§ 2. Боярська рада

Очевидно, як і віче, боярська рада виросла з давніх демократичних традицій нарад старійшин родів, общин, племен, які стали в період становлення класового суспільства у східних слов’ян невід’ємною частиною дружинної і міської знаті.

Склад боярської ради, вважав М. С. Грушевський, міг постійно змінюватись залежно від вирішуваних разом з князем державних справ^[22]. Справді, літописи спочатку акцентують увагу на участі в ній дружини: «Бе бо Володимер любя дружину, и с ними думая о строи земленем, и о ратех (війні) и о уставе зем- ленем (праві земель)» (ПВЛ, 996 р.).

Загальне визначення дружини в літописах включає «старшу», «передню» і «молодшу» дружину. Коли Святослав Ольго- вич дізнався про вбивство брата Ігоря, то «сьзьіва дружину свою старейшюю и яви им» (Іпатіїв., 1147 р.). Диференційовано підходили літописці і до поняття «муж», у більшості випадків тотожних поняттю «дружинник». Очевидно саме вони й були служилими боярами у князівській раді, (посадниками, тисяцькими, соцькими, «милостниками» та ін.), брали з самого початку участь в управлінні й законодавстві. Як вважав М. Ф. Влади- мирський-Буданов, всякий служилий боярин був членом думи, адже саме в цьому була його боярська відзнака. Цієї думки додержувався і В. О. Ключевський^[23].

До складу боярської ради київським князем у ХІІ-ХІП ст. залучались і великі феодали — землевласники. Боярсько-дружинні землеволодіння охоронялися законодавством, за феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам’ятках, передусім у Руській Правді. С. В. Юшков вважав, що разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать, яка виросла у великих землевласників^[24]. Р. Лащенко теж вирізняв бояр — дружинників і бояр земських^[25]. Вибір порадників і кола обговорюваних питань залишався за князем.

До боярської ради, як свідчать літописні пам’ятки, з часів Володимира Великого залучались і старійшини, «старцьі град- ские», яких літописець вирізняє серед бояр. У Києві 983 р., коли князь Володимир святкував вдалий похід на ятвягів, «реша стар- ци и боляре» принести жертви язичницьким богам. З приводу прийняття християнської віри Володимир знову «созва боляри своя и старци градские» (ПВЛ, 983, 987 рр.). Після прийняття християнства великий київський князь почав запрошувати на раду і на віча митрополита, епіскопів. Залучення до боярської ради «старцев», митрополита, інших духовних осіб надавало рішенням ради загальнодержавного і громадського значення, адже вони приймались найвпливовішими особами держави чи окремої землі. З цією метою Володимир запрошував до ради і старійшин інших міст (пригородів): «сьзьіваше болярьі своя, и посадникьі, старейшиньї по всем градом» (ПВЛ, 996 р.)

Різні політичні обставини диктували, очевидно, той чи інший склад боярської ради. Поряд з боярами, «нарочитими мужами», знатними горожанами і духовними особами в радах брали участь іноді і члени княжої сім’ї (брати, діти, княгині). Мабуть, найбільш незалежними від князівської волі були представники міського патриціату, бояри земські з міської ради, які не були посадовими особами князя і нерідко виступали посередниками між князем і вічем.

Таким чином, склад боярської ради був досить визначений і по-своєму станово-представницький, хоч у більшості не виборний і не регламентований жодним законом.

Компетенція боярської ради. Вона бере безпосередню участь у вирішенні державних справ, в управлінні. її роль, як і віча, в ХІ-ХІІ ст. у державному житті зростає. їй належить разом з вічем право покликання князя і укладання «ряду» з ним. 1169 р. князь Мстислав Ізяславич уклав «ряд с братьею, и дружиною, и с кияни» (Лавр., 1169 р.).

Бояри беруть участь у вирішенні питання розподілу столів між князями в умовах послаблення влади київського князя й посилення впливу місцевих феодалів. Так, за участю бояр на феодальному снемі в Уветичах 1100 р. йшлося про розподіл ленів. Очевидно, вирішальну роль у підготовці з’їздів та їх рішень, введенні нових законів відігравали бояри. Володимир Мономах для обговорення і видання Уставу «о резах» скликав нараду в селі Берестовім своїх «мужів», серед яких були три тисяцьких — київський Ратибор, бєлгородський Прокопій і Переяславський Станіслав, а також «Нажира, Мирослава, Иванка Чюдиновича Олгова мужа»^[26]. Отже, тут вписані імена тих «мужів», які брали, очевидно, найактивнішу участь у підготовці законодавчих актів і «установили», «уставиша» їх. Як свідчать літописи, князі Київської Русі видавали закони після їх детального обговорення з радою бояр. Отже, дорадчий характер ради не надавав її рішенням законодавчої обов’язковості. Таке право мав лише князь.

Боярська рада бере участь у вирішенні питань державного устрою, управління, земських справ, організації народних ополчень. їх члени очолюють його, коли цього не може зробити князь. Рада бере участь у вирішенні питань зовнішньої політики, війни і миру. Договори укладаються теж від імені князя і «всякого княжья». «Великий князь Игорь, и боляре его и людье вси русь- тии послаша к великим царем гречьским» при укладанні миру з ним (ПВЛ., 945 р.)

Таким чином, до сфери діяльності боярської ради входили практично всі питання з керівництва правлячими князями центральними і місцевими органами управління, з оборони земель від вторгнення іззовні, зовнішньої політики.

Порядок роботи боярської ради хоч не мав чіткої організаційної структури, проте її діяльність була досить стабільною. Зрозуміло, великий князь міг самостійно ухвалювати те чи інше рішення, однак він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими особами держави. Адже бояри були не лише досвідченними політиками, але й сильні своїми полками, підтримкою населення, навіть впливом на інших князів, зв’язками з їх «думцями».

Як свідчать літописи, робота боярської ради, її склад регла- метувалися усталеним звичаєм, характером і колом питань, що підлягали обговоренню. І хоч князь не мав обов’язку скликати раду, додержуватись її повноти і навіть виконувати її рішення, літописи фіксують такі ради, як повсякденне явище політичного життя давньої Русі. Зазвичай він нічого не розпочинав, не «соз- ва болярьі своя и старци градские». Володимир Мономах у «Повчанні» радив своїм синам вставати до сходу сонця і, помолившись Богу, «седше думати с дружиною, или люди оправли- вати (тобто судити. — В. Є.), или на лов ехати» (ПВЛ., 1096 р.). Рідкі випадки ігнорування ради, порушення взаємин з князем і встановленого порядку, судячи з літописів, засуджувались сучасниками.

Зазвичай боярські ради відбувались у княжому палаці, куди з’їжджались запрошені. Літописець згадує, зокрема, таке засідання у Володимир-Волинську: «В едину нощь присла по мя князь Давид. И приход к нему, и сидяху около его дружина, и посадив мя, рече ми... » (Лавр., 1097 р.).

М.

У політичному житті Г алицько-Волинського князівства боярська рада набула більшого значення, хоч тут державна влада теж належала великому князю, який спирався на бояр-землевлас- ників та міський патриціат. Разом з тим між князем і боярством постійно точилася боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри — обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.

Волинське боярство, за визначенням М. С. Грушевського, не мало такої сили, як галицьке^[29]. М. Ф. Владимирський-Буданов дійшов навіть висновку, що в Галицькій і Волинській землях переважала боярська влада над князем і вічем^[30]. Причини її вивищення історик права бачив в економічній могутності місцевого боярства, а також у впливі на державний лад Галицько-Волинської Русі Польщі й Угорщини.

Вже в середині ХІІ ст. галицько-волинська боярська верхівка значно посилюється. За князювання Ярослава Осмисла, а потім Романа Мстиславича, який об’єднав Галичину і Волинь, спираючись на дрібне і служиле боярство та городян, вона була приборкана. Після загибелі Романа (1205 р.) боярство, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади.

Боярська рада скликалася за ініціативою самого боярства, лише інколи — за бажанням князя. В Іпатіївському літописі згадується, зокрема, засідання ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь князі Данило і його брат. Проте князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. У період князювання Юрія ІІ боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Г алицько-Волинській землі, боярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі.

До складу ради входили бояри, які займали найвищі адміністративні посади при князеві. За Іпатіївським і Радзивілівсь- ким літописами серед членів боярської ради названі знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя княжого двору (дворський), воєводи та намісники. У літописах згадуються також бояри — вихідці з простолюддя: «Судьич, попов внук», бояри Лазарь Домажирич и Иван Молибожич, «два беззаконника от племени смердья» та інші «нечестиві», які збагатились головним чином торгівлею сіллю з Коломиї (Іпатіїв., 1220 р.) Сила таких бояр була в адміністративних посадах, економічній могутності і своїх полках. Такий склад ради залишався стабільним і в XIV ст.

Рада очолювалась найзаможнішими й найзнатнішими боярами, яким рада довіряла виконання своїх рішень і проведення загальної політики бояр. Рада ж очолювала виступи галицьких бояр у випадках, коли політика князя не співпадала з політикою ради.

Коло повноважень, які присвоїла собі галицька боярська рада, було надзвичайно широким.

1. Бояри присвоїли собі право розпоряджатись княжим столом, запрошення і зміщення князів, ігнорувати династичний принцип наслідування столів. Літопис сповіщає, що по смерті Ярослава Осмомисла був заколот великий у Г алицькій землі, бо галицькі мужі, «сдумавше с Владимирем», переступивши хресне цілування, вигнали князя Олега з Г алича і сів князь, його брат, Володимир Ярославич у Г аличі, «на стол деда своего и отца своего» (Іпатіїв., 1187 р.)

Як зазначав І. П. Крип’якевич, у перші десятиліття ХІІІ ст. бояри вже добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними^[31] .

2. Вплив галицьких бояр на політичне життя в Галицько- Волинській землі настільки посилився, що мали місце «вок- няжіння» самих бояр. Так, боярин Володислав піднявся до керування радою ще за князя Романа. Зі смертю князя в 1219 р. «Володислав вьеха в Галичь, вокняжися и седе на столе». Боярське правління мало місце і після припинення династії Даниловичів через століття, хоч було недовгим і супроводжувалося у 1323-1325 рр. усобицями феодальної верхівки.

3. Боярська рада або в інших випадках, мабуть, за її дорученням — воєводи, як, в свою чергу, і галицькі князі в своїй політиці використовували віче. Як уже згадувалось, князі вдавались до народних зібрань у боротьбі з боярами, як це робив Данило Г алицький 1231 р. У свою чергу бояри з допомогою віча і органів міського самоврядування запрошували і зміщували князів, щоб «иного князя держахом».

4. Раді бояр фактично підлягали й органи управління

князівством, адже до ради, як зазначалось, входили бояри, що займали найвищі адміністративні посади — тисяцького (пізніше — воєводи), посадника (намісника), дворського тощо. К. А. Соф- роненко вважала: можна припустити, що розподіл посад лише юридично оформлявся князем, насправді ж це питання вирішувалося за домовленістю бояр у раді. Набуваючи посади в державному апараті, бояри не лише закріпляли їх за собою пожиттєво, але й передавали у спадок. У руках бояр знаходилися адміністративна, військова і судова влада, а їх рада фактично управляла князівством¹. Літопис підкреслює, як вже наводилося, фактичну перевагу бояр, їх «адміністративний ресурс»: «князем собе на- зиваху, а саме всю землю держаху». Навіть могутній Данило Г алицький, якого не раз принижували бояри, не зміг остаточно зламати їх впливу.

5. Галицькі бояри використовували на свою користь і зовнішній чинник, нерідко вдавались в своїй політиці до іноземної допомоги. Так, 1208 р. бояри Володислав, Судислав і Пилип втекли до угорців і закликали на допомогу угорського короля. За тим же Іпатіївським літописом «пришельцьі» з Угорщини і Польщі вирішували іноді долю галицьких князів та їх родин. За порадою Судислава князь Мстислав, незважаючи на успішну боротьбу з угорцями, здав їм Г алич за волею бояр (Іпатіїв., 1205,

1206, 1208 рр.).

