Правовий режим майна військових частин Збройних Сил України

Самостійне господарство військової частини (військове господарство) складає майнову, економічну основу життєдіяльності як окремої військової частини, так і Збройних Сил загалом. Військовим (корабельним) господарством є сукупність сил і засобів, які входять до складу військових частин (кораблів) і з’єднань, а також передані їм у постійне чи тимчасове користування різні об’єкти матеріально-технічної бази, матеріальні засоби, призначені для забезпечення бойової підготовки і виховної роботи, військового побуту, правильної експлуатації, ремонту, зберігання озброєння, військової техніки і майна [38, с.

Під сукупністю сил та засобів розуміються всі види озброєння, бойової та іншої техніки, ракети, боєприпаси, ракетне паливо, пальне, мастильні матеріали та спеціальні речовини, продовольство, речове, інженерне, хімічне майно та інші матеріальні засоби, які використовуються для забезпечення потреб ЗСУ у мирний та воєнний час. Об’єктами матеріально-технічної бази є об’єкти господарського, технічного, медичного, спеціального призначення, а також бойової підготовки та виховної роботи, зокрема: всі види складів та сховищ; парки бойової, автомобільної та іншої техніки; майстерні; хлібопекарні; аеродромні, портові та інші споруди; їдальні (камбузи); котельні, лазні; казармено-житловий фонд; полігони, стрільбища, телерадіоцентри; бібліотеки тощо [38, с. 204-205].

З цього випливає, що за загальними критеріями (матеріальним та юридичним) поділу речей як предметів матеріального світу на нерухомі та рухомі, за статтею 181 ЦК України, об’єкти матеріально-технічної бази військової частини разом із земельними ділянками, на яких вони розташовані, можна умовно віднести до об’єктів нерухомості (нерухомого майна). Зазначені сили та засоби військового господарства в їх сукупності належать до рухомого майна.

При цьому наведений нормативно-правовий актом несправедливо оминає увагою належність до майнової основи військового господарства грошових засобів.

За критерієм функціонального призначення майнова основа військового господарства може бути поділена на такі групи: військово-технічна, тилова, група загальнотехнічних засобів та об’єктів, група культурно-просвітницьких засобів та об’єктів, а також група фінансових засобів. До останньої необхідно віднести грошові кошти загального та спеціального фондів Державного бюджету, виділені військовій частині за кошторисом Міноборони України. До цієї групи, зокрема, належать кошти, отримані військовою частиною від власної господарської діяльності, що приносить дохід.

Майно військових частин характеризується низкою специфічних ознак, які відрізняють його від майна інших юридичних осіб, на які ще у 1998 році вказував В. Лєсовой [49, с. 1]. По-перше, зброя, боєприпаси, спеціальна техніка, що складають матеріальну базу бойової підготовки, є предметами, вилученими з цивільного обігу, тому на них поширюються особливі правила володіння, користування і розпорядження; по-друге, військові організації виконують найважливішу функцію забезпечення обороноздатності країни, у зв’язку з чим на майно військових організацій не може бути накладено арешт.

Усе це підтверджує, що майно Збройних Сил, а також особливості його використання, відображені в нормативних актах, є інструментом забезпечення боєздатності військових частин, який має назву правового режиму майна військових організацій.

У господарсько-правовій теорії під правовим режимом майна розуміється передбачена нормами законодавчих актів його структура, порядок формування, використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів [90, с. 71].

Наукова дискусія у цьому контексті починається вже навколо визначення військового майна, що міститься у ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». Порівнюючи назву закону та законодавчу дефініцію військового майна, проф. В. Щербина звертає увагу на неоднозначні (протилежні) висновки, яких можна дійти щодо правової природи військового майна: 1) з одного боку, законодавець ототожнює поняття майна у Збройних Силах і військового майна; 2) з іншого, майно у Збройних Силах включає, крім військового майна, ще й інші види майна [91, с. 148]. І хоча надалі автор статті, зважаючи на зміст наступних положень вказаного закону, більш вірним вважає перший висновок, треба зазначити, що і другий висновок (в т.ч. з урахуванням тексту преамбули цього закону) має під собою основу та заслуговує більш детального вивчення.

Проблема полягає в тому, що нормативно-правових визначень військового майна існує велика кількість, і всі вони різняться між собою. До того ж, поняття військового майна неоднаково визначаються в різних

• 6 ••

підзаконних нормативно-правових актах , і тому використовувати їх в якості

узагальнених (на відміну від норми, закріпленої у законі) не можна.

Подібна проблема існує і в російському законодавстві. Так, наприклад, В. Бєлов відзначає, що військове законодавство не містить чіткого визначення поняття «військове майно» або «майно військової організації». Поряд з цим з аналізу військово-правових норм випливає, що поняття військового майна еквівалентне поняттю «матеріальних засобів військової частини», яке широко використовується у військовому праві [93, розд. 15.2]. Під матеріальними засобами розуміються усі види озброєння, бойової та іншої техніки, ракети, боєприпаси, ракетне паливо, пальне, мастильні матеріали і спеціальні речовини, продовольство, речове, інженерне, хімічне майно...

Зауважимо, що й вітчизняні військово-правові акти містять поняття матеріальних засобів (наприклад, наказ МОУ № 300).

Найбільш змістовно, на нашу думку, визначена структура військового майна Керівництвом по списанню з обліку матеріальних та грошових засобів у Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністра оборони України від

21.06.1994 року № 165. Пункт 1 цього Керівництва дозволяє виокремити чотири групи, що складають військове майно ЗСУ :

1) озброєння - зброя (як засоби доставки так і боєприпаси), системи їх запуску, наведення, управління та інші технічні засоби, якими оснащуються підрозділи, частини, кораблі, з’єднання різних видів ЗСУ для поразки живої сили, техніки та інших об’єктів; ^{[6] [7]}

2) військова техніка - бойові та небойові машини, обладнання, пристрої та інші технічні засоби, якими оснащуються Збройні Сили для бойового, технічного та тилового забезпечення військ, повсякденної діяльності та випробування озброєння;

3) матеріальні засоби - космічні засоби, різні види пального,

продовольства, медичного, речового, інженерного, дорожнього, хімічного та іншого майна, пожежне та навчально-лабораторне обладнання (лабораторне устаткування; технічні засоби навчання та контролю, у тому числі аудіо-, теле- та відеотехніка; електронно-обчислювальна техніка та комп’ютерне

обладнання; електротехнічні засоби, що складаються з електричних машин та електротехнічного майна), технічне обладнання, учбово-тренувальні засоби, прилади, матеріали та спеціальні рідини, будинки, споруди, казармено- житловий фонд та комунальні споруди, худоба та птиця;

4) грошові засоби - гроші і цінні папери [94,с.5].

Варті уваги окремі аспекти дослідження правового режиму військового майна, здійсненого українським військовим дослідником у галузі цивільного права В.

Запропонований підхід, хоча і не позбавлений недоліків, відповідає суті другого висновку В.С. Щербини, наведеного вище, про те, що майно Збройних Сил за своїми властивостями має характер не тільки військового, але й іншого, «невійськового», майна [91, с. 148]. Принаймні, аналіз статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», а також й іншого нормативного масиву з цього питання, переконує у необхідності більш чіткого, і обов’язково - на законодавчому рівні, змістовного розмежування понять військового майна та майна ЗСУ.

Так, П. Кондик, зі свого боку, звертав увагу на те, що відповідно до Закону України «Про оборону України» необхідне розмежування майна, яке знаходиться у сфері управління Міноборони України, на військове майно ЗСУ та на майно невійськових структур, функції щодо управління яким покладалися на Міноборони.

На неправомірність ототожнювання понять «військове майно» та «майно військової організації» вказує також Л.Сморчкова, яка переконливо стверджує, що обсяги цих понять перехрещуються лише частково [97, с. 40]. Особливість правового режиму майна військової організації дослідниця ставить у залежність від його оборотоздатності, точніше - від зафіксованої законом можливості обмеження цього майна в цивільному обігу згідно з функціональним призначенням того чи іншого виду військового майна, а також від зумовленою цією обставиною вимогою про додержання режиму секретності та збереження державної таємниці [97, с. 47].

Аналогічної думки дотримуються й деякі інші російські науковці, які за вказаним критерієм розрізняють такі види військового майна: військове майно, вилучене з обігу (наприклад, ракетні комплекси, ядерна, хімічна та інша зброя, бойові кораблі, літаки, підводні човни та ін.); обмежено оборотоздатне військове майно (може належати лише певним особам або допускається в обіг тільки за спеціальним дозволом); військове майно, не обмежене (вільне) в обігу (решта військового майна, яке не вилучено з обігу або не обмежене в обігу, наприклад, продовольчі товари, меблі, окремі види одягу, медикаментів тощо) [98, с. 455].

Не заперечуючи аргументованість наведених міркувань, вважаємо більш вагомими доводи В. Лєсового, який головною відмінністю правового режиму майна військових організацій від правового режиму майна будь-яких інших юридичних осіб (не військових), його основним змістом та призначенням визначає забезпечення збереження майна військових організацій, його цільового використання [49, с. 7-8]. Погоджуючись з цим, зазначимо, що цінність правового режиму військового майна виражається у нормативно закріпленій спроможності сприяти розвитку матеріально-технічної бази бойової та спеціальної підготовки військ, їх бойової та мобілізаційної готовності, разом із провадженням дозволених видів господарської діяльності.

Така нормативна закріпленість базується, передовсім, на притаманних військово-публічним відносинам субординаційному (авторитарному) методі правового регулювання, що здійснюється на владно-імперативних засадах. Проте частина майнових відносин, в яких приймають участь військові організації як рівноправні учасники, підлягає диспозитивному

(координаційному) методу правового регулювання, з урахуванням базових положень господарського права про оптимальне поєднання публічних та приватних інтересів учасників господарського обороту. У цьому випадку обіг військового майна залежить більшою мірою від активності і правомірності індивідуальних дій самих військових частин як учасників суспільних відносин.

Серед основних способів правового регулювання матеріальної основи життєдіяльності ЗСУ, крім традиційних (заборони та позитивного

зобов’язання), у сучасній економічній ситуації більше ваги набуває дозвіл, що надає право військовій частині діяти самостійно в загальних межах, встановлених законодавством. Наприклад, військовим частинам дозволено займатися господарською діяльністю, що приносить додаткове фінансування, але лише тими її видами, перелік яких окреслено постановою Уряду країни від

25.07.2000 року № 1171 [45], та у випадку реєстрації військової частини як суб’єкта господарської діяльності, що здійснюється відповідно до однойменного Порядку, так само затвердженого постановою Уряду країни від

03.05.2000 року № 749 [65].

Отже, належить погодитися з визначенням правового режиму майна військових організацій, запропонованим Ю.Поніматченком: це правова категорія, яка являє собою закріплений у нормативних актах порядок регулювання діяльності відповідних органів військового управління по відношенню до майна, що знаходиться у віданні військових організацій, і є комплексом засобів, що характеризуються особливим поєднанням дозволів, заборон та позитивних зобов’язань [42, с. 106].

Оскільки майно Збройних Сил становить матеріальну основу суверенітету держави, його правовий режим має свої особливості порівняно з майном, закріпленим за більшістю державних установ. Така відмінність полягає і в тому, що майно, яке закріплюється за військовими частинами ЗСУ, обліковується, зберігається, використовується та списується (а в подальшому - передається, відчужується або ж утилізується) у спеціальному порядку.

Загальні положення стосовно зазначених дій містяться у статтях 4-6 та 6¹ Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». Більш конкретніші порядки їх проведення встановлюються постановами КМУ, серед яких основними є: Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах [99] та Положення про інвентаризацію військового майна у Збройних Силах [100].

Особливі правила відчуження чи реалізації майна Збройних Сил, або ж його утилізації також регламентуються спеціальними постановами Уряду країни. Але наголосимо, що ці дії відбуваються тільки щодо майна, списаного з обліку військових частин (тобто після списання це майно юридично, а часто - і фактично, вилучається зі сфери оперативного управління Збройних Сил і передається уповноваженим суб’єктам господарювання - невійськовим організаціям), а тому тут мова може йти лише про елементи правового режиму військового майна (з урахуванням його функціональної належності), але в жодному разі не про елементи правового режиму майна військових частин ЗСУ. Такими постановами затверджено: Порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил [101], Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил [102], Порядок реалізації металобрухту, утвореного у військових формуваннях [103], Порядок утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин [104], Порядок утилізації військового майна Збройних Сил [92].

Крім того, деякими особливостями вирізняється і правовий режим майна Збройних Сил (як рухомого, так і нерухомого), що передається в оренду. Особливості передачі такого майна в оренду, а також особливості інших організаційно-правових заходів з цього приводу розглядатимуться далі. Серед низки нормативно-правових актів, що регулюють питання оренди майна військових організацій, тут зазначимо постанову КМУ від 11.05.2000 р. № 778, якою затверджено Порядок надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду [105]. Кожен з вищезазначених урядових нормативно-правових актів деталізується відомчими наказами МОУ.

Аналізуючи структуру майна військових організацій, треба наголосити, що ані законодавством, ані на відомчому рівні не розв’язано питання належності коштів, які, будучи основою фінансового господарства військової частини, є засобами (грошовими засобами), що складають частку майнової бази господарювання військової частини.

Лише у єдиному з великої множини підзаконних актів, які регламентують сферу військової діяльності, а саме - у затвердженому постановою ВРУ від

23.06.1995 року Положенні про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, - окремо визначено, що до військового майна належать, у тому числі, кошти [106, п. 2].

На думку І. Папуши, з якою варто погодитися, кошти, обліковані у військових частинах, повністю відповідають ознакам військового майна як за формою, оскільки є товаром, що являє собою еквівалентну форму вартості будь-якого майна, так і за правовим змістом, позаяк належать військовим частинам (на праві оперативного управління (уточнення моє - Е.Б.)) [107, с. 91].

Це підтверджують положення ЦК України, згідно з якими до об’єктів цивільних прав відносяться речі, у тому числі гроші, що, своєю чергою, можуть перебувати у державній власності (ст.ст. 177, 326), та ГК України, який у складі майна суб’єктів господарювання виокремлює кошти (гроші), призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства (ст. 139).

Виокремлюючи гроші як об’єкту господарських прав, професор

О.П. Подцерковний серед їх господарсько-правових властивостей відзначав, зокрема, їх абсолютну господарську корисність та універсальність, а безготівкові гроші (якими, по суті, упродовж тривалого часу оперують усі військові частини за незначними винятками (уточнення моє - Е.Б.)) - річчю особливого роду, що існує як спеціальний запис на банківських рахунках про легальний платіжний засіб [108, с. 17].

Це обов’язково слід врахувати при внесенні змін та доповнень до Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» та інших нормативно-правових актів, що регламентують оборонну сферу діяльності (відповідні пропозиції будуть наведені нижче).

Як встановлено ч. 1 ст. 133 ГК України, основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Зважаючи на те, що право оперативного управління військових частин щодо закріпленого за ними державного майна передбачає значно менший обсяг правомочностей, аніж у держави-власниці, необхідно з’ясувати межі правомочностей військової частини стосовно цього майна. Такі обмеження зумовлені як функціональним призначенням майна військових частин, так і основними цілями, завданнями їх діяльності щодо забезпечення військової безпеки держави, а також іншими аспектами, окресленими чинним законодавством при регламентуванні інституту права оперативного управління.

Військові частини ЗСУ, безумовно, здійснюють повноваження щодо володіння закріпленим за ними державним майном, оскільки фактично утримують його у сфері свого господарювання, яке проявляється, найперше, через постановку цього майна на визначені види обліку, тобто прийняття його на баланс, а також здійснення подальших внутрішньо-організаційних заходів стосовно нього (зберігання, обслуговування тощо).

Також вони здійснюють і повноваження щодо користування цим майном, оскільки мають право вилучати з речей, що входять до складу військового господарства військової частини, їх корисні властивості. Проте, згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», ці повноваження значно обмежуються обов’язком військової частини використовувати закріплене за ними майно виключно за його цільовим та функціональним призначенням. Вказана правомочність реалізується і в процесі здійснення військовими частинами дозволеної законодавством господарської діяльності, що приносить додаткове фінансування потреб оборони. Зазначений дозвіл разом із належною легалізацією військової частини як суб’єкта господарської діяльності, дозволяє вважати використання закріпленого за військовою частиною майна у вказаних цілях таким, що відповідає його цільовому та функціональному призначенню.

Певні складнощі породжує питання про права військової частини розпоряджатися наданим їй державним майном.

Можна погодитися з думкою В. Кіселя, що наявність у військової частини права визначати фактичну долю майна вбачається у наданому військовим частинам, (а точніше - командирам частин та керівникам інших військових організацій Збройних Сил (уточнення моє - Е.Б.)), праві списувати його з обліку [95, с. 62]. При цьому слід доповнити, що обмеженість такого права полягає не тільки і не стільки в забороні безпідставного списання майна, а особливими, детально регламентованими порядком і підставами списання майна з обліку та, головне, в обмеженості прав визначених посадових осіб Збройних Сил на списання такого майна максимально допустимими сумами співвідносно його залишкової вартості.

Крім того, обмежена можливість визначати фактичну долю закріпленого за військовими частинами Збройних Сил майна відображається у наданій їм Законом України «Про використання земель оборони» можливості дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, що знаходяться у постійному користуванні військових частин [109, ст. 4]. Тобто йдеться не про юридичну зміну правового титулу відповідних земельних ділянок, а саме про їх фактичне тимчасове використання сторонніми (невійськовими) особами в цілях, відмінних від здійснення заходів по оперативній та бойовій підготовці військ (сил). Надання такого дозволу здійснюється військовими частинами самостійно, без будь-яких додаткових окремих рішень власника цих земель (держави в особі Кабміну чи Міноборони України) і потребує лише погодження з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади, яке, по суті, має інформативне значення.

Хоча відповідний механізм надання такого дозволу і був розроблений у 2010 році у вигляді проекту постанови Уряду країни [110], однак дотепер не прийнятий.

Узагалі проблематика правового режиму земель, на яких розташовані військові та інші об’єкти ЗСУ, що є фрагментарно та непослідовно врегульований нормативно-правовими актами, потребує окремого дослідження. Ми ж зосередимо увагу лише на кількох проблемних аспектах, що стосуються правового режиму земель оборони.

Правове регулювання питань, пов’язаних з використанням земель оборони, втілюється майже у півсотні законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Виокремимо з них ті, аналіз яких дозволить з’ясувати наявність певних особливостей правового режиму цих земель, що суттєво впливають на відносини з їх використання та охорони, а також низки проблем, що виникають внаслідок фрагментарного та непослідовного правового регулювання цих специфічних відносин.

Передовсім відзначимо, що згідно з ч. 1 ст. 77 Земельного кодексу України, землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій ЗСУ, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України [111]. Отже, землями оборони визнається окремий різновид земель, які поряд із землями промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики та іншого призначення складають самостійну категорію земельного фонду України.

Однак, за ст. 1 Закону України «Про оборону України», оборона України являє собою систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту [112]. Ураховуючи наведене визначення оборони України, як вірно підмітив І. Синиця, зовсім невдалим виглядає використання терміну «землі оборони», позаяк, з виокремленням предметної основи поняття оборони України, отримуємо словосполучення «землі системи заходів». Тому, на думку І. Синиці, більш правильним має бути визнаний термін «землі для потреб оборони», який набагато точніше визначає характер потреб, які обслуговуються зазначеним видом земель [113, с. 27]. До того ж, ідентичне визначення земель для потреб оборони містив Земельний кодекс України від 18.12.1990 року [114, ст. 70].

На різноманітність суб’єктів користування землями оборони та неоднорідність складу цих земель, відведених і під військові полігони, військово-морські бази, інші об’єкти Міноборони, і для організації охорони державного кордону, і для потреб внутрішніх військ МВС України, інших силових та відповідних правоохоронних структур тощо, звертав увагу відомий правознавець у галузі земельного права О. Пащенко [115, с. 33]. Необхідність більш чіткого законодавчого визначення сукупності земельних ділянок, відведених для потреб вищевказаних суб’єктів, що виконують функції у сфері забезпечення оборони та безпеки держави, продовжують відзначати й інші дослідники цієї проблеми. Наприклад, М. Романюк науково обгрунтував правомірність визначення цього складу земель як «землі для потреб оборони та безпеки» [116].

Належної чіткості немає також і в питанні законодавчого встановлення правового режиму земель оборони, зокрема тих земельних ділянок, що надані під потреби ЗСУ. Так, частина друга ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» містить лаконічну й дуже важливу норму: «Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління...» [59]. При цьому чинний Земельний кодекс України, з одного боку, не містить норми, яка б прямо встановлювала правовий титул закріплення земель для потреб оборони (зокрема, Збройних Сил), а, з іншого, ч. 4 ст. 77 цього кодексу відсилає нас до окремого закону, що має встановити порядок використання земель оборони.

Таким законом став Закон України «Про використання земель оборони» [109], який, на жаль, не зробив визначення правового режиму земель для потреб оборони більш чітким, а навпаки, певною мірою ускладнив ситуацію. Так, ст. 1 вказаного закону повністю відтворює зміст ч. 1 ст. 77 Земельного кодексу України, а ч. 1 ст. 2 цього ж закону встановлює, що військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України (курсив мій - Е.Б.).

Здавалось би, коло протиріч стосовно визначення статусу земель оборони замкнулося. Але телеологічне та системне тлумачення наведених законодавчих актів, зокрема, ч. 2 ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України», а також інших законів України, що регулюють діяльність суб’єктів у сфері забезпечення оборони та безпеки держави (Служба безпеки України, Державна прикордонна служби України, Національна гвардія МВС України та ін.), усе ж таки дозволяє дійти висновку про те, що та частка земель оборони, на яких розміщені Збройні Сил України, закріплюються за ними на праві оперативного управління, а решта земель оборони інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, надаються їм у постійне користування.

Як уявляється, обгрунтуванням такої законодавчої конструкції може слугувати визнання особливого значення ЗСУ, їх провідного місця у системі заходів щодо забезпечення обороноздатності та військової безпеки держави, а звідси - й особливого статусу усього комплексу майна, закріпленого за ними, включаючи й земельні ділянки.

Ще раз звернемо увагу на Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», відповідно до ст. 3 якого військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління, а ст. 1 містить приблизний, тобто неповний перелік державного майна, яке у випадку закріплення за військовими частинами ЗСУ розуміється законодавцем як військове майно [37]. Важливо розуміти, що при цьому таке майно статусу державного не втрачає.

Незважаючи на те, що у вказаному переліку відсутнє позначення землі (земельних ділянок), за допомогою ч. 1 ст. 181 ЦК України, яка до нерухомого майна відносить і земельні ділянки, і об’єкти, розташовані на земельних ділянках, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни їх призначення, можна дійти висновку про належність земельних ділянок, на яких дислоковані (розташовані) військові частини Збройних Сил разом з об’єктами нерухомості (будівлями, під’їзними шляхами, аеродромними,

фортифікаційними, полігонними спорудами тощо) та рухомими предметами військових господарств, до державного майна, закріпленого за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління.

Абсолютно ідентичне розуміння нерухомого майна містить і ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції Закону від 11.02.2010 року [117]. Відповідно до вимог ст. 4 цього Закону, речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, підлягають обов’язковій державній реєстрації. При цьому, серед прав на нерухоме майно, які є похідними від права власності і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно, визначено і право оперативного управління на нерухоме майно [117, ч.ч. 1, 2 ст. 4].

Наведене беззастережно підтверджує дві очевидності: 1) військові

частини ЗСУ повинні здійснювати державну реєстрацію земельних ділянок, наданих їм державою, та інших об’єктів нерухомості, розташованих на них; 2) реєстрації підлягає право оперативного управління військових частин ЗСУ щодо закріплених за ними земель. Але в оборонному відомстві все робиться інакше.

Так, зараз єдиним чинним нормативно-правовим актом, що деталізує правовий титул земель оборони, є «Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями» (далі, якщо не вказано інакше, - Порядок надання земель в користування ЗСУ), а також «Керівництво з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України», затверджені наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 № 483.

Порядок надання земель в користування ЗСУ закріплює, що земельні ділянки для потреб ЗСУ надаються в постійне або тимчасове користування (курсив мій - Е.Б.), в тому числі на умовах оренди. Право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право: державні акти або ж договори оренди [118, п.п. 16-20]. Як бачимо, право оперативного управління навіть не згадується.

Заборона приступати до фактичного використання виділеної земельної ділянки військовим частинам до отримання державного акта на право постійного користування землею і документів щодо встановлення меж відведеної земельної ділянки [118, п. 18, п. 32] не спрацьовує, адже військові частини користувались і продовжують користуватися ділянками, на яких вони були розташовані. Хоча й не без бажання виконувати зазначений наказ оборонного відомства, який, за великим рахунком, вже давно підлягає скасуванню як такий, що суперечить чинному законодавству України щодо правил володіння, користування та розпорядження державним майном. Так, наприклад, за доповіддю директора Департаменту внутрішнього аудиту та фінансового контролю Міноборони України від 25.01.2014 року (вих. № 234/329) на обліку тільки Севастопольської квартирно-експлуатаційної частини у користування Міноборони України знаходилось 175 земельних ділянок загальною площею 1450,65 га. При цьому державні акти на право постійного користування землею були оформлені на 66 відсотків від загальної площі земельних ділянок. Оформлення решти потребувало значних коштів (5565 тисяч гривень за роботи по проекту відведення однієї земельної ділянки з оформленням правовстановлюючих документів), які пропонувалось

зекономити шляхом введення додаткових посад сертифікованих інженерів- землевпорядників до штату Центру навігації, гідрографії та гідрометеорології ВМС України [119, с. 1].

Така ситуація характерна для військового відомства практично на усій території країни. Стан «контрольованого хаосу» у сфері правового регулювання економічних відносин, за влучним висловом проф. О.П. Подцерковного [120, с. 48], спостерігається й у ЗСУ.

Чого тільки варта норма, закріплена пунктом 44 Порядку надання земель в користування ЗСУ (в редакції наказу МОУ від 03.10.2006 року №570), якою Міністр оборони наділив себе правом надання згоди на припинення права

користування земельними ділянками, які не використовуються ЗСУ, вилучення чи зміну їх цільового призначення, з подальшою передачею органам місцевого самоврядування начальником Головного квартирно-експлуатаційного

управління ЗСУ [121, п. 1]. Годі й казати про стан законності у використанні земель оборони на рівні дрібніших посадовців у ЗСУ.

За даними Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України тільки упродовж першого півріччя 2008 року органами військової прокуратури було пред’явлено більше двохсот позовів та відкрито кримінальних проваджень з приводу незаконної передачі земель, що знаходились у користуванні оборонного відомства, за договорами оренди, чи їх відчуження шляхом безпідставної передачі органам місцевих рад або ж шляхом їх самовільного захоплення сторонніми особами, в т.ч. за «рейдерськими» схемами [122, с. 3-4; 123, с. 3-4]. Ці обставини, серед іншого, зумовили видання Міністром оборони України у липні 2008 року наказу №348, яким була затверджена Інструкція про порядок дій та вжиття заходів щодо недопущення самовільного захоплення, незаконного вилучення земель оборони або нерухомого військового майна [124].

Таке становище, як вірно резюмував у своїй статті О.Пащенко, є наслідком перебування відносин з використання та охорони земель оборони у своєрідному правовому вакуумі, який повністю виключає можливість здійснення будь-якого контролю за використанням та охороною таких земель і є підґрунтям для численних зловживань [115, с. 35]. Тому Закон України «Про використання земель оборони» потребує невідкладного редагування разом із визначенням на законодавчому рівні особливостей надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об’єкти та документального оформлення (реєстрації) тих земель, що були надані державою раніше.

Розглядаючи правомочності військових частин Збройних Сил стосовно наданого їм майна, проведемо системний аналіз Законів України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», з норм яких випливає, що всією повнотою прав щодо вирішення фактичної й юридичної долі майна, яким наділені національні Збройні Сили, володіє КМУ, включаючи утилізацію військового майна, та/або його реалізацію чи безоплатну передачу до сфери управління інших органів влади.

МОУ відповідно до закону закріплює державне майно за військовими частинами, приймає рішення про його перерозподіл, здійснює інші повноваження щодо управління майном ЗСУ. Однак ці повноваження, хоча є значно ширшими від повноважень окремих військових частин, але не тягнуть за собою зміну права власності на це майно. Такі правомочності у Міноборони можуть виникнути лише у випадку їх делегування КМУ, що визначається окремо у кожному конкретному випадку. Закріплене ж пунктом 4 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил [102] право Міноборони щодо безоплатної передачі житлового фонду та інших об’єктів соціальної інфраструктури чи індивідуально визначеного майна, що перебувають в оперативному управлінні військових частин, нівелюється правилом, закріпленим у п. 8 цього ж Порядку.

Відзначимо, що на думку П.Кондика, порядок вилучення майна із Збройних Сил недоцільно ускладнений необхідністю прийняття відповідного рішення КМУ [96, с. 164]. Водночас, за даними Генеральної прокуратури України, у Міноборони упродовж кількох років застосовувалась схема передачі державного майна з військових частин Збройних Сил до підпорядкованих (Міністерству оборони (уточнення моє - Е.Б.)) підприємств, які в подальшому його реалізовували. Такий механізм перерозподілу майна Збройних Сил усупереч вимогам ст.ст. 2 і 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» змінював спосіб управління ним (з права оперативного управління на право повного господарського відання), у зв’язку з чим зникала необхідність обов’язкового погодження відчуження (тобто його платна реалізація, що має наслідком зміну права власності) цього майна з КМУ. Така зміна способу управління державним майном призводила до того, що кошти від реалізації державного майна до Державного бюджету України не надходили [125, с. 15].

Наведене красномовно підтверджує справедливість висловленої О.П. Подцерковним ще у 2002 році тези про виникнення загрози економічній безпеці держави у випадку заміни права оперативного управління чи повного господарського відання на право власності щодо закріпленого за державними підприємствами та організаціями державного майна [126, с. 89-90].

Окремо варто розглянути особливості правового режиму коштів, отриманих військовими частинами від провадження дозволеної некомерційної господарської діяльності (діяльності, що приносить доход), зокрема: чи може військова частина самостійно розпоряджатися надходженнями від наданих нею послуг, виконаних робіт, виробленої та реалізованої продукції тощо?

Російські науковці давно й гостро дискутують про це, що, на нашу думку, пов’язано з відмінностями російського законодавства та правової науки, якими, по суті, господарська діяльність вважається еквівалентом підприємницької (див., наприклад, підручник під редакцією академіка РАН В.В. Лаптєва [127]), а публічно-правові засади суспільних відносин у сфері оборони та безпеки регулюються здебільшого цивільним законодавством, яке намагається надати цивільно-правового змісту цим відносинам, що невірно в принципі.

Щодо російських військових організацій будь-якої юридичної заборони на здійснення підприємницької діяльності не існує, оскільки така діяльність слугує цілям, заради яких вони були створені, та відповідає їм [128, с. 71].

Доводи та думки російських дослідників різняться: деякі з них наполягають на необхідності відносити доходи військової частини від цієї діяльності (та придбаного на них майна) до власного фонду військової частини, що належить їй на праві власності чи іншому речовому праві, відмінному від права оперативного управління (В.В. Бараненков, Л.Н. Сморчкова [128, с. 71; 129, с. 131-134]), інші - категорично заперечують можливість військовим організаціям взагалі займатися діяльністю, що приносить матеріальний доход, оскільки це виходить поза межі встановлених законом завдань щодо збройного захисту держави (Я. А. Гейвандов [60, с. 8-9]). Висловлюються і помірковані судження: хоча право оперативного управління поширюється на все майно державних установ та організацій, оскільки єдиним власником усього майна, яким наділені військові частини, є держава, однак на майно, придбане військовою частиною на кошти від діяльності, що приносить доход, має поширюватися правовий режим повного господарського відання (А.Ю.Віноградов [88, с. 101-116]).

Для розв’язання цієї проблеми у ЗСУ слід виходити, передовсім, з особливостей національного законодавства.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України військові частини ЗСУ, їх посадові особи повинні діяти за принципом «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом». Відповідно ж до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської діяльності, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису МОУ.

Існуюча кошторисна система бюджетного фінансування в Україні встановлює порядок, за яким військові частини повністю утримуються за рахунок Державного бюджету. Державний бюджет країни складається із загального та спеціального фондів [47, ст. 12]. Останній формується, зокрема, і за рахунок доходів (надходжень) від господарської діяльності військових частин Збройних Сил, що приносить доход, через зарахування отриманих («зароблених») ними коштів на спеціальні реєстраційні рахунки, відкриті в органах ДКСУ. Частка цих коштів перераховується на спеціальні реєстраційні рахунки головного розпорядника бюджетних коштів (Міноборони). Решта коштів спеціального фонду може бути використана військовими частинами за умови: а) виконання правил бюджетного планування доходів та видатків; б) наявності затвердженого вищим довольчим органом військового управління кошторису, в) лише на цілі (цільові видатки); г) у межах сум (бюджетних призначень), визначених у цьому кошторисі. Крім внутрівідомчого контролю додержання військовими частинами встановленого порядку витрачання бюджетних коштів спеціального фонду Держбюджету, систематичний контроль додержання існуючих правил та виконання військовою частиною кошторисних призначень здійснюють органи ДКСУ під час казначейського обслуговування військових частин. За таких правил військова частина може впливати на коригування цілей та розмірів кошторисних призначень тільки шляхом вдумливого планування характеру та розмірів доходів та видатків за спеціальним фондом, а також аргументованим обґрунтуванням потреби військової частини у відповідних сумах та товарах, роботах чи послугах, що можуть бути закуплені за рахунок цих сум. Принциповою є відповідність запланованих витрат загальним цілям, задекларованим у ст. 1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» (частини 1 та 2) - підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності військових частин, що передбачає, зокрема, витрати на розвиток матеріальної бази військової частини як майнової основи її військового господарства.

Відповідно до встановлених вимог щодо обов’язкового балансового обліку військовими частинами Збройних Сил майна незалежно від його призначення та джерел його надходження [99, п. 7], усі матеріальні засоби, придбані військовою частиною за рахунок надходжень спеціального фонду (в т.ч. частки надходжень від власної господарської діяльності), підлягають внесенню до облікових документів військової частини, а також подальшому використанню, зберіганню, обслуговуванню, списанню тощо у встановленому у ЗСУ порядку. Отже, і зазначені кошти, і матеріальні засоби, похідні від коштів спеціального фонду, належать державі як єдиному власнику усього майна, закріпленого за військовими частинами.

Тобто право військових частин розпоряджатися коштами, отриманими від дозволеної господарської діяльності, а також іншим майном, придбаним на ці кошти, обмежується її можливостями не імперативно, а опосередковано впливати на фінансування повсякденних потреб через коригування розмірів та цілей статей видатків, передбачених у кошторисах спеціального фонду

військової частини. Ця правомочність військової частини охоплюється правом оперативного управління державним майном, яким вона наділена.

Підсумовуючи аналіз майнових правомочностей, наданих законодавством військовим частинам Збройних Сил, потрібно зауважити, що вони значно відрізняються від правомочностей власника - держави в особі КМУ та, певною мірою, в особі Міноборони України. Військові частини володіють, користуються і частково, з суттєвими застереженнями, розпоряджаються закріпленим за ними державним майном у межах, які жорстко регламентовані Законами України, урядовими та відомчими нормативно-правовими актами. Це означає, що стосовно ввіреного майна військові частини ЗСУ, як державні бюджетні установи, можуть вчиняти не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які передбачені законодавством, що регулює їх діяльність, відповідно до поставлених державою завдань та згідно з функціональним призначенням цього майна.

Як справедливо відзначають правники у сфері і цивільного і господарського права, обмежуючи державну установу в праві розпорядження основними фондами, держава, як власник, відповідно до закону еквівалентності повинна нести субсидіарну відповідальність перед її кредиторами за результатами господарської діяльності [130, с. 120]. Менший, ніж в інших негосподарських організацій обсяг прав на майно, закріпленого за установами (в т.ч. бюджетними) на праві оперативного управління, компенсується субсидіарною відповідальністю власника за зобов’язаннями цієї установи, причому стягнення за боргами установи може бути звернено тільки на грошові засоби, що маються в її розпорядженні [131, с. 351, 355].

Отже, єдиним предметом задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями військової частини можуть бути тільки кошти, які знаходяться на відповідному казначейському рахунку військової частини, в разі недостатності яких субсидіарну відповідальність має нести МОУ. Однак, необхідно звернути увагу на ту обставину, що оскільки преамбулою та ст. 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», урегульовано правові засади здійснення господарської діяльності, спрямованої на отримання додаткового доходу, та відповідальності військової частини як суб’єкта господарювання, це ставить під сумнів застосування субсидіарної відповідальності МОУ за бюджетними зобов’язаннями військової частини, тобто такими зобов’язаннями, які пов’язані із закупівлею товарів, послуг чи робіт на потреби військової частини за кошти загального фонду Державного бюджету і не мають відношення до господарських зобов’язань військової частини як суб’єкта господарської діяльності. Назва статті 5 цього закону та зміст її першої частини лише підкреслюють право військової частини на участь у господарському обороті та вірогідну можливість порушення нею зобов’язань, нанесення шкоди і збитків у ході провадження такої діяльності саме як суб’єкта господарювання, але не вирішує питання субсидіарної відповідальності Міноборони за іншими зобов’язаннями військової частини, не пов’язаними з її некомерційною господарською діяльністю.

З цього випливає, що за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб’ єкт господарської діяльності несе відповідальність тільки в межах кошторисних призначень за спеціальним фондом Держбюджету. У разі їх недостатності наступає субсидіарна відповідальність Міноборони, передбачена законом.

В інших випадках (яких, до речі, набагато більше через перманентне недофінансування потреб Збройних Сил із загального фонду бюджету країни) - мусимо констатувати відсутність законодавчо встановленої субсидіарної відповідальності МОУ за зобов’язаннями військових частин ЗСУ. У подібних випадках кредиторам при захисті своїх майнових інтересів чи порушених прав залишається звертатися до загальних правил субсидіарної відповідальності, визначених у статті 619 ЦК України. Причому на позитивний результат можна розраховувати лише тоді, коли субсидіарна відповідальність МОУ передбачена у відповідному договорі (що на практиці ніколи не зустрічається), оскільки, як уже зазначалося, законом такі випадки не передбачені. Наведене є безумовною прогалиною у визначенні правового режиму майна у Збройних Силах України, що підлягає обов’язковому виправленню. Інша річ, наскільки принципово й уважно розв’язується ця проблема у правозастосовній діяльності. Зараз - частково вирішується завдяки Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який набрав чинності з 1 січня 2013 року [132]. Але це не виключає необхідності забезпечити повноту та гармонійність законодавчого врегулювання порушеної проблеми.

Встановлення субсидіарної відповідальності МОУ за зобов’язаннями військової частини є цілком справедливим, оскільки набувачем або споживачем результатів діяльності (в тому числі й господарської) будь-якої військової частини у кінцевому підсумку стає держава в особі Міністерства оборони [133, с. 164]. При цьому держава як власник майна, на базі якого функціонують військові частини, у певному сенсі «стоїть за кожною їх угодою, навіть вчиненою від їх імені» [134, с. 225], а також, по суті, в будь-який момент може: а) вилучити майно, закріплене за військовою частиною (повністю або частково); б) ліквідувати або передислокувати військову частину; в) затвердити кошторис видатків військової частини (як за загальним, так і за спеціальним фондом Державного бюджету) у розмірі меншому, ніж потрібно військовій частині для виконання взятих на себе зобов’язань (в тому числі й за господарськими договорами), або зробити це із суттєвим запізненням тощо. Тобто не завжди саме військова частина спричинить невиконання чи неналежне виконання взятих на себе договірних зобов’язань при здійсненні власної господарської діяльності, що приносить доход.

Доволі вдалою вважаємо норму, закріплену ч. 7 ст. 77 ГК України щодо особливостей майнової відповідальності казенних підприємств за результатами їх господарської діяльності, основні елементи якої, з урахуванням викладенеого вище, варто привнести до правил господарсько-правової відповідальності військових частин. Зокрема, шляхом внесення уточнень до статті 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», а саме:

частину 1 статті 5 вказаного Закону після слів «правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі» доповнити словами «внаслідок господарської діяльності», а частину 2 цієї ж статті після слів «а в разі їх недостатності» доповнити словом «субсидіарну».

Окрім цього, для удосконалення правового регулювання питань, порушених в у цьому підрозділі дослідження, слід звернути увагу ще на три обставини.

Дві з них пов’язані з необхідністю поширення законодавчої гарантії щодо недопустимості звернення примусового стягнення на державне майно, закріплене за військовими частинами, за зобов’язаннями останніх у правовідносинах, що виникли поза межами (не у зв’язку з реалізацією) Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України». Йдеться про необхідність доповнення ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» нормою щодо заборони звернення стягнення на майно, закріплене за військовими частинами, за виконавчими документами, що стали наслідком заподіяння військовими частинами шкоди або невиконання ними будь-яких зобов’язань, не пов’язаних з їх господарською діяльністю, що приносить доход.

Тому вважаємо за доцільне внесення доповнень до Закону України «Про виконавче провадження» [135], де у ст. 66 додати застереження щодо недопустимості звернення стягнення на майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, за виконавчими документами. Або ж, принаймні, окремим додатком до Закону уточнити (встановити, затвердити) перелік майна військового призначення (військового майна), на яке в жодному разі не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Щонайменше, такий перелік повинен містити озброєння та військову техніку в тому розумінні, як і Керівництво по списанню з обліку матеріальних та грошових засобів у Збройних Силах України [94, прим. до п.1].

Третьою обставиною є необхідність усунення прогалини у законодавчому регулюванні правового режиму майна у ЗСУ, на яку справедливо звернув увагу проф. В. Щербина у 2012 році, а саме: відсутність у законодавстві норми щодо можливості закріплення за органами військового управління, об’єднаннями і з’єднаннями військового майна, що не повною мірою відповідає ч. 3 ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України», якою визначена організаційна структура Збройних Сил [91, с. 149]. Повністю погоджуючись з цим зауваженням щодо органів військового управління, продовжуємо обстоювати думку про відсутність фактичних підстав для віднесення з’єднань та об’єднань до різновидів військових організацій у складі Збройних Сил України^[8].

Однак наведене зауваження, безумовно, має бути враховане шляхом внесення відповідного доповнення до першого речення ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України».

З урахуванням вищевикладеного пропонуємо такі заходи щодо вдосконалення чинного законодавства:

1) статті 1, 2 та 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» необхідно викласти у такій редакції:

«Стаття 1. Військове майно та майно Збройних Сил України.

Військове майно - це озброєння (зброя, що включає як засоби доставки, так і боєприпаси, системи їх запуску, наведення, управління та інші технічні засоби, якими оснащуються підрозділи, частини, кораблі, угрупування різних видів Збройних Сил України для поразки живої сили, техніки та інших об’єктів) та військова техніка (бойові та небойові машини, обладнання, пристрої та інші технічні засоби, якими оснащуються Збройні Сили для бойового, технічного та тилового забезпечення військ, повсякденної діяльності та випробування озброєння).

Майно Збройних Сил України - це усі види військового майна, а також матеріальні та грошові засоби, закріплені у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку за військовими частинами, військовими закладами, військовими установами, органами військового управління (далі - військові частини) Збройних Сил України на праві оперативного управління. Майно Збройних Сил України є державною власністю.

До матеріальних засобів належать: земельні та водні ділянки, а також будівлі, споруди, мережі та інші об’єкти, розташовані на земельних чи водних ділянках, космічні засоби, різні види пального, продовольства, медичного, речового, інженерного, дорожнього, хімічного та іншого майна, пожежне та навчально-лабораторне обладнання (лабораторне устаткування; технічні засоби навчання та контролю, у тому числі аудіо-, теле- та відеотехніка; електронно- обчислювальна техніка та комп’ютерне обладнання; електротехнічні засоби, що складаються з електричних машин та електротехнічного майна), технічне обладнання, учбово-тренувальні засоби, прилади, матеріали та спеціальні рідини, казармено-житловий фонд та комунальні споруди, об’єкти благоустрою, парки, стоянки, майданчики, полігони та їх обладнання, клуби, бані, пральні, їдальні, кухні, худоба та птиця, а також інші матеріальні засоби, що знаходяться у використанні військових частин Збройних Сил України з метою виконання покладених на них завдань.

До грошових засобів (коштів) належать гроші (в готівковій та безготівковій формі), коштовності, цінні папери тощо, які надані у використання військових частин Збройних Сил України, в тому числі отримані внаслідок провадження ними господарської некомерційної діяльності, з метою виконання покладених на них завдань.

Стаття 2. Органи, які здійснюють управління майном Збройних Сил України.

Вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України державним майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності») належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та військова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено Законом.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України організовує та контролює закріплення майна за військовими частинами у разі їх формування (створення), переформування (реорганізації), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (ліквідації), здійснює відповідно до закону інші функції з управління державним майном, закріпленим за військовими частинами Збройних Сил України.

Стаття 3. Особливості статусу майна Збройних Сил України.

Військові частини використовують закріплене за ними державне майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, зберігання, використання, інвентаризація, списання та відчуження (реалізація, передача) військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Військова частина за прийнятими на себе грошовими зобов’язаннями, що виникли з договорів або внаслідок заподіяння шкоди у публічно-правових чи приватно-правових відносинах, відповідає грошовими засобами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей). У разі їх недостатності субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.

Стягнення за зобов’язаннями військових частин Збройних Сил України не можуть бути звернені на закріплене за ними майно».

Інші статі Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (а також відповідних підзаконних нормативно-правових актів) підлягають редагуванню відповідно до внесених змін;

2) в абзаці першому статті 1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»:

- слово «організацій» замінити словосполученням «органів військового управління»;

- у словосполученні «рухомого та нерухомого військового майна» слово «військового» виключити;

- фразу «(за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки)» замінити фразою «(за винятком озброєння, боєприпасів, військової техніки та іншого військового майна)»;

3) в абзацах першому та четвертому статті 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» у словосполученнях «військове майно» та «військового майна», слова «військове» та «військового» відповідно виключити;

4) у Законі України «Про використання земель оборони»:

- словосполучення «землі оборони» в усіх відмінках замінити словосполученням «землі для потреб оборони» у відповідних відмінках;

- доповнити абзац перший статті 2 після слів «Військовим частинам» фразою «(крім військових частин Збройних Сил України)»;

- доповнити статтю 2 абзацом другим такого змісту:

«За військовими частинами Збройних Сил України землі закріплюються на праві оперативного управління відповідно до вимог Земельного кодексу України та інших законодавчих актів України».

У зв’язку з цим абзаци другий-шостий вважати, відповідно, абзацами третім-сьомим.

Аналогічні зміни також належить внести до статті 77 та інших статей Земельного кодексу України, де використовується словосполучення «землі оборони».

Реалізація цих пропозицій не тільки позбавить законодавця необхідності постійно робити різноманітні застереження щодо окремих видів військового майна, але також дасть чітку відповідь на запитання, яке майно військові частини можуть використовувати в господарському обороті, зокрема, при здійсненні господарсько-дохідної діяльності.

2.3.