<<
>>

1.2 Правовий статус миротворчих сил ООН та форми участі підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях.

Для визначення ролі і місця ООН у сучасній миротворчій діяльності необхідно звернутися до досліджень сучасних вітчизняних та закордонних науковців стосовно статусу ООН у міжнародному суспільстві.

І.І. Котляров у своїх дослідженнях наголошує, що суб’єктами міжнародного гуманітарного права (МГП), що застосовується в період збройних конфліктів, є держави [65, с. 21], обґрунтовуючи свою думку положеннями Конвенції про закони та звичаї Сухопутної війни від 1907 року, а також Женевської Конвенції про поліпшення участі поранених, де сказано, що Високі Договірні Сторони зобов’язуються дотримуватись дійсної Конвенції (ст.1). Самостійним суб’єктом МГП є нації і народи, що випливає із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і знаходить своє відображення та подальший розвиток у Женевській Конвенції про захист жертв війни 1949 р. Суб’єктом МГП є і ООН, яка з моменту свого створення всю свою діяльність спрямовує на підтримку та укріплення миру. Це визначення підтверджується положеннями Статуту ООН, де сказано, що у випадку порушення миру й актів агресії, ООН має право безпосередньо брати участь у вирішенні цих конфліктів. Так, згідно зі ст. 42 Статуту ООН Рада безпеки має право застосовувати такі дії повітряними, морськими та сухопутними силами, які потрібні для підтримки та встановлення миру та безпеки. Конвенція “Про привілеї та імунітети ООН” 1946 р. оголошує ООН юридичною особою [53], що наділяє її правосуб’єктністю. На сучасному етапі силові акції ООН викликають ряд запитань у правознавців та науковців стосовно правового статусу її військ та відношення до МГП. Тузмухамедов Б.Р., враховуючи те, що ООН наділена правосуб’єктністю, а також появою в операціях нового покоління елементів примусу, які розширяють можливості застосування зброї персоналом ООН не тільки для самозахисту, а й для інших цілей ( для подолання намагань протистояти виконанню мандату), вважає ООН рівноправним учасником збройного конфлікту [229, с.
84]. Така постановка питання є підставою, на нашу думку, для детального розгляду ролі збройних сил, що діють від імені ООН у миротворчих операціях.

Операцією ООН визнається операція, запроваджена компетентними органами ООН відповідно до Статуту, тобто коли операція проводиться з метою підтримання, відновлення миру та примушення до миру [54]. Для визначення правового статусу військ ООН при проведенні вищезазначених дій необхідно звернутись до Статуту ООН та Конвенції про захист персоналу ООН (1994 р.). Конвенція, до якої Україна приєдналась у 1995 році, визначає правовий статус персоналу ООН, до якого відносяться:

- особи, залучені або направлені Генеральним Секретарем ООН як членів військового, поліцейського або цивільного компонентів операції;

- інші посадові особи та експерти, що відряджені ООН або її спеціалізованими установами, або Міжнародним агентством з атомної енергії, та які присутні в офіційному статусі у районі проведення операції ООН.

Конвенція не застосовується до операції ООН, що санкціонована Радою Безпеки (РБ), як примусовий захід на підставі глави 7 Статуту ООН, в якій персонал залучається як комбатант проти організованих ЗС та до якої застосовується право міжнародних збройних конфліктів. Для розкриття питання про захист персоналу ООН у миротворчих операціях необхідно, по–перше, чітко усвідомлювати статус операції. Він повинен бути чітко визначений у Резолюції ООН та мандаті операції, і це буде вихідним моментом у подальшому визначенні порядку застосування норм міжнародного права до ЗС, що діють від імені ООН. Дії Ради Безпеки по підтримці миру починаються з кваліфікації ситуації. У відповідності до ст. 39 Рада Безпеки повинна визначити, чи має вона справу з погрозою для миру, порушенням миру або актом агресії. Кваліфікації Ради Безпеки є юридичною базою для її подальших дій відносно підтримки миру [50, с. 366]. Відсутність чіткого формулювання мандату призведе до невизначеності правового статусу операції та особового складу ЗС, що бере участь у ній.

Принциповою різницею між операціями, що розглядаються, буде те, що персонал ООН в операціях по примушенню до миру буде комбатантом з правом застосовувати найвищі методи насильства до супротивника [54]. Це положення Конвенції викликає спірні питання, які необхідно розглянути суспільством. Статус комбатанта передбачає ряд правових наслідків як для персоналу ООН, так і для країн, що надають свої сили в розпорядження Ради Безпеки. Комбатантом є особовий склад, що входить до ЗС, яка перебуває у конфлікті [25]. Якщо персонал ООН має статус комбатанта, то, як юридична особа та суб’єкт міжнародного гуманітарного права ООН, автоматично стає стороною збройного конфлікту, що є несумісним з принципами самої організації та її Статутом, яка повинна бути гарантом миру. ООН, стаючи стороною збройного конфлікту, переходить у стан війни, незважаючи на те, чи був цей стан оголошений до держави, де застосовуються її сили. В цьому випадку війська ООН та ООН, як організація і суб’єкт міжнародного гуманітарного права, знаходяться під дією цього права і повинні чітко його дотримуватись. Положення стосовно дотримання військами ООН норм міжнародного гуманітарного права підтверджено думкою та діями багатьох країн та міжнародних організацій. Так, у 1963 році Інститут міжнародного права прийняв Резолюцію, в якій йдеться про те, що зобов’язання, здатні обмежити страждання, викликані війною, виходять з міжнародних зобов’язань і звичаєвого права, поширюються однаково на акції, що проводяться ООН. У відповіді Генерального Секретаря ООН на лист Міжнародної Комісії Червоного Хреста (МКЧХ) від 8 грудня 1962 року вказувалось, що ЗС ООН, які беруть участь у будь–якій акції, застосовують настільки ретельно, наскільки це можливо, принципи міжнародних Конвенцій [3, с. 34].

Ми погоджуємося з думкою професора Мелкова Г.М., який відносить особовий склад збройних сил ООН до законних учасників озброєних конфліктів, котрі повинні дотримуватись норм міжнародного гуманітарного права [78, с. 19]. Враховуючи вищевикладене, можна прийти до висновку, що військові операції ООН відносяться, або можуть бути порівняні з міжнародними збройними конфліктами, сторони яких з одного боку представляють збройні сили ООН та від імені ООН військові контингенти, що знаходяться під командуванням будь–якої держави (кувейтський тип операції.).

Відсутність спеціальної конвенції щодо правил ведення повітряної війни (підготовлений в Гаазі 1923 р. проект правил ведення повітряної війни так і не вступив у силу) також ускладнює питання визначення збройних сил ООН як таких, що знаходяться в стані війни і до них застосовуються норми міжнародного гуманітарного права. Незважаючи на те, що він розроблявся Комісією відомих юристів, в яку входили представники США, Великобританії, Франції, Італії, Японії та Нідерландів, під ним не поставили свій підпис навіть ті держави, які брали участь в його підготовці. Необхідно підкреслити, що більшість норм, що знаходились у проекті цього документу, стали частиною звичаєвого права ще до того, як вони були сформульовані. Деякі з них були кодифіковані в Додатковому протоколі I. Актуальність прийняття таких правил все більше зростає [65, с. 51] у зв’язку з протиправним нанесенням ударів військовою авіацією НАТО по незахищених містах у різних регіонах світу. Великою прогалиною в національному законодавстві України, що регламентує організацію, підготовку та проведення миротворчих операцій, є невідповідність визначення “миротворча операція” і операції ООН, як вона подана в Конвенції про захист персоналу ООН. Ця невідповідність автоматично позбавляє захисту персонал миротворчого контингенту України за умов виконання миротворчої операції не за рішенням відповідного органу ООН. Таким чином, всі контингенти ЗС України, що направлені Україною для виконання “миротворчих місій” у складі військ НАТО, будь–яких інших окремих держав, розглядаються в найменшій мірі, як комбатанти, і для них відсутні соціальні гарантії в державі, окрім тих, що можуть бути передбачені міжнародним договором, за яким вони були відправлені, а в гіршому випадку вони можуть розглядатись світовим суспільством, як найманці, відповідно до ст. 47 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій. Постанова Кабінету Міністрів України, в якій передбачаються соціальні гарантії для військового контингенту в Іраку, не є Законом та суперечить не тільки національному законодавству, а й зобов’язанням України перед світовим суспільством.

Війська ООН складаються із збройних сил держав–учасниць, які підпорядковані внутрішній дисципліні та діють, застосовуючи статути та внутрішнє законодавство держави, яка їх посилає, що підпадає під визначення Збройних сил ст. 43 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) від 8 червня 1977 року. Всі особи зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, як це визначено в статті 43 Протоколу, мають право на захист згідно з вищезазначеними конвенціями. Якщо персонал ООН при проведенні силової операції, що санкціонована Радою Безпеки, і визначається як примусовий захід, є комбатантом, то виникає питання. Під захист все ж таки якої конвенції підпадає особовий склад збройних сил ООН?

Відповідно до Конвенції “Про поводження з військовополоненими” від 12.08.1949 р. військовополоненими по суті Конвенції є особи, що потрапили під владу противника, тобто особовий склад, що належить до сторони, яка знаходиться в конфлікті, а також особовий склад ополчення та загонів, що входять до складу цих збройних сил. Відповідно до Конвенції про привілеї та імунітети ООН персонал ООН користується такими привілеями та імунітетами, які необхідні для незалежного виконання їх функцій – тобто існує пряма заборона брати в полон персонал ООН та заважати будь–якими діями виконанню їх повноважень. Міжнародна практика нашого часу характеризується тим, що серед імперативних норм почали відокремлюватись норми jus cogens. У відповідності зі ст. 58 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року під нормою jus cogens (імперативною) розуміється норма загального міжнародного права, що приймається та визнається міжнародним співтовариством держав у цілому, як норма, відхилення від якої не допускається, вона може бути змінена тільки наступною нормою такого ж характеру. Склалася практика загального розуміння, що цими нормами є принципи Статуту ООН, зміст яких відображено в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності зі Статутом ООН.

Таким чином, Конвенції 1946 р. та 1994 р. не виключають одна одну, і вирішення питання компетенції може бути здійснено лише шляхом юридичного визначення переваги однієї Конвенції над іншою чи віднесенням застосування Конвенцій до визначених типів операцій ООН по підтриманню миру, для чого необхідно прийняття ще одного документа.

Необхідно зазначити, що досвід ООН у сфері застосування примусу від імені ООН, дуже малий. Можливо лише робити посилання на операцію ООН в Конго (1960 – 1964 р.), коли Рада Безпеки дозволила застосувати силу військам ООН у рамках миротворчої операції для забезпечення цілісності Конго та роззброєння сепаратистів. Існує багато прецедентів, коли Рада Безпеки передає свої повноваження здійснювати примусові дії групі держав у той час, коли в Статуті ООН відсутні положення, які дозволяли б Раді Безпеки самоусуватися від виконання її головної функції – відповідальності та делегувати свою компетенцію одній державі або групі держав, не забезпечуючи збереження свого керівництва. Ці дії негативно впливають на статус ООН та роль її в міжнародній системі безпеки, а також ставить під сумнів взагалі легітимність проведення миротворчих операцій, керівництво та організація яких делегована окремим державам.

Враховуючи вищезазначене та інші об’єктивні фактори, необхідно зробити невтішний висновок, що застосування примусових операцій ООН та застосування до них правил Женевських конвенцій, а особливо при наявності фактору делегування повноважень, перетворює її з організації по підтримці миру у військовий союз, типу НАТО або інших. Ми не бачимо принципової різниці в способах прийняття рішень, порядку відправки контингенту, меті та завданнях, які вирішуються ЗС ООН та ЗС військових блоків, особливо враховуючи сучасну концепцію ”національних інтересів” західних країн. Якщо підрозділи НАТО, оголошуючи операцію миротворчою, застосовують силу, то і ООН робить те ж саме. При цьому право на проведення операцій примусового типу у регіональних організацій юридично не закріплено ні в одному документі міжнародного характеру, і тому примусові акції регіональних організацій потрібно вважати нелегітимними. Єдиним практичним засобом виправлення ситуації, що склалася на даному етапі еволюції проведення операцій по підтримці та примушенню до миру, є чітке формулювання резолюцій ООН та впровадження практики безпосереднього керівництва операціями, визначеними органами ООН при застосуванні військового компоненту держав–членів ООН, а не військових блоків, а також заборону проводити силові акції регіональним організаціям без згоди відповідних органів ООН. Цей шлях є, на нашу думку, єдиним шляхом збереження легітимності проведення операцій всіх типів та підтвердженням принципу незалежності при проведенні обговорюваних операцій.

Необхідно брати до уваги погляди західних юристів, які вважають, що ЗС, створені за рішенням РБ, можуть не дотримуватись норм гуманітарного права. Так, робоча група американської асоціації міжнародного права відмічала, що збройні сили ООН “можуть вибирати позицію відносно застосування норм права війни” [220, с. 256]. В цьому, є доля сенсу, на нашу думку, тому, що ООН є винятковою організацією з правом вирішувати питання на глобальному рівні. Для ЗС ООН, які виконують рішення РБ в примусових операціях, дійсно необхідно створити окремий правовий статус, але вони не можуть діяти поза межами правового поля, що створене суспільством. Необхідність надання іншого правового статусу для персоналу ООН витікає також із можливих негативних наслідків перетворення внутрішнього конфлікту, для вирішення якого застосовуються війська ООН, в міжнародний інтернаціональний конфлікт. Право надання військам ООН виключного статусу, не пов’язаного з нормами МГП, можливо лише при дотриманні основного принципу операцій – безпристрасності. В озброєних конфліктах міжнародного характеру держави, як правило, представлені військовим організмом, основу якого складають збройні сили та безпосередньо на них поширюються приписи правил ведення війни. Так, наприклад, згідно із Федеральним Законом “Про оборону” [189] Збройні сили РФ складають основу оборони Росії. Закон “Про оборону України” [108, 109] та “Про Збройні сили України” [110, 111] також покладає основну функцію оборони держави на Збройні сили України. Застосування ЗС України та інших держав у миротворчій операції примусового характеру, де фактично вводить у стан війни ті держави, якими надано військовий контингент державі, проти якої застосовуються примусові заходи, і впливає на нейтральний статус інших держав. Підтвердженням цієї думки може бути відношення Департаменту оборони Фінляндії, який розглядає участь у миротворчих операціях своїх підрозділів, як фактор укріплення обороноздатності держави [255]. Силові операції ООН, де особовий склад ЗС застосовується, як комбатант, стають потенціальною загрозою миру та стабільності. Для усунення цієї загрози необхідно:

· при наданні військового контингенту для участі в миротворчих операціях чітко визначати статус операції;

· при застосуванні ЗС в операціях такого типу підпорядковувати підрозділи безпосередньо відповідальним органам ООН для того, щоб командири несли персональну відповідальність за скоєні дії не перед Міністерством Оборони відправляючої держави, як це є на даний момент [45], а перед відповідальними органами ООН;

· ЗС не повинні бути підпорядковані внутрішній дисципліні, яка визначена законодавством держави–контрибутора, бо таким чином відповідальність за порядок несення служби, застосування зброї в повній мірі покладається на цю державу, що негативно впливає на діяльність військового контингенту ООН;

· необхідно на базі Статуту ООН та практики застосування миротворчих операцій створити статут миротворчих операцій, взявши за основу Статут ЗС армії США FM–105 “Операції інші, ніж війна”, що дійсно зробить ЗС ООН політично незалежними у проведенні операцій та позитивно вплине на імідж ООН.

Ще одним важливим питанням при визначенні статусу підрозділів ЗС, що виконують завдання під егідою ООН, є правовий статус військових баз ООН на території держав, де проводиться миротворча операція. Однією з умов наявності прав та обов’язків – цивільно–правова приналежність військової бази та політико–правовий стан персоналу. Цим визначається юридична приналежність майна та фізичних осіб до тієї чи іншої держави. Визначення прав та обов’язків для держави, що створює військову базу, та персоналу, що її обслуговує, є справою, в першу чергу, внутрішньої компетенції тієї держави, на території якої розміщується база. Це обумовлено принципом суверенності кожної держави та недопущення втручання в її внутрішні справи. У відношенні до іноземної військової бази держава присутності повинна виходити з принципів міжнародного права, а також норм міжнародних договорів, відповідно до яких ці бази створюються. При проведенні військами ООН операцій непримусового характеру статус баз визначається угодами про статус сил (SOFA), що практично не викликає спірних питань. Тоді як порядок забезпечення безпеки об’єкта, що встановлений в ЗС України, може впливати на дії громадян держави присутності та інших осіб, що мають намір здійснити протиправні дії проти військової бази. Передбачається, що держава, яка приймає контингент ООН, повинна поставити населення в такі правові рамки, які б визначили для нього можливу поведінку у відношенні до цих баз і відповідали б нормам, що застосовуються в Україні з метою забезпечення безпеки об’єктів.

Враховуючи багатонаціональність контингенту ООН та різноманітність законодавств держав, що надають ці контингенти, не зрозуміло, як повинна ця вимога практично виконуватись. Варто було б норму застосування зброї поза межами бази особливо регламентувати. Адже практика правового регулювання положення особового складу миротворчого контингенту показує, що ця категорія реально не враховується при встановленні до них меж юрисдикції держави присутності. Але майже всі угоди передбачають обмеження юрисдикції держави присутності – в залежності від місця здійснення протиправних дій та об’єкта протиправних дій. Міжнародне право вимагає того, щоб держава присутності забезпечувала іноземній установі (а військова база ООН є такою) всі умови для вільного зв’язку зі своєю державою[61]. Для цього керівництво баз повинно надати компетентним органам держави присутності відомості про належність та дислокацію своїх радіоелектронних об’єктів, а також кожен рік узгоджувати радіоелектронні об’єкти, що підлягають реєстрації. В цьому є єдиний недолік – військовий контингент ООН при проведенні операції не примусового характеру вводиться за згодою двох конфліктуючих сторін, з якою з них повинні узгоджуватись вищевикладені питання незрозуміло. Надання переваги одній із сторін автоматично порушує вже принцип незалежності та об’єктивності проведення операції. При проведенні операції примусового характеру база ООН, на якій знаходяться військовослужбовці ЗС – комбатанти, підпадає під визначення військового об’єкта і може бути предметом нападу з боку ворогуючої сторони без обмежень засобів та методів ведення війни в рамках міжнародного гуманітарного права.

На підставі викладеного матеріалу можна зробити наступні висновки:

1. При проведенні операцій примусового характеру, на які надана згода радою Безпеки ООН, війська ООН, що задіяні, підпадають під дію МГП, стають законними учасниками збройного конфлікту. Легітимність такої операції визнається при безпосередньому керівництві відповідних органів ООН, що відповідають за її проведення та результати. У випадку недотримання цих положень є вірогідність переростання внутрішнього конфлікту в міжнародний та втягнення держав, що надають миротворчий персонал у стан війни відносно іншої держави. Для військ ООН, що беруть участь у примусових операціях, необхідно визначити не тільки часові межі їх застосування, а й механізм визначення результативності та легітимності діяльності військ.

2. Статус операції повинен бути чітко визначений Резолюцією ООН та Мандатом операції, що дозволить порушити питання про застосування норм міжнародного права до військовослужбовців ЗС ООН. При визнанні операції як такої, що не має примусового характеру, необхідно застосовувати до особового складу ЗС ООН положення Конвенції про охорону персоналу Організації Об’єднаних Націй та зв’язаного з нею персоналу. В цій ситуації військовослужбовцям забороняється застосування сили, крім випадків самозахисту. Виникнення необхідності застосовувати зброю для усунення перешкод для виконання мандату ООН буде підставою для Ради Безпеки змінити статус операції, але ні в якій мірі не буде виправдовувати застосування сили військами ООН [61].

3. Щодо комплексу угод про статус сил ЗС ООН при проведенні миротворчих операцій, то визначивши статус військових баз національних контингентів обов’язково юридично пов’язати їх зі статусом військовослужбовців, які обслуговують їх і знаходяться на їх території.

Миротворчі операції проводяться на підставі пакету документів, як міжнародного права, так і національного законодавства (рис. 1.3)

Рис. 1.3 Документи, що регламентують проведення ОПМ

На даному етапі розвитку суспільства склалася визначена практика проведення ОПМ, яку можна класифікувати наступним чином:

· миротворчих місій ООН;

· колективних сил НАТО з підтримки миру,

· миротворчих місій ОБСЄ;

На рис. 1.4 показані різні типи міжнародних миротворчих операцій у залежності від їх правових підстав.

Рис. 1.4 Види міжнародних миротворчих операцій

На базі аналізу практики визнання міжнародним суспільством легітимності ОПМ пропонується схема для визначення легітимності проведення ОПМ.

Беручи до уваги сучасну воєнно–політичну ситуацію в світі, існує необхідність розширення участі держав світу в міжнародній миротворчій діяльності.

Зокрема, Україна поступово збільшує кількість миротворчих контингентів Збройних сил та географію їх застосування[132–137], що одночасно відповідає політичному курсу нашої держави на Євроатлантичну інтеграцію і зобов’язанням, прийнятим Україною перед ООН. У свою чергу, це потребує розширення підстав щодо участі ЗСУ в миротворчих операціях на рівні національного законодавства.

На даному етапі розвитку суспільства визначилась тенденція до розповсюдження конфліктів не міждержавного характеру. Особливостями таких конфліктів є висока швидкоплинність розвитку латентної фази та вихід на озброєний рівень розвитку [82, с. 2], що створює велику потенціальну небезпеку для миру в сучасному світі. Одним з факторів врегулювання збройних конфліктів є застосування військової сили, яка повинна використовуватись відповідно до міжнародного права, у виключних випадках як крайня міра з урахуванням всіх обставин.

Також необхідно зауважити, що застосування сили у міжнародному праві можливе і при відсутності самого збройного конфлікту як такого, у випадках грубого порушення прав людини, на що вказує М.І. Неліп, і свідчать події в Сомалі 1992 року [89, с. 134–136]. Право застосовувати силу у міжнародному праві за умов відсутності збройної фази конфлікту при загрозі миру підтверджено також положеннями статті 39 Статуту Організації Об’єднаних Націй (ООН), де сказано, що Рада безпеки визначає існування будь–якої загрози миру, будь–якого порушення миру або акту агресії та вирішує, які міри потрібно прийняти у відповідності до ст. 41 та 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру та безпеки [225].

Україна, усвідомлюючи свою відповідальність за підтримку стабільності у світі, бере участь у нейтралізації цих конфліктів шляхом відрядження миротворчого контингенту до зон конфліктів. Станом на 29.05.2005 р. 3011 військовослужбовців Збройних сил України (ЗСУ) брали участь у 9 миротворчих місіях ( з них – 1656 виконували завдання в секторі “Південь – Центр” польської зони відповідальності в Іраку [86, с. 2]).

У дослідженнях та публікаціях зарубіжних та вітчизняних авторів окремою проблемою при вивченні питання застосування національних підрозділів збройних сил в операціях по підтримці та примушенню до миру, класифікація дається згідно з розробленими західними експертами поняттями, як «Peacekeeping» та «Peace enforcement» [51, с. 97–116]. Тоді як вітчизняні науковці вже розробили більш детальне розмежування миротворчих операцій і воно не виходить за межі західної концепції. Для складу миротворчих контингентів різних міжнародних організацій необхідна відповідність національного законодавства нормам міжнародного права. А.В. Демуренко в статті “Співставлення юридичного оформлення миротворчих контингентів Росії та деяких країн НАТО” [29, с. 37–42] вказує на відсутність чіткого розуміння правового аспекту взаємодії між військовими формуваннями у процесі миротворчої діяльності та уявлення сторін щодо специфіки юридичної бази військового співробітництва. В.С. Нестеров у роботі “Міжнародно–правове положення миротворчих сил ООН” [92] згадує про нове міжнародно–правове явище, пов’язане з виникненням особливого статусу миротворчих підрозділів, що не відповідає визначенню комбатантів та не комбатантів, встановленому відповідними Гаазькими та Женевськими конвенціями, щодо права війни. Він також зазначає, що міжнародна практика отримала новий досвід у проведенні акцій по підтримці та забезпеченню миру. Ці акції на сучасному етапі можуть проводитись не лише у вигляді прямої участі ООН, але і від її імені, наприклад, під егідою Організації Північноатлантичного Союзу (НАТО), що викликає великі протиріччя та різкі заперечення з боку суспільства.

Участь України у миротворчих операціях розпочалась із затвердженням Верховною Радою України Постанови від 3 липня 1992 року «Про участь батальйонів Збройних сил України в Миротворчих Силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії» [159–161] № 2538–ХІІ. Основним завданням 240 та 60 окремих батальйонів було забезпечення конвоїв з вантажем гуманітарної допомоги місцевому населенню, сприяння припиненню бойових дій та нормалізація ситуації, патрулювання в зонах відповідальності [77]. Останнім часом політична ситуація у світі поставила Україну перед фактом необхідності залучати підрозділи Збройних сил для виконання операцій по підтримці та примушенню до миру, що проводяться різними міжнародними організаціями. Це було підставою для розширення підстав участі військових у цих операціях. За незначний період у державі були розроблені та прийняті закони, на основі яких підрозділи збройних сил, відповідно до Конституції України, застосовувались за межами держави та виконували місії під егідою ООН, НАТО, Співдружності Незалежних Держав (СНД), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Враховуючи об’єктивні фактори, можна прогнозувати подальше розширення співробітництва у військовій сфері між ЗСУ та збройними силами інших держав на основі спільних миротворчих місій. Політичний курс керівництва держави на Євроатлантичну інтеграцію, членство у СНД, зобов’язання перед ООН вимагають від України надавати підрозділи Збройних Сил, які здатні до виконання різного типу завдань за межами країни, та відповідну правову базу, яка б задовольняла вимоги світового суспільства, стратегічних партнерів України та не суперечила б Конституції України.

З метою забезпечення ефективної участі України в системі світової безпеки необхідно привести у відповідність законодавчу базу України до вимог міжнародного права, врахувавши практику держав–учасниць НАТО, СНД, ОБСЄ. Потрібно окреслити правові передумови перебування підрозділів на території інших держав безпосередньо в процесі військової взаємодії між державами–учасницями оборонних союзів та Україною.

Підкреслюємо, що поняття миротворчих акцій з’явилось з практики міжнародних відносин та не передбачалось авторами Статуту ООН, у якому відсутня різниця між примусовими та миротворчими діями. Визначення миротворчої діяльності виникло з практики міжнародних відносин. Миротворча діяльність була переплетена з примусовим забезпеченням миру, прикладом чого є події в Конго в 1964 році (ОНЮГ), коли миротворча місія перетворилась в операцію з примусу до миру шляхом примушення до розв’язання конфлікту. Пізніше визначення миротворчої діяльності заключалось у тому, що вона повинна здійснюватись після досягнення необхідного результату на дипломатичному рівні. Як приклад, застосування військ ООН на Кіпрі в 1964 році (ЮНФІКІП), створених за резолюцією № 164 Радою безпеки з рекомендацією Генеральному Секретарю ООН використовувати свої можливості для мирного вирішення конфлікту. За згодою сторін передбачалось також розміщення сил ООН на острові.

