Всесвітня рада церков

Всесвітня рада церков (The World Council of Churches; ВРЦ) — міжнародна екуменічна організація, заснована в 1948 р. в Амстердамі, у яку входить 348 християнських церков різних традицій; одна з міжхристиянських організацій, що є керівним осередком екуменічного руху.

Керівним органом ВРЦ є Генеральна асамблея представників церков — членів ради.

ВРЦ, крім протестантських, англіканських та старокатолицьких об'єднує низку православних та нехалкідонських (монофізитських) церков, які представляють понад 440 млн. віруючих різних християнських деномінацій. Римо-католицька церква має представників у Всесвітній раді церков, однак не є її членом.

Штаб-квартира Ради розташована в Женеві (Швейцарія). «Міжнародна співдружність християнських церков, побудована на основі діалогу й співробітництва».

Церковні історики екуменізму стверджують ідею єдності, яка з самого початку була властива християнству. Історія переконливо свідчить про те, що з перших століть існування й до другої половини XIX ст. відцентрові сили в християнстві переважали над доцентровими. Численні єресі І — IV ст. призводили до відокремлення релігійних спільнот, до виникнення церковних розколів, що дробили ще не сформоване християнство на численні течії й напрями, які отримали назву конфесій і деномінацій.

Особливо відчутного удару християнство зазнало в V ст. У той час низка церковних спільнот Сходу не прийняла рішень IV Вселенського собору (Халкедонського) 451 р., згідно з яким Ісус Христос — одночасно є Богом і людиною. Відбувся розкол, унаслідок якого виникли нехалкедонські (орієнтальні) церкви: коптська, сирійська, індійська (малабарська), вірменська і ефіопська. Ці церкви, за чисельністю порівняно невеликі, і зараз стоять осібно від решти християнства. З серпня 1971 р. вони стали називатися стародавніми східними церквами.

Ще більш глибокий розкол внесло в християнство багатовікове протистояння папського Риму і патріаршого Константинополя, спричинене низкою обставин суто релігійного і соціально- політичного характеру.

Реформація XVI ст. відірвала від католицизму і протиставила йому, як і православ'ю, низку церков Європи. Виник ще один напрям у християнстві — протестантизм з його безперервним поділом на нові й нові течії й секти. На цьому церковні розколи в християнстві не припинилися. Зокрема, в XVII ст. від Російської православної церкви відокремилися старообрядці, які, в свою чергу, утворили безліч незалежних один від одного "напрямів". А в другій половині XIX ст. Ватикан позбувся низки своїх спільнот — виникла самостійна старокатолицька церква, члени якої відкидають догми про верховенство Папи Римського, про його непомильність. У результаті всіх цих розколів християнство виявилось подрібненим на велику кількість напрямів і течій, кожен з яких проголошував лише себе володарем "істини Христової", відносячи інших до "тих, що помиляються".

Міжусобиці християнських церков і сект відображені в специфічно релігійній формі — зіткнення економічних і політичних інтересів різних соціальних груп, що ворогували між собою. Поки позиція християнства як світової релігії була міцною, втрати від цих міжусобиць не викликали особливого занепокоєння у християнських лідерів. Проте в міру послаблення позицій християнства, що було зумовлене соціальним, науково-технічним і культурним прогресом людства, зростанням революційного руху в світі, церковні кола Європи й Америки стали схилятися до думки про необхідність об'єднання християнських церков. У їх заявах виразно звучало занепокоєння з приводу "послаблення творчої сили християнства під натиском багатьох течій сучасного світського життя" через поділ християнських церков. Вони закликали представників ворогуючих християнських церков і сект знайти вихід з "кризи розколу".

Зокрема, прихильники католицизму були за таке об'єднання, яке на практиці означало покатоличення всіх християнських конфесій.

Таким чином, незважаючи на розбіжності в підході до питання про подолання багатовікового поділу церков, і католики, і православні під досягненням загальнохристиянської єдності розуміли поглинання своєю церквою всіх інших. Це робило їх концепцію принципово неприйнятною для інших церков і тим самим виключало саму можливість взаємного обговорення даної проблеми.

По-іншому поставилися до питання досягнення єдності християн протестанти. Подолання взаємної ворожнечі вони запропонували шукати на шляху взаємного зближення церков, їх федералізації, що припускає спільність лише засадничих принципів

— при збереженні відмінностей не лише в обряді, але й у віровченні. І хоча така точка зору була неприйнятною для католицької та православної церков, які претендують на чільне місце в християнському світі, все ж таки вона залишала більше можливостей для міжхристиянського діалогу, ніж перші дві. Тому саме нею керувалися ті християнські діячі, які вирішили перейти від розмов про намір загальноцерковної єдності до практичних дій — пошуку шляхів її досягнення.

Першими зробили це протестантські організації Англії та СІЛА

— країн, в яких міжцерковна роз'єднаність християн була

вражаючою. Достатньо сказати, що до початку XX ст. у США налічувалося 64 протестантські деномінації, причому лютерани утворили 21 відгалуження, методисти — 16, баптисти — 15,

пресвітеріани — 12. Значна частина енергії цих релігійних груп поглиналася взаємною конкурентною боротьбою за прихожан, що вельми негативно позначалося як на соціальних функціях і авторитеті християнства, так і на економічному становищі служителів культу. Подібна ситуація існувала і в релігійному житті протестантів Великобританії. Тому й не дивно, що християнські діячі США й Англії раніше за інших почали шукати шляхи подолання міжконфесійної ворожнечі у своїх країнах і в загальнохристиянському масштабі.

Саме в Англії та США вже в середині XIX ст. почали формуватися релігійні об'єднання міжнародного характеру, покликані об'єднати різні церковні сили. До їх числа належить Християнський союз молодих чоловіків, установчий з'їзд якого відбувся в 1844 р. у Лондоні. Слід зазначити, що багато лідерів екуменізму починали свою участь у русі за об'єднання церков з роботи в Християнському союзі молодих чоловіків, який був для них своєрідною школою загальнохристиянської діяльності. Такого ж плану була й інша організація — Євангельський альянс, заснований у Лондоні 1846 р. У 1854 р. паралельно з Християнським союзом молодих чоловіків став функціонувати Християнський союз молодих 1863 р. — Всесвітня християнська федерація студентів. Ці організації висунули і стали впроваджувати в життя ряд ідей, що отримали підтримку і подальший розвиток у русі за загальнохристиянську єдність. Вони ж запровадили термін "екуменізм" у його сучасному розумінні. Проте в історії екуменічного руху перші міжнародні християнські організації відіграли підготовчу роль, склали лише його передісторію.

Особливо активно і наполегливо шукали шляхи подолання релігійної роз'єднаності церковні організації США. Єпископальна церква США в 60-х роках XIX ст. встановила контакти з православними церквами (у тому числі з російською), запропонувавши їм зайнятися сумісним розв'язанням проблеми християнської єдності. Проте, після того як представники православ'я заявили, що об'єднання християнських конфесій можливе лише на основі вчення "стародавньої вселенської церкви", офіційні переговори про шляхи подолання церковного розколу були припинені. Не порозумівшись із православними, протестанти США діяли самостійно. Навесні 1884 р. з ініціативи єпископальної церкви США був скликаний конгрес церков, учасники якого висловилися за єдність християн.

Наступним практичним кроком поборників протестантизму за об'єднання церковних сил було скликання у вересні 1893 р. в Чикаго Всесвітнього парламенту релігій.

У 20-х роках XX ст. виникають рухи "Віра і устрій", "Життя і діяльність". У центрі їх уваги були питання, пов'язані зі ставленням християнських церков до соціально-економічних і політичних проблем, тобто питання "практичного" християнства. Ці рухи і склали основу Всесвітньої ради церков (ВРЦ). Всесвітня рада церков — це організація, що об'єднує понад 340 православних, протестантських та інших церков у більш ніж 100 країнах світу й репрезентує понад 500 мільйонів християн.

Керівниками руху "Віра і устрій" були представники англіканської церкви (єпископ Ч. Брент і архієпископ У. Темпл). Саме вони висловили ідею щодо скликання нарад з богословсько- організаційних питань. Упродовж 17 років велися переговори, тривав обмін посланнями, скликалися наради, аж поки не відбулася перша конференція "Віри і устрою".

У червні 1910 р. в Единбурзі (Шотландія) відбулася Міжнародна місіонерська конференція, що характеризується богословами як "колиска сучасного екуменізму". Головою конференції був представник американської методистської церкви Дж. Мотт, помічником — Дж. Олдхем, майбутній секретар Міжнародної місійної ради.

Конференція 1910 р. була найбільш представницькою: в ній взяли участь 1200 делегатів від 160 місіонерських спільнот, переважно католицьких. Конференція обговорила наступні проблеми, над якими працювали вісім комісій:

—поширення Євангелія в усьому нехристиянському світі;

—церква в країнах діяльності місіонерських спільнот;

—освіта та її зв'язок з християнізацією національного життя; —місіонерство і його ставлення до нехристиянських релігій; —питання підготовки місіонерів;

—місія й уряд;

—співпраця у сфері досягнення єдності.

Судячи з проблематики, делегати займалися пошуком подолання кризи християнства, яка відчувалася і в скороченні сфер його впливу, і в зростанні релігійного індиферентизму серед широких верств населення. Вихід з кризи вони вбачали в активізації місіонерської діяльності з поширенням її на нові регіони Земної кулі, а також в об'єднанні місіонерських сил, яке неможливе без досягнення загальнохристиянської єдності. При цьому особлива увага спрямовувалась на посилення християнізації населення ко- лоній, що наочно продемонструвало підпорядкування церковно- релігійної діяльності інтересам колоніальної політики держав.

Единбурзька конференція створила Комітет континуації праці з 35 осіб, якому належало координувати місіонерську діяльність протестантських конфесій для того, щоб постійно і стабільно співпрацювати у справі поширення християнства.

У 1921 р. на черговій конференції місіонерів у Лейк-Могонк (СІЛА) Единбурзький комітет був перетворений на Міжнародну місійну раду, яка організувала і провела ряд конференцій: в Єрусалимі (1928 р.), Мадрасі (1938 р.), Бангкоку (1949 р.), Віллінгені (1952 р.). Керівні органи Міжнародної місійної ради знаходилися в Нью-Йорку й Единбурзі. Активна діяльність місіонерських організацій стимулювала пошуки протестантами способів досягнення загальнохристиянської єдності, а Міжнародна місійна рада стала однією з шкіл підготовки екуменічних лідерів. Як самостійна організація Міжнародна місійна рада проіснувала до 1961 р., коли вона ввійшла в загальне русло екуменічного руху.

У 1914 р. Перша світова війна фактично перервала процес становлення екуменізму. Однак вона не загострила відносин між поборниками загальнохристиянської єдності. Адже більшість з них належала до англо-американської групи церков і тому опинилася в одному військово-політичному союзі держав. Проте можливостей для міжцерковних зв'язків значно зменшилося — умови воєнного часу ускладнювали взаємні контакти. Більше того, в діяльності церковних організацій відбулася зміна поглядів. У кризовій ситуації християнських лідерів не турбували проблеми екуменічного єднання.

Таким чином, до Першої світової війни екуменічний рух не мав конкретних форм і не став вагомим чинником церковного життя. Разом з тим уже сам процес зародження екуменізму переконливо показав, що досягнення християнської єдності не було для церковних лідерів і політичних сил самоціллю або суто релігійною діяльністю. На майбутню християнську інтеграцію дивилися як на важливий засіб підвищення ролі християнства у справі ідеологічного захисту буржуазного ладу.

Глави церков і християнських конфесій уперше домовилися про заснування Всесвітньої Ради Церков ще в 1937 році, але через Другу світову війну її офіційне створення було відкладено.

Установча асамблея (І Генеральна) відбулася на базі 3 протестантських рухів («Віра і порядок», «Життя і діяльність» та «Міжнародна місіонерська рада») 23 серпня 1948 року в Амстердамі (Нідерланди) й була представлена представниками 147 церков.

На цей час відбулося 7 асамблей Ради церков:

1948 - Амстердам (Нідерланди);

1954 - Еванстон (США);

1961 - Нью Делі (Індія);

1968 - Уппсала (Швеція);

1975 - Найробі (Кенія);

1983 - Ванкувер (Канада);

1991 - Канберра (Австралія);

1998 - Хараре (Зімбабве);

2006 - Порту-Алегрі (Бразилія).

Головні засади та принципи діяльності організації сформульовані у Торонтській декларації, ухваленій Генеральною асамблеєю ВРЦ 1950 року. Згідно з цим документом, основною метою діяльності організації є встановлення діяльних контактів між церквами різних деномінацій і сприяння детальному вивченню та обговоренню різноманітних питань єдності християнської церкви. Крім того, ВРЦ займається дослідженнями актуальних політичних, соціально-економічних, науково-технічних та екологічних проблем, надає допомогу антирасистським організаціям різних країн світу.