаріальної діяльності до вторгнення на територію України фашистської Німеччини^[94].

Звичайно, на загарбаній ворогом території припиняли діяльність радянські органи, в тому числі нотаріальні; їх персонал і, у разі можливості, архіви були евакуйовані. Окупанти, встановлюючи «новий порядок», за! проваджували свої правничі та нотаріальні структури.

Нотаріальні контори були організовані відповідно до їх статусу. У містах рейх-комісаріату «Україна» (з центром в м. Рівному) нотаріат переважно діяв у вигляді контор чи бюро при міських управах. Державною мовою вважалася українська. У дистрикті «Галичина» було створено нотаріальні контори, підпорядковані нотаріальній палаті у Львові (нотаріуси, між іншим, працювали навіть у львівському гетто). Там були у вжитку українська, польська, німецька мови. На Закарпатті склалася система державних нотаріусів, призначених угорським урядом, та районних нотаріатів. На територіях, підвідомчих Румунії, діяли нотаріальні столи при міських адміністративних органах примаріях. Угорська та румунська влада вела політику витіснення української мови з офіційного діловодства^[95].

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що в цей час було введено низку спрощених правил при проведенні нотаріальних дій щодо військовослужбовців. У роки Великої Вітчизняної війни, з метою захисту інтересів військовослужбовців та членів їх сімей, 15 вересня 1942 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову за № 1536 «Про порядок посвідчення довіреностей та заповітів військовослужбовцями у військовий час». Постановою передбачено, що у військовий час всякого виду довіреності, а також заповіти осіб, які знаходяться в рядах Червоної Армії та Військово-Морському Флоті, можуть бути посвідчені, окрім нотаріальних органів, командуванням окремих військових частин (полків, ескадрилій, кораблів 1, 2, 3 рангів; з’єднань кораблів 4 рангу, окремих батальйонів, дивізій, рот, батарей; загонів та інших відповідних військових частин), а довіреності і заповіти військовослужбовців, що знаходяться на лікуванні в госпіталях, — начальниками госпіталів. Слід зауважити, що постановою РНК СРСР від 26 червня 1945 р. за № 1496 дію вищевказаної постанови збережено в силі на мирний час.

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що в цей час проведено низку спрощених правил при вчиненні нотаріальних дій за участю військовослужбовців. Так, постановою Раднаркому СРСР від 15 вересня 1942 р. було встановлено порядок посвідчення командирами військових частин та начальниками госпіталів довіреностей і заповітів військовослужбовців у воєнний час. 15 вересня 1942 р. Пленум Верховного Суду СРСР дав керівну вказівку щодо призупинення перебігу термінів для прийняття спадщини. 16 серпня 1943 р. Наркомат юстиції СРСР видав директивний лист про порядок засвідчення підписів свідків на заявах, що посвідчують факт призову певної особи до Червоної Армії, а також підтверджують відомості про попередню роботу військовослужбовця та розмір його платні.

Після визволенням України від фашистських загарбників у 1944 р. відбулося відродження українського нотаріату. Рада Народних Комісарів УРСР 9 серпня 1944 р. прийняла постанову за ¹1016 «Про затвердження Положення про Державний нотаріат УРСР і Переліку документів, на підставі яких учиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей та майна», а 1 серпня 1946 р. наказом Міністра юстиції УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріальних дій у нотаріальних конторах УРСР». У Положенні про державний нотаріат Української РСР, зокрема, було скасовано нотаріальні столи; відповідна практика знову зосередилася у нотаріальних конторах, які вчиняли нотаріальні дії повною мірою. У населених пунктах, де були відсутні нотаріальні контори, «деякі більш прості нотаріальні дії» (посвідчення угод на рухоме майно на суму до 3000 крб., довіреностей і заповітів, засвідчення копій певних категорій документів та автентичності підписів, що не мають значення майнових правочинів, тощо) вчиняли виконкоми міських і селищних рад, а також сіль! ради. Нотарів, які очолювали контори в обласних центрах, називали старшими нотаріусами (у разі наявності кількох контор в обласному центрі посаду старшого нотаріуса встановлювали у Першій нотаріальній конторі). Керівництво та нагляд за діяльністю державних нотаріальних контор здійснював Наркомат юстиції УРСР через свої управління при обласних радах. Нотаріусами могли бути особи з вищою або середньою спеціальною освітою, а також ті, хто мав стаж роботи не менше двох років на посаді судді, прокурора, слідчого, юрисконсульта, або стаж роботи нотаріусом не менше двох років. Вони не мали права суміщати службову діяльність з іншою, за винятком виборної або викладацької.

До нотаріальних органів у державі відносилися державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де немає нотаріальних контор, — виконавчі комітети міських, селищних та сільських рад. Очолювали державні нотаріальні контори нотаріуси, а в обласних центрах — старші нотаріуси.

Мережу державних нотаріальних контор встановлював Народний комісаріат юстиції УРСР. У 1946 р. на території СРСР усі Народні комісаріати були перетворені на міністерства. 1 серпня 1946 р. наказом Міністерства юстиції УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріальних дій». Вказані нормативні акти відображали лише зміни в законодавстві і нотаріальній практиці, що відбулися після 1928 р. та якихось значних змін щодо організації нотаріату, його компетенції і техніки нотаріального оформлення документів вони не несли.

З 1956 р. у зв’язку із ліквідацією управлінь юстиції загальне керівництво нотаріальними конторами знову було покладено на обласні суди, в штат яких були введені посади нотаріальних ревізорів. Зміни в системі управління органами державного нотаріату, а також застарілість норм нотаріального права, прийнятих у період війни, зумовили необхідність перегляду чинного Положення про державний нотаріат^[96].

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 26 грудня 1956 р. за № 1536 затверджено Положення про Державний нотаріат Української РСР, яке складалося з 70 статей та окремих непронумерованих глав (усього 17). Як зауважує К. С. Юдельсон, Положення редакційно, частково, і по суті відрізняється від аналогічних нормативних актів інших союзних республік. 16 листопада 1957 р. Міністерство юстиції Української РСР видало широку інструкцію (271 пункт) щодо застосування Положення про державний нотаріат.

До органів, які вправі вчиняти нотаріальні дії, відносилися державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де нотаріальні контори не були організовані, певні нотаріальні дії вчиняли виконавчі комітети міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих.

В обласних центрах одна з нотаріальних контор виділялася як Перша нотаріальна контора, яку очолював старший нотаріус. Старші нотаріуси призначалися, переміщувалися та звільнялися головами обласних судів із санкції Міністра юстиції УРСР.

На посаду нотаріуса призначали осіб, які мали вищу юридичну освіту. Призначення на посади нотаріусів осіб із числа молодих спеціалістів, які закінчили юридичні вищі навчальні заклади, провадилося тільки після проходження ними стажування в нотаріальній конторі протягом 3-х місяців. Керівництво діяльністю нотаріальних контор здійснювало Міністерство юстиції Української РСР через обласні суди.

У 60-х роках було проведено нову кодифікацію цивільного і цивільно- процесуального законодавства, а наступними роками оновлено шлюбно-сімейне, колгоспне, земельне, трудове та інше законодавство. Відтак окремі положення попередніх законодавчих актів щодо нотаріату втратили силу, з’явилися прогалини, виникла потреба в законодавчому врегулюванні окремих питань, висунутих нотаріальною практикою.

Починаючи з березня 1963 р. по серпень 1970 р. керівництво органами державного нотаріату в республіці здійснювали Верховний Суд УРСР і обласні суди.

31 серпня 1964 р. Рада Міністрів УРСР прийнятою постановою за № 941 «Про затвердження Положення про державний нотаріат Української РСР та Переліку документів, на підставі яких вчиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей і майна» затверджено Положення про Державний нотаріат УРСР. Відповідно Положення 1956 р. визнавалось таким, що втратило силу.

До органів, які вправі вчиняти нотаріальні дії, відносилися: державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де не організовано нотаріальних контор — виконавчі комітети міських, селищних та сільських рад і лише для осіб, які постійно проживають на території діяльності даної ради. Загальне керівництво і контроль за діяльністю нотаріальних контор УРСР здійснював Верховний Суд УРСР (відповідно до ст. 34 Закону про судоустрій Української РСР від 30 червня 1960 р., з наступними змінами), а керівництво в областях — обласні суди.

Положення 1964 р. урахувало норми нового Цивільного кодексу. Збереглася вимога про вищу юридичну освіту для нотарів із зауваженням: «В окремих випадках допускається призначення на посаду нотаріуса осіб, які не мають вищої юридичної освіти, але навчаються у вищих юридичних навчальних закладах, лише після проходження ними стажування в нотаріальній конторі протягом 3-х місяців».

Рада Міністрів Української РСР 12 квітня 1966 р. прийняла постанову за № 307 «Про внесення змін до Положення Про державний нотаріат Української РСР». Цією постановою в районах, де немає нотаріальних контор, дозволено вчиняти нотаріальні дії районним радам.

У наступні роки значно розширилися правовідносин, які вимагали регулювання на державному рівні. Розвиток суспільних відносин і міжнародних зв’язків, розширення цивільних правовідносин, що супроводжувалися подальшим удосконаленням законодавства, обумовили необхідність розроблення нового загальносоюзного акта про державний нотаріат.

У 1970 р. знову було утворено Міністерство юстиції України, а функції керівництва діяльністю державних нотаріальних контор були передані Мін’юсту, в апараті якого створювався відділ нотаріату. У межах областей керівництво здійснювали відділи юстиції, в штаті яких перебували консультанти з питань нотаріату.

У 1973 р. був розроблений і прийнятий новий загальносоюзний акт — Закон СРСР «Про державний нотаріат». Незважаючи на те, що Закон не був названий Основами, по суті він виконував функції, їм притаманні, адже повинен був стати основою і правовою базою для подальшого оновлення і удосконалення усього нотаріального законодавства — як загально-союзного, так і республіканського.

На виконання Закону СРСР «Про державний нотаріат» на третьому засіданні дев’ятої сесії Верховної Ради Української РСР восьмого скликання 25 грудня 1974 р. прийнято Закон «Про державний нотаріат», який на законодавчому рівні комплексно врегулював питання діяльності українського радянського нотаріату.

Закон Української РСР «Про державний нотаріат», відтворюючи головні положення союзного закону, розвинув його, докладно визначивши порядок вчинення кожної нотаріальної дії. Про більшу досконалість українського Закону можна судити хоча б по тому, що в ньому було 85 статей, в той час як у союзному — лише 32.

До органів і службових осіб, які вчиняють нотаріальні дії, законодавець відносить: державні нотаріальні контори; виконавчі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депутатів (у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор); консульські установи Союзу РСР; службові особи вказані в ст. 16 Закону, що посвідчують заповіти і довіреності, які мають силу нотаріально посвідчених документів.

Претендент на посаду державного нотаріуса повинен був бути громадянином СРСР, мати вищу юридичну освіту. В окремих випадках на посади державних нотаріусів могли призначатися особи, які не мали вищої юридичної освіти, за умови, що вони не менше трьох років працювали за спеціальністю юриста, а також особи, які навчалися на останніх курсах вищих юридичних навчальних закладів.

Незважаючи на такі серйозні повноваження, роль нотаріату до прийняття нового Закону була незначною. Відсутність інституту приватної власності істотно звужувала можливість громадян користуватися права! ми розпорядження (продажу, дарування) житловою площею, землею, а також зайняття підприємницькою діяльністю. Існувала також державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність.

5.