Витоки державності

К середині І тис. н. е. у зв’язку з процесом соціального розшарування, необхідністю переселятися далі на схід у пошуках нових земель окремі племена східних слов’ян починають об’єднуватися у союзи племен.

Форма правління цього часу отримала назву військової демократії, тому що в ній були як елементи первісного суспільства, так і ознаки державного ладу. Поряд зі зборами населення існувала влада князя, рішення зборів князь повинен був виконувати. Основною військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки, але поряд з ними вже в VI - VII ст. формується дружина з професійних вояків, яка на чолі з князем знаходиться поза общиною, збирає данину на свою користь, виконує не тільки військові, скільки поліцейські функції.

Органи суспільного самоврядування, такі як народні збори, рада старійшин поступово втрачають своє значення, й на перше місце в управлінні виходить влада князя та його оточення, передусім дружинників.

Літописі називають 14 союзів племен, які були розташовані від Причорномор’я до озера Ільмень, і від Карпат до Волзі. Це поляни, древляни, угличі, дуліби, бужани, тиверці, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени.

Союзи племен вели жорстоку боротьбу з кочівниками, яка загострилася у VIII - ІХ ст. Це змушувало їх об’єднуватися в більш великі союзи. Так виникли три великих союзи племен. Арабські джерела називають їх Куявія, Славія і Артанія. Куявія об’єднувала південні слов’янські племена, політичним центром яких був Київ. Славія, як вважають деякі дослідники, об’єднувала північні племена, центром яких був Смоленськ. Артанія об’єднувала південно-східних слов’ян.

Наприкінці VIII ст. Куявія, котру називали ще Руссю, переростає в ще більш велике об’єднання під назвою Руська земля, простягшись від Дніпра до Західної Двіни. За деякими даними, в цьому об’єднанні правила династія Кия, який вважається засновником Києва (VI ст.).

Одночасно з виникненням Руської землі, яка об’єднувала південну частину східних слов’ян, навколо Новгорода консолідується північна частина східних слов’ян.

Таким чином, наприкінці VIII - на початку IX ст. східні слов’яни створили два величезних об’єднання навколо Києва і Новгорода, які мали ознаки державних утворень. Це стало можливим завдяки тому, що східні слов’яни мешкали на одній території, мали ті ж самі етнічні й культурні коріння, тісні економічні зв’язки, спільного ворога, з яким вели запеклу боротьбу. Всі ці племена мали схожу мову, релігію, однакові традиції, звичаї. Можна впевнено сказати, що на підставі всіх цих ознак ішов процес формування давньоруської народності. Щоправда, поглинання у процесі захоплення нових земель неслов’янских племен призвело до появи місцевих діалектів, деяких відмінностей у самосвідомості, місцевого патріотизму, що дедалі поглиблювалися по мірі того, як східні слов’яни підпадали під владу інших держав і народів.

Таким чином, наприкінці VIII ст. східні слов’яни, як давньоруська народність, були на шляху утворення власної держави. Але на цьому шляху їх спіткали великі перешкоди. Це були не стільки зовнішні вороги, скільки усобиці між князями.

2.4.