1.3 Аналіз масштабу та характеру збройних конфліктів кінця XX століття, для врегулювання яких були застосовані війська ООН

Юридичне поняття "збройний конфлікт" вживається з середини ХІХ ст., а цього існував лише термін "війна". Юридичне поняття "міжнародний збройний конфлікт" вперше згадується в Женевських конвенціях 1949 року.

Складність на практиці викликає пошук відповідей на запитання, що пов’язані не з міжнародними збройними конфліктами: які ситуації охоплюються цим поняттям; де та межа, за яку не міжнародний збройний конфлікт переходить у міжнародний та інш. [12].

Крім того, спеціалісти в галузі воєнної науки по – різному підходять до визначення таких понять збройної боротьби, як війна, воєнний конфлікт, збройний конфлікт.

Так, за часів СРСР радянська воєнна наука розглядала лише поняття війна, існувала так звана наука про війну та армію. Війни класифікувались за класовим підходом, за марксистко–ленінською теорією відношення партій до війни. Класифікували за чотирма групами критеріїв: історичні, соціально–політичні, воєнно–технічні та масштабні.

Згідно з цією методологією класифікація війн здійснювалась на підставі класового підходу, який передбачав оцінку явищ, подій з точки зору інтересів лише однієї соціальної групи суспільства – робочого класу.

Згідно з класифікацією, що пропонується російськими військовими аналітиками, можливі воєнні конфлікти розглядаються за трьома напрямками: соціально–політичні, правові та стратегічні [13].

При оцінці соціально–політичного характеру конфлікту в першу чергу розглядаються національні інтереси держав, протиріччя між ними, політичні цілі, які переслідують сторони, що, на думку російських експертів, дозволяє визначити відношення до збройного конфлікту.

Вивчення правового характеру конфлікту дає можливість робити висновки щодо справедливості цілей кожної із сторін та конфлікту в цілому.

Військові експерти США і ряду інших країн НАТО до розпаду соціалістичної системи в Центрально–Східній Європі, Варшавського договору та класифікували війни за масштабами та засобами, що застосовувались [13].

У 1993 році в США були опубліковані положення керівних документів армії, в яких відображаються практично всі аспекти діяльності ЗС. Заслуговують на увагу два документи міністра оборони, які направлені в конгрес та схвалені президентом США. Це "Оборонна стратегія США на 1990 р.: Стратегія регіональної направленості" та "Всеохоплюючий аналіз: Збройні сили для нової епохи". В цих документах розглянуті функції та завдання ЗС США. На основі цих документів здійснюється будівництво та розвиток ЗС США, а також планування їх застосування в конфліктних ситуаціях на майбутнє десятиріччя.

Нова стратегічна концепція НАТО (1999 р.) націлює ОЗС блоку на підготовку і ведення перш за все локальних (регіональних) збройних конфліктів.

На думку деяких американських аналітиків (Крістофер Беламі та ін.), великомасштабна війна на суші між найбільшими державами світу після завершення "холодної війни" навряд чи можлива. Така війна поступається місцем локальним війнам, і вести їх будуть спеціально підготовлені для цього війська.

Нова редакція польового статуту СВ FM 100–5 "Ведення бойових дій" орієнтує американську армію на підготовку та ведення бойових дій не в умовах ядерного протистояння, а з усім діапазоном ситуацій – від великих регіональних конфліктів до конфліктів низької інтенсивності.

При цьому США повинні розгорнути сили, які спільно з союзниками під американським керівництвом спроможні для переможних битв у двох майже одночасно розпочатих великих регіональних конфліктах із застосуванням звичайної зброї або відповідно до концепції "перемога – стримування – перемога", послідовно досягти перемоги спочатку в одному, а потім в другому конфлікті [37].

Під великим регіональним конфліктом американські стратеги вважають бойові дії, аналогічні тим, що велись у зоні Перської затоки.

До конфліктів високої інтенсивності, за поглядами спеціалістів США, віднесені ядерна війна, а також звичайна на театрі війни, в яких використовуються сучасні зразки зброї, включаючи ядерні, хімічні та біологічні.

До конфліктів середньої інтенсивності віднесені звичайна на театрі війни та інші війни, в яких використовуються сучасні зразки зброї за винятком масового знищення.

Американські спеціалісти вважають, що для участі у конфліктах високої та середньої інтенсивності необхідна повна або часткова мобілізація збройних сил та економіки.

До конфліктів низької інтенсивності віднесені всі інші збройні конфлікти з використанням військової сили, які своїм характером, просторовим розмахом. задіяними силами та засобами не досягають масштабів звичайної війни (конфлікту середньої інтенсивності).

Усі збройні конфлікти, які були розв’язані у світі в 60–90 роках ХХ ст. класифікуються зараз іноземними військовими спеціалістами як збройні конфлікти низької інтенсивності [216, с. 56].

На думку аналітиків провідних країн світу, конфлікти низької інтенсивності у перспективі – найбільш вірогідна форма протистояння між Сходом та Заходом.

Колишній держсекретар США Дж. Шульц заявив, що "конфлікти низької інтенсивності – це тероризм у всьому світі; це повстанські дії проти незаконних урядів в Анголі та Ефіопії, які підтримують зовнішні сили; це громадянська війна та тероризм у Лівані; це наша рятувальна операція в Гренаді; це опір кампучійців в’єтнамській окупації; це боротьба за Нікарагуа між демократичним опором і комуністичним режимом; це боротьба афганського народу з незаконним урядом".

До конфлікту низької інтенсивності американські спеціалісти відносять конфлікт у районі Перської затоки на його першому етапі (до середини січня 1991 року), в якому США використовували всі заходи політичного, дипломатичного, економічного тиску і загрозу безпосереднього застосування, розгорнутого в регіоні угрупування своїх та союзних збройних сил, а також контингентів сухопутних військ ряду азіатських та африканських країн.

На наступних етапах цей збройний конфлікт переріс у стадію середньої інтенсивності (великий регіональний конфлікт).

Конфлікти низької інтенсивності, на думку іноземних військових спеціалістів, у свою чергу, поділяються на три категорії.

Найнижчий рівень являє собою внутрішньополітичний конфлікт в одній з країн із застосуванням силових методів, що створює небезпеку існуючій в країні влади. Для підтримки структур влади передбачається військова допомога. яка включає постачання військової техніки та озброєння, підготовку особового складу ЗС.

Середній рівень являє собою збройний конфлікт в одній з країн, який безпосередньо торкається сусідніх держав та серйозно впливає на стан воєнно–політичної обстановки в регіоні.

Найвищий рівень включає міждержавні збройні конфлікти та війни локального значення, які можуть безпосередньо впливати на розклад та співвідношення воєнно–політичних сил в окремих регіонах.

Таким чином можна зробити висновок, що причини та мотиви всіх конфліктів своїм корінням сягають у минуле та пов`язані:

- із неврегульованими прикордонними та територіальними суперечностями між різними державами та етнічними утвореннями;

- боротьбою за владу між суперечливими політичними силами та кланами, які використовують етнічні та національні мотиви;

- з проблемами отримання автономії та незалежності;

- боротьбою за володіння землею, за контроль над водяними ресурсами або нафтовими та іншими родовищами;

- бажанням етнонаціональних груп розширити кордони своєї держави, щоб включити до неї іншу територію, на якій проживають общини, що належать до їх групи;

- бажанням певних груп нав`язати особисту ідеологію та своє бачення світу всім громадянам своєї країни;

- вибором політичної системи або складу уряду;

- з прискоренням міграції та загостренням проблем біженців та переміщуваних осіб.

Аналізуючи великі збройні конфлікти після другої світової війни такі, як корейський (1950–1953р.р.), локальна війна США проти ДРВ (1964–1974р.), англо–аргентинський збройний конфлікт 1983р, локальна війна у Афганістані (1979–1989р.), воєнні дії в зоні Перської затоки та в колишній Югославії, можна зробити висновок, що є в цих конфліктах спільним, а саме:

- по–перше, обмежені цілі, які формально направлені на те, щоб примусити до миру одну з конфліктуючих сторін;

- по–друге, створення коаліції під егідою ООН (у військовому відношенні, очолену США яка підтримується іншими країнами НАТО) для досягнення цих цілей:

- третє, виступ створеної коаліції на боці одного з учасників конфлікту та примушення до миру більш агресивної сторони, тобто тієї сторони, яка розпочала збройний конфлікт.

Дослідження збройних конфліктів, локальних воєн дозволили визначити основні причини їх виникнення, і з урахуванням тенденцій розвитку міжнародних відносин і військово–політичної обстановки кінця ХХ століття, початку ХХІ століття зробити інтерпретацію цих причин на майбутні війни. До основних причин як сучасних воєн так і майбутніх слід віднести такі:

– невирішені територіальні проблеми між країнами, особливо у зв`язку з розпадом великих федеральних держав і віковічним прагненням народів до незалежності;

– прагнення окремих держав (коаліцій) до встановлення диктату у регіоні і прихильність до вирішення конфліктних ситуацій збройними засобами, що пояснюються небажанням або нездатністю політичного керівництва усувати економічні та соціальні суперечності мирним шляхом;

– провокування радикально–екстреміськими лідерами, партіями і рухами національно–етнічних, релігійних та інших суперечностей;

– наявність у суспільстві глибоких суперечностей, обумовлених розмежуванням (розпадом) за соціально–економічними, національно–етнічними та іншими ознаками;

– порушення міжнародно–правових норм, узгоджень, договорів, зобов`язань, у тому числі і порушення загальновизнаних прав людини;

– розширення загрози міжнародного тероризму, розповсюдження зброї масового ураження і засобів його доставки.

На рис. 1.5 показана якісна характеристика конфліктів, що створювали небезпеку для миру у світі [104, 37–39].

Рис. 1.5 Якісна характеристика конфліктів, що створювали небезпеку

для миру у світі

На даний момент розгорнуто 15 операцій по підтримці миру, що діють під прапором ООН на чотирьох континентах (Додаток Д). Станом на 31 серпня 2002 року в цих операціях брало участь 44356 військовослужбовців та представників цивільної поліції зі складу 90 держав. [219, с. 12–14]

На рис. 1.6 показана якісна та кількісна характеристика учасників миротворчих операцій ООН.

Рис.

Міжнародні миротворчі операції проводяться в рамках існуючих інститутів безпеки відповідно до норм міжнародного права.

Легітимність застосування ЗС в ОПМ визначається відповідністю здійснюваних операцій нормам міжнародного права та відповідністю національного законодавства нормам міжнародного права.

Безпосередньо проведення ОПМ регулюється правом міжнародної безпеки, яке є окремою галуззю міжнародного права [50].

Аналіз міжнародної практики проведення миротворчих операцій дозволяє прогнозувати подальше застосування збройних сил у миротворчих цілях, як у вигляді прямого втручання ООН, так і від її імені, наприклад під егідою держав Європейського союзу, НАТО, окремих держав.

Так, протягом останніх років у галузі міжнародної миротворчої діяльності з’явились нові підходи до проведення миротворчих операцій. Переглядається загальновизнаний механізм їх проведення, що пов’язано з неспроможністю ООН, в ряді випадків, оперативно реагувати на кризові ситуації у сфері глобальної і регіональної безпеки. [26, с. 45–68].

На рис. 1.7 показана динаміка участі військовослужбовців у поточних операціях по підтриманню миру, що проводяться не під егідою ООН.

Практика проведення ОПМ під проводом окремих держав, військових блоків, що з’явилася внаслідок цього, викликала дискусії в наукових колах у галузі міжнародного права. Основними спірними питаннями є відсутність в Статуті ООН норм, що передбачають делегування повноважень на проведення та керівництво ОПМ державам, блокам, що, в свою чергу, ставить питання стосовно правомірності створення багатонаціональних сил та ролі суспільства й окремих держав у процесі підтримки стабільності у світі.

Для досягнення максимально ефективного рівня національної безпеки Україна дотримується принципу використання механізмів міжнародної колективної безпеки [106]. На даному етапі держава взаємодіє з універсальними (ООН), регіональними (ОБСЄ), міжрегіональними (НАТО) організаціями (Рис 1.8).

Рис. 1.8 Глобальна система світової безпеки.

Поряд з численними інструментами, які забезпечують функціонування системи міжнародної безпеки об’єктом зосередженої уваги багатьох держав стали миротворчі операції.

Гельсінська нарада Ради Європейського Союзу визначила основну мету для країн ЄС щодо врегулювання кризових ситуацій на території ЄС – здатність розгортати збройні сили, що можуть виконувати весь спектр задач, що викладені в Амстердамському договорі. До них належать завдання з гуманітарної допомоги та рятування, завдання з підтримки миру, завдання для бойових підрозділів під час врегулювання кризових ситуацій включно з миротворчою діяльністю [24, с.54].

Департамент оборони Фінляндії розглядає участь у миротворчих операціях своїх підрозділів як фактор укріплення обороноздатності держави [255, с. 31].

Для України її миротворча діяльність має ключове значення, оскільки вона розглядається, з одного боку, як засіб зміцнення її національної безпеки через створення стабільного зовнішньополітичного середовища, а з іншого – як її внесок у зміцнення загальноєвропейської безпеки і побудову нової стабільної і безпечної Європи.

Завдяки миротворчій діяльності Україна стверджує себе як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, підвищує свій міжнародний авторитет та демонструє миролюбну політику.

Стратегічний курс України на європейську інтеграцію передбачає її активну політику та глибоке співробітництво в галузі безпеки з такими організаціями, як НАТО, ЄС, ОБСЄ. Очевидно, що саме в рамках цих організацій буде формуватись майбутнє європейської безпеки. На рис. 1.9 показана частка участі Збройних сил України в міжнародній миротворчій діяльності [76, с. 12].

Участь військових контингентів України в міжнародних миротворчих операціях є для Збройних сил України важливим джерелом набуття досвіду врегулювання збройних конфліктів, практичних навичок дій у складних умовах обстановки з чітким дотриманням Статуту Сил ООН та норм міжнародного права. Міжнародне співробітництво ЗСУ позитивно впливає практично на всі напрямки реформування й розвитку ЗС. Воно надає широкі можливості для вивчення й запозичання світового досвіду будівництва сучасних збройних сил – їх структури, завдань, які на них покладаються, організації системи бойової підготовки, управління, комплектування, матеріально–технічного та інших видів забезпечення [87, с. 2–6]. Миротворчі контингенти ЗСУ діють у рамках міжнародного правового поля та на підставі національного законодавства.

Рис. 1.9 Частка участі Збройних сил України в міжнародній миротворчій діяльності під егідою міжнародних організацій з 1992 р.

На даному етапі існує ряд загальних інститутів безпеки, учасником яких є Україна, основною метою яких є підтримка та збереження миру. Для визначення правового положення миротворчих підрозділів ЗСУ при виконанні завдань необхідно звернутися до кваліфікації міжнародних організацій та їх уставних документів, під егідою яких проводиться миротворча операція.

Міжнародна організація це – об’єднання суверенних держав, створене на підставі міждержавного договору на постійній основі, що має постійні органи, наділене правосуб’єктністю, для досягнення загальних цілей відповідності до загальновизнаних принципів та нормам міжнародного права [50].

За колом учасників міжнародні організації поділяються на універсальні, регіональні, міжрегіональні.

До універсальної організації, відповідальної за світову безпеку, відносять ООН.

Решта організацій створені на підставі Статуту ООН і діють у рамках її уставних документів.

Воєнні конфлікти та військові операції останнього часу засвідчили, що за умов відсутності достатнього впливу провідних міжнародних організацій на вирішення проблем у сфері безпеки, соціально–політичною реальністю в реалізації зовнішньополітичних цілей стає застосування певних форм міждержавного насильства, серед яких воєнна сила залишається одним з найважливіших інструментів у досягненні кінцевої політичної мети.

В умовах зменшення ймовірності розв'язання широкомасштабної війни при збільшенні ризиків виникнення локальних війн і збройних конфліктів переважна більшість країн зосереджує свої зусилля для створення нової моделі ЗС та нової системи міжнародної безпеки. ОПМ безпосередньо проводяться в рамках існуючої системи безпеки.

Миротворчі операцій виходять на передній план з появою нових загроз світовій безпеці.

До нових викликів і загроз світовій безпеці на даному етапі відносять міжнародний тероризм із застосуванням насильства, організовану злочинність та обіг наркотиків, що визначено у Хартії Європейської безпеки [234] та постійно наголошується у виступах Генерального секретаря ООН [1], а також воєнно–політичну нестабільність, локальні війни та недостатню ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки [106].

В Україні виклики та загрози національній безпеці визначені в Законі „Про основи національної безпеки” . До них відносять:

- злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму;

- загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України;

- можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів;

- прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною

ознакою окремих регіонів України;

- поширення зброї масового ураження і засобів її доставки;

- недостатня ефективність існуючих структур і механізмів

забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;

- можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами.

Таким чином, нові виклики та загрози світовій, регіональній та національній безпеці мають спільну основу.

Нейтралізація загроз національній безпеці безпосередньо впливає на рівень світової безпеки. І, навпаки, зменшення та нейтралізація загроз світовій безпеці знижує рівень небезпек для держави.

У підтвердження цієї думки – позиція НАТО на цю проблему. В оновленій концепції НАТО визначає важливі елементи стабільності у світі – регіональні та національні системи безпеки. [24, с. 11–15]

Завдання, які виконувались ММК під егідою ООН та інших регіональних організацій, в останні роки були направлені на забезпечення безпосередньо стабільності в різних регіонах світу. Ці завдання виконувались шляхом використання ЗС для:

· забезпечення проведення конвоїв з вантажем гуманітарної допомоги місцевому населенню, сприяння припиненню бойових дій та нормалізації ситуації, патрулювання в зонах відповідальності (СООНО–UNPROFOR) · проведення роззброєння, демобілізації усіх озброєних угрупувань (Місія ООН у Демократичній Республіці Конго)

· знищення терористичних угрупувань (Операція США в Афганістані).

Необхідно зазначити, що застосування сили різного масштабу в миротворчих цілях відображає загальну кризову ситуацію сучасного світу у питаннях захисту прав людини. На рис. 1.10 показана динаміка участі особового складу військовослужбовців та спостерігачів в поточних операціях з підтримання миру.