<<
>>

Поняттєво-термінологічний апарат

Дослідження актуальної і складної проблеми еволюції інститутів тимчасового і довічного рабства у ранніх США потребує уточнення змісту й сутності використаних понять і термінів, насамперед тих, що характеризують правову систему.

Особливість англійської правової системи, «пересадженої» на американський ґрунт, полягає в тому, що прецеденти були і є для неї основним джерелом права [280, с. 85], тому є підстави віднести правову систему Англії до прецедентного типу. Ця особливість пов’язана з тим, що суддя має застосовувати правила, сформульовані в рішенні суддів, прийнятому раніше. Якщо факти, знайдені судом стосовно справи, яку він розглядає, достатньо схожі, а також якщо попереднє рішення ухвалене судом вищого рівня або (як виняток) судом рівної юрисдикції, суд зобов’язаний іти за попереднім присудженням.

Іншою особливістю англійського права, притаманною і раннім США, є те, що воно не визнає поділу на приватне і публічне право. Проте в цій системі відокремлене загальне право і право справедливості. Термін «загальне право» («Common Law») двозначного тлумачення не викликає [224, с. 336-337]. Це право всіх, тобто прийняте всіма народами і провінціями, що входять у те або інше національно-державне об’єднання, і застосовується на всій території цих країн. В усякому разі, таке було початкове значення англійського права, що виникло у XII ст. як право, загальне для всіх тих вільних мешканців Англії, на яких тоді поширювалася юрисдикція королівського суду. Отже, назва нової системи права була покликана підкреслити її відмінність від численних місцевих правових звичаїв і норм, що набули значного поширення у племен англосаксів. Можливо, загальним правом треба було вважати і римське право, і канонічне право, адже в добу Середньовіччя їхні правові норми набули поширення у більшості країн Європи. Їх так і називали - jus commune. Проте римське і канонічне право не мають нічого спільного з загальним правом.

У сучасному розумінні загальне право - сукупність норм і принципів, сформованих суддями, призначеними Короною Англії. Воно протиставлено статутному праву, тобто тому, яке формується не суддівською, а законодавчою гілкою влади за допомогою ухвалення відповідних статутів парламентом. Ця система права діє у країнах, що належать до англо-американської правової сім’ї (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія).

За основу поділу права на галузі можуть бути взяті різні критерії: форма і зміст правових норм (право процесуальне і матеріальне); предмет регулювання (право цивільне і кримінальне); суб’єкти правовідносин (право приватне і публічне). Вживання поняття «загальне право» визначило інший підхід, зумовлений походженням англійського права. Основна частина норм англійського права є результатом самостійної нормотворчої діяльності суддів, тому вони не оголошувалися офіційно законами держави. У цьому значенні англійське загальне право подібне до правового звичаю і не фіксується в нормативно-правових актах, чим воно відрізняється від римського і канонічного права [234, с. 338-339].

Авторитет і сила загального права спиралися на традиції англійської державності, і тому воно вкоренилося в Америці [495, р. 65; 536, p. 61-69]. Поряд із загальним правом у Новому Світі поширювалося право справедливості (Equity), яке відповідало інтересам можновладців колоній. Це право утвердилося в англійській системі упродовж XV-XVII ст. через історичні причини.

Воно випливало з рішень спеціалізованого органу - Суду канцлера, для якого норми загального права не були обов’язковими. Головний принцип права справедливості в тому, що воно є «милістю короля», а не правом потерпілого. Такими потерпілими могли бути лише представники заможних верств населення, метрополії і колоній, які за допомогою права справедливості вирішували власні проблеми, такі, наприклад, як пошуки джерел робочої сили та збагачення за рахунок піратства. Сутність права справедливості була викладена в указі Якова ІІ Стюарта, який заявляв, що коли норми загального права і права справедливості вступають у колізію, то останні мають пріоритет. Право справедливості поширювало свою дію на такі цивільно-правові відносини, як інститут довірчої власності, відповідальність за заподіяння шкоди та інші, пов’язані з захистом права власності на рабів.

Зміцнення мануфактурного капіталізму в колоніях Англії вже впродовж XVIII ст. суперечило інтересам можновладців метрополії. Прямого придушення конкурентів з числа перших американців британська буржуазія здійснювати не могла, оскільки населення ранньої Америки користувалося правами природжених підданих британської Корони [192, с. 8]. Тому верхівка буржуазії метрополії рішеннями парламенту постійно нагадувала колоністам, що один з основних принципів правової системи метрополії, який мав діяти й у Британській Америці, - континуїтет, тобто наступність права (continuity). Для забезпечення цього принципу можновладці метрополії намагалися використовувати британську конституцію. Зауважимо, що ця конституція є унікальним явищем, яке розвивалося впродовж кількох століть - від пізнього Середньовіччя до перемоги ранньої буржуазної революції. Словосполучення «британська конституція» вперше вжив автор політичних трактатів Р. Робінсон на початку 1780-х рр. Тоді воно означало, «по-перше, констатацію природних прав, властивих усім жителям королівства і всьому людству; по-друге, зібрання законів, які діяли в королівстві і декларували природні права; по-третє, форму створення і виконання цих законів». Фундаментальні принципи, пов’язані з ідеєю англійської конституції, увійшли до найважливіших державних документів, починаючи з «Великої хартії вольностей» (1215). Проте конституція, що відповідала подальшим британським уявленням, ніколи не мис- лилася в сучасному розумінні як писаний Основний закон. Її можна розглядати швидше як сукупність звичаїв і практики, юридичних процедур і принципів та основних прав особи, які формувалися протягом сторіч не лише у парламенті, а й у місцевих адміністративних і судових органах. Ця сукупність теорії і практики втілювала основні правила, за якими будувалася держава. Ефективність же правил залежала як від обов’язковості їх виконання, так і від визнання населенням.

Якби колоністи дотримувалися приписів британської конституції в усьому, не можна було сподіватися на адекватне правове забезпечення їхньої підприємницької діяльності. Ось чому вони намагалися вирішити свої проблеми «знизу», засобами, які були надані їм Короною Англії. Остання визнала за колоніями право на самостійність, межі якої окреслені в усіх королівських хартіях, тобто адміністративних актах, виданих монархами засновникам британських колоній задля створення відокремлених від метрополії адміністративно-територіальних одиниць. Колонії виникали на так званих вільних землях, захоплених в індіанських племен, на тій підставі, що в язичників немає душі. Таке уявлення відповідало ще нормам римського приватного права, яке певним чином відбивалося у цивільних правочинах Англії з її прецедентним правом.

З часом, коли метрополія звернула увагу на розширення автономії колоній через прийняття місцевих нормативних актів, що ставили під сумнів британську конституцію, вона наполягла на необхідності керуватися статутами у вирішенні всіх проблем правового регулювання примусової праці. Статут (Statute) у цьому контексті - закон, правовий акт, що приймається законодавчим органом (парламентом) і має вищу юридичну силу порівняно з іншими нормативними актами органів державної влади й управління, які приймаються в порядку делегованого законодавства [280, с. 86].

Усі створені у Північній Америці колонії були комерційними підприємствами. З огляду на це хартії можна розглядати і як королівські привілеї, надані певним особам або корпораціям власників, що володіли всіма правами і свободами, визначеними імперською конституцією, і як своєрідні угоди. Кожна хартія, зокрема, мала певні реквізити, притаманні цивільним угодам. Так, сторонами угоди були монарх і його піддані. В останньому випадку на прохання засновників колоній монарх визначав межі територій, які підлягали колоніальному освоєнню, і гарантував особам, які одержували хартії, захист їхніх комерційних інтересів [402, р. 22]. Проте Корона Англії не брала на себе жодних цивільно-правових зобов’язань щодо хартій. Монархія розраховувала на матеріальний зиск від колоніальних підприємств (так звана королівська п’ятина), а тому й надавала колоніям автономію, інакше кажучи, право керуватися власними нормами і правилами у певних, встановлених британською державою межах. Лише так можна було забезпечити рух колоній вільнопідпри- ємницьким шляхом, який у незалежних США перетворився на унікальний американський шлях розвитку капіталізму.

Відповідно до хартій Корони, сутність яких було розкрито свого часу відомим британським юристом В. Блексто- ном, землі у колоніях надавалися її власникам на правах вільного та звичайного сокеджу. Цей пільговий інститут земле- держання, що полягав у наданні монархом пільгового режиму оренди землі та привілеїв щодо адміністративного управління і праці за несення військової служби на кордоні держави, норманські завойовники принесли на територію захопленої ними англосаксонської держави, затвердивши власні норми земельного права. Тоді давньофранцузьке «сокаж» перетворилося на англійське «сокедж» [47, vol. 1, р. 705; 403, р. 10-15; 510, р. 21-22]. Правові приписи династії Тюдорів стимулювали освоєння Північної Америки англійцями, хоча середньовічні джерела звичаєвого права Англії

мали припинити свою дію в Новому Світі, оскільки британські колонії пішли буржуазним шляхом.

У Новий час сокедж продовжував існувати, хоча й був феодальним економічним і правовим інститутом. І це було природним явищем, оскільки лише така форма земледержання на початковому етапі виникнення капіталістичного укладу забезпечила американським підприємцям великі можливості для розвитку бізнесу.

В Англії існував особливий тип місцевого самоврядування. За британською традицією муніципалітети розглядалися як автономні територіальні утворення, які здійснюють владні повноваження, що їх було делеговано у британські регіони парламентом [237, с. 98-199]. Саме такий принцип визначив видатну роль парламенту у формуванні системи муніципального управління в метрополії. Починаючи з 1689 р., коли парламент Англії надав чинність «Біллю про права», і до початку виборчої реформи 1832 р. британський законодавчий орган прийняв більше двохсот нормативних актів, що визначили правову природу муніципального управління. Окремі з них діяли і в англійських колоніях. Однак невпинний розвиток британських володінь, підвищення якості сировини для підприємств метрополії і ринку збуту товарів, вироблених в Англії, потребували іншого підходу до управління колоніями. За таких обставин на теренах США колоніальної доби розпочався процес формування муніципального права, тобто права місцевого самоврядування, яке й у самій метрополії ставало відносно самостійною правовою підгалуз- зю [189, с. 158].

Вищий рівень самостійності територіальних утворень колоній передбачали королівські хартії. Там указувалося, що правовим підґрунтям автономії колоній мали стати місцеві закони, ордонанси, акти і постанови, задля виконання яких колоністи мають створити виконавчі установи. Однак за півтора століття колонізації панівні верстви населення англійських колоній набули такої самостійності, не передбаченої конституцією Британської Америки, що створили щось на зразок муніципального права, норми якого складали правила здійснення місцевого самоврядування. У загальній системі права метрополії та її американських колоній муніципальне право було різновидом публічного права, що діяло на місцевому рівні. Розвивали його виборні представницькі органи місцевого самоврядування колоній, до яких входили так звані фрімени (freeman) - заможні колоністи, які займалися підприємницькою діяльністю і використовували працю рабів. Цей орган, що в колоніях називався Генеральною Асамблеєю (General Assembly), мав право представляти інтереси населення і приймати від його імені рішення, що мали юридичну силу на території муніципального утворення. Безпосередніми результатами роботи представницьких органів колоній стали кодекси (Code) - збірки місцевих законів, об’єднані одним предметом. До кодексів входили й правила про організацію праці тимчасових і довічних рабів.

Британська Америка - єдина в історії людства країна, яка від початку свого існування йшла буржуазним шляхом розвитку. Її першо- поселенці вже з початку XVII ст. брали участь у створенні системи місцевого самоврядування. Остання дала американцям можливість не тільки почати війну за свою незалежність від Британії, а й швидко створити власну систему конституційного права, в якій право територіальних громад на вирішення власних місцевих проблем займало достатньо чітке врегульоване місце [237, с. 340-342]. Значною мірою воно спрямовувалося на впорядкування трудових відносин, що стало необхідним для підприємців [325, р. 120]. Муніципальне управління, тобто організувальну й регулювальну дію органів місцевого самоврядування колоній з упорядкування життєдіяльності населення різних поселень, забезпечували виборні посадовці місцевого самоврядування з вільних заможних колоністів (їх обирали або саме населення, яке мало право голосу, або орган місцевого самоврядування зі свого складу) [45, р. 4-7]. Разом з головою муніципального утворення (в основному - сотні (hundred), у межах якої вирішувалися питання землекористування і використання праці рабів) вони здійснювали функції місцевого самоврядування. Основними з них треба вважати межування земельних ділянок, розроблення правил землекористування як нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування, встановлення і стягнення місцевих податків і зборів, уточнення (відповідно до місцевих реалій) правил купів- лі-продажу рабів, особливості і форму укладення контрактів на працю тимчасових невільників, встановлення порядку утримування кабальних і довічних рабів та їх праці в комерційних підприємствах колоній [197, с. 68].

Проте в колоніях розвиток муніципального права стримувався адміністративними методами дії їхніх володарів, які використовували задля цього регламентувальні, командні та нормативні акти - закони, накази, інструкції, вказівки й ухвали. Вони були обов’язковими для виконання, оскільки так власники колоній (одноосібні або члени корпорацій засновників британських володінь у Новому Світі) забезпечували надходження від орендарів до своєї казни квіт-ренти (quite rent) - грошового збору, забезпеченого результатами праці тимчасових і довічних рабів [248, с. 68-69; 249, с. 79-80; 250, с. 36].

Для тюдорівської держави суб’єкти права були в правових відносинах абстрактними особами. Сукупність правових якостей, які виявляли, чи введена людина до тієї чи іншої сфери правового життя, визначала її статус. Чим вищий цей статус, тим більшим був обсяг прав та обов’язків підданого британської Корони. Стратифікація осіб встановлювала співвідношення між статусом і правоздатністю й визначала дійсну здатність особи укладати юридичні акти - дієздатність. Ці питання мали фундаментальне значення для існування та функціонування правової системи. Притому права особи належали виключно до цивільної сфери життя. Унаслідок цього в Англії питання про формальну рівність людей відповідно до буржуазної теорії природного права було питанням теорії права, а на практиці йшлося про всілякі обмеження прав стосовно значних груп осіб, особливо - тимчасових рабів [362, р. 33].

Процес первісного нагромадження капіталу в метрополії ще до початку англійської колонізації території сучасних США створив умови для примусового переселення надлишкового населення Великої Британії. У такому разі йшлося про експропрійованих британською державою дрібних орендарів - копігольдерів (copyholders) та інших осіб. Їхня доля була визначена «кривавим законодавством» («bloody legislation») - кримінальною відповідальністю за так зване жебракування, яке переслідувалося законодавством від Генріха VII Тюдора (1547-1559) до Єлизавети I (1563-1603). Іноді таке законодавство визначають як «індустріальний кодекс Тюдорів» («industrial code»), оскільки він забезпечував вирішення проблеми робочої сили для підприємців Англії [402, р. 26-27].

До осіб, що підлягали таким покаранням, як страта, ув’язнення, таврування, побиття киями і віддання у рабство, належали безробітні (упродовж місяця), слуги, які самостійно залишили господаря, і жебраки (за винятком калік і студентів, які збирали гроші на навчання). Серед цих нещасних найбільшу кількість становили колишні копігольдери. Вони були держателями землі у манорах (manors - у добу Середньовіччя - феодальні маєтки, а в Новий час - великі територіальні одиниці, надані монархами лендлордам на правах володіння, користування і розпорядження, однак з обмеженням - обов’язковим несенням військової, адміністративної та судової служби державі) на підставі норм звичаєвого права, тобто на умовах сплати щорічної ренти і так званих вступних файнів (fines), рівень яких регулювався звичаєм (звідси і їх назва - звичаєві держателі (common holders)) [19, vol. 1, р. 11]. Їхні права мали підтверджувати відповідні копії договорів з лордом манору (звідси й копігольд), утім дрібні орендарі були беззахисні перед особою лендлорда, якщо він скорочував площу селянського копігольду і збільшував площу оренди великих орендарів. Копігольдери, які були примусово «викинуті» до Нового Світу, ставали тимчасовими рабами. Останні здебільшого забезпечили робочу силу для колоніальних підприємців, оскільки розвиненого ринку найманої робочої сили тоді не існувало [251, с. 38-39].

Треба підкреслити, що відповідно до сучасного розуміння засад трудового права Сполучених Штатів американські дослідники вважають за необхідне звернути увагу лише на три основних принципи, а саме: захист прав працівників в умовах колективної діяльності; недопущення расової, статевої та іншої дискримінації під час працевлаштування; обмеження права роботодавця на звільнення працівника запровадженням норм про «неправомірні звільнення». Уважне вивчення цих принципів виявило, що їх коріння сягає ранньої американської історії. Первісно проблеми роботодавців вирішувалися лише через використання правових інститутів тимчасового й довічного рабства. Під рабством (servitude), як воно було визначено нормами загального права Англії, розуміли стан особи, стосовно якої здійснювалися деякі або всі правомочності, що були притаманні праву власності. Рабом (servant) вважалася особа, яка перебувала в такому становищі тимчасово, на час, достатній для відшкодування збитків кредитора. Рабство - найдавніший інститут соціальної залежності, який був добре пристосований у Новий час для розвитку комерційного землеробства [325, р. 18-21].

Враховуючи те, що зубожілі піддані британської монархії ще зберігали право на повернення особистої свободи після закінчення строку перебування в рабстві, між роботодавцем і особою, яка ставала його наймитом, мав укладатися контракт (Contract). У британській юриспруденції впродовж століть угоди визначаються в термінах контрактного права. Його норми передбачали, що контрактом визнавалися договір, операція, зобов’язальна угода двох чи більшої кількості сторін, яка забезпечена на випадок його порушення однією зі сторін примусовим виконанням відповідно до вимог закону через судову процедуру й рішення суду [280, с. 193]. Контракт відрізняється в англійському праві від простої угоди (Agreement), навіть такої значної, яку уклали між собою «батьки-пілігрими» на кораблі «Мейфлауєр», що мали пристосувати інститути британського самоврядування для вирішення багатьох місцевих проблем, зокрема трудових [23, vol. 1, р. 33]. Проста угода, щоб стати контрактом, мала «дозріти», тобто мусила відповідати певним вимогам та умовам, які були вироблені правом Англії й закріплені в його нормах.

Виконання контракту, з правового погляду, було обов’язковим. Цей принцип забезпечувався офіційно державою й судом. Суд не був спроможним розглядати питання, пов’язані з тією чи іншою угодою між приватними особами, якщо ці угоди, з точки зору контрактного права, не стосувалися контрактів [280, с. 193-194].

Міські суди Англії не надавали вирішального значення юридичній формі, в якій укладалися контракти. Однак саме обов’язковість укладення типового контракту в Британській Америці стала звичайною, оскільки лише за таких умов можна було забезпечити постійне постачання тимчасових рабів у всі британські колонії на теренах сучасних США. Контракт того часу у США завжди закріплював права за роботодавцями, а обов’язки - за кабальними рабами. Саме це неодноразово підтверджувала своїми постановами, прийнятими на вимогу колоніальних підприємців, Таємна Рада (Privy Council) - спеціальний орган вищих радників при монархові, переважно членів уряду, яка однак ніколи не збиралася у повному складі [16, vol. 2, р. 32]. Кожне порушення умов контракту з боку кабального раба визнавалося злочином (Crime). Злочин розглядався як порушення правового становища, яке може каратися спеціальним органом виконавчої влади [16, vol. 4, р. 222]. Такі підходи Таємної Ради метрополії до створення інституту тимчасового рабства розвинули постанови колоніальних судових установ, які вирішували питання про залишки природних прав підданих британської монархії. Перебування в кабалі забезпечувалося забороною укладення цивільно-правових угод, що перетворювало їх на господарське майно (master’s property). Отже, в колоніальному суспільстві головним було намагання з’ясувати, хто і за яким правом користуватиметься працею рабів та які привілеї і звичаї, що мають бути перетворені на місцеві закони, потрібні для підприємців [197, с. 226].

Тимчасові раби залежно від підстав еміграції були віднесені статутами до складу трьох різних груп. Більшість із них - контрактники, вихідці із зубожілих селян і ремісників, які відпрацьовували за контрактом вартість свого перевезення через океан і погане харчування, одержане під час перебування на кораблі. Первісне нагромадження, що призвело до експропріації власності та особи копігольде- рів, яким судилося ставати рабами, здійснювалося довгим і важким шляхом для більшості безпосередніх виробників, які були зайняті у землеробстві й ремісництві. Його визначала дія економічних законів, притаманних дрібнотоварному виробництву, яке саме викликало до життя матеріальні засоби для власного знищення. Навіть у наш час боргове рабство (debt service) є невід’ємною складовою капіталістичного виробництва у багатьох країнах світу. Реальне існування цього протиправного інституту привернуло увагу ООН, яка наполягає на скасуванні «боргової кабали, тобто становища або стану, які виникають унаслідок застави боржником задля забезпечення боргу своєї особистої праці або праці особи, яка залежить від боржника» [11, т. 3, с. 10]. Процес первісного нагромадження капіталу в метрополії залишив тисячі селян без землі і змусив їх укладати на батьківщині контракти про тимчасову рабську працю в далекій колонії.

Другу групу кабальних слуг склали редемпшинери (від англійського слова «redemption» - викуп). Інакше їх називали фрівіллерс (free villers), або ж особи, які вільно укладали угоди про працю. Редемпшинери напередодні еміграції підписували зобов’язання повернути гроші за переїзд власникові корабля чи його агентам в Америці, знайшовши там собі господаря. Якщо в Новому Світі вони не могли розв’язати цю проблему впродовж визначеного терміну (звичайний строк - три дні), власник судна продавав їх на аукціоні підприємцю, здатному відшкодувати вартість перевезення тимчасового раба [51, р. 102]. Цікаво, що натхненники англійської колонізації Північної Америки розглядали редемпшинерів як осіб, що лише й мали «заселити колонії і дати великий поштовх для їх піднесення та розквіту» [61, vol. XXIV, р. 394].

Нарешті, третю групу кабальних слуг склали засуджені злочинці, які погодилися відбувати покарання в Америці [476, р. 412]. Загалом особливих розбіжностей у правовому статусі груп білих рабів не було [305, с. 38-39]. Відповідно до тодішнього законодавства особливий підхід був до дітей-рабів. Їм не зараховували час перебування в тимчасовому рабстві. Відлік указаного терміну розпочинався для них з часу набуття повноліття [379, р. 22-24].

Що ж стосується довічних рабів - негрів, то до них ставилися як до хтивих тварин, які ніколи не стануть частиною християнського світу. Правове ж регулювання їх праці здійснювалося через так звані «Чорні кодекси» («black codes»), тобто сукупність місцевих актів колоній, що регулювали право власності на довічних рабів і результати їх праці [403, р. 55].

Зауважимо, що на Півдні тогочасних США була особлива категорія працівників, які обробляли землі, що належали підприємцям. Усі вони були вільними землеробами, відомими під назвою тенанти, тобто орендарі (tenant).

Використання праці тимчасових і довічних рабів великими власниками Британської Америки було покладено в основу розвитку капіталістичної системи господарства. Однак не менш важливими джерелами первісного нагромадження були піратство, контрабанда і приватирство, з яких починалася історія держави і права США.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015
Помощь с написанием учебных работ

Еще по теме Поняттєво-термінологічний апарат:

  1. § 2. Поняття керівника органу виконавчої влади та його адміністративно–правового статусу
  2. Поняттєво-термінологічний апарат
  3. ЗМІСТ
  4. Зміст цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -