<<
>>

Основні змістовні елементи правового режиму господарювання військових частин Збройних Сил України

Досліджуючи специфіку правового режиму господарювання у ЗСУ, необхідно зробити кілька важливих зауважень.

На думку О.М. Вінник, спеціальний правовий режим господарської діяльності, зокрема у ЗСУ, встановлено задля необхідності стабілізації (економічної ситуації (уточнення моє - Е.Б.)) або прискореного розвитку в цій державній організації [137, с.

714]. Цю ідею влучно та змістовно доповнює О.П. Подцерковний, звертаючи увагу на наявність й інших цілей встановлення спеціального режиму господарювання у ЗСУ, а також інших режимів господарювання, пов’язаних з управлінням державним майном. Так, у випадку встановлення спеціальних режимів господарювання в загальних секторах економіки враховуються суспільний інтерес щодо забезпечення збереження та примноження державної та комунальної форм власності [41, с. 599-600].

За результатами дослідження теоретичних аспектів спеціальних режимів господарювання О.Р. Зельдіна тлумачить поняття спеціального режиму господарювання як правового режиму, що визначає порядок організації та здійснення господарської діяльності на певній території, у певній галузі економіки, що відрізняється від загального режиму господарської діяльності, передбаченого законодавством, і вводиться державою з певною метою для забезпечення розумного сполучення публічних і приватних інтересів за допомогою встановлення обмежень та/або заохочень для суб’єктів господарювання [138, с. 29].

Дещо відрізняється від цього визначення спеціального режиму господарювання поняття, яке пропонує Л.В. Таран, наголошуючи на тому, що спеціальний режим господарювання - це особливий порядок правового регулювання певних загальних відносин, який встановлюється для конкретного кола суб’єктів або суб’єктів їх діяльності і який відрізняється від загального режиму або пільговою, або обмежувальною спрямованістю регулювання, зумовленого публічним інтересом, відображеного в усіх елементах його механізму, через гарантії, пільги, форми державної підтримки, обмеження, заборони і додаткові підстави юридичної відповідальності [139, с.

1239-1240].

Відповідно до наукової класифікації спеціального режиму господарювання, господарська діяльність у ЗСУ віднесена до обмежувального спеціального режиму господарювання та такого його різновиду як відомчо- постійний режим. Це такий режим, коли законодавець за допомогою встановлення обмежень у процесі здійснення господарської діяльності в межах окремого відомства досягає певних цілей з охорони територій, об’єктів тощо [138, с. 12, 15].

Спеціальний режим господарювання в ЗСУ - це, передовсім, установлені законодавством особливості володіння, користування і розпорядження майном, що знаходиться в управлінні Збройних Сил, тобто значною частиною державної власності. Тому правовий режим цього майна та господарська діяльність, що здійснюється з його використанням, має непересічне значення для економіки і, зокрема, для її державного сектора.

Спеціальним законодавчим актом, який регламентує здійснення господарської діяльності у Збройних Силах України, крім частин 2-4 статті 414 ГК України, є Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 року, а також низка інших законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих у розвиток спеціальних законів.

За результатами аналізу нормативно-правової бази з цього питання науковці дійшли висновків про специфіку господарської діяльності в ЗСУ, яка визначається такими моментами (змістовними елементами).

По-перше, у ЗСУ дозволена лише неприбуткова господарська діяльність, перелік видів якої встановлюється КМУ. Зауважимо, що цей перелік, хоч і доволі широкий (166 видів), є вичерпним, тобто військові частини ЗСУ не вправі обирати будь-які інші види господарської діяльності, не внесені до Переліку, затвердженого постановою КМУ від 25 липня 2000 року №1171 (в редакції постанови КМУ від 15 квітня 2009 року №360) [45]. У попередній редакції Перелік містив 276 видів такої діяльності.

Як уже зазначалося у підрозділі 1.2, науковці та практики висловлюють різні думки: вважати цю діяльність прибутковою або навіть підприємницькою, чи ні.

До зробленого нами висновку про непідприємницький характер господарської діяльності у Збройних Силах вважаємо за доцільне додати, що цей аспект правової природи господарської діяльності, яка здійснюється військовими частинами ЗСУ, потребує застосування більш коректного й уніфікованого визначення.

Мова йдеться про те, що військовим частинам дозволена господарська діяльність, яка носить не стільки неприбутковий, скільки некомерційний характер.

Поняття «неприбуткова господарська діяльність» покликане

обслуговувати, передовсім, відносини з оподаткування. Так, податкове законодавство ототожнює господарську діяльність з будь-якою діяльністю, спрямованою на отримання доходу [140, ст.14.1.36.]. Однак Податковий кодекс України дає визначення неприбуткових підприємств, установ, організацій (ст. 14.1.121): це такі підприємства, установи та організації, основною метою діяльності яких є не одержання прибутку, а провадження благодійної діяльності та меценатства і іншої діяльності, передбаченої законодавством. Крім того, МФ України запроваджена реєстрація неприбуткових установ і організацій, які мають пільгове оподаткування, і з цією ж метою останні заносяться у відповідний Реєстр [141].

Тут необхідно зауважити, що деякі дослідники правової природи господарської діяльності (наприклад, С. Іванов, Р. Бабенко, російські вчені) не звертали увагу на різну семантику слів «доход» та «прибуток», ототожнюючи ці поняття. Але це не одне й те ж. Оскільки змістовне значення цих понять майже в усіх джерелах (переважно економічної спрямованості) цілком збігається, наведемо лише кілька з них.

Так, під доходом розуміються усі грошові чи матеріальні цінності, отримані фізичною чи юридичною особою (в тому числі державою) за певний строк. Практичне значення доходу полягає у визначенні загальної суми коштів, яка надходить до особи упродовж певного періоду, і після відрахувань податків та інших обов’язкових платежів може бути використана на особисте та виробниче споживання [142].

Прибуток - це різниця між доходом (виручкою) від господарської діяльності та сумою витрат на цю діяльність [142].

Тобто, по суті, прибутком є фінансові засоби, які залишаються після відрахування витрат на виробництво та реалізацію продукції. Це те, заради чого здійснюється діяльність підприємця.

Інше джерело [143] дає поняття доходу як грошової форми чистої продукції підприємства, що включає в себе оплату праці та прибуток. Отже, доход характеризує загальну суму засобів, яка надходить підприємству за певний період і за відрахуванням податків може бути використана на споживання та інвестування. Доход іноді є об’єктом оподаткування.

Прибуток - це частина виручки (доходу), що залишається після відновлення всіх витрат на виробництво та збут продукції [143].

За Сучасним економічним словником Райзберга та ін. «доход» в широкому сенсі означає будь-яке надходження коштів або отримання матеріальних цінностей, що мають вартісний вираз, а «прибуток» є перевищенням доходів від продажу товарів та послуг над витратами на виробництво і продаж цих товарів [144]. Інакше кажучи, це різниця між доходами и витратами підприємства за певний період.

І хоча ці поняття являються економічними за походженням, але і в правових науках вони дуже широко застосовуються, і тому не можна не звернутися до розуміння цих понять юридично-енциклопедичною думкою. Так, наприклад, Юридичною енциклопедією «прибуток» визначається як фінансові результати господарської діяльності підприємства, чистий (фактичний) її результат, що становить суму перевищення доходів на видатками [145, с. 80]. Вказане джерело не містить визначення «доходу», але зміст цього поняття в контексті вищевикладеного стає цілком зрозумілим - це отримані за проданий товар чи надані послуги (за виконану роботу) гроші або матеріальні цінності, сума яких не обов’язково може перевищувати понесені на ведення такої діяльності витрати.

Отже, неприбуткова діяльність особи зовсім не означає її бездоходну діяльність, а неприбутковий статус організації чи установи має значення лише при встановленні особливого (пільгового) характеру їх оподаткування.

Інакше ставлення має бути до розуміння некомерційної господарської діяльності. Варто звернути увагу на визначення поняття «некомерційна організація», яке міститься у Методичних рекомендаціях щодо класифікації інституційних секторів економіки України: некомерційні організації створюються з метою виробництва товарів та надання послуг переважно (але не тільки) своїм працівникам (наприклад, відомче житло, лікарні, клуби, стадіони тощо), без оплати або з оплатою за цінами, що не мають економічного значення [146, пункти 2.6, 3.7]. Отже, некомерційною організацією є організація, яка не має одержання прибутку як основної мети своєї діяльності. Хоча при цьому можливість такого прибутку допускається.

Тут також необхідно відзначити, що якщо некомерційна організація має намір виступати учасником господарсько-правових відносин, то вона повинна пройти відповідні процедури державної реєстрації для отримання права вступати у такі відносини (набувати відповідних прав та обов’язків, захищати свої майнові права та інтереси, нести відповідальність за неналежне виконання взятих на себе зобов’язань у сфері господарювання). При цьому тільки після проходження відповідних процедур державної реєстрації (як суб’єкта господарської діяльності) некомерційним організаціям дозволяється користуватися податковими та іншими пільгами.

Визначення ж некомерційної господарської діяльності, надане у ст. 52 ГК України, загалом відповідає доктринальним тлумаченням: це господарська, самостійна суспільно-корисна діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку [147].

Зрозуміло, що підприємництво і некомерційне господарювання тісно переплетені. Однак вищенаведені аргументи дозволяють розмежувати основну діяльність військових частин ЗСУ як неприбуткових бюджетних організацій, що полягає у виконанні державних функцій зі збройного захисту національних інтересів держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, від тієї діяльності військових частин, яка спрямована на досягнення певних господарських цілей (додаткових, допоміжних), пов’язаних із забезпеченням повсякденної життєдіяльності військ, та таких, що не мають комерційного характеру.

Остання передбачає надходження доходів, але не ставить за самоціль отримання прибутку.

Отже, при характеристиці першого змістовного елементу господарської діяльності у ЗСУ належить відзначати її некомерційний характер.

Врешті-решт, частиною 2 статті 414 ГК України закріплено, що у ЗСУ може здійснюватися лише некомерційна (неприбуткова) господарська діяльність. Тобто увага більше акцентується законодавцем саме на некомерційності цього виду діяльності, дозволеної військовим частинам Збройних Сил.

Як уявляється, з метою гармонізації юридичної термінології та формування однакового розуміння правової природи господарської діяльності, яка здійснюється у Збройних Силах відповідно до чинного законодавства, назву Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» необхідно редагувати, доповнивши її принципово важливою вказівкою на некомерційний характер такої діяльності, наприклад, «Про некомерційну господарську діяльність Збройних Сил України», або ж «Про господарсько- дохідну діяльність Збройних Сил України». Це сприятиме чіткішій диференціації внутрішньогосподарської діяльності військових частин, пов’язаної з веденням військового господарства, та їх діяльності, спрямованої на отримання додаткових до загальнобюджетних коштів на оборонні потреби.

Необхідно звернути увагу й на те, що у вказаному Законі йдеться про господарську діяльність Збройних Сил як державного військового формування, єдиного за своєю організаційною структурою. Дійсно, Закон фактично регулює взаємовідносини військових частин-суб’єктів господарювання з іншими (сторонніми) суб’єктами, що не входять до складу ЗСУ. Але назва Закону містить семантичну неточність, яка призводить до сприйняття військово- господарської діяльності, що проводиться всередині Збройних Сил як такої, що передбачає виникнення господарських правовідносин лише між військовими частинами та іншими структурними підрозділами ЗСУ (внутрішньогосподарська діяльність). Подібна семантична неузгодженість притаманна й назві статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України». При цьому у ч. 1 цієї статті визначається право саме ЗСУ здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Аналогічні вади спостерігаються й у частинах 2, 3 та 4 статті 414 ГК України.

Ця проблема має бути розв’язана шляхом виключення з назви Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», назви ст. 14

Закону України «Про Збройні Сили України», частин 2, 3 та 4 статті 414 ГК України літери «у» перед словосполученням «Збройних Силах України», а слово «Силах» у цьому словосполученні належить викласти у відповідних відмінках.

При характеристиці цього елементу також необхідно звернути увагу на законодавчо закріплену норму про обов’язковість одержання військовими частинами ліцензії на право займатися тими видами господарської діяльності, які відповідно до закону підлягають ліцензуванню, без справляння плати за видачу такої ліцензії (абзац 3 ст. 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»).

Статтею 9 Закону України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [148] (а з 28.06.2015 - статтею 7 Закону України від 02.03.2015 року «Про ліцензування видів господарської діяльності») визначено види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню (в т.ч. й за спеціальними законами). Зокрема, серед таких видів господарської діяльності, дозволених для здійснення військовим частинам, ліцензуванню підлягають: медична практика, ветеринарна діяльність, діяльність автомобільного вантажного та нерегулярного пасажирського транспорту, виконання протипожежних робіт та діяльність з пожежної охорони тощо [45]. Крім того, дозволена військовим частинам діяльність у сфері вищої освіти, будівництві будівель, доріг, аеродромів, інших споруд, охорони громадського порядку та безпеки, здійсненні авіаційних перевезень та деякі інші види господарської діяльності, підлягають ліцензуванню за правилами, встановленими спеціальним законодавством у цих сферах (Закони України «Про вищу освіту», «Про охоронну діяльність», Повітряний кодекс України та інші).

Отже, на наш погляд, перший елемент специфіки господарської діяльності в ЗСУ слід доповнити уточненням про пільговий характер одержання ліцензії на право займатися певними її видами, пов’язаний зі звільненням від плати за видачу такої ліцензії.

Варто додати, що на необхідність законодавчого встановлення пільг (фінансового, податкового, митного і, навіть, адміністративного характеру) спеціальних режимів господарювання, яке тільки сприятиме ефективності функціонування таких режимів господарювання, вказував ще у 2001 році академік В.К. Мамутов [149, с. 12]. Це повною мірою стосується і спеціального режиму господарювання у ЗСУ.

Другим характеризуючим елементом є те, що ця діяльність здійснюється з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»).

При дослідженні цього елементу господарської діяльності у ЗСУ необхідно звернути увагу, що О.Р. Зельдіна визначає її як таку, що здійснюється з метою господарського забезпечення повсякденної життєдіяльності військових частин, установ і організацій, а також для підтримки на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності [138, с. 16], беручи за основу свого висновку норму, закріплену у частині 1 статті 1 вказаного Закону України.

На перший погляд, особливої різниці між цими поняттями немає, однак, на нашу думку, «господарське забезпечення повсякденної життєдіяльності військових частин» і «одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ» мають неоднакове змістовне навантаження. Річ у тім, що господарське забезпечення повсякденної життєдіяльності військових частин є звичайним елементом військової діяльності логістичного характеру, притаманної у всі часи оборонному відомству будь-якої держави. Така діяльність передбачає наявність як організаційно-господарських, так і внутрішньогосподарських відносин, що виникають при організації

централізованого забезпечення (постачання) військ матеріально-технічними засобами та коштами за рахунок державного бюджету. Це діяльність, пов’язана з витребуванням, одержанням, підвезенням, зберіганням, видачею та витратою (перерозподілом) матеріальних засобів та коштів, отриманих військовими частинами у централізованому порядку від довольчих органів, а також з ощадливим, раціональним використанням об’єктів матеріально-технічної бази та інших матеріальних засобів, що складають основу військового господарства та належать до військового (державного) майна. Повніше зміст цього поняття розкривається у Положенні про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, зокрема у розділах 1, 2, 4 [38].

Крім того, слід звернути увагу на пункт 6 розділу 1 Концепції економічної та господарської діяльності Збройних Сил України в сучасних умовах, згідно з яким під удосконаленням системи господарського забезпечення повсякденної діяльності ЗСУ мається на увазі проведення аукціонів, тендерів з постачання ЗСУ паливно-мастильними матеріалами, речовим майном та продовольством, будівництва житла тощо [18]. Тобто господарське забезпечення повсякденної діяльності військ передбачає централізоване постачання матеріальних ресурсів до ЗСУ, що мають забезпечувати бойову підготовку, виховну роботу, військовий побут тощо, та організаційно-управлінську діяльність з раціонального та законного використання цих ресурсів (державного майна).

Даний напрямок військового господарювання визначається нами як господарсько-забезпечувальна діяльність ЗСУ.

Інша річ - здійснення господарської діяльності військовими частинами, спрямованої на одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ. Хоча така діяльність не є основною, органічно притаманною військовим формуванням, однак через об’єктивні причини, пов’язані з тривалим дефіцитом оборонного бюджету, вона була запроваджена у національних Збройних Силах. Але тут мова йде про такий особливий вид діяльності військових частин, при якому останні заробляють кошти для оборонного відомства загалом. Кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської діяльності, зараховуються до Державного бюджету України (до спеціального, а не загального фонду (уточнення моє - Е.Б.)) та використовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису МОУ [36, ст. 8]. Саме ця діяльність передбачає наявність не тільки організаційно-господарських, але й власно господарсько-виробничих відносин, що виникають за участю військових частин як суб’єктів господарювання. Спрямованість же цієї діяльності безпосередньо пов’язана з наповненням оборонного бюджету додатковими фінансами, які надалі перерозподілятимуться між військовими структурами в централізованому порядку.

Крім того, системний аналіз змісту дефініції «господарська діяльність», дозволяє дійти чіткого висновку про те, що така діяльність, передовсім, спрямована на отримання доходу в грошовій або інших формах. Саме в цьому розумінні спочатку Президентом України, а потім парламентом держави були схвалені та прийняті Концепція економічної та господарської діяльності Збройних Сил України в сучасних умовах та Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України».

Логічне ж тлумачення поняття господарського забезпечення повсякденної життєдіяльності уможливлює висновок про її спрямованість на економію та раціональне використання грошових та матеріальних ресурсів при організації виконання завдань бойової підготовки, мобілізаційної готовності, виховної роботи, військового побуту, утримання навчально-матеріальної бази тощо військових частин для створення умов для швидкого переходу їх з мирного на воєнний стан.

З урахуванням викладеного вище, для забезпечення однозначного розуміння цілеспрямованості та змісту господарської діяльності, що дозволяється військовим частинам ЗСУ, доцільно з абзацу 1 статті 1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» фразу «пов’язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і» виключити.

Третім змістовним елементом специфіки господарської діяльності в ЗСУ визначаються форми, в яких вона може здійснюватися: ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг.

Як уже зазначалося у підрозділі 1.1. дослідження, дійсно, з давніх-давен значення підсобного господарства для забезпечення військового життя було вельми суттєвим. За часів Союзу РСР порядок організації та ведення підсобного господарства у РА та ВМФ був детально регламентований, а на позитивні результати цього виду військового господарювання впливали заохочувальні засоби, які дозволяли командуванню військових частин дійсно використовувати виготовлену (вирощену) продукцію для покращення котлового харчування військовослужбовців, матеріальне преміювання особового складу військової частини, ремонт та модернізацію об’єктів матеріально-технічної бази частини тощо [150, с. 172]. Продовжували функціонувати діючі та створювалися нові військові радгоспи з відповідними завданнями щодо розвитку підсобних господарств.

За часів сучасної Української державності разом із погіршенням економічного становища спостерігалася неухильна тенденція до обмеження економічних можливостей та правових повноважень військових частин щодо власного підсобного господарювання і розпорядження його результатами. Єдиним нормативним актом, який дозволяв військовим частинам здійснювати заготівлю продовольства, будівельних та інших матеріалів з місцевих ресурсів (але не ведення власних підсобних господарств), був наказ МОУ №300 [38], чинний і нині. При цьому приписи, закріплені підрозділом 5.8. цього документа, настільки нечіткі, що дають змоги зрозуміти, чи має військова частина сама виявляти ініціативу щодо заготівлі вказаних матеріальних засобів (якщо так, то в якій кількості, асортименті, упродовж якого часу, як широко розуміти поняття місцевих ресурсів, як поводитись із залишками та ін.), чи така заготівля доручається центральними постачальними органами, або ж така заготівля повинна здійснюватися за рахунок цільових коштів, призначених центральними довольчими органами Міністерства оборони тощо.

Врешті-решт, через відсутність економічно-правових спроможностей та стимулів підсобне господарювання військових частин прийшло в занепад, а військові радгоспи поступово, з середини 2000-х років (наприклад, відповідно до Директив МОУ від 02.12.2002 №Д-115/1/011 [151], та від 10.01.2005 №322/1/01 [152] був скорочений частково, а потім повністю відділ сільського господарства управління тилу Південного ОК у м. Одесі), почали ліквідовувати разом із відповідними службами та управліннями. Станом на 2008 рік у системі МОУ залишилось лише 19 сільськогосподарських підприємств [53, с. 86], але й ті підлягали подальшому розформуванню. При цьому сільськогосподарські підприємства разом із землями, на яких вони були створені та функціонували (як правило, це захисні землі військових полігонів), оборонне відомство передавало до сфери управління Мінагрополітики України та місцевих органів влади. Останні ж практикують прийняття рішень про передачу цих земель у користування приватним товариствам чи фірмам [153, с. 16].

Понад те, встановлені чинним законодавством обмеження (заборони) щодо залучення особового складу до виконання робіт, не пов’язаних безпосередньо з виконанням завдань військової служби, спрямованих виключно на укріплення обороноздатності держави, підвищення рівня бойової готовності військ встановлюють суттєві правові перепони для реального виконання робіт, пов’язаних з веденням підсобних господарств.

Це створює передумови для формування двох протилежних тенденцій: або відмови взагалі від прояву ініціативи командуванням військової частини у здійсненні господарської діяльності для отримання додаткових засобів забезпечення функціонування військової частини за призначенням, або ж продовження надання господарських послуг, виконання робіт під постійною загрозою порушення вимог чинного законодавства (в тому числі й спрямованого на боротьбу з корупцією) з відповідними несприятливими наслідками для посадових осіб військової частини, пов’язаними із застосуванням до них правових санкцій адміністративного чи навіть кримінального характеру.

Не дає відповідь на це питання і затверджений КМУ Перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам Збройних Сил [45]. Хоча в ньому й міститься широкий перелік продукції, що може вироблятися за наявності підсобного господарства (наприклад, вирощування зернових та технічних культур, овочівництво, декоративне садівництво, вирощування фруктів, ягід, культур для виробництва напоїв і прянощів, розведення великої рогатої худоби, вівець, свиней, інших тварин тощо), але, по суті, таку роботу проводити нема кому через існуючі заборони. Не кажучи вже про те, що такі роботи мають проводити відповідні фахівці із садівництва, ветеринарної медицини тощо, яких за штатами та штатними розкладами військових частин не передбачено. Залучення ж таких фахівців ззовні потребуватиме оплати їх послуг, на які кошти з бюджету не виділяються.

Подібна проблемна ситуація виникає й з реалізацією інших форм господарської діяльності, що дозволяються військовим частинам Збройних Сил: виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг. За відсутності серйозної матеріально-технічної бази, яка б надавала можливість виконувати більшість задекларованих видів господарських робіт, і головне - відсутності можливості задіяти особовий склад для їх виконання, ставить під сумнів як ефективність, так і доцільність залучення усіх військових частин до провадження господарської діяльності у зазначених формах.

Варто зауважити, що самі форми здійснення господарської діяльності мають різну правову природу, а, точніше, йдеться про відмінність підсобного господарства від інших форм діяльності.

Так, основним завданням підсобних господарств є обслуговування господарських і культурно-побутових потреб військової частині, при якій вони утримуються [14, с. 73; 154, п. 1]. А виконання робіт чи надання послуг підсобними господарствами як військовослужбовцям цієї частини, так і стороннім особам, дозволялось тільки за плату. Тому під діяльністю підсобного господарства для обслуговування власних потреб військової частини (пральні, ремонтні майстерні тощо) слід розуміти внутрішньогосподарську діяльність частини, не пов’язану з одержанням додаткових джерел фінансування власної життєдіяльності. Якщо ж такі роботи чи послуги виконуватимуться за плату, то це треба визначати як господарську діяльність військової частини, що приносить доход.

Тому законодавцеві треба більш чітко визначити форми здійснення господарської діяльності, які запроваджуються у військових частинах, з урахуванням спрямованості зазначеного Закону на отримання додаткових джерел фінансування оборонних потреб. Наші міркування сумірні з думкою О.М. Вінник, що цілком слушно тлумачить таку ознаку специфічності військово-господарської діяльності як форму її здійснення: це «створювані військовими частинами (закладами, організаціями) підсобні господарства, що мають забезпечувати виробництво продукції, виконання робіт з вищезгаданою метою» (метою отримання додаткових джерел фінансування (підкреслено та уточнено мною - Е.Б.)) [137, с. 714-715]. Вважаємо, що таке уточнення має бути внесено законодавцем до абзацу 1 статті 1 вказаного Закону, а саме: після слів «яка передбачає ведення підсобного господарства» доповнити речення словами «для забезпечення».

Отже, абзац 1 статті 1 вказаного Закону пропонується викласти у такій редакції: «Господарська діяльність Збройних Сил України - це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та органів військового управління Збройних Сил України (далі - військові частини), яка передбачає ведення підсобного господарства для забезпечення виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, а також передачу в оренду рухомого та нерухомого майна Збройних Сил України (за винятком озброєння, боєприпасів, військової техніки та іншого військового майна) в межах і порядку, визначених цим Законом».

У цьому контексті критичної оцінки заслуговує пропозиція О.Р.Зельдіної про внесення змін до абзацу 2 статті 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», який вона вважає за доцільне викласти у такій редакції: «Кабінет Міністрів установлює перелік видів господарської діяльності, здійснення яких дозволяється військовим частинам, і перелік тих видів господарської діяльності, до яких можуть залучатися військовослужбовці» [138, с. 16]. Така зміна буде суперечити тим стримуючим чинникам, які закладені низкою законодавчих актів, що визначають основну діяльність та призначення ЗСУ, регулюють особливості військової служби, гарантують права та свободи військовослужбовців, забезпечуючи дотримання інтересів військової служби, а, отже, і державних інтересів.

Так, відповідно до Законів України «Про Збройні Сили України» [59, ст. 1] та «Про основи національної безпеки України» [155, ст. 1, 4]

боєготовність, боєздатність ЗСУ є головною передумовою виконання покладених на них завдань з оборони нашої держави, забезпечення ними надійного стану національної безпеки.

При цьому слід звернути увагу на вимоги статті 19 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством [64]. Частина ж 1 статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» забороняє використання військовослужбовців для виконання завдань, не пов’язаних з військовою службою та встановлює, що військовослужбовці можуть залучатися тільки до участі у ліквідації наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха та в інших окремих випадках лише за рішенням ВРУ [156].

Зміст завдань (заходів) військової служби розкривається у Законах України «Про Збройні Сили України», «Про військовий обов’язок та військову службу», Положенні про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженому Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, та низці інших нормативно-правових актів.

Системний аналіз законодавства з цього питання дозволяє виокремити зміст заходів військової служби. Це: виконання військовослужбовцями своїх функціональних обов’язків (за посадою, під час чергування); присвоєння та позбавлення військових звань, пониження та поновлення у військових званнях; призначення на військові посади і переміщення по службі, звільнення з військової служби; направлення військовослужбовців у відрядження (в межах України: до інших військових частин, державних органів влади, за кордон,);

підготовка, підвищення кваліфікації; проведення атестування; надання відпусток; інші заходи, пов’язані з особливостями військової служби (при оголошенні мобілізації, у воєнний час, протягом навчальних, тренувальних або перевірочних зборів тощо).

Тобто можливість залучення військовослужбовців до виконання робіт, пов’язаних з господарською діяльністю, нормативними актами, які регулюють порядок проходження військової служби, прямо не передбачена, тільки якщо посадові (функціональні) обов’язки закріплюють такі вимоги. Однак жоден законодавчий акт не містить приписів про обов’язок командирів (начальників), інших посадових осіб ЗСУ здійснювати заходи господарської діяльності по відшукуванню додаткових джерел фінансування військ. Але ж, як уже зазначалося, така діяльність була притаманна національним збройним силам упродовж багатьох століть. І при виваженому, розумно організованому підході до врегулювання (передовсім, правового) цього виду діяльності у військах, можна бути впевненим у позитивному результаті як економічного характеру, так і з точки зору дотримання інтересів військової служби.

Під інтересами військової служби розуміється забезпечення військовими формуваннями України військової безпеки держави на рівні, який гарантує захист потреб суспільства і громадянина, матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей Українського народу. При цьому додержання інтересів військової служби передбачає не лише дотримання інтересів держави, а й закріплених законодавством прав військовослужбовців, цивільних осіб, зокрема й тих, які не причетні до ЗСУ [157, с. 10, 12]. З такою думкою важко не погодитися.

У самому ж Законі України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» (абзац 2 статті 1) закріплена регулююча норма, що господарська діяльність у ЗСУ не повинна негативно позначатися на їх боєготовності та боєздатності. Зокрема, не допускається залучення військовослужбовців до виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, не передбачених цим Законом (курсив мій - Е.Б.). Тобто вказаним законодавчим актом усе-таки допускається можливість залучення військовиків до господарської діяльності, що приносить доход. Водночас це виявляється дуже проблематичним з точки зору суті, змісту та інтересів військової служби, викладених у вищенаведених нормативно-правових актах.

У будь-якому разі сучасні реалії потребують провадження Збройними Силами власної господарської діяльності, спрямованої на отримання додаткових джерел забезпечення їх повсякденного життя. Тож командири (начальники), інші посадові особи військових частин у випадку отримання належного дозволу (свідоцтво, ліцензія тощо) мають організовувати та керувати заходами як з управління військовим господарством, так і з ведення некомерційної господарської діяльності підпорядкованими підрозділами, незалежно від цивільного чи військового статусу підлеглого особового складу. І не можна погодитися з думкою окремих дослідників про те, що запровадження військового господарства у військах призвело до покладення додаткових обов’язків на командирів, виконання яких відволікає їх від основних завдань, поставлених перед ЗСУ [158, с. 42]. Адже військове господарство, управління ним, а так само здійснення господарської діяльності, що приносить доход, є безумовною та суттєвою економічною складовою успішного виконання завдань зі всебічного і безперервного забезпеченню бойової підготовки та мобілізаційної готовності військових частин, створення умов для швидкого переходу їх з мирного на воєнний стан.

Тому пропонується внести відповідні доповнення до загальних обов’язків командирів (начальників), закріплених статтею 59 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України [159], у з’язку з чим статтю 59 вказаного Статуту доповнити новим абзацом такого змісту:

«керувати військовим (корабельним) господарством та організовувати заходи, пов’язані з веденням господарської діяльності, що приносить доход».

З урахуванням пріоритетності державних інтересів у високій боєздатності та мобілізаційній готовності армії до виконання основних завдань за призначенням, що не допускає відволікання особового складу військових частин на виконання завдань, не притаманних Збройним Силам (за рахунок обмеження заходів з бойової підготовки, вивчення, експлуатації та обслуговування бойової техніки та зброї тощо), доволі чіткої та однозначної позиції з цього приводу чинного законодавства, уявляється більш доцільним замість запропонованих О.Р. Зельдіною змін до статті 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» щодо визначення переліку тих видів господарської діяльності, до яких можуть залучатися військовослужбовці, внести зміни іншого характеру. А саме: встановити вимоги щодо розмежування військових частин, закладів, установ та органів військового управління ЗСУ відповідно до їх завдань щодо оборони держави та можливостей негативного впливу на стан їх бойової та мобілізаційної готовності внаслідок здійснення ними господарської діяльності на три категорії: 1) мають право займатися такою діяльністю (з чітко визначеними обмеженнями) з метою самостійного забезпечення життєдіяльності з місцевих ресурсів, 2) можуть і повинні займатися такою діяльністю (за встановленими видами) з метою наповнення додатковими коштами оборонний бюджет держави; 3) зайняття подібною діяльністю взагалі заборонено [160, с. 412].

У зв’язку з цим пропонується статтю 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» доповнити абзацом 2 такого змісту:

«Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України визначає перелік військових частин, які за наявною матеріально-технічною базою та об’єктами військового господарства можуть здійснювати

господарську діяльність за встановленими видами без впливу на стан їх бойової та мобілізаційної готовності».

Відповідно абзаци 2 та 3 статті 3 цього Закону вважатимуться абзацами 3

та 4.

Четвертим елементом, що характеризує специфіку господарської діяльності у ЗСУ, виступає можливість передавати в оренду юридичним і фізичним особам закріплене за військовими частинами рухоме і нерухоме майно (крім озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки).

Незважаючи на те, що законодавець визначив цю форму господарської діяльності в одному переліку з іншими (ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), цілком справедливим вважаємо її виокремлення. Дійсно, передача майна військових частин в оренду здійснюється з урахуванням значної кількості правових аспектів, що дозволяють розглядати цю форму діяльності як самостійну, несхожу за своєю правовою природою та засобами регулювання на інші, а також відмінну від процедури передачі майна в оренду, встановлену загальними законодавчими актами.

Це й окремий порядок надання дозволу військовим частинам на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, і особливості організації та умов проведення конкурсів на передачу військового майна в оренду, його оцінки тощо. Суттєвим регулюючим засобом являється закріплена у Законі України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» заборона надавати в оренду озброєння, боєприпаси, бойову і спеціальну техніку [36, ст. 7].

Порівняльний аналіз господарсько-правового поняття «оренда» та цивільно-правового поняття «найм (оренда)», проведений Ю.О. Серебряковою, дав підстави дослідниці стверджувати, що головною їх відмінністю є те, що у випадку найму наймач має право користуватися предметом найму для задоволення особистих потреб. Так само споживчий характер має цивільно- правова оренда, а в разі оренди у господарській сфері орендар має право користуватися орендованим майном для здійснення господарської діяльності, що свідчить про існування двох самостійних правових інститутів [161, с. 7].

Отже, оренда майна військових частин Збройних Сил може відбуватися тільки у господарсько-правовому сенсі, а правове регулювання цих відносин повинно здійснюватися нормативно-правовими актами, що можна об’єднати під узагальнюючою назвою «господарське законодавство».

Крім Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», особливості правового регулювання передачі майна, закріпленого за військовими частинами, в оренду визначаються: двома постановами КМУ ([105], [162]), двома спільними наказами Міноборони та Фонду державного майна України ([163], [164]), а також двома внутрівідомчими актами МОУ ([165], [166]). Звичайно, нормативно-правові акти спеціального характеру не можуть застосовуватися без урахування загально-організаційних вимог у сфері відносин, пов’язаних з передачею в оренду державного майна, його господарського використання, тому до нормативно-правового масиву, який тією чи іншою мірою «причетний» до правового регулювання орендних відносин стосовно майна, закріпленого за ЗСУ, окрім ГК України, належать Закони України «Про оренду державного та комунального майна» (від 10.04.1992 року № 2269-XII), «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (від 12.07.2001 року № 2658-III), а також низка підзаконних нормативно-правових актів уряду та інших центральних органів виконавчої влади.

Варто відзначити, що правові процедури передачу в оренду та укладання договорів оренди як рухомого, так і нерухомого державного майна, що знаходиться у військових частинах ЗСУ, регламентовані досить детально, тому немає потреби їх повного відтворення. Однак вважаємо за доцільне на підставі аналізу вищевказаних спеціальних нормативних актів звернути увагу лише на окремі прогалини у правовому регулюванні цього питання, які необхідно заповнити.

Так, під час етапу організації та проведення конкурсів на право укладення договорів оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил, конкурсні комісії (створюються наказами командирів військових частин, за якими закріплене майно, що передається в оренду, або - щодо нерухомого майна - наказами керівників квартирно-експлуатаційних органів Збройних Сил України [166, п. 1.2; 167]) за наявності двох або більше заяв про бажання взяти участь в конкурсі (отримати майно в оренду) проводять такі конкурси, в ході яких розглядають пропозиції учасників конкурсу та визначають переможця. На практиці ж часто мають місце випадки надходження тільки однієї заяви на участь у конкурсі. Однак існуючі правила не дозволяють передавати в оренду майно Збройних Сил за таких обставин. Тому виникає ситуація, коли майно пропонується в оренду, але не може бути передане в оренду, внаслідок чого Державний бюджет не отримує додаткових надходжень. На наш погляд, така ситуація є проявом господарської недалекоглядності. Не зовсім правомірно ця проблема розв’язується шляхом зобов’язання (звичайно, що неофіційного) єдиного претендента на оренду майна знайти «колегу» - іншого суб’єкта господарювання, який формально «відіграє роль» другого учасника конкурсу із заздалегідь гіршими ціновими пропозиціями. Безумовно, що таке ускладнення непотрібне ані кандидатам на оренду майна у військового відомства, ані конкурсним комісіям, ані самій державі як власниці майна, що може отримати додаткові кошти за його оренду, однак не отримує їх.

Усунути таку правову «незручність» без заподіяння шкоди державним інтересам та без створення передумов для зловживань, на нашу думку, можна за допомогою доповнень до пунктів 1.4. та 3.1. Порядку та умов проведення конкурсів на право укладення договорів оренди військового майна, затвердженого спільним наказом Міністерства оборони та Фонду державного майна України [163], якими необхідно дозволити конкурсній комісії проводити конкурсне засідання навіть за наявності заяви від одного кандидата на участь в конкурсі, а рішення приймати відповідно до критеріїв, встановлених розділом 3 зазначеного Порядку, серед яких одним з визначальних показників буде розмір запропонованої орендної плати, що має бути не меншим від визначеного при оцінці вартості майна, що пропонується в оренду, розрахунку стартової плати за перший (базовий) місяць оренди цього майна.

На етапі організації передачі в оренду рухомого чи нерухомого майна Збройних Сил здійснюється отримання дозволу на підписання підготовлених проектів договорів оренди на визначених умовах.

Дозволи на укладання договорів оренди рухомого майна оформлюються у вигляді письмового наказу МОУ чи іншого уповноваженого керівника одного з органів військового управління центрального апарату військового відомства. Щодо нерухомого майна, то форма такого дозволу не визначена. Така прогалина виникла у наказі МОУ №46 від 02.02.2010 року [166] не випадково, адже вона відтворила прогалину урядової постанови № 778 від 11.05.2000 року щодо Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду [105]. Так, у пункті 14 цього Порядку вказано, що дозволи на передачу рухомого військового майна в оренду оформлюються відповідними наказами Міноборони або керівників уповноважених ним органів військового управління. При цьому щодо нерухомого майна такої норми не міститься. Аналогічною є прогалина й у пункті 11 цього ж Порядку. Це, безумовно, потребує виправлення, причому не обов’язково наказом, а й іншим за формою письмовим документом відповідного змісту, підписаним МОУ або, за його довіреністю, начальником Головного КЕУ ЗСУ.

Слід підкреслити, що військові частини ЗСУ можуть бути учасниками господарських відносин з передачі закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду тільки за умови їх реєстрації у встановленому порядку як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах та за наявності дозволених до провадження видів господарської діяльності щодо передачі в оренду такого майна [165, п. 1.1; 166, п. 1.1.].

У визначенні наступних елементів специфіки правового режиму господарювання у ЗСУ думки науковців не співпадають.

Так, О.Р. Зельдіна п’ятим (і останнім) змістовним елементом називає спеціальний порядок реєстрації військової частини Збройних Сил для здійснення господарської діяльності [138, с. 16]. О.М. Вінник таким відзначає можливість обмеження або припинення господарської діяльності військових частин за рішенням Міноборони у встановленому КМУ порядку [137, с. 715].

Дійсно, відповідно до статті 4 та 10 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» КМУ постановою від 03.05.2000 року № 749 було затверджено Порядок реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах [65]. Відповідно до цієї Постанови реєстрації підлягають військові частини, які здійснюють господарську діяльність з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності, шляхом включення до реєстру військових частин як суб’єктів господарської діяльності.

Однак цією Постановою № 749 встановлено не тільки механізм реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах, а й виключення з відповідного реєстру таких військових частин у разі припинення (курсив мій - Е.Б.) ними в установленому порядку господарської діяльності (пункт 1). При цьому у пункті 8 Постанови № 749 прямо вказується на право Міноборони власним рішенням припинити господарську діяльність військової частини.

Тут, найперше, необхідно звернути увагу на семантику слова «припинення» в контексті змісту Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах. Словник синонімів Л. Полюги розуміє слово «припиняти» як (зупиняти рух), переривати, пересікати, (щось робити, діяти) переставати, кидати, залишати, (раптово) обривати [168]. Словник української мови Б.Грінченка тлумачить це слово як зупиняти, утримувати [169].

Тлумачний словник українсько-російської мови зміст «припинення» розкриває за допомогою таких його синонімів як зупиняти, переривати, пересікати, призупиняти (розвиток чого-небудь, в тому числі тимчасово) [170].

Юридична енциклопедія містить роз’яснення цього слова з точки зору трудового законодавства. Так, на думку авторів енциклопедії, припинення трудового договору означає закінчення його дії незалежно від підстав і причин. Зміст терміну «припинення» відрізняється від понять «звільнення» чи

«розірвання» трудового договору, які теж використовуються у чинному законодавстві, зокрема статтях 38, 40, 41 Кодексу законів про працю України [171], і є ширшим від них [145, с. 130].

Наука господарського та цивільного права розглядає припинення господарської діяльності крізь призму правового регулювання припинення діяльності суб’єктів господарювання. Однак доведено, що цивільне законодавство України визначає лише окремі питання припинення діяльності юридичної особи, а основним актом законодавства, що регулює підприємницьку і некомерційну діяльність та припинення суб’єктів господарювання, є ГК України [172, с. 7], який разом з іншими відповідними актами законодавства містить правила регулювання господарської діяльності.

Так, О.М. Зубатенко вважає, що припинення діяльності суб’єкта господарювання кладе кінець його існуванню і, як наслідок, позбавляє права здійснювати будь-яку діяльність, у тому числі і господарську; припинення ж юридичної особи слід розглядати як похідне явище від припинення діяльності суб’єкта господарювання [172, с. 7]. Однак у науковій літературі, а так само і в правових нормах, в одних випадках вказується на припинення самого суб’єкта господарювання, в інших - йдеться про припинення його діяльності. У зв’язку з цим уявляється справедливим зауваження проф. В.С. Щербини про необхідність розрізняти поняття «припинення підприємницької діяльності» і «припинення суб’єкта підприємництва», хоча при цьому він відносить тимчасове нездійснення (призупинення (уточнення моє - Е.Б.)) такої діяльності до її припинення [173, с. 141]. Це уможливлює висновок про те, що тимчасове нездійснення господарської діяльності суб’ єктом господарювання є окремим випадком її повного припинення.

З таким уточненням не погоджуються О.С. Янкова та В.В. Хахулін, які ставлять під сумнів правомірність ототожнення припинення і призупинення підприємницької діяльності, оскільки їм властиві різні правові наслідки. Вони вважають, що тимчасове нездійснення підприємницької діяльності є її призупиненням, а не припиненням, і тому не повинно тягнути за собою здійснення процедур, притаманних припиненню суб’єкта господарювання (принаймні упродовж певного періоду часу, якщо такий встановлений законом) [131, с. 404]. Таку думку ми вважаємо більш виваженою.

З викладеного так само стає зрозумілим, що припинення господарської діяльності військової частини за рішенням Міноборони не означає припинення існування такої військової частини. І це правильно з точки зору об’єктивно зумовленої гарантії, наданої військовим частинам з боку держави, як суб’єктам, на яких не можуть бути поширені загальні правила про ліквідацію юридичних осіб, через специфіку тих функцій, які виконують ЗСУ.

Щодо права Міноборони на обмеження господарської діяльності військової частини, регламентованого статтею 6 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», треба зауважити, що КМУ у затвердженому Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах безпідставно не визначив можливість обмеження ведення господарської діяльності військовими частинами, а так само й орієнтовний перелік причин її обмеження або припинення. При цьому, вважаю, що норма, закріплена в статті 6 вказаного Закону щодо можливості обмеження господарської діяльності військової частини, якраз означає її призупинення, тобто тимчасове нездійснення. Припинення ж такої діяльності означало би повне її закінчення, яке, однак, не має своїм правовим наслідком припинення існування (ліквідацію) військової частини.

Такий висновок також знаходить своє підтвердження і в Положенні про порядок ведення реєстру військових частин як суб’єктів господарської діяльності, затвердженому наказом МОУ від 12.11.2007 року № 635 (зі змінами та доповненнями), де пунктами 2.10, 2.11 та 2.12 закріплена можливість обмеження або припинення господарської діяльності військової частини за рішенням МОУ, та визначені підстави як припинення, так і призупинення її ведення [174]. При цьому, з огляду на визначені у пункті 2.12. Положення підстави призупинення такої діяльності, можна зробити висновок, що йдеться саме про тимчасове обмеження такої діяльності (усіх її видів, раніше дозволених військовій частині) вказанами органами військового управління до прийняття Міноборони рішення про повне припинення господарської діяльності такої військової частини.

Для приведення акта КМУ у відповідність до вимог чинного законодавства необхідно обов’язково усунути ці прогалини і внести корективи до Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах [65], виклавши перше речення пункту 8 вказаного Порядку у такій редакції: «За рішенням Міністерства оборони України господарська діяльність військової частини може бути обмежена або припинена в порядку, встановленому Міністерством оборони України».

Ще одним важливим аспектом реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності є необхідність розгляду критеріїв оцінювання спроможності виконання військовою частиною господарської діяльності та строків щодо прийняття відповідних рішень дозвільними органами Міноборони.

Проблемною у ході встановленого порядку реєстрації вже на ініціативному етапі виглядає необхідність подання військовою частиною, серед низки інших документів, довідки забезпечуючого фінансового органу про наявність у військової частини всіх ознак суб’єкта господарської діяльності [174, п. 2.1]. Це дуже сумнівна з точки зору доцільності та юридичної обґрунтованості вимога оборонного відомства. Міноборони такими ознаками конкретно зазначає: утримання за рахунок коштів Державного бюджету України, ведення відокремленого господарства, наявність кошторису, номерів рахунків в Державному казначействі, печатки із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Але, по-перше, всі ці дані так чи інакше у попередніх документах, що готує частина, вже зазначені; по-друге, довідка ЄДРПОУ також містить відповідні дані про військову частину (військовий підрозділ), включаючи навіть запис про те чи має вона статус юридичної особи або ж без надання такого статусу; по-третє, ознаки суб’єкта господарювання дещо відмінні від тих, що зазначені Міноборони, серед яких найважливішими господарське законодавство визначає наявність у такого суб’єкта певної матеріальної бази та майнової відокремленості, державної реєстрації (зокрема в ЄДРПОУ) та в окремих випадках - наявність відповідної ліцензії або патенту, та, врешті-решт - наявність господарської компетенції щодо виготовлення, реалізації продукції, виконання робіт тощо. А право (дозвіл) на здійснення певних видів господарської діяльності у військової частини якраз і виникає тільки після реєстрації її у МОУ як суб’єкта господарської діяльності з видачею відповідного Свідоцтва.

Також доволі розпливчатий характер має вимога щодо наступного оцінювання вищими за підпорядкованістю військово-управлінськими

структурами (другий етап розгляду документів) «можливого впливу

господарської діяльності на стан системи матеріально-технічного

забезпечення» [174, п. 2.2]. Бо не зовсім зрозуміло, як господарсько-дохідна діяльність може вплинути (чи навіть суттєво вплинути) на систему матеріально-технічного забезпечення військової частини, яка в принципі залежить від стану економіки держави, а не від вказаного виду діяльності військової частини. При цьому, на наш погляд, тут безпідставно відсутні вимоги про необхідність оцінювання чинників ризику можливого впливу господарсько-дохідної діяльності військової частини на найбільш важливі показники (найперше - на рівень мобілізаційної та бойової готовності частини), а також наявність технічних спроможностей частини для здійснення тих чи інших видів господарської діяльності без залучення військовослужбовців до виконання робіт, не пов’язаних з військовою службою (в т.ч. за межами військової частини), економічний ефект від цієї діяльності.

Крім того, строки такої перевірки на цьому етапі не встановлені, що зумовлює при певних обставинах як безпідставне затягування розумних та об’єктивних строків розгляду військовими чиновниками поданих документів, так і швидкий, але невдумливий підхід до вивчення документів на цьому етапі.

У випадку ж відмови у включенні військової частини до реєстру суб’єктів господарської діяльності у ЗСУ, порядок (письмовий чи усний) відповідного повідомлення та строки його надсилання Міноборони не визначені. Крім того, на противагу підставам припинення чи призупинення господарської діяльності військової частини, Положенням про порядок ведення реєстру військових частин як суб’єктів господарської діяльності підстав для відмови військовій частині у дозволі на здійснення господарської діяльності, а так само будь-яких критеріїв оцінювання впливу такої діяльності на стан мобілізаційної та бойової готовності відповідними управліннями ГШ ЗСУ не визначено. Такі обставини також не сприяють встановленню порядку у легалізації господарської діяльності військових частин, адже підходи в оцінюванні ризиків впливу господарської діяльності на боєспроможність військових частин можуть змінюватися так часто і так довільно, як часто будуть змінюватися чиновники, які виконуватимуть цю роботу, або ще частіше - залежно від визначених військовому функціонеру вищим керівництвом на оперативній нараді задач, або від зміни особистих поглядів одного й того ж чиновника на цю проблему, або від зміни його настрою. Серед негативних наслідків такої неврегульованості - відсутність персональної відповідальності за прийняті на другому та третьому етапі рішення та надані пропозиції (як позитивні, так і негативні). Крім того, можливі «бюрократичні гойдалки» не сприяють укріпленню авторитету військової влади хоча б у цьому питанні, а також створюють неефективним, з точки зору правого регулювання, способом перешкоди ініціативам військових частин, спрямованим на виконання заходів з одержання додаткових джерел фінансування власної життєдіяльності, в тому числі необхідних на підтримання їх бойової та мобілізаційної готовності.

Отже, вкрай необхідно у Положенні про порядок ведення реєстру військових частин як суб’єктів господарської діяльності, по-перше, визначити критерії оцінювання ризиків впливу господарської діяльності військових частин на стан їх мобілізаційної та/чи бойової готовності; по-друге, конкретизувати підстави відмови у включенні військової частини до реєстру військових частин - суб’єктів господарської діяльності. Тут, на наш погляд, достатньо продублювати ті підстави, що встановлені пунктом 7 Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах [65] або зробити посилання на вказану правову норму при визначенні права Міноборони відмовити у внесенні військової частини до відповідного

9 ...

реєстру ; по-третє, встановити строки розгляду відповідних документів на другому (проміжному) етапі та при повідомленні військової частини про відмову у відповідній реєстрації; по-четверте, мінімізувати строки розгляду підготовлених військовою частиною документів шляхом виключення проміжного етапу їх перевірки або навпаки, наданню відповідним органам військового управління правомочностей оцінювання не тільки достатності матеріально-технічної бази підпорядкованої військової частини для ведення певних видів господарської діяльності, а й перевірку фінансово-економічної віддачі цієї діяльності, її можливого впливу на стан мобілізаційної, бойової готовності частини, ймовірності залучення військовослужбовців до виконання таких робіт, що не пов’язані з військовою службою, особливо за межами військової частини тощо.

Не зайвим буде і закріпити у абзаці 2 пункту 6 вказаного Порядку вимоги про необхідність подання військовою частиною, яка отримала свідоцтво про реєстрацію як суб’єкта господарської діяльності, до податкового органу за своїм місцезнаходженням документальних відомостей для включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій згідно з встановленими правилами [141].

Господарська діяльність у ЗСУ має специфічний характер, зумовлений, найперше, їх основним функціональним призначенням, превалюванням публічного інтересу в її провадженні, а тому повинна мати спеціальне [9] (специфічне) правове регулювання. Однак таке регулювання не може відбуватися довільно, без урахування існуючого в державі порядку господарювання, що базується на загальних принципах господарського права та правилах здійснення господарської діяльності, ігнорування яких щонайменше призведе до неможливості досягнути тих економічно значущих цілей, які визначені ще Концепцією економічної та господарської діяльності Збройних Сил України в сучасних умовах [18], а так само до порушення приватних або публічних інтересів інших учасників господарських відносин, втягнутих у сферу господарської діяльності ЗСУ, а відтак - до порушення суспільного господарського порядку, зміцнення якого є беззаперечною передумовою забезпечення ефективності національної економіки України загалом. Наші міркування базуються на далекоглядних поглядах академіка Г.Л. Знаменського щодо проблематики господарського законодавства, який відзначав надзвичайну важливість забезпечення суспільного господарського порядку як мету і, одночасно, як засіб господарсько-правового регулювання [175, с. 286-289].

Отже, при визначенні п’ятого елементу, який характеризує специфіку господарської діяльності в ЗСУ, належить виходити з того, що він логічно поєднує в собі як особливий порядок надання дозволу військовій частині на здійснення господарської діяльності (з відповідною реєстрацією), так і особливий порядок її обмеження чи припинення.

Змістовність цього елементу полягає у встановленні КМУ спеціального порядку реєстрації військових частин ЗСУ як суб’єктів господарської діяльності та можливості обмеження або припинення господарської діяльності військових частин за рішенням Міноборони.

Важливим елементом провадження господарської діяльності військовими частинами, що характеризують її специфіку, також є визначення особливого порядку обліку та використання отриманих від такої діяльності коштів. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської діяльності, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису МОУ.

Отже, існує певний правовий механізм, відповідно до якого відбувається централізоване обліковування фінансових надходжень від господарської діяльності військових частин та їх перерозподіл усередині оборонного відомства з метою використання на потреби оборони за встановленими правилами.Особливості такого механізму дозволяють виокремити ще одну специфічну ознаку, притаманну господарській діяльності ЗСУ.

Джерелами формування доходів спеціального фонду Державного бюджету є, зокрема, власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок державного бюджету, у тому числі орендна плата за користування військовим майном [47, п. 10 ч. 3 ст. 29].

Загальне тлумачення власних надходжень бюджетних установ, їх склад та місце в бюджетній системі України з точки зору бюджетного законодавства, містить частина 4 статті 13 БК України та Класифікація доходів бюджету, затверджена наказом МФ України від 14.01.2011 року № 11 «Про бюджетну класифікацію» [176].

Специфіка формування спеціального фонду бюджету військовими частинами регламентується Положенням про фінансове господарство військової частини ЗСУ, затвердженим наказом МОУ від 12.11.2010 року № 590 [177], та деякими іншими відомчими нормативно-правовими актами МОУ, про які йтиметься далі.

Аналіз розділу 4 вказаного Положення, а також інших вищенаведених актів законодавства, дозволяє: 1) відзначити його загальну відповідність статтям 13, 29 БК України; 2) з’ясувати складові частини надходжень спеціального фонду військових частин ЗСУ та класифікацію власних надходжень військової частини як бюджетної установи.

Так, ураховуючи вимоги БК України, Законів України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», «Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки» та деяких інших, формування спеціального фонду військових частин, установ та організацій ЗСУ, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, здійснюється за рахунок: а) власних надходжень та б) інших надходжень спеціального фонду.

До останніх, зокрема, належать: надходження коштів від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, іншого майна ЗСУ; від секретаріату ООН, ОБСЄ за участь українського контингенту в миротворчих операціях; інші кошти з окремо визначених джерел. Віднесення цих надходжень до спеціального фонду МОУ здійснюється відповідно до Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік [178, с. 20]. Наприклад, відповідно до статті 80 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» у 2007 році до таких надходжень належали кошти від реалізації військових містечок та іншого нерухомого майна ЗСУ в розмірі 750 тисяч гривень [23].

Власні ж надходження військової частини складаються з двох груп, кожна з яких має підгрупи.

Так, перша група власних надходжень - це надходження від плати за послуги, що надаються військовою частиною згідно із законами та іншими нормативно-правовими актами. Такі надходження мають постійний характер і обов ’язково плануються в бюджеті (курсив мій - Е.Б.).

У складі цієї групи виокремлюються чотири підгрупи, серед яких містяться і ті, що формують надходження від господарської діяльності військових частин, що приносить доход.

Другу групу власних надходжень військової частини складають інші джерела: кошти, перераховані військовій частині для виконання цільових заходів (наприклад, інвестиції на спорудження житлових будинків чи придбання житла для військовослужбовців, оплата вартості матеріально- технічних ресурсів при виконанні програм міжнародної технічної допомоги), а також благодійні внески, гранти та дарунки.

Такі кошти не мають постійного характеру (курсив мій - Е.Б.) і плануються у бюджеті лише у випадках, що попередньо визначені рішеннями КМУ, укладеними угодами, в тому числі міжнародними, календарними планами проведення централізованих заходів тощо.

Отже, перша група власних надходжень спеціального фонду військової частини формується внаслідок самостійної та систематичної діяльності самої військової частини (включаючи господарсько-дохідну діяльність), а друга група фінансових надходжень не залежить від результатів власної самостійної діяльності військової частини, спрямованої на отримання додаткових джерел фінансування, і не може мати постійного характеру.

Тобто шостий елемент специфіки господарської діяльності ЗСУ проявляється у такому.

Кошти, які отримують військові частини ЗСУ від господарської та інших різновидів їх власної діяльності, що здійснюються на постійній основі, відносяться до першої групи власних надходжень спеціального фонду військової частини. Такі надходження в повному обсязі зараховуються військовими частинами на спеціальні реєстраційні рахунки, відкриті в органах ДКСУ, і за встановленим порядком відбувається їх зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України за відповідними підгрупами. При цьому певна частка отриманих сум з урахуванням нормативів, визначених Положенням про облік та використання коштів спеціального фонду державного бюджету в Міністерстві оборони України [179], підлягає перерахуванню військовими частинами на спеціальні реєстраційні рахунки головного розпорядника бюджетних коштів через відповідні відділення ДКСУ. Визначення конкретних номерів таких рахунків, кодів програмної класифікації видатків, на які мають бути перераховані кошти спеціального фонду, та від яких видів діяльності, за якими утворились дані надходження, відбувається окремими письмовими вказівками керівника відповідного забезпечувального фінансового органу.

Використання коштів спеціального фонду Державного бюджету України, сформованого за рахунок власних надходжень військових частин ЗСУ, здійснюється виключно на потреби національної оборони України, але з обов’язковим їх попереднім плануванням за правилами, встановленими бюджетним законодавством України. При цьому до процесу планування видатків коштів з бюджету спеціального фонду залучаються військові частини, які складають відповідні фінансово-планові документи, включаючи письмове детальне обґрунтування необхідності та доцільності використання певних сум цього фонду упродовж бюджетного періоду. Обґрунтуванню підлягають також розрахунки необхідних коштів, а також їх прогнозований розподіл за економічним та іншими видами (відомчим, функціональним) бюджетної класифікації видатків. Забезпечувальні фінансові органи під час розгляду отриманих від військової частини фінансово-планових документів корегують їх, після чого визначають суми, які потрібно включити до зведених кошторисів для отримання видатків із спеціального фонду оборонного бюджету. Після затвердження розпису доходів та видатків спеціального фонду МОУ на бюджетний рік відбувається затвердження кошторисів спеціального фонду для кожної військової частини відповідним розпорядником бюджетних коштів Міноборони.

Упродовж бюджетного періоду цілком можливе коригування як розмірів, так і цілеспрямованості кошторисних призначень з бюджету спеціального фонду військової частини, яке відбувається шляхом внесення забезпечувальним фінансовим органом (в особі розпорядника бюджетних коштів відповідного рівня) змін до кошторису за власними надходженнями військової частини.

Військова частина має право використовувати кошти спеціального фонду лише на цільові видатки та у межах сум (бюджетних призначень) за спеціальним фондом, визначених забезпечувальним фінансовим органом у відповідному кошторисі [178, п. 4.2.6].

Отже, можна стверджувати, що особливий порядок обліку та використання коштів, отриманих внаслідок господарської діяльностівійськових частин, що приносить доход, пов’язаний з їх централізованим (по суті, дискреційним) перерозподілом виключно уповноваженими розпорядниками бюджетних коштів оборонного відомства, є специфічним моментом (змістовним елементом), притаманним господарській діяльності ЗСУ.

Ще однією особливістю у правовому регулюванні господарської діяльності Збройних Сил, яка потребує уваги, є закріплена законом специфіка господарсько-правової відповідальності військової частини.

Йдеться про встановлений статтею 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» обов’язок МОУ як центрального органу державного управління нести субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями військової частини, які виникли в останньої при здійсненні господарювання у випадку недостатньості в неї коштів на відповідних статтях кошторису.

Як уже було встановлено у попередніх підрозділах роботи, господарсько- правова відповідальність військових організацій, безумовно, має свої відмінності від загальних правил, встановлених законодавством для суб’ єктів господарювання. Тому тут можна констатувати наявність ще одного (сьомого) важливого і суттєвого елементу правового режиму господарювання військових частин ЗСУ, що характеризує специфіку їх господарської діяльності.

<< | >>
Источник: БОЙЧЕНКО ЕДУАРД ГАВРИЛОВИЧ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Основні змістовні елементи правового режиму господарювання військових частин Збройних Сил України:

  1. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  2. ВСТУП
  3. Правовий режим майна військових частин Збройних Сил України
  4. Основні змістовні елементи правового режиму господарювання військових частин Збройних Сил України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -