<<
>>

Від татарського наїзду в 1259 p. до скасування автономії Галичини в 1387p. Галицько-волинська держава та її політика з кінцем XІІ століття. Сполучення Волині з Литвою.

Наїзд Бурундая в 1259 p. показав, що гД- лицько-волинська держава не може стати незалежно від татарської Орди і що дальша її політика мусить передовсім рахуватися з цим фактом. Нова боротьба з Ордою була безвиглядною тим більше, що по смерти Данила Волинь відділилася від Галичини і між галицьким князем Львом I Даниловичем та волинськими князями Володимиром, сином Василька, що вмер невдовзі після смерти Данила, і його наслідником Мстиславом Даниловичем не було згоди, як це було між Данилом і Васильком. Тоді можна було говорити про бдність управи в галицько-волинській державі, не зважаючи на те, що Данило був володарем Галичини, а Василько —

Волині. Тепер про це не могло бути мови. B такі» ситуації підставою політики галицьких і волинських князів мусіло бути приязне відношення до Орди.

I так воно дійсно було,' і найршіучіщим приклон- ником такої політики був галицький князь Лев Ip. який зрештою показав себе далеко енерґічніщим,. ніж волинський Володимир Васйлькович або Мстислав Данилович. Політика князя Льва I була звер^ нена на захід, в сторону Польщі, і таким чином-, була немов продовженням політики Романа Велит кого з послідніх років йогс життя. Польща тодг лишалася ще поділеною і між князями поодиноких частей ішли війни, з яких надто завзятими були війни за Краків, що мав у тім часі становище, подібне.до то^о яке мав колись Київ на Україні, B цих часах умер краківський князь Болеслав V Соромливий і тому кнВзь Лев I рішив добиратися, краківського стола і тим способощполучитиМало- аольщу з ҐалиЧйнсю Але йому не псщастило, бо малопольські пани покликали на князя Лешка Чорного. Між двома сусідами відразу прийшло дс ворожнечі, і Лев підняв 1280/1 війну з Лешкол Чорним, маючи зі собою також Татарів. ,Але цей його похід скінчився поразкою під ҐоСлицями, наслідком чогс Лешко пішов походом на українську територію і захопив на короткий час Пере^ ворськ та підгірські місточка, між ними Кросно. He знаємо зрештою, чи ця війна принесла які' територіяльні.здобутки Лєшкови, але як іцо й так, то їх певно втрачено в 1286 році,- коли Лев І знову вибрався походом з Татарами на Малопольщу, Коли по смерти Лєщка Чорного відновилася боротьба за краківський стіл/ то Лев знову взяв, у ній участь, підпомагаючи одного з польських* князів. B 1289 p. Лев став знову під Краковом, а звідси пішов навіть на Шлеск за Генриком

СПробусом, якого не хотів пустити на краківський •стіл. Ha Шлезку зійшовся князь Лев з чеським королем Вацлавом II, який виступив теж яко кандидат до краківського стола. Між обома володарями прийшло тоді до порозуміння. Лев мабуть зобовязався не робити ніяких перешкод чеському королеві. Але реальним здобуткбм з цілої ,цеї ^акції у Польщі являється те, що Лев забрав коло 1290 p. і прилучив до своєї держави Люблин. Це була давня українська земля, за яку вже нераз були війни між польськими та волинськими князями. Тепер наслідкоммілітарноїперевагиГаличини над польськими князями, вернула Люблинщина до України, але не надовго. Поляки знову забрали в 1302 p. Люблин і прилучилийогодоМалопольщі.

Польська політика князя Льва була віссю чцлої його політики. Bci инші справи стояли на другому місці. Відносини з Угорщиною булй переважно добрі, хоча Лев пробував згцолодіти закарпатською Україною і 'мабуть якийсь час володів нею. Відношення до Литви безпосередньо не інтересувало галицького князя, хоча в 1277 p. Лев разом з волинським Володимиром і Татарами ходив походом на Литву.

Менше активности в політиці показали волинські князі, хоча тут несподівано утворилася дуже корисна перспектива.

Шварно, що мав Холмщину м Белзьку землю, а був жонатий з донькою литовського князя Мендовга, став у 1267 p. литовським князем. Цей факт міг мати’ дуже важні політичні наслідки, але смерть Шварна в 1269 p. попсувала цілу нову комбінацію. Литва дістала назад своїх князів і стала самостійним політичним •чинником, який невдовзі став дуже невигідним сусідом для галицько-волинської держави. Одним тільки корисним здобутком могли виказатися

Волинські князі, а саме, цілковитим розбиттям Ятвягів і забранням їх території.Наслідком дього територія галицько-волинської держави посунулася дальше нгь північ, в напрямі до Прусії. Це улегши- ло навязання політичних і торговельних зносин між галицько-волинською* державою й німецьким Орденом, який по кількадесятилітнім істнуванню у цих бколицях став міцною ногою на землі Прусаків.

Галицько-волинська держава за' короля Юрія I та його синів. Болеслав-Юрій II.

Істнування осібних князів наВолині.а осібних у Галичині не було корисним фактом, бо воно розбивало єдність галицько-волинської держави. Але цей стан тревав не довго, бо вже коло 1300 року, коли вимерла родина волинських князів, галицький Юрій став володарем цілої галицько- волинської держави. Це змінило відразу політичне становище щвї держави. Вона знову стала першорядною політичною силою на сході Европи, як це було колись за Романа Великого і короля Данила. Юрій I титулував себе навіть „королем Руси“, так само, як колись його дід, король Данило. Однач^ політичні, відносини були тепер трохи інакші, як ?a чабів Данила. Головна ріжниця полягала в тім, Що на західній границі зачинала консолідуватися Польща і з дрібних князівств повставала майже вже звдинена польська держава. По короткім пануванню у Польщі чеського короля Вацлава II став польським королем Володислав Локтик. Це мало неабияке значіння, бо тепер володар галицько- волинської держави не міг думати про якісь тери- торіяльні здобутки на - заході. Утрата Люблина

у 1302 році положила край війнам галицько-волинських князів з Польщею і від тоді настала між обома сусідніми державами політична рівновага. Прийшло між ними навіть до союза. Юріи 1 був цілий час у союзі з Володиславом Локтиком, а українські війська ходили навіть у Польщу на підмогу Локтикови в його боротьбі за Малопольщу.

У Прусії в тих часах зачинав відограват» важну ролю німецький Орден. Маючи дуже корисне ґеоґрафічне положення над Балтійським море» він був важним чинником що до торговельних відносин для обох континентальнихдержав—західноукраїнської і польської та вже тоді представляв поважну мілітарну силу. I тому цілком зрозуміле, що між галицько-волинською державою й Орденом прийшло до політичних зносин. Вони були в інтересі обох сторін, а передовсім Ордену, який притягнувши на свій бік короля Юрія I, тим способом не допускав до союза України з Литвок> та уможливлював собі борот.ьбу з Литвою.

Дуже ведика шкода; що про ці часи, такі важні в історії західно-української держави, відо- мости наші дуже скупенькі. Наша волинська літо- пись, яка так докладно й цікаво розповідає історію галицько-волинської держави, уривається з кінцем XIII століття і ми зістаємося без. історичних джерел. Тому не можемо сказати нічого докладніщого про часи цього посліднього „короля Руси“.Одначе можемо припускати, що панування Юрія I. було часом спокійного розвитку галицько-волинської держави. 3 Литвою теж був тоді мир, зрештою аґресивною могла бути тільки галицько-волинська держава, бо на Литві в тім часі були внутрішні замішання. A в тім політика литовських князів зверталася на схід, і не тільки Чорна Русь, але часть' Білої Руси і навітЬ Турово-пинська земля

була вже переважно в руках литовських князів. Таким чином побіч Польщі виростала нова держава литовська поки що коштом тільки біло-руських земель.

Упорядковані відносини до західних сусідів зміцняли, розуміється, становище галицько-килин- ської держави що до татарської Орди й тому татарська зверхність мусіла бути в тім часі дуже легкою, тим більше, що в Орді були якийсь час внутрішні замішання, що ,не допускали її до якоїсь акгивної політики назверх.

Словом, відносини так уложилися, що га- лицько-волинськадержава могла розвиватися і консолідуватися без перешкоди. Забезпечення західних границь могло дуже улегшувати активну політику західної України на сході, на східній Україні. Але не маємо жадних відомостей що до цього, тай зрештою панування Юрія I було коротке і з огляду на це ледви можна було дещо підготовити до такої акції. Що союз з Польщею і Орденом міг бути такою підготовкою, можна припускати, але щось певне про це не 'можна сказати. Поки що справа стояла так, що східна Україна не була у політичнім звязку з галицько-волинською державою. Активність видко тільки що до церковних справ, тай й то не знаіти, чи Юрія I, чи ще Льва I. B 1303 p. основано, осібну митрополію для західної України. Це було наслідком того, що київські митрополити перенеслися з кінцем.ХІИ століття на північ до володимирсько-суздальських земель і врешті осіли в Москві. Таким чином західня Україна стала зовсім самостійною й під церковним оглядом. Шкода тільки, що західно-українські митрополити не потягнуди за собою східної України, яка зісталася у церковнім звязку з Москвою. Галицько-волинська держава в тих часах зісталася

всеж таки тільки західно-українською і в цім була її низшість. у порівнайню з державою Романа Великого і короля Данила.

Юрій 1 вмер правдоподібно в 1308 році по кількалітнім пануванню. Він зіставив двох синів, Андрія і Льва. Вони здається, гіоділилися державою тим способом, що Андрій дістав Волинь, а Лев II — Галичину. Але цей поділ не мав більшого значіння через те, що оба брати виступали на зверх разом. їх зовнішня політика була продовженням політики Юрія I, бо як з Польщею, так і з Орденом були вони в союзі. Відносини змінилися тільки що до Литви, відколи там став князем. Ґедимин і зачав поширювати своє панування коштом білоруських і українських земель. Вже перед тим переважна часть Білої Руси як і турово-пинська земля були під зверхністю Литви, а за Ґедимина політичний вплив Литви ще поширився. Можемо 8 усякою правдоподібністю припускати, що не тільки турово-пинська земля, але навіть і часть давньої деревської землі належана безпосередньо до Литви. Навіть сам Київ був вже тоді під литовським впливом.

Така експанзивна політика Литви на сході не могла лежати в інтересі галицько-волинської держави. I на цьому тлі прийшло між нею і Литвою дг напружених відносин, які врешті, чи ще за життя Андрія і Льва II чи може вже п> їх смерти, що наступила десь між 1321 — і323роками,довели до війни. Війна скінчилася некорисно для української держави, бо Литва забрала Дорогичинсько- берестейську землю. Таким чином галицько-волин- ська держава програла справу. Вона не тільки втратила частину своєї території.алей можливість поширити її на всі східно-українські землі. Замість неї пішла на схід Литва, зміняючи таким чином

політичну ситуацію на Україні. Чому так сталося, годі сказати, бо взагалі про часи Юрїя I і його синів маємо дуже скупі відомости. Можна лише припускати, що мусіло статися іцось таке, що відібрало можливість галицько-волинській державі провадити енерґічну зовншню політику. Вже політика Юрія I не визначалася якимось .розмахоМ', а за його наслідників це тільки продовжалося. Чи тою обставиною, що гальмувала всЯку зовнішню акцію, була недостача внутрішньої консолідації, — годі знати. Але якби ми мали яку звістку, що потверджувалаби таку думку, то тоді сталоби зрозумілим, чому держава, могутня за Романа Великого і короля Данила, тепер мусіла уступати на всіх полях Литві, і чому вона не пробувала провадити активної політики що до східної України, хоча там справа представлялася далеко корисніще, як за часівДанила, бо татарська Орда зачинала під той час уже підупадати.Що нй західнійУкраїні внутрішня ситуація не була зовсім певна, вказує факт, що по вимертю Романовичів не зара? поставлено новОго князя, а щойно через два роки, а може ще й пізніще. ВідЛ323до 1325 вгалицько- волинській державі не було князя і його покликано щойно в 1325 роц', а може й т,рохи пізніще. Покликали князя, розуміється, ббяре і коли з такою важною справою вони так опізнилися, то причина цього не могла лежати в тім, що бояре не могли вишукати кандидата, а в чімсь иншім. Внутрішгіі замішання, мабуть таки між самими боярами, не дозволяли на порішення справи. Щойно перевага якоїсь одної партії між боярством уможливила покликання на галицько-волинський стіл Болеслава Тройденовича, мазовецького князя, що по матері був з роду Романовичів.

Становище иового князя, що по переході на

православіе дістав імя Юрія, не могло бути міцним. Є відомости, що між ним і боярами була напружена ситуація. Що. було причНною цього, годі знати. Вістки чужих літописців (бо наших з цього часу не було), подають як причину те, що Болеслав-Юрій H вводив латинську ві.ру, спроваджував і протеґував чужинців та старався змінити правні порядки. Але таке пояснення не правдоподібне. Виглядає дуже неправдоподібним, щоби Юріи II протеґував ла'гинську віру, бо це не мало ніякого політичного змислу, тим більше, що сам він зістався православним до кінця життя. Можна лише припускати, що князь не робив латинській пропаґанді ніяких перешкод. Що до спроваджування чужинців,' то це можца вважати дуже п'равдо- подібним. Це було бк тільки перенесенням на украінський ґрунт кольонізаційно-економічної політики польських князів, яку вони практикували в себе дома протягом кількадесяти років.. Що разом з тим в галицько-волинській державі по містах розповсюднювалося ніѵецьке право, це можна припускати хочби на підставі грамоти з 1339 року, виданої для міста Сянока, яка признає йому німецьке право. A в тім, закид проте- ґування чужинців, не має підстави. I коли чуємо, що між князем і боярством були дуже напружені відносини і що врешті бояре отруїли ЙОГО, TO причини цього мусіли бѵти інші і це напруження треба інакше поясняти. Найприроднішим поясненням булоб те, що бояре, закликуючи на галицько- волинський стіл мазовецького князя, хотіли мати великий вплив на управу держави. Повторилася давна політика боярів з часів Ярослава Осмомисла, чи то по смерти Романа Великого. Вона мабуть, як сказано вище, вязала руки галицько-волинських князів і не допускала до активної зовнішньої по-

літик'и. I в тім, що сталося за князя Юрія 11 не було шчого ані нового, ані незвичайного. Бояре дійсно мали велике значіння за Юрія II. Вони мали самостійне політичне становище, що найкраще видко з документів міждержавних договорів, де бояре виступащть не як свідки, а як самостійний чинник побіч князя. Тільки Болеслав-Юрій II був не таким податливим, як наприклад Ярослав Осмо- мисл. Вирісши в мазовецькій землі, де шляхта не мала ані економічної сили, ані політичного значіння, мазовецький Пястович не міг погодитися з претенсіями др власти багатих українських боярів. 3 цього виріс ^онфлікт, який остаточно скінчився отруєнням боярами Юрія II в 1340 році.

Що в такій ситуації загранична політика галицько-волинської держави не могла, бўтй активною, це зовсім зрозуміло. Віссю політики Юрія II був союз з Орденом. Він зміцняв становище галицько-волинської держави супроти Польщі й Литви, які саме за часів Юрія II дуже сконсолідувалися і стали могутніми державами. A в тім, цей союз Мусів мати й важне торговельне значіння, яе зважаючи на те, що галицько-волинська держава не сусідувала з німецьким Орденом. Ще більше зміцнилося становище галицько-волинської держави через те, що Юрій II оженився здонькою литовського князя їедимина. Тільки з Польщею були холодні відносини. Є навіть звістка, що в 1337 році Татари разом з „Русинами" напали на Люблин. Ни ініц'ятива йшла від Юрія II чи від Орди, годі знати, всеж таки цей факт мусів дуже попсувати українсько-польські відносини. Таксамо зближення між Польщею та Угорщиною і договір між ними в Кошицях, у 1339 році мусівщебільше попсувати відносини між польським Казимиром ї Юріем II. Для володаря захІдньої України не

могло бути тайною, що в Кошицях була мова й про галицько-волинську державу і що обі дер- жави мали супроти неї аґресивні пляни. Внутрішні відносини в галицько-волинській державі мусіли бути дуже напружені й просто критичні, коли оба сусіди думали вЗке про інтервенц'Ю. I тим поясняється їх приготування до будучої акції на західній Україні. Смерть Юрія II була товчком до акції обох цих держав й зараз же на вість про його отруєння у Володимирі вони її й підняли.

Юрій II був посліднім галицько-волинським князем і через те його пануванця має спеціяльний історичний інтерес. Воно було нагло перерване боярським терористичним актом, який мав для з a X і д н о - у к p а ї н c ь к о ї д e p ж а в и п p о c т о катастротральні наслідки. Винуватця-ми цього були українські бояре,'якізрештпк> не перший раз пішли всупереч інтересамгалицько- волинської держави.

Боярська олгіґархія на чолі управи в галицько-волинській державі. Боротьба між Польщею і Литвою за західню Україну й поділ галицько-волинської держави.

Наслідком смерти Юрія II в 1340 році вся власть перейшла до великих боярів, до боярської оліґархії, яка зрештою і за життя князя мала дуже велике політичне значіння. Повторилися часи, коли боярин Володислав став галицьким володарем. Тепер став на чолі цілої держави Дмитро Дедько. Це мусіла бути особа, яку висунули боярські, терористи з 7 квітня 1340 року. Але політичне- Становиїце й самого Дедька і взагалі цілої галицько-

волинської держави було дуже непевве. Претендентів на галицько-волинський стіл знайшлося багато і вони зараз виступили. Перший був польський король Казимир Великий, який невдовзі по смерти Юрія H рушив на Галичину. Але цей похід не мав більшого значіння, бо Дедько забезпечив себе союзом з Татарами і Казимир, неприготсва- ний на якусь більшу збройну акцію, мусів уступити з Галичини. Тоді Дедько виступив офензивно. Разом з Татарами пішов він походом на Полыцу, зараз таки в літі 1340 року. Чим скінчився цей похід, не знаємо, але якихось помітних результатів він не дав. Татари вернули на степи, а Дедько погодився з Казимиром. Докладніще дмови не знаємо, є про неї тільки досить загальні відомости. Всеж таки результат був гакий, що Дедько зістався начальником галицько-волинської держави, а Казимир був тільки номінальним Ti протектором. Умова була корисна для обох сторін. Казимир вдоволився і формальним признаннямрротекторату, бо про опанування галицько-волинської держави і усунення Дедька на разі не могло бути мови, а Дедько ставав самостійним супроти Орди, відносини з якою в нього мабуть дуже скоро попсувалися. Кінець—кінцем галицько-волинська держава вратувала ще наразі свою самостійність і Дедько протягом кількох дальших років провадив самостійну зовнішню політику. Вона полягала в тому, що між галицько-волинською державгю і німецьким Орденом були такі, самі приязні відносини, як за князя Юрія II та його попередників. Союз Дедька з Орденом мав бути забезпеченням передПольщею і ЛитЗою, але він не дав галицько-волинській державі сподіваних користей. Орден погодився з Польщею, діставшй від неї корисні умови згоди, а тоді галицько-волинська державазісталасязовсім

відосібнена. Казимир рішив використати це і вирушив на її територію. Почалася довголітня боротьба за галицько-волинську державу, бо проти Казимира виступив литовський князь Любарт, який •знайшов приклонників на Волині. Що сталося з Дедьком, не знати; в 1344 році він ще був начальником держави, а опісля про нього нема ніяких звісток. Дуже важним було те, що Казимир увійшов у союз зОрдою,апогодившися попередньо з Орденом і будучи в тіснім союзі з Угорщиною, міг зовсім безпечно провадити енерґічну акцію супроти Литви, а властиво супроти Любарта, який досить міцно став на Волині. Війна затггщлася, в ній взяв участь і угорський король Людвик. Перед такою перевагою Любарт мусів уступити і в 1366 році прийшло між ним і Казимиром до мировоготрактату. Цей трактат означав поділ г а л и ц ь к о - в о л и н c ь к о ї д e p ж а в и. I д e я о c і б- н о ї г а л и ц ь к о - в о л и н c i> к ої д e p ж а в и б у л а знехтована, а Казимир прилучив Галичину і західну Волинь до Польщі. Це була катастрофа,

3 якої вже не піднеслася ніколи західня Україна. A вага катастрофи лежала перецовсім у тім, що ті суспільні верстви, які збудували і управляли галицько-волинськсю державс ю, н e п о к а зал н

4 и т о з д а т и о c т и ч и т о о x о т и п о c т о я т и за незалежністю могутньої колись держави Романовичів. Таким чииом скінчилася і самостійна політична роля, яку відогравало боярство на західній Україні. Тепер щойно виявилося, шо означало убийство князя Юрія II в 1340 p. Bono було •ділом боярської політики і ця політикадовела до розвалу української держави. Бо я p c ь к а к'л я c а ѵпоказалася анархістичною, подібиою до тпольських маґнатів пізшщих часів, які теж розвалили з кінцем XVlII століття свою державу. Але

'B.XlV століттю в Польщі заводився лад і порядок, !.дуже можливо, що це власне було одвоюзпри- 4IHHj що українське васеленйя не ставилося вороже до польської окупації. Воно йшло -без протесту яід чуже панування.

Догрвір з 1366 p. не уладчав ще остаточно західно • української справи. Війна за західню Україну відновилася і по смертц Казимира В І370 році Угорщина забрала ГалиЧину, а Литва цІЛу Волинь. Немов тінню з давнього галицько- волинського князійства було те, що Любарт став князем на Волині'. Ta всеж їаки було це продовженням давньої традиції істнування волинських князів. 1 тому населення Волині уважаюуи Любарта своїм князем, стояло за ним у його боротьбі з Казимиром польським. B Галичині цього не було. Любарт не мав силй здобувати собі й Галичину і вона зісталася.по часах.Дедькабеаніякої орієн- таційної .точки. Польськйй король.^а спочатку й угорський виступали як окупанти, і не могли вважатися населенням за наслідників давніх галицьких князів. Але населення видко погодилося з цим фактом і пасивно приняло чуже панування.

Упадок галицько-волинської держави та ЇЇ поділ між сусідами внадзвичайною подією.в.ісгорії. B порівнання а ним може йти тільки поділ'Польщі 3 кінця XVIII століття. I той і дрѵгий поділ цілком змінив політичну систему східної Европи. H a p y- їнах західно-української держави повстала Велика Польща подібно, як на руїнах Польщі Велика Росія.

<< | >>
Источник: ОМЕЛЯН ТЕРЛЕЦЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. TOM I. КНЯЖА ДОБА. BИДABHИЦTBO ЧAPTOPИЙCЬKИX. H Ь Ю - Й O P K. 1972

Еще по теме Від татарського наїзду в 1259 p. до скасування автономії Галичини в 1387p. Галицько-волинська держава та її політика з кінцем XІІ століття. Сполучення Волині з Литвою.:

  1. Від татарського наїзду в 1259 p. до скасування автономії Галичини в 1387p. Галицько-волинська держава та її політика з кінцем XІІ століття. Сполучення Волині з Литвою.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -