Право власності на землю Українського народу.

На думку багатьох дослідників (див. нижче), окрім названих вище форм права власності на землю (приватної, комунальної, державної та колективної) існує також право власності на землю Українського народу. Ч. 1 ст. 13 Конституції України передбачає, що "[з]емля ...та інші природні ресурси ... є об 'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування ... ". Разом із тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття права власності на землю "громадянами, юридичними особами та державою", а у ч. 1 ст. 142 - про те, що "... земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також: об 'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад" є "матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування".

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю - право власності Українського народу - не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. У доктрині земельного права думки розділилися.

На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб 'єктом права власності на землю1". В. І. Андрейцев254 та В. В. Костицький255 розділяють державну, комунальну та народну власність на землю.

О.А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності на землю, посилається на ст.ст. 2, 318 ЦК України, де згадані і народ, і держава256. На наш погляд, системне тлумачення норм ЦК України, включаючи ст. 9 (де йдеться про субсидіарне застосування норм кодексу до земельних відносин), та ЗКУ (де право власності народу не відображене), спростовують таку аргументацію.

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб'єктом права власності на землю257.

Звертає на себе увагу теорія "поділеної власності", запропонована 1.1. Каракашем258. На його думку, власність народу України "повинна грунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов 'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між: органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів"™'. Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість "здійснення народом своїх правомочностей як суб 'єктом права власності на природні об 'єкти", і "[у] цьому зв 'язку більш придатним є юридичне закріплення ...не права власності народу на природні об 'єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу"260.

Схожої позиції тримається П.Ф. Кулинич, на думку якого, ст.ст. 13 та 14 Конституції України виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст ст. 13 Конституції України слід "витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу :.."ш.

На думку П.Ф. Кулинича, саме таке тлумачення співвідношення між ст. 13 та ст. 14 було дане ВР України при прийнятті нового ЗКУ262. Проголошення землі національним надбанням, на думку науковця, означає, що "правові рамки володіння, користування та розпорядження" національним надбанням "з боку власників мають бути закріплені в законах України", поряд із цим, юридична коректність ст. 13 Конституції України викликає у дослідника сумнів263.

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст. 324 ЦК України, де передбачено прав власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що "право власності Українського народу на зазначені об 'єкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені об 'єкти (їх ділянки, частини тощо)"2М.

В.В. Носік пропонує і розвиває конструкцію "дворівневоївласності на землю ", за якою "право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня) "265.

На думку М.В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб'єкти права власності не можуть протиставлятися266.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до права власності держави та територіальних громад - публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч. 1 ст. 13 Конституції України не вживає формулювання "об'єкт виключної власності", натомість, у ст. 14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.

До частини четвертої. У коментованій нормі закріплюється важливий принцип земельної реформи в Україні, яка повністю заперечує можливість реституції (повернення) земель, націоналізованих при встановленні радянської влади в Україні.

Дата "до 15 травня 1992 року" обрана законодавцем тому, що саме наступного дня після вказаної дати набрала чинності нова редакція ЗКУ (від 13.03.1992), що вперше у новітній історії України передбачила можливість існування приватної власності на землю. Будь-яке право приватної власності, що існувало до цієї дати, було скасовано радянським законодавством при націоналізації всіх земель (у різні періоди першої половини 20-го ст.). Обрання іншої, більш ранньої дати, наближеної до моменту націоналізації, було можливим, проте утрудненим, оскільки процес націоналізації земель в Україні мав дещо розмиті часові рамки, особливо враховуючи зміни в її території (приєднання Галичини, Закарпаття та Буковини).

Між тим, посилання на те, що 15 травня 1992 року є днем "набрання чинності Земельним кодексом України", є некоректним. Як вже зазначалося, 16 (а не 15) травня 1992 року набрала чинності лише нова редакція кодексу (від 13.03.1992), прийнятого 18.12.1990.

<< | >>
Источник: Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І.. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. - К., 2009. - 496 с.. 2009

Еще по теме Право власності на землю Українського народу.:

  1. Розділ 5 Право власності на землю
  2. § 4. Право приватної власності на землю
  3. § 5. Право комунальної власності на землю
  4. § 6. Право державної власності на землю
  5. § 8. Право спільної власності на землю
  6. Стаття 84. Право власності на землю держави
  7. Розділ III. Українська держава — гетьманат П.Скоропадського Грамота до всього українського народу (29 квітня 1918 р.)
  8. Стаття 81. Право власності на землю громадян
  9. Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад
  10. Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав
  11. § 87. Право власності на землю
  12. Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб
  13. РОЗДІЛ 5 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -