Загарбання західноукраїнських земель Австрією
Географічно західні етнічні українські землі - територія Галичини, Північної Буковини (Пониззя) та Закарпаття (Закарпатська Русь) в останній чверті XVIlI ст. перебували у складі Австрійсько' імперії.
До останньої чверті XVIl ст., коли розпочався процес за гарбання Австрією західноукраїнських земель, вони входили до скла ду кількох держав із різним юридичним статусом.Хронологічно першим до складу Австрії увійшло українське ]акирпоття. яке — як частина Трансільванського (Ссмигородсько- ro) князівства - перебувало під протекторатом Османської імперії. Під час австрійсько-турецької ііійпи австрійські війська окупували (l697p.) Трансільванію, а на Карюницькому конгресі (1699 p.) габс- б)рш домоглися міжнародного визнання своєї влади иал князівством, у складі якого перебувало Закарпаття.
Менш як за сто років (1772 p.) між Росією, Австрією та Пруссією було підписано Конвенцію про частковий поділ Польщі. За цим документом під владу Австрії потрапили переважно етнічні українські землі теперішніх Галичини й частини Волині. «Юридичною підставою» входження тієї частини етнічних українських земель до складу Австрійської імперії став історичний факт їх короткочасного перебування в першій половині Xlll ст. ускладі Угорського королівства. Імператриця Марія-'Герезія, посилаючись на тс, шо угорський королевич Копоман, син короля Андрія 1, вважайся іалицьким королем (1219-1241 pp.) і що вона c спадкоємицею угорської корони, дала приєднаним землям назву Koptuiecnuui Гл- Itmiiii і Володшіирії (Волині). У практичному політичному вжитку повна назва вживалася рідко, а приєднаний край скорочено називали Гшіичиною, зокрема й землі волинські, а також етнічні польські.
У результаті австрійсько-турецької війни та слабкості Туреччини австрійці «заокруглили» свої володіння за рахунок Буковини (1774 p.), північна частина якої була заселена українцями, а пів- дениа-українсько-румунською людністю.
Попервах управління цнм краєм здійснювали військові власті Австрії її територія підпорядковувалася придворній військовій раді та генералітету військового командування Галичини та Володимирії під офіційними назвами - Буковинський дистрикт. Чернівецький генералітет, Г'a- Щький прикордонний генералітет. Військову адміністрацію в Буковині було замінено цивільним управлінням (1786p.), а згодом (1787 p.) долучено до складу Галичини як окрему адміністративпо- TepBTopiajIbiiy одиницю. У період революції Буковина набула статусу окремого краю зі своєю адміністрацією (1849 p.).3 подальшими поділами Польськоїдержави Пруссія розширила овоі володіння за рахунок етнічних польських, а Росія заіарбала раніше захоплені Польщею українські та білоруські землі. Дуже великі нові території на захід від Бреста за Третім поділом Польїці (1795 р.) отримала Австрія. Новій території дали назву - Західна ‘оличина.
До чергового політичного перекроювання основного масиву польських і частково українських земель спричинилася па початку ХІХ ст. війна Фран .її проти Австрії, Росіїта Пруссії. Тоді Франція
на частині польських етнічних земель сприяла створенню Великого герцогства Варшавського (1807 p.). Фактично воно проіснувало до розгрому Наполеона, а формально - до Віденського конгресу (1815 p.), що встановив нові кордони. Царська Росія одержала більші частину Великого гсрцогства Варшавського, на його основі створив ши Царства Гїопьськс, кули входили українські Холміцина й Під- ляшшя. Частина герцогства як Велике князівство Познанське відійшло до Пруссії. Одночасно Віденський конгрес постановив створи- ти як окрему державу Краківську республіку-, котру було прилучено до австрійського Королівства Галичини й Лодомерії (1846 p.). Останнє відтоді набуло уточненої формальної назви Королівства Гаіичиті і/ Лодомерії з Великим князівством Краківським та князівствам Освснцімським і Заторським. У лютому 1847 p. Галичину переділили (офіційно, але формально) на Східну (переважно етнічну українську) і на Західну (переважно етнічну польську).
Під часрс- волюції 1848 1849 pp. Головна руська рада у Львові виступилаз пропозицією до цісаря переділити Галичину реально на дві провіи- ції за етнічною ознакою - українську й польську . Але, попри те, що було офіційно санкціоновано утворення в Галичині двох адміністративно-територіальних одиниць (червень 1848 p.), а також підтримку ідеї поділу з боку громадськості (до кінця січня 1849 p. № підтримку поділу було зібрано 200 тис. підписів галичам), Гази- чина так і залишилася непереділеною австрійською провінцією, в якій місцева влада перебувала в руках польського панства. Українська вимога про поділ Гапичинидо 1918 p. залишалася в українському русі лише як ідея.Революція 1848-1849 pp. і подальші поразки Австрії у війнах з Францією, П’ємонтом (1859p.) та Пруссією (1866p.) довели неспроможність одноосібного панування аведрійців у баїатопаціональ- ній державі. Австрійський уряд уклав угоду з угорськими магнатами (1867 p.), за якою Габсбурзька імперія трансформувалась.' двоцентрову дуалістичну конституційну Австро-Угорську монпр хію (офіційна назва, запроваджена цісарським розпорядженням ВД 14 листопада 1868 p., залишилась аж до її розвалу в листопаді 1918 p.) B Австрії було прийнято (грудень 1867p.) нову конституцію, а в Угорщині відновлено B ЧИННОСТІ угорську квітневу KoHciIlTylUir 1848 p. Обидві конституції встановлювали двопалатний парламент в Угорщині - сейм, а в Австрії - рейхсрат «Компроміс 1867p.>1 №' дав Угорщині формальноїдержавної рівності з Австрією та розШ"' рив її права у внутрішній та зовнішній політиці. Теріггоріально деР" жава в той період поділялася по річці Лейті на австрійську частин> імперії - Циспейтанію з офіційною назвою - Королівства і кРа1, представлені в рейхсраті. Вона охоплювала 14областей (серед11114
Галичину та Буковину). До складу угорської частини - Трапслей- таиії разом із угорськими та іншими землями увійшла територія українського Закарпаття.
Назва нової ду алістичної держави не відображала справжнього національного складу держави (В. Кульчицькиіі). Жодна з панівних націй - ні австрійські німці в Австрії, ні угорці в Угорщині — не становили більшості у своїх частинах імперії. Австрійці в Цислсй- танії становили всього 35%, а угорці в Транслейтанії - 45% населення. Офіційними мовами імперіїстали німецька та угорська, однак урегіонах нарівні з ними функціонували мови місцевого населення, ссред них і українська (за тодішньою термінологією - русинська). Саме це давало підставу для тогочасних польських шовіністів говорити, що українців як національність вигадали австрійці («австрійська інтрига»). За зовнішніми ознаками у цьому був певмий cciic: адже австрійська влада, аби зменшити польський внлив на пригд- іиних землях (принаймні в окремі періоди), ставила на інші етнічні групи місцевого населення, в Галичині - передусім на українців Офіційними столицями Австро-Угорщини 1867 p. стали Відень і Будапешт, але згодом Праіа, Львів і Краків отримали спеціальні статуси, які, власне, перетворили їх на столиці регіонів. Толі навіть жартували, mo Відень - політична столиші імперії, Будапешт - юридична. Прага економічна, Львів - культурна, а Краків-мнстецька.