<<
>>

Історичні передумови здійснення миротворчих операцій і роль світового суспільства в їх проведенні

Згідно зі статистикою за 5,5 тис. років у світі відбулося біля 1,5 тис. війн і збройних конфліктів. За всю історію свого існування люди жили в умовах миру лише 292 роки [2, с. 242–246]. Це означає, що на кожне минуле століття не припадає жодного мирного тижня на земній кулі. Не є винятком і ХХ століття. Населення багатьох країн і майже всіх континентів брало участь у сотнях збройних конфліктів і війн. Постійно у світі виникають різні конфлікти. Деякі з них уже завершені, деякі продовжуються. На рис.

1.1 показана динаміка незавершених конфліктів у світі.

Після закінчення "холодної війни" значно змінився характер загрози миру та стабільності в Європі. Найсерйозніша загроза – від конфліктів у середині держави, менша – від конфліктів між державами. Такий висновок був зроблений у квітні 1996 р. на підставі дискусій серед членів Незалежної робочої групи та відображено в Хартії Європейської безпеки [234].

У спеціальній доповіді ЦРУ США відмічається, що в 1999 році на планеті нараховувалося 26 [7, с. 12–20] "гарячих точок", де виникли гострі політичні, релігійні, етнічні і територіальні суперечності, які супроводжувалися в більшості випадків бойовими діями.

У 1995 році це відомство наводить дані щодо 27 міждержавних та внутрішніх конфліктів різного ступеня інтенсивності. На рис. 1.2 показано процентне співвідношення жертв, як цивільного населення, так і військових, по регіонах у сучасних конфліктах [223].

За міждержавним правилом будь–яка війна є збройним конфліктом. Застосування державою збройної сили першою до іншої держави може кваліфікуватися як агресія.

Не зважаючи на міжнародно–правову заборону застосовувати збройну силу в міжнародних відносинах, держави часто вдаються до неї для вирішення виникаючих між ними суперечок та конфліктних ситуацій.

Операції ООН по встановленню та підтримки миру започатковані у 1956 році, при застосуванні збройних сил для виконання ряду завдань у зоні Суецького каналу. Єгипет націоналізував Суецький канал 26 липня 1956 р., проти чого виступили Франція, Велика Британія, США. Велика Британія та Франція висунули Єгипту ультиматум 31 жовтня 1956 р. – вивести війська з зони Суецького каналу та почали військові дії проти Єгипту. Спроби осудити цю агресію в Раді безпеки ООН були блоковані представниками західних країн. В грудні цього ж року Генеральна асамблея ООН прийняла рішення про створення надзвичайних військових сил під керівництвом Генерального секретаря ООН. Військові сили були направлені до Єгипту не для боротьби з агресором, а для виконання інших функцій. І хоча ця операція не називалася миротворчою, пізніше такі дії отримали саме таку назву. Єгипту дав згоду прийняти війська з надією зменшити наслідки вторгнення Франції, Великої Британії та Ізраїлю на свою територію. Згода країни на введення миротворчого контингенту стала принциповою для визначення характеру операції, вона стала основою для проведення операцій по підтримці миру і, навпаки, відсутність згоди сторін на введення миротворчого контингенту, при наявності рішення Ради безпеки, є підставою для визначення миротворчої операції, як примусової дії ООН (операція примусу до миру).

У 1956 році Генеральною Асамблеєю ООН був створений Спеціальний комітет щодо операцій для підтримки миру в складі 33 країн [213].

Завдання комітету – всебічний розгляд проведення практики вказаних операцій та створення рекомендацій щодо їх організації та проведення. У 1973 році в Комітеті була досягнута домовленість з дванадцяти важливих питань, рішення по яких повинна приймати Рада безпеки. Це: санкціонування операцій, визначення їх цілей, завдань; надання мандату на проведення операції; визначення характеру консультацій та допомоги, що необхідні Раді безпеки для проведення операції; час проведення операцій; фінансові аспекти; чисельність миротворчого контингенту. В 1974 р. був створений Комітет для розгляду пропозицій, що стосуються перегляду Статуту ООН [214], повноваження якого пізніше були розширені з тим, щоб він розглядав питання проведення миротворчих операцій та вносив пропозиції щодо їх удосконалення. У діяльності ООН існують правила проведення миротворчих операцій, які удосконалюються завдяки досвіду використання збройних сил ООН в різних країнах та при виконанні різних типів завдань.

Протягом останніх восьми років кількість миротворчих операцій ООН за участю України варіювала від двох в 1992 році, до шести в 1997. Після зменшення в 1998–1999 роках до п’яти, вона зросла до восьми на початок 2000 року [70]. В 2005 році Україна бере участь у дев’яти миротворчих місіях. Взагалі українські військовослужбовці брали участь у чотирнадцяти місіях під егідою ООН. (Додаток А)

Для визначення суті миротворчих операцій, що здійснюються на даному етапі розвитку суспільства під егідою ООН, необхідно звернутися до інституту гуманітарної інтервенції. Історія співіснування держав з моменту їх зародження знає факти збройного втручання однієї держави до іншої з метою захисту прав своїх громадян або прав пригноблених народів. Як свідчить історія зовнішньої політики, концепція гуманітарної інтервенції особливо мала вплив на практику міжнародних відносин у XIX ст., вона була засобом відкритого втручання держав, пов’язаного із застосуванням збройної сили, у внутрішні справи однієї держави в ім’я гуманітарних цілей. Серед найбільш відомих прикладів використання збройної сили з причини гуманітарного порядку, що мали місце в період існування так званого “класичного” або “традиційного “ міжнародного права, насамперед, можна назвати рішення римського сенату щодо надання військової допомоги сусіднім народам, які пригноблювалися своїми правителями–тиранами; втручання Росії, Великої Британії та Франції у 1827 р. у боротьбу між революційною Грецією та Туреччиною на боці Греції; окупація французькими військами деяких районів Сирії у 1860–1861 рр. для запобігання нової різні християн–маронтів [89, с. 14]. Як приклад гуманітарної інтервенції також можливо вважати події, що відбувались довкола Нанкіну в Китаї у 1927 р. та Маньчжурії у 1931р [31, с. 102–103, 129–130].

Одним з етапів розвитку інституту гуманітарної інтервенції в міжнародному праві виділяють період Великої французької революції (1789–1794 рр.). Загальновідомо, що ця революція стала етапом встановлення одного з найбільш важливих принципів міжнародного права – принципу невтручання. В Конституції Французької республіки у розділі про відносини з іншими націями стверджувалося: “Французький народ є природним другом і союзником вільних народів... Він не втручається в урядові справи інших націй. Він не терпить, щоб інші нації втручались в його справи” [45, с. 1]. В той же час право на гуманітарну інтервенцію вперше було закріплено законодавчим шляхом у декларації Конвенту від 19 листопада 1792 р., що була ухвалена за пропозицією депутата Ларев”єра–Депо [89, с.

22]. Таким чином, інститут гуманітарної інтервенції розвивався у міжнародному праві паралельно з принципом невтручання. Саме в період французької революції проблема суперечності між принципом невтручання й доктриною гуманітарної інтервенції вперше так яскраво виявилася.

У процесі розвитку міжнародного права право на війну (jus ad bellum), яке спочатку визнавалось, як невід’ємний атрибут суверенної держави, не обмежувалось забороною застосування збройної сили у міжнародних відносинах. Одночасно особлива увага приділялась не стільки захистові індивідуальних політичних та громадянських прав людини, скільки захистові колективних прав, зокрема, прав національних меншин та релігійних прав, а класичне право ще не визначалось універсальним і об’єктивним міжнародним стандартом прав людини, яке забезпечувалось би міжнародним визнанням і захистом міжнародних інституцій. У цьому зв’язку держави, що здійснювали вторгнення, самостійно вирішували питання про наявність та масштаби порушених прав людини й ступінь пригноблення будь–якого народу. Характерною рисою інституту гуманітарної інтервенції, у згаданий період ,було те, що в ім’я “гуманних цілей” і під приводом “захисту” національних та релігійних меншин відбувалась боротьба європейських держав як за розподіл, так і за перерозподіл уже розділеного світу” [44, с. 15].

Події на Балканському півострові у другій половині XIX ст. спричинили жваву дискусію в наукових колах з приводу правомірності інституту гуманітарної інтервенції. З одного боку, науковці позитивістського напрямку доводили, що міжнародне право складається лише з тих норм, яким держава добровільно підпорядковувалась. Основним аргументом дискусії був суверенітет держави, який визнавав принцип невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої. Але професор Вестлейк заперечував твердження про обов’язок сусідніх народів спокійно спостерігати: “Закони створюються для людей, а не для вигаданих істот, і ці закони не повинні створювати або допускати ситуації, які перебувають поза межами терпіння.” [259, с. 173]. З’явилася думка про те, що право на втручання не може існувати тоді, коли окрема держава, обґрунтовує вторгнення як необхідне для охорони загальних інтересів людства. Право втручання може бути надане декільком державам (так зване колективне втручання) [69, с. 87]. Ця думка Ф. Ліста з часом була виражена як Організація Об’єднаних Націй. Світове суспільство в образі ООН має право на втручання у внутрішню територію держав за правилами, визначеними Статутом ООН.

Таким чином, у межах традиційного права концепція гуманітарної інтервенції мала в цілому правомірний характер через існування інституту just ad bellum (право війни), однак, у зв’язку з виникненням і становленням принципу невтручання виникає необхідність юридичної заборони будь–якої, в тому числі гуманітарної інтервенції. Сучасне міжнародне право, на думку багатьох науковців, не визнає інститут гуманітарної інтервенції. Проте зовнішньополітична практика деяких держав вказує на те, що за певних обставин вони можуть вдатися до збройного втручання з гуманітарних міркувань. В підтвердження думка французького юриста А. Руж’є: “... Щодня у будь–якому куточку земної кулі скоюється тисячі варварських актів, які жодна держава й не думає припиняти, тому що вона не зацікавлена в цьому.” [242, с. 138]. Необхідність скасування інституту гуманітарної інтервенції дуже гостро постала після подій у Панамі. Ця держава, як відомо, становила для США особливий інтерес через наявність на її території такого стратегічно важливого об’єкту, як Панамський канал. Саме з цієї причини США пильно стежили за розвитком подій у Панамі й намагались впливати на нього. Внаслідок погіршення відносин між цими країнами 15 грудня 1989 р. панамський парламент ухвалив резолюцію, яка проголошувала Панаму в стані війни з США. Цей крок, відповідно до резолюції, був спричинений “агресією” США та економічними санкціями проти Панами. Адміністрація США, в свою чергу, охарактеризувала цей крок як “ще одну спробу нав’язати панамському народу правління Нор’єги” [253]. 20 грудня 1989 р. американські війська висадились у Панамі. Президент США Д. Буш пояснив, що генерал Нор’єга оголосив “стан війни зі США та публічно погрожував життю американців у Панамі” [260]. Вед Нанда оцінив ці дії США наступним чином: “Ця інтервенція була явно продиктована політичними міркуваннями..., осудження інтервенції світовим співтовариством в особі ООН і ОАД відображало його занепокоєння з цього приводу” [251, с. 502]. Право на гуманітарну інтервенцію було юридично закріплене на рівні конституційного права США у межах судової практики ще в XIX ст. Обов’язком президента було “захищати життя американців і їхню власність за кордоном за допомогою збройної сили, якщо буде необхідно” [258, с. 563]. Світове суспільство не влаштовує щоб деякі країни залишали за собою право самостійно визначати обсяги гуманітарної кризи та застосовувати збройну силу для її усунення. Тому необхідно шукати альтернативу інституту гуманітарної інтервенції.

Вважаємо, що застосування сили різного масштабу в миротворчих цілях відображає загальну кризову ситуацію сучасного світу у питаннях захисту прав людини. Аналіз міжнародної практики проведення миротворчих операцій дозволяє прогнозувати подальше застосування збройних сил у миротворчих цілях, як у вигляді прямого втручання ООН, так і від її імені, наприклад під егідою держав Європейського союзу, НАТО, окремих держав, що взагалі викликає принципові розбіжності у визнанні легітимності цих дій. При застосуванні збройної сили для підтримки або встановлення миру виникають питання правового характеру, до яких відноситься, зокрема, визначення правових основ та наслідків проведення операцій такого типу. На нашу думку, важливо звернути увагу на компетенцію світового товариства в особі ООН та окремих держав при здійсненні захисту прав людини та усуненні загрози миру за межами їх суверенних територій – аспект, без якого неможливе будівництво правового демократичного суспільства.

Вивченням питання компетенції держав та світового суспільства щодо проблеми захисту прав людини займались А. П. Мовчан [84], В. М. Чхиквадзе [237], які звертали увагу на юридичне закріплення єдності й взаємозв'язку між забезпеченням прав людини та збереженням миру й безпеки народів, що випливає із Статуту ООН [94]. Порушення прав людини в тій чи іншій країні можуть стати предметом обговорення ООН і її органів у тому разі, коли ці порушення, набувають масового характеру, становлять загрозу миру та безпеці, свободі й незалежності народів, а внутрішньодержавний механізм цієї країни не забезпечує відновлення порушених прав. У визначенні компетенції держави та суспільства доречно звернутися також до матеріалів Конференції у Сан–Франциско, в яких формулювалися положення Статуту ООН. У доповіді одного з підкомітетів зазначалося, що “...у випадку, коли права людини зневажаються, і це створює ситуацію, яка загрожує мирові чи перешкоджає здійсненню постанов Статуту, тоді вони перестають бути винятковою компетенцією держави” [56]. Як один з аргументів для підтвердження тези про те, що захист основних прав і свобод людини є сферою компетенції всього міжнародного співтовариства, наводиться рішення Міжнародного суду ООН по справі "Barcelona Traction", в якому суд більшістю голосів своїх членів провів розмежування між обов'язками держав, які виникають по відношенню до іншої держави, та обов'язками erga omnes, тобто "по відношенню до міжнародного співтовариства в цілому" [249, с. 304]. Результатом багатолітньої праці ООН у сфері міжнародного захисту прав людини став висновок про те, що порушеннями, які мають міжнародний характер, необхідно визнати "масові й грубі порушення прав людини". Численні резолюції Генеральної Асамблеї ООН наводять приклади таких порушень: геноцид, апартеїд, іноземну окупацію, колоніалізм, агресію та загрозу національному суверенітетові й територіальній цілісності, відмову визнавати основні права народу на самовизначення й право кожного народу на здійснення повного суверенітету над своїми багатствами та природними ресурсами.

Пошук правомірної альтернативи збройного втручання заради встановлення миру, на нашу думку, тісно пов'язаний з вирішенням проблеми співвідношення таких двох основних принципів міжнародного права, як принцип поваги до прав людини та принцип державного суверенітету, оскільки використання сили в міждержавних відносинах заради захисту прав людини та забезпечення мирного співіснування народів не повинно порушувати основні засади сучасного міжнародного права.

Принцип поваги до прав і свобод людини та принцип державного суверенітету визнаються переважною більшістю держав, як два невід'ємних компоненти сучасного світового порядку. Одначе визнання рівної юридичної сили за цими принципами породжує суперечність, оскільки у складних і мінливих міжнародних відносинах не завжди буває зрозуміло, де закінчується державний суверенітет і починається сфера міжнародного права.

У цьому зв'язку виникає необхідність провести чіткішу юридичну межу між властиво внутрішньою компетенцією держави й міжнародною компетенцією світового співтовариства в особі ООН будь–де здійснювати, в тому числі за допомогою збройної сили, акції по підтримці та встановленню миру.

На жаль, Статут ООН не містить однозначного вирішення цієї проблеми – з одного боку, стаття 1 Статуту передбачає як одне з головних завдань організації, – здійснення міжнародного співробітництва "в заохоченні й розвитку поваги до прав людини та основних свобод", а з іншого – стаття 2 Статуту гарантує невтручання ООН у справи, що по суті входять у "внутрішню компетенцію будь–якої держави"[225].

Поняття "виняткова компетенція" чи "внутрішня компетенція держави" не отримало повного розкриття ні в Статуті ООН, ні в науковій літературі з міжнародного права, а разом з тим воно змінюється у процесі розвитку міждержавних відносин. Привертає до себе увагу в цьому ракурсі коментар, що його було дано Постійною палатою міжнародного правосуддя в консультативному рішенні від 7 лютого 1923 р. (справа щодо законів про громадянство, опублікованих в Тунісі й Марокко), де сказано, що "відповідь на запитання про те, чи входить певна справа в межі виняткової компетенції держави, не є постійною: вона залежить від розвитку міжнародних відносин..."

Деякі ситуації торкаються інтересів усього міжнародного співтовариства в цілому й не вважаються справою лише однієї держави.

Аналогічного підходу в розумінні проблем захисту прав людини в сучасному міжнародному праві дотримується й В. М. Чхиквадзе, який наголошує, що одним із значних досягнень ООН є розроблена нею юридична кваліфікація деяких видів масових і грубих порушень прав людини Так, у 1948 р. в ООН було ухвалено Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка набрала чинності в 1951.

Міжнародні злочини торкаються всього світового співтовариства, а не тільки постраждалих держав, й тому Комісія міжнародного права запропонувала встановити принцип особливої відповідальності держав за їх скоєння, який передбачає, зокрема, право Ради безпеки ООН вживати заходів у відповідності до повноважень, наданих їй гл. VII Статуту ООН [23, с. 186–259].

Отже, застосування збройної сили в цілях міжнародного захисту прав людини та підтримки миру можливе лише за таких умов: по–перше, наявні масові і грубі порушення прав людини мають бути кваліфіковані як порушення миру чи загроза мирові; по–друге, Рада безпеки ООН має прийняти рішення щодо застосування збройної сили в подібних ситуаціях.

Звідси також можна дійти висновку, що єдиною правомірною альтернативою застосування сили в рамках існуючого міжнародного правопорядку можуть бути лише заходи, санкціоновані Радою Безпеки ООН [58, с. 399–400].

Операції миротворчого характеру останнього часу, що здійснювалися під егідою ООН в Іраку, Сомалі, Руанді та Боснії, якраз і належать до згаданих заходів Ради Безпеки, однак самі ці дії, на жаль, ще не мають точного визначення, яке б вказувало на їхню міжнародно–правову природу. Як один із можливих варіантів О.О. Мережко пропонує таку назву: гуманітарні силові операції Організації Об'єднаних Націй.

Під гуманітарними силовими операціями ООН необхідно розуміти примусові заходи ООН, які пов'язані із застосуванням збройної сили і здійснюються на підставі гл. VII Статуту ООН і в межах резолюції Ради безпеки ООН з метою забезпечення дотримання принципу поваги до прав людини в тій державі, де масштаби й серйозність порушень прав людини такі, що становлять порушення міжнародного миру або загрозу мирові, а офіційна влада цієї держави не в змозі (чи не бажає) самостійно припинити ці порушення.

При цьому важливо наголосити на наступних принципових моментах: по–перше, гуманітарні силові операції ООН становлять різновид саме примусових заходів (enforcement actions) Ради Безпеки, здійснення яких є її прерогативою. Тут необхідно чітко усвідомлювати різницю між примусовими заходами та операціями ООН з підтримання миру (реасе–keeping operations). Українське законодавство дає досить повне визначення таким діям ООН. Закон України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” визначає ці дії як “..заходи або дії, які здійснюються за рішенням Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з положеннями глави VII Статуту ООН. [117,118]. Таким чином вітчизняне законодавство встановлює право застосовувати силу не лише за рішенням Ради Безпеки ООН, а й за рішенням інших регіональних організацій, що викликає сумніви стосовно легітимності останніх – суперечки стосовно правомірності дій США в Іраку та Югославії тривають і сьогодні.

Деякі представники західної доктрини міжнародного права наполягають на тому, що нібито й Генеральна Асамблея ООН має право давати рекомендації щодо колективних заходів, включаючи використання збройних сил з питань, котрі не були розв'язані Радою безпеки через незгоду постійних членів Ради. При цьому часто посилаються на резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 377 (V) ''Єдність на користь миру" [262, с. 10], як на юридичний документ, що нібито розширює повноваження Генеральної Асамблеї за рахунок компетенції Ради Безпеки при прийнятті рішень щодо застосування примусових заходів.

Мотивуючи необхідність прийняття цієї резолюції, представник США заявив, що відповідальність за підтримання миру "повинні нести не тільки великі держави", а й "освічена громадська думка світу" в особі Генеральної Асамблеї ООН"[22].

Позиції США, які були по суті головними ініціаторами прийняття цієї резолюції, диктувалися на той момент політичними міркуваннями, оскільки тоді США користувалися значним впливом в Генеральній Асамблеї та намагалися розширити її повноваження за рахунок Ради Безпеки.

Утім, резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Єдність на користь миру"[209]. явно виходить за межі тих положень Статуту ООН, котрі визначають компетенцію Генеральної Асамблеї (гл. IV), а також зазіхає на прерогативи Ради безпеки, втілені в главах V і VII Статуту тому, що згідно зі ст. 42 Статуту ООН тільки Рада безпеки ООН, діяльність якої ґрунтується на принципі одностайності постійних членів, уповноважена здійснювати примусові заходи, в тому числі миротворчі силові операції ООН.

У той же час треба визнати, що в самій ідеї розширити повноваження Генеральної Асамблеї в процесі прийняття рішень Радою безпеки щодо проведення миротворчих силових операцій ООН, безумовно, є раціональний елемент, оскільки такі надзвичайно важливі рішення повинні враховувати думку всіх держав – членів ООН. Але в будь–якому випадку, за сучасних умов, реалізувати цю ідею можливо лише за наявності згоди Ради безпеки, а не шляхом прийняття резолюції Генеральної Асамблеї.

Необхідно враховувати і американську доктрину міжнародного права, яка вбачає за державою право здійснювати насильницьке вторгнення на територію іншої держави з метою захисту індивідів від загрози їхньому життю від нелюдського й жорстокого поводження або переслідування. Як правило, це вторгнення проводиться у вигляді збройного нападу на територію іншої держави без мандату ООН, всупереч волі та дозволу уряду країни. Прикладом може бути збройний напад США на Панаму [252] та Гренаду [248, с. 16], Ірак.

З вищевикладеного матеріалу є можливість зробити висновок, що єдиною альтернативою застосування сили в міжнародному праві є миротворчі операції ООН, згоду на які надано Радою Безпеки. Це положення стосується і регіональних організацій, таких як НАТО, СНД. Враховуючи перелічені факти можна стверджувати, що визначення рівня небезпеки для існування миру є прерогативою органів ООН, як організації, що представляє суспільство. Але навіть у цьому випадку визначити і розділити права та обов’язки між державами та ООН у праві застосовування сили для підтримки та встановлення миру можливо лише, враховуючи політичну обстановку та ряд інших правових передумов.

<< | >>
Источник: КОРОПАТНІК ІГОР МИХАЙЛОВИЧ. ОРГАНІЗАЦІЙНО–ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ПІДРОЗДІЛІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ В МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЯХ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ірпінь –2006. 2006

Скачать оригинал источника

Еще по теме Історичні передумови здійснення миротворчих операцій і роль світового суспільства в їх проведенні:

  1. ЗМІСТ
  2. Історичні передумови здійснення миротворчих операцій і роль світового суспільства в їх проведенні
- Европейское право - Международное воздушное право - Международное гуманитарное право - Международное космическое право - Международное морское право - Международное обязательственное право - Международное право охраны окружающей среды - Международное право прав человека - Международное право торговли - Международное правовое регулирование - Международное семейное право - Международное уголовное право - Международное частное право - Международное экономическое право - Международные отношения - Международный гражданский процесс - Международный коммерческий арбитраж - Мирное урегулирование международных споров - Политические проблемы международных отношений и глобального развития - Право международной безопасности - Право международной ответственности - Право международных договоров - Право международных организаций - Территория в международном праве -
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -