ТЕМА 8. СОЦІАЛІСТИЧНА ДЕРЖАВНІСТЬ І ПРАВО В УСРР (1921 - 1929 РР.) ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УСРР (4 год.)

1. Причини впровадження нової економічної політики в УСРР та особливості її реалізації.

2. Утворення СРСР та зміни в органах влади й управління УСРР.

3. Конституція УСРР 1929 р., її зміст та загальна характеристика.

4. Судова система та судочинство УСРР.

5. Кодифікація права УСРР у 1922 - 1927 рр.: причини та наслідки.

6. Основні риси цивільного та сімейного права в УСРР.

7. Характеристика норм кримінального права за Кримінальним кодексом УСРР 1922 р.

8. Характеристика Кодексу законів про працю УСРР 1922 р.

9. Розвиток земельного права, прийняття Земельного кодексу 1922 р.

Методичні рекомендації

Готуючись до даної теми, слід звернути увагу на такі аспекти. По-перше, надаючи головне значення «диктатурі пролетаріату», що мала за єдиним зразком побудувати «партійну державу» для всіх на­родів і об'єднати їх у централізованій системі одержавленої еконо­міки, ленінізм не збирався насправді забезпечити їх права на вибір власного устрою і шляху.

Наприкінці 1919 р. - початку 1920 р. невідворотною ставала не­обхідність серйозних змін в українській політиці більшовизму або хоча б її певного коригування. 29 листопада 1919 р. ЦК РКП(б) ухва­лив резолюцію «Про Радянську владу на Україні». Цю резолюцію підтримала й VIII Всеросійська партконференція, що відбулася на початку грудня. Резолюція обіцяла підтримку партією вільного роз- витку української культури в УСРР та визнавала державну самостій­ність відновленої республіки.

Відразу після цього В. І. Ленін звернувся з листом «До робітни­ків і селян України». Він запевняв, що вони зможуть тепер само­стійно здійснювати через Ради свою владу і що їхня радянська влада вирішить, чи відразу зіллється Україна з Росією, утворивши з нею федеративний союз, чи залишиться певний час незалежною респу­блікою. Фактично це означало, що, навіть дістаючи самостійність, УСРР з часом мусила об’єднатися з Росією, що було нібито їй необ­хідно повністю подолати стару національну неповноцінність і нерів­ноправність, зв’язану з нерівністю економічною і соціальною.

Недарма на VIII Всеросійській конференції РКП(б) В. Затонський попереджав, що Україна може знов стати радянською лише «за допо­могою Червоної Півночі», «а радянська влада без російських кому­ністів на Україні створена бути не може». При цьому варто звернути увагу, що в цей час серед членів комуністичної партії України було тільки 23 відсотки українців.

Наприкінці 1919 р. - початку 1920 р. російська Червона Армія за допомогою «українських» червоних частин зайняла основну тери­торію України. Таким чином, була встановлена «третя» Радянська республіка.

У цей час політика радянської влади, зокрема в національному й аграрному питаннях, зазнала певних змін. Згідно з рішеннями, при­йнятими в Москві, вона відмовилася від авантюрницької безоглядної колективізації. Щоб завоювати довір’я не тільки сільської бідноти, а й широких верств середнього селянства, їм було передано переважну частину поміщицьких земель, радгоспи створювалися в обмежених розмірах, комуни й артілі створювалися за бажаннями і згодою учас­ників. Вилучення «надлишків» хліба було обмежене.

Загалом «надлишків» орієнтовно визначилось на 600 млн пудів, продрозкладка офіційно планувалась на 140 млн пудів. Вона вста­новлювалась за класовою належністю хлібороба: заможніший (часто він був і працьовитіший) мав віддати більшу частку. Але продоволь­ча політика перетворилась на один із компонентів «класової бороть­би». Село було поділено на ворогуючі табори.

Згідно з ленінським декретом 1920 р., продукти харчування стали відпускати за картками, а енергоносії, комунальні послуги, послуги зв'язку і пошти не оплачувались. З часом були знищені самі гроші як джерело розбрату та соціальної нерівності в суспільстві. Таким чином, цим самим був зроблений ще один крок на шляху щодо зни­щення системи оподаткування в державі та повної руйнації економі­ки в Україні.

Утворені в травні 1920 р. комнезами, які мали контролювати роз­поділ поміщицької і куркульської землі, допомагали також прове­денню продрозкладки. Наділені владними функціями, вони нерідко розширювали їх за рахунок Рад і навіть протидіяли Радам. Це при­звело до перетворення їх на додаткові ланки апарату, які під маскою «бідноти» чинили сваволю. До заможних селян почалися застосову­ватись репресії.

Каральна політика у 1920 р. набула великого розмаху. Впродовж року в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25 - 30 тис. осіб. Село розорювалося, а окремі тимчасові обмеження політики «воєнного комунізму» не могли усунути головних причин цієї скрути.

У державно-партійному апараті було чимало функціонерів, заслі­плених вірою у «воєнний комунізм». Вони виправдовували будь-які заходи цієї політики. Типовою була, наприклад, промова наркома продовольства УСРР О. Шліхтера, який зазначав на засіданні Мос­ковської Ради: «Всі ви пам'ятаєте, що коли Україна почала ставати радянською, то з кожним днем руху Червоної армії наперед нам і вам легшало на душі: багата, хлібна Україна - наша. Маємо там чотири великі військові відділи постачання. На них покладаємо всі наші на­дії. Маємо масу надісланих з Роси на Україну робітників, що зуміють захопити всі українські села. Ми завжди пам'ятаємо, що всі погляди Росії обернуті на Україну».

Глухе невдоволення селян з весни 1920 р. знову переросло в масо­вий повстанський рух. За даними офіційного радянського «Збірника з правознань», виданого в Харкові 1921 р., в Україні діяло близько 40 тис. повстанців. Сам В. І. Ленін вважав, що нове повстання в Україні неминуче. Потрібна була рішуча зміна політики. Але більшовики й надалі покладались на карально-репресивні заходи.

За рішенням Політбюро ЦК РКП(б) 5 травня 1920 р. до Харкова прибув Ф. Дзержинський. Чисельність збройних сил для боротьби з повсталим селянством дорівнювала армії - 18 піхотних бригад, 1 кавдивізія і 6 батарей.

Було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, що мали по­над 90 % усіх механічних двигунів, на яких працювало понад 80 % усіх промислових робітників. Виробництво було мілітаризовано, на­селення охоплено загальною трудовою повинністю, часто застосо­вувались «трудові мобілізації» робітників. Частини Червоної Армії переводилися на становище трудових армій, а в січні 1920 р. їх було об'єднано в Українську трудову армію. 30 тис. її бійців працювали на ключових підприємствах.

Відсутність надійної соціальної опори поставили «третю» радян­ську владу в Україні перед найтяжчими випробуваннями. Але дале­коглядніші керівники КП(б)У розуміли, що для відвернення нового вибуху громадянської і національної війни потрібно було пошири­ти і зміцнити соціальну базу влади, досягти угоди хоча б з групами національно-комуністичної орієнтації. Ці угруповання, зі свого боку, щиро шукали такої співпраці, бо вважали, що вона служитиме роз­витку УСРР як незалежної держави, здатної одночасно реалізувати соціальні вимоги трудящих мас, зокрема середнього селянства, ниж­чих верств «середнього класу» в місті та української інтелігенції.

Маючи підтримку значної частини селянства, вони керували ба­гатьма партизанськими загонами у війні проти білої Добровольчої армії і прагнули об'єднати їх в українську Червону Армію, щоб її си­лами звільнити Україну та створити в ній незалежну українську ра­дянську республіку. Їхні організації в неіндустріальних районах були численніші за більшовицькі. Боротьбисти мали також значний вплив у містах. Але сил УКП(б) було недостатньо, щоб здобути повну владу в Україні та протистояти російській Червоній Армії і більшовикам, які на неї спиралися.

Взявши на себе зобов'язання не виступати проти союзу УСРР з РСФРР, боротьбисти сподівалися, що Україна матиме рівність і са­мостійність у цьому союзі. У самостійній УСРР, на їхню думку, на радянській і навіть комуністичній платформі мало бути забезпечено співіснування і співвладдя кількох партій. Ці щирі сподівання ви­ражено в листі одного з боротьбистів, направленому до Леніна в листопаді 1918 р. Він стверджував, що для відновлення і зміцнення радянської влади в Україні слід надати їй такий зміст і вигляд, яко­го бажають українські трудящі. Для цього більшовики повинні три­матися справжнього інтернаціоналізму, отже, зректися насадження «червоного російського імперіалізму». Влада не повинна допускати «хамського поводження з трудящими, образ, приниження», як це було при попередніх спробах її встановлення, коли «робилося так, начебто радянською владою в Україні керували досвідчені чорносотенці, які підготовлювали контрреволюцію». Багато боротьбистів вважали, що більшовицький центр не знав про те, як усе це виглядало насправді, і що, дізнавшись, він виправить ці політичні викривлення.

Але значна частина більшовицького керівництва в Україні бачила в цих наполяганнях боротьбистів не їхню глибоку і чесну зацікавле­ність в «очищенні» радянської влади та її перетворенні відповідно до національних і народних бажань, а лише підступи небезпечних суперників. Врешті-решт нагляд за діяльністю боротьбистів був пе­реданий ЧК, а трохи пізніше партію було саморозпущено.

Політика «воєнного комунізму» загострила післявоєнну еконо­мічну розруху і викликала масове незадоволення населення. В Укра­їні розгорталась повстанська боротьба селян. Лише 1921 р. тут було вбито 1800 членів комітетів незалежних селян, які здійснювали про- дрозкладку. У Росії також вибухали селянські повстання («антонов- щина» та ін.).

Останнім аргументом, який переконав більшовиків «відійти від Маркса», було повстання військового гарнізону міста-фортеці Кронштадт і моряків Балтійського флоту в лютому - березні 1921 р.

Тут слід зазначити, що Ленін ще на початку лютого 1921 р. нама­гався розпочати зміну попереднього курсу на руйнацію основ держа­ви і законів економіки. Одним із перших кроків по новому напряму став його проект постанови ЦК «Про заміну продрозкладки нату­ральним податком», який підписав Л. Каменєв 18 лютого 1921 р.

Отже, з цього часу, з метою збереження влади, більшовики вдалися до політичних методів подолання кризи. Вимушеною реакцією став відхід від спроб замінити ринковий механізм директивним управ­лінням. Цей відступ дістав назву «нова економічна політика» (неп) і охоплює період з 1921 по 1928 р. Поштовхом до запровадження цієї політики стали рішення X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. після промови В. І. Леніна з оцінкою загального становища у сфері еко­номіки.

16 липня 1921 р. на загальноросійській раді з продовольчих пи­тань було прийнято рішення щодо відновлення в державному обігу грошей та приватної торгівлі. Легалізація останньої дозволила ви­вести з підпілля підприємницьку діяльність.

Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання «в інтересах будівництва соціалізму» товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: зміна продрозкладки продовольчим податком; денаціона­лізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і се­редніх; допуск приватного капіталу; заохочення іноземних концесій (1921 р. орендувалось понад 5200 підприємств); відмова від натура­лізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі (на території УСРР діяло близько 75 тис. приватних торгових закладів); нормалізація фінансової системи (відновлено в повному обсязі гро­шовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922 -1924 рр., яка зупинила шалену інфляцію; децентралізація ке­рівництва промисловістю.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської розрухи та непомірні реквізиції призвели до голоду 1921 - 1923 рр. На відміну від аналогічної ситуації в 30-х рр., уряд РСФРР не прихо­вував голоду і мобілізував внутрішні та міжнародні зусилля для його подолання. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні протягом довгого часу замовчувався, і тільки навесні 1922 р., коли люди вмирали вже цілими селами, її населенню по­чали допомагати, але кілька сотень тисяч жителів врятувати вже не вдалося.

Незважаючи на всі труднощі, нова економічна політика мала успіх. 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Неп дав змогу здій­снити те, чого раніше не вдалося досягти силою зброї - ліквідува­ти повстанський рух. Селяни змирилися з новою владою і почали відвертатися від повстанