Історія нотаріату України

Слово «нотаріус» недарма має те саме латинське коріння, що й слово «нотувати» — тобто робити замітки на письмі. Адже нотаріат народжувався лише там і тоді, де й коли суспільство «дозрівало» до стабільного застосування писемного права, — зокрема у судочинстві та укладанні майнових договорів.

За часів Київської Русі владні повноваження належали князеві — як адміністративні, так і судові. Повноваження князь здійснював особисто або через призначених ним чиновників — посадників, воєвод (тисяцьких), тіунів тощо.

Одночасне підпорядкування князям керівної та судової справи свідчить, що безспірність тим чи іншим документам надавало прикладення княжої печатки. З огляду на це, перші формальні ознаки нотаріальних функцій на Русі вбачаємо в посаді «печатника», яка входила до княжої адміністрації. Очевидно роль печатника не обмежувалася суто механічною дією, адже він мав бути впевненим у достеменності змісту документів.

Стосовно безпосередніх обов’язків з княжого або церковного діловодства відомо, що за давньоруських часів їх виконували насамперед духовні особи як представники найбільш писемної чи освіченої частини суспільства.

Коли Київська Русь розпалася на окремі князівства, у кожному з них спостерігалася майже однакова система правових взаємин на засадах положень Руської Правди. Поступово, з розвитком економіки, удосконалювалася і правова система. Так, подекуди запроваджувалися більш розвинуті норми зобов’язального права, переважною формою укладання угод стала письмова, у деяких випадках — з реєстрацією державними урядовцями. Але це стосувалося насамперед Новгорода та Пскова, де утворилися феодальні республіки і де спостерігався значний вплив європейських правових культур^[80].

Праоргани українського нотаріату зародилися достатньо пізно, десь в XVI ст. Їх зародження і подальше існування було викликане розширенням торговельної діяльності і збільшенням торгового обороту, а усна форма операцій перестала відповідати вимогам часу та бажанню контрагентів забезпечити себе.

Задовольняти потребу складання документів у письмовій формі могли люди, які володіли грамотою та професійно складали письмові акти. Таки! ми особами в основному були писарі, які в зародковому стані виконували функції духівника та нотаріуса.

Самим першим джерелом права в Україні було звичаєве право, яке сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі. З появою письмових нормативних актів звичаєве право поступово перетворювалося на допоміжне джерело права. Звичай, як і релігія, і мораль, має тенденцію перетворюватися на право.

У період становлення Русі основним джерелом формування правових норм були старовинні звичаї (у тому числі торговельні) слов’янських племен, які об’єдналися у перші ранньофеодальні держави-князівства, а також князівська судова практика. Свідченням цього є тексти договорів ² Русі з Візантією (Х ст.), що містять норми візантійського і руського торгового права («статут», «закон руський»), церковні статути Х—ХІ століть, що регулювали шлюбно-сімейні відносини, юрисдикцію церковних судів.

Подальшим кроком, який надав поштовх розвитку українського правотворення та започаткував трансформацію від звичаєвого права до законотворчості у Київській Русі, було укладення договорів. Ці договори умовно можна поділити на три групи: міжнародні договори, договори князів між собою, договори князів з народом.

Про існування звичаєвого права говориться й у русько-візантійських договорах 907, 911, 945, 971 років. Посилання на Руський закон в цих договорах є першим документальним свідченням існування звичаєвого права на Русі, в основі якого був звичай нормативного характеру міста Києва та навколишніх земель.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє законодавство, яке карає за злочини проти власності, яке знає тестаменти (заповіти). Система українського права відповідає вже розвинутому суспільству, що є свідченням того, що в Україні—Русі законодавство вже існувало до Руської Правди^[81].

Значна кількість норм звичаєвого права виникла або зародилася ще за часів першої східнослов’янської держави із центром у Києві та значною мірою проіснувала майже без змін або із певними змінами майже до середини ХУІІ — початку ХУІІІ ст.

Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права, а й сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Водночас не слід забувати, що Русь існувала в оточенні інших держав і народів, котрі так чи інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов’ян.

Підтвердженням про розвиток у державі зародкового нотаріату є положення про порядок спадкування (засновані на звичаєвому праву), які увійшли до Поширеної редакції Руської Правди (статті 90—109). Руська Правда мала значний вплив і на становлення пізніших пам’яток права північно-східних слов’ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649 р.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам’яток права належать Еклога (візантійський збірник VIII ст.), Прохірон візантійського імператора Василія Македонянина, який був виданий в VIII ст., Номоканон, Закон судний людям — південно-слов’янська переробка Еклоги.

Статут великого князя Володимира — це документ, що відображає договір між князівською владою і церквою (митрополитом, єпископом). Він визначав становище церковної організації в державі. Встановлюючи забезпечення церкви у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговельних мит, від приплодів худоби і збору врожаїв, Статут визначав поділ централізованої феодальної ренти та інших доходів між світською і церковною владою.

Слід зауважити, що слово «закон», на думку Б. Д. Грекова, має давньо- 82

руське походження.

Перші письмові форми операцій на Русі починають з’являтися в XII ст. Це окремі статутні і даровані грамоти удільних князів, а також невелика кількість документів, здійснюваних приватними особами, основним змістом яких було придбання і відчуження прав на землю і на холопів.

Перші вказівки на широке вживання письмової форми при складанні документів зустрічаються в Псковській і Новгородській судних грамотах. У Московській державі писемність при здійсненні юридичних операцій була остаточно встановлена Судебником Івана III 1497 р., який увів обов’язковий письмовий порядок для дій з холопами. Судебник Івана IV 1550 р. не містив прямих вказівок на здійснення операцій з нерухомістю у письмовій формі, але саме після нього письмова форма для подібних операцій стає правилом.

Таким чином, розвиток торгівлі привів до встановлення письмової форми практично для всіх договорів, операцій і дій. Усна форма використовувалася лише при дрібних операціях на незначні суми грошей.

Вважається, що низький рівень писемності населення і підвищення попиту на юридичні послуги дали поштовх до виникнення зачаткових нотаріальних ^[82] функцій, які спочатку зосередилися в руках дяків і піддячих, як найбільш освічених і грамотних у письмі людей.

Головною діяльністю дяків і їх помічників — піддячих стало завідування всією письмовою частиною тієї урядової установи, при якій вони знаходилися: складання грамот, їх підписання, видача прохачам оригіналів документів, копій і довідок. Відомості про контроль держави за діяльністю дяків не збереглися. Можливо, існували обмеження щодо наочної компетенції урядової установи, при якій знаходилися дяки і їх помічники. Разом із дяками в XVI ст. з’явився клас площадкових піддячих, призначений виключно для складання письмових актів у містах.

Перші відомості про те, що складання і написання різних приватних актів є зайняттям спеціальної групи людей — писарів-професіоналів, починають зустрічатися в кінці першої половини XVI ст. Ця спеціальна група, що носила спочатку різні найменування: писарів, площадкових писарів, площадкових дячків, піддячих з площі та ін., переросла згодом в єдиний стан площадкових піддячих.

Увага властей до площадкових піддячих спочатку була мінімальною, оскільки на перших порах разом з ними акти писали й інші особи, але саме писарі-професіонали поклали початок російському нотаріату. Крім Івановської площі, в Москві були й інші «великі і дрібні площі». Одні площадкові організації, наприклад, Івановська площа, мали право здійснювати акти за всілякими операціями, інші, принаймні в кінці XVII ст., володіли вельми обмеженими правами: вони могли писати тільки деякі з них; до останніх, наприклад, належала площадкова організація при Посольському наказі.

Відомості про інші Московські «площі», крім Івановської, є, головним чином, за другу половину XVII ст., проте є вказівки на існування деяких з них і раніше. Одні, подібно до Івановської організації, існували самостійно і розташовувалися на площах, інші знаходилися при певних наказах світських або духовних властей.

Площадкові організації володіли достатньо широкою компетенцією. Складання приватноправових актів для громадян, що звертаються, було головною, але не єдиною їх роботою. Вони проводили також експертизу документів — про це свідчить пізніший указ від 9 грудня 1699 р., яким експертиза кріпостей (тобто операцій з нерухомим майном), вилучалася з Помісного наказу і передавалася наказовим дякам і піддячим. Крім того, площадкові піддячі вели іноді судові справи. Також вони заміщали піддячих наказів і воєводських установ і були головними кандидатами на вказані місця. Епоху в розвитку нотаріального інституту склало Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р., яке не лише впорядкувало та систематизувало діючі до його появи окремі укази, а й створило передумови та основу того складного порядку закріплення прав на майно, який був прийнятий у Зводі законів 1832 р.

Таким чином, до XVII ст. сформувався особливий прошарок людей, до професійних обов’язків яких входило складання приватноправових актів і

консультації з деяких правових питань. Розвиток і розширення їх діяльності стимулювали зацікавленість держави не тільки в існуванні подібного професійного прошарку, а й у підпорядкуванні його своїм інтересам. Для цього державі необхідно було, перш за все, створити правові основи контролю діяльності піддячих, яка на той момент не регламентувалася якими-небудь спеціальними державними правовими актами, а базувалася більше на відносинах, що склалися, і звичаях. Контроль держави, що полягав у ви! значенні кількості піддячих і прийомі нових членів, розповсюджувався без! посередньо на самих.. -84

членів площадкових організацій, але не стосувався їх діяльності.

Прагнучи підпорядкувати діяльність площадкових піддячих державі, Петро I почав свої перетворення з того, що ввів у 1699 р. гербовий папір (указ 23 січня 1699 р.), значно збільшивши тим самим актові мита. Цінність гербового паперу була поставлена в залежність від вартості самого акту. Недотримання цього правила вело до недійсності акту, плюс винний зобов’язаний був сплатити штраф.

Для забезпечення суворого нагляду за законністю здійснюваних актів і справного стягнення мита на користь державної скарбниці Петро встановив нові суворі форми здійснення актів практично для всіх операцій. Складання актів повинно було проводитися після попереднього повідомлення наказових суддів і у присутності свідків (указ від 9 грудня 1699 р.). Кріпості (операції з нерухомістю) повинні були підписуватися як сторонами, так і свідками, і заноситися до спеціальних книг, що заводяться в Помісному наказі. Порядок запису кріпостей також був регламентований подальшим указом від 10 січня 1701 р., через який всі кріпосні акти ділилися на три види з відповідними правилами їх запису і внесення до наказів. Правда, вже в 1705 р. це ділення кріпостей було змінене.

Указ від 15 квітня 1706 р. заснував нову особливу посаду «чолобитного писаря» з десятьма піддячими в підпорядкуванні. На чолобитного писаря був покладений обов’язок щодо рукоприкладства для кріпосних актів, стороною або сторонами яких були безграмотні особи. Для запису всіх здійснюваних за його допомогою документів писар вів спеціальні книги.

Врегулювавши процес здійснення актів, Петро I, бажаючи встановити абсолютний контроль за нотаріальною діяльністю, спробував створити перші урядові органи для здійснення правових актів. У 1701 р. кріпосні справи з ведення площадкових піддячих були передані у ведення Збройової Палати.

У 1708 р., після утворення губерній, кріпосні справи поступають у безпосереднє завідування губернаторам. У 1719 р. функціонувала Юстиц- колегія, при якій була створена Кріпосна контора, очолювана секретарем. До компетенції цієї установи входило все, чим раніше займався наказ Кріпосних справ. Право здійснення інших актів було передане різним наказам, заваленим численними державними справами.

Своїми діями Петро I намагався знайти оптимальний варіант контролю держави за особами, що здійснюють акти, котрі тягнуть правові наслідки, а також визначити умови здійснення актів і чіткі форми їх існування, що мало

⁸⁴ Долинська М. С. Українське нотаріальне право. К.: Юрінком Інтер, 2015. С.18- внести одноманітність у приватноправові акти і, як наслідок, сприяти забезпеченню законності в цивільних правовідносинах.

Створена ним система управління стала кроком уперед у державному будівництві. Заміна архаїчного наказового ладу виявилася одним із важливих елементів європеїзації і спробою покласти край беззаконню в умовах феодального правопорядку. Але через відсутність системи при створенні нових органів результати реформи були не цілком вдалими. Однією з причин недосконалості реформ, що проводилися Петром I, в офіційних документах називалася важка фінансова ситуація в країні, що не дозволяла тримати дорогу громіздку систему органів управління, суду або державного інституту нотаріусів. Крім того, піддячі наказів, усвідомивши нові можливості фінансового збагачення, стали відмовляти приватним особам у складанні актів або умисно затягувати їх вчинення з метою змусити останніх платити гроші. Інші чиновники також виявляли некомпетентність і хабарництво. В результаті Петро Великий повернув кріпосні справи назад у ведення площадкових піддячих. При цьому повернення було обставлене істотними змінами в статусі площадкових піддячих, які відтепер стали чиновниками, кріпосними писарями, що отримували платню згідно з «боярським вироком 1701 року».

Виходячи з вищевказаного, вбачається, що держава знайшла варіант контролю перших органів на Русі, що виконували нотаріальні функції: зробила площадкових піддячих чиновниками з фіксованою платнею, поставивши їх у безпосереднє підпорядкування уряду; всі свої акти площадкові тепер повинні були здійснювати відповідно до обов’язкових форм, встановлених царем, і на ним же затвердженому гербовому папері.

Тобто контроль держави був поширений і на самих піддячих, і на їх професійні обов’язки, поставлені в затверджені державою рамки діяльності.

Зміна ставлення держави до перших нотаріальних органів, з одного боку, була обумовлена загальною спрямованістю політики держави до абсолютизму, а з іншого, характеризувалася його прагненням до контролю за цивільним оборотом у країні, а також усвідомленням можливості поповнення державної скарбниці за рахунок суб’єктів цивільно-правових відносин.

Характерною межею законодавства про площадкових піддячих при Петрові I стало значне збільшення кількості імператорських указів, регулюючих окремі сторони їх діяльності і особливості правового статусу. Але, в цілому, законодавче оформлення нотаріальних функцій площадкових під! дячих все ще носило розрізнений і одиничний характер.

За правління Петра II було підписано указ про введення в дію Вексельного статуту, розробка якого була розпочата ще при Петрові I. Саме у цьому документі був уперше узаконений інститут публічних нотаріусів.

Що ж до українських земель, то у ХІІІ ст. шлях їхнього розвитку надто деформований монголо-татарською навалою. Згодом, у ХІУ ст., основна частина цих земель потрапила під вплив Великого князівства Литовського. У Литовсько- Руській державі протягом деякого часу зберігалася стара князівська система влади, аж поки у ХУ ст. замість удільних князів не було запроваджено інститут намісництва.

Підґрунтям правових відносин на цих територіях спочатку була Руська Правда, яка була доповнена місцевими звичаями та великокнязівськими привілеями. У 1529 р. з’явився більш докладний звід правових норм — перший Литовський статут (в основі якого, зокрема, була Руська Правда). Він складався з 13 розділів, до яких входило 243 (за іншим списком — 272) статті-артикули щодо різних питань судово-процесуального, кримінального, цивільного, господарського права разом із постановами державного права. Щоправда, вже у 1544 р. постало питання про його перегляд в інтересах пануючих верств населення, зокрема шляхти. У 1566 р. було затверджено наступну редакцію зводу — другий Литовський статут (367 артикулів у 14 розділах).

Нові реалії, що складалися внаслідок об’єднання Литви й Польщі у Річ Посполиту згідно із Люблінською унією 1569 р., призвели до чергового перегляду законодавства. У 1588 р. набрав чинності третій Литовський статут (який мав уже 488 артикулів у 14 розділах). Слід зазначити, що всі три статути були написані русько-українською мовою (вже на початку ХУІІ ст. третій статут переклали польською мовою). Литовський статут регулював умови і процес складання заповітів на нерухоме майно, а також вказував на органи, які мали повноваження оформляти заповіти — земські або «гродські» — того повіту, де цей заповіт складався.

Слушною є думка В. М. Черниша, яка полягає в тому, що Литовські статути містять: вимоги щодо складання письмових документів; організаційно оформлюють ведення актових книг, у т.ч. статус писарів; не забороняють складати письмові документи неавторизованим писарям-нотаріусам. У цьому відношенні найбільш важливим є Розділ IV Литовського статуту, який називається «Про суддів та суди» та розділ VII «Про записи та продажі»^[84].

До 1730 р. історія нотаріату була самобутньою і тільки після Інструкції судам від 13 липня 1730 р. розпочинається новий етап у розвитку нотаріату Російської імперії, до складу якої входила на той час Україна. Після цьфого історія нотаріату в Україні багато в чому повторює історію нотаріату в Росії.

Юстиція Литовської Русі у Складі Речі Посполитої передбачала низку удосконалень в оформленні майнових угод. Основною формою їх укладання була письмова. Для більш важливих угод виникала необхідність реєстрації в суді. Щоб закріпити права на нерухоме майно (земельний наділ), потрібно було пройти складну процедуру: подати клопотання (чолобитну) керівникові регіональної адміністрації, отримати від урядової канцелярії «привілей», скріплений «печатником» (канцлером), та бути введеним у володіння. Таким чином, нотаріальні функції надання документам публічного та безспірного характеру виконували державні виконавчі або судові органи. У відповідних випадках ці повноваження відходили до міських інституцій, передбачених положенням Магдебурзького права — старовинних норм міського самоврядування. Ще у ХІУ ст. такі міста, як Володимир-Волинський, Львів, Кам’янець та інші отримали магдебурзький статус. У ХV—ХVІ століттях литовська влада надала його багатьом містам Правобережної України, зокрема Києву; згодом воно поширилося й на Лівобережжя. Згідно із Магдебурзьким правом управлінські й судові функції щодо населення міст належали обраним міським радам — магістратам. Магістрат на чолі з війтом складався з ради та лави (остання переймалася переважно кримінальними справами). На розвиток нотаріальної діяльності в Україні у ХІУ—ХУІІ століттях впливали різні правові системи, здебільшого польська і німецька, але цей розвиток був органічним продовженням власної правової традиції.

Між тим, починаючи з ХУ ст., на південних рубежах Литовсько-Руської держави почала формуватися нова потужна сила — українське козацтво, яке складалося з селян, міщан, навіть дрібної шляхти. Козацтво не визнавало над собою влади литовської чи польської адміністрації. Під тиском польсько- литовських урядових військ козаки перемістилися на острови у нижній течії Дніпра, що знаходилися за порогами. Керувала на Січі виборна старшина, очолювана кошовим отаманом. Судові повноваження належали військовому судді, який керувався усним звичаєвим правом. Діловодство провадив військовий писар, який складав і розсилав документи. До козацької канцелярії входили також «військовий підписарій» та кілька дрібних служителів. При війську перебували духовні особи, які за потреби надавали поради військовому писарю.

Майже шестирічна національно-визвольна війна (1648—1654) українського народу та Речі Посполитої завершилася звільненням з-під її влади Лівобережної та частини Правобережної України. Та складна ситуація, зумовлена війною, змусила українське керівництво до укладення договору з Московською державою. Відтак у 1654 р. звільнена частина України увійшла до складу цієї держави як автономна адміністративна одиниця.

Згідно з Березневими статтями на Україні зберігся той військово- адміністративний устрій, той управлінський і судовий апарат, що склався тут до моменту Переяславської ради. На теренах Гетьманщини існували також структури, що виконували нотаріальні функції, в тому числі у генеральному уряді діяла генеральна військова канцелярія, очолювана генеральним писарем, якого деякі джерела називали канцлером або нотарем. Серед повноважень, покладених на нього, слід звернути увагу на завірення гетьманських універсалів про надання маєтності. У генерального писаря зберігалася державна гербова печатка та печатка генеральної військової канцелярії. Через генеральну канцелярію видавали копії документів, складали й завіряли майнові акти (уступні, дарчі, боргові та ін.), тобто проводили нотаріальну діяльність.

На нижчих адміністративних рівнях існували, відповідно, полкові та сотенні писарі й канцелярії, чиї функції визначалися за аналогією з генеральними 86 установами.

Запис та посвідчення угод на Гетьманщині у полкових та сотенних судах тривали до 1763 р., коли ці суди були скасовані. Були відновлені гродські, земські суди; у 1781—1796 рр. діяли палати цивільних судів. Вони разом із реформованими магістратами перебрали на себе нотаріальні функції попередніх судових установ. Тим часом на території Слобожанщини, Новоросії, Київського

86

Кальницький Михайло. Нариси історії нотаріату України. К. : Гопак, 2008. С. регіону реєстрацією і посвідченням майнових документів займалися губернські правління.

Наприкінці ХУІІІ ст., внаслідок другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі до Російської імперії відійшла значна частина правобережних українських земель.

В українських містах продовжували діяти «публічні» міські нотаріуси з обмеженою компетенцією, яка насамперед поширювалася на посвідчення та протести векселів, проте припускала й укладення угод на прохання приватних осіб. Нерідко міських нотаріусів називали «маклерами» (слово «маклер» німецькою мовою означає «причепа», «привереда», що свідчить про прискіпливість — високий професіоналізм нотаріуса).

Для найбільших міст, починаючи з 1831 р., запроваджували посади не лише міських, а й «приватних» маклерів-нотаріусів, які реєстрували принесені до протесту векселі або позикові листи. У 1832 р. вони отримали право укладати і посвідчувати будь-які «маловажні» акти, які не мали характеру кріпості, про що робили записи у спеціальних книгах. Зібрані фіскальні суми передавали до відповідного адміністративного органу.

Міських та «приватних» нотаріусів обирав місцевий загал, що мав право голосу, із неодмінним затвердженням адміністративними органами. Нагляд за їх діяльністю здійснювали судові установи та губернські правління.

Також у цей період було запроваджено й інші маклерсько-нотаріальні інституції з вузьким колом діяльності, зокрема біржові нотаріуси, або маклери.

Одночасно з судовою реформою 1864 р. реорганізації зазнав і нотаріат. Відповідно до Положення про нотаріальну частину, затвердженого 14 квітня 1866 р., всі попередні нотаріуси та маклери, окрім біржових, припинили свою діяльність.

Головною ідеєю цього Положення було відокремлення нотаріальної частини від судової. Положення складалося з 217 статей, 41 з яких була присвячена побудові нотаріальної частини.

Відповідно до Положення завідування нотаріальною частиною під наглядом судових органів доручалося нотаріусам і старшим нотаріусам, що перебували при нотаріальних архівах. У тих містах, містечках, селищах, де не було нотаріусів, посвідчення актів за правилами положення про нотаріальну частину доручалося мировим суддям. Кількість нотаріусів, залежно від кількості народонаселення кожної місцевості, встановлювалася особливим розкладом, складеним міністерством юстиції. Нотаріуси перебували у віданні судів і призначалися на посади старшими головами судової палати за поданням голів окружних судів.

Нотаріусами могли бути лише російські піддані, повнолітні, щодо яких не було винесено обвинувального вироку суду чи громадянського осуду. Бажаючі зайнятися нотаріальною практикою також не мали права обіймати жодної іншої посади в державній чи громадській службі. У тих місцевостях, де ніхто не зголошувався стати на нотаріальну службу, уряд призначав відповідну особу, проте з оплатою її праці. Посада нотаріуса надавалася не інакше, як після випробування претендента головою окруж! ного суду, старшим нотаріусом і прокурором щодо вміння правильно складати акти, знання форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов’язків законів. Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право займатися нотаріальною діяльністю, повинна була скласти присягу в публічному засіданні окружного суду.

Важливим і потрібним було положення, за яким шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса, відшкодовувалась у повному обсязі.

Вперше було запроваджено поняття нотаріального акту. Абсолютно необхідною нотаріальна форма була для всіх документів (виняток становили духовні заповіти), що передбачали перехід чи обмеження права власності на нерухоме майно. Акти на нерухомість підлягали перетворенню на кріпосні шляхом їх спеціального затвердження старшими нотаріусами. Розрізнялися акти нотаріальні та домашні.

Відповідно до роз’яснення Сенату 1887 р. нотаріус, вчиняючи нотаріальні дії, зобов’язаний оцінити законність акту не лише за зовнішніми його ознаками, а й за внутрішнім змістом угоди, переконуючись, чи не спрямована вона в обхід закону. Він повинен також встановити особу громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальних дій, з’ясувати її дієздатність. Потім учасників договору допитували, чи дійсно вони з доброї волі бажають його здійснити і чи розуміють вони його зміст і значення. Проект акта зачитували сторонам і після сплати ними відповідних зборів вносили до актової книги, де його підписували сторони, свідки і нотаріус. Сторонам видавали виписку, що мала однакову силу з внесеним у книги оригіналом. Здійсненний в такий спосіб акт називався нотаріальним і вважався дійсним^[85].

Скарги на дії нотаріуса подавалися зацікавленою особою до окружного суду.

Положення про нотаріальну частину 1866 р. регулювало діяльність нотаріату до 1917 р.

3.