На політику бояр в Г алицько-Волинській землі, очевидно, впливав приклад сусідніх країн, де феодали, як в Угорщині, або магнати, як у Польщі, користувалися великими привілеями. Те, що боярство Галицько-Волинської землі боролось з князем і громадою і не прагнуло до консолідації ні з тим, ні з іншим, закривало шлях до створення сейму на зразок існуючого в той час угорського².

Висновки

Отже, протягом багатьох віків традиції народовладдя залишались у східних слов’ян інституцією родової, а потім і воєнної демократії. З об’єднанням руських земель під владою великого князя київського в ІХ ст. політична роль віча за літописами проявляється мало — князівська влада заглушила орган прямого народовладдя. Лише в ХІ-ХІІ ст. Київ і міста Русі стають гідними суперниками князівської могутності. У Г алицько-Волинському князівстві ХІІ-ХІІІ ст. віче не набуло подальшого розвитку.

Як свідчать літописи, віче виступало в суспільно-політичному житті Київської Русі як справжній орган феодальної демократії, що мав необмежену компетенцію і проявляв її за надзвичайних політичних або соціально-економічних умов у вирішенні загальнодержавних справ. Опубліковані літописні джерела підтверджують висновок М. С. Грушевського: політична організація землі-князівства полягала на двох самостійних чинниках, певною мірою — на діархії. Перший чинник — громада з суверенними правами, чинник найвищий, але без постійної діяльності, її орган — віче. Другий — князь, що хоч стояв під контролем громади і віча, одначе в своїх руках мав усю звичайну, щоденну політичну й адміністративну владу і на практиці дуже часто був повновласним господарем у своїй волості^[32]. Юрисдикція віча поширювалась на постійних і правоздатних членів громади — міста, волості, верві. За давнім правовим звичаєм воно втілювало їх суверенні права.

Своєрідним представницьким органом віча була міська рада головних міст земель-князівств. Як свідчать літописи, їм належить чільне (після князя) місце у народному зібранні, веденні переговорів з князем, участі у боярській раді, організації оборони міста чи землі, ополчення тощо.

Рада бояр при князеві як дорадчий орган стала поступово органом адміністративного управління, поєднувала в собі риси станового представницького органу. В. Т Пашуто навіть вважав, що феодальна рада при князеві — однопалатний сословний орган, давній сталий інститут політичного ладу Давньої Русі^[33]. Хоч рада бояр у широкому складі не була постійно діючою інституцією, проте її компетенція була досить широкою: ініціатива покликання князя і укладання ряду з ним, участь у підготовці законодавчих актів, дипломатії, управлінні державою чи окремими землями. Знатні бояри та ієрархи церкви брали участь у феодальних з’їздах, виробленні їх рішень з питань нового законодавства, розподілу ленів, війни і миру, охорони торговельних шляхів тощо. В умовах послаблення великокнязівської влади між князем і боярами іноді точилася запекла боротьба за владу і рада підтримувала то князя, то віче, ініціюючи їх рішення.

Згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке, в Г алиць- ко-Волинській землі перешкоджало великим князям зосередити всю державну владу у своїх руках, прагнуло обмежити її в своїх інтересах. Князь не міг видати жодного законодавчого акту без згоди ради бояр. Елементи народовладдя були витіснені сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Внаслідок золотоординського іга політично роз’єднані руські землі підпали під владу сусідніх держав, було перервано процес формування станових представницьких органів, перетворення їх на парламентські установи.

Контрольні запитання

і завдання:

1. Яку політичну роль відігравало віче у східних слов’ян у стародавній Русі?

2. Які причини скликання вічових народних зборів?

3. Дайте характеристику складу та компетенції віча.

4. Які основні елементи процедури віча?

5. Визначіть склад (станове «представництво») і компетенцію боярської ради на Русі.

6. Які особливості політичної ролі віча і боярської ради у Галицько-Волинській державі? Які чинники гальмували їх трансформацію в сеймові установи?