Існуюча нормативна база дає право на застосування підрозділів ЗСУ в миротворчих операціях, які проводяться під егідою різних організацій. Для підвищення якості взаємосумісництва між підрозділами ЗСУ та ЗС США передбачаються проведення військових навчань та залучення підрозділів ЗСУ до миротворчих місій НАТО. Миротворчі місії на території СНД теоретично можуть проводитись самостійно, без мандата ООН, але механізм залучення підрозділів ЗСУ до виконання цих місій практично не відпрацьований, тому участь військовослужбовців України обмежується залученням військових спостерігачів. Нейтральна позиція України вимагає співпраці з різними організаціями, які керуються досить різними принципами застосування підрозділів за межами держави. Це вимагає від України вносити зміни до законодавства, з урахуванням особливостей національних законодавств цих держав, що призводить до виникнення внутрішніх розбіжностей у нормативних актах держави.

Передбачивши можливість проведення операцій навіть без згоди Радою Безпеки, але за рекомендацією Генеральної Асамблеї, коли підрозділи направляються за домовленістю з державою–приймачем, вирішуються спірні питання в правовому полі при застосуванні підрозділів ЗСУ за межами держави. [63, с. 236–242].

В ідеалі необхідно розробити єдиний документ, який об’єднував би в всі умови, за якими можливе застосування ЗСУ за межами держави. Межі застосування цих підрозділів при виконанні завдань повинні визначатися на рівні національного законодавства тому, що мандат та директиви об’єднаного командування не завжди чітко визначають повноваження підрозділів та не можуть оперативно реагувати на кардинальні зміни обстановки. Аналізуючи деякі документи наголошуємо на тому, що угоди про статус сил іноді вимагають від військовослужбовців здійснення дій, повноваження на які не надані їм законами України та статутами ЗСУ. Тому доцільно вивчити досвід сухопутних військ США, в статути яких внесені настанови щодо порядку дій в операціях в умовах відсутності війни, які є прямим керівництвом до дій для командирів підрозділів та військовослужбовців. Рекомендовано доопрацювати пакет документів щодо миротворчої діяльності в рамках СНД для участі у вирішенні конфліктних ситуацій не тільки на політичному рівні та на рівні військових спостерігачів [49, с. 170–176].

<< | >>
Источник: КОРОПАТНІК ІГОР МИХАЙЛОВИЧ. ОРГАНІЗАЦІЙНО–ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ПІДРОЗДІЛІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ В МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЯХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ірпінь –2006. 2006

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2 Правовий статус миротворчих сил ООН та форми участі підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях.:

  1. ЗМІСТ
  2. 1.2 Правовий статус миротворчих сил ООН та форми участі підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях.
  3. 1.4 Сучасні тенденції миротворчої діяльності
  4. 2.1 Формування рішення на застосування підрозділів Збройних сил України в міжнародних миротворчих операціях
  5. ВИСНОВКИ
  6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  7. Додатки
  8. Сучасний стан правового регулювання матеріального забезпечення працівників ОВС
  9. Пільги та компенсації як види матеріального забезпечення працівників ОВС
  10. Основні змістовні елементи правового режиму господарювання військових частин Збройних Сил України
- Европейское право - Международное воздушное право - Международное гуманитарное право - Международное космическое право - Международное морское право - Международное обязательственное право - Международное право охраны окружающей среды - Международное право прав человека - Международное право торговли - Международное правовое регулирование - Международное семейное право - Международное уголовное право - Международное частное право - Международное экономическое право - Международные отношения - Международный гражданский процесс - Международный коммерческий арбитраж - Мирное урегулирование международных споров - Политические проблемы международных отношений и глобального развития - Право международной безопасности - Право международной ответственности - Право международных договоров - Право международных организаций - Территория в международном праве -
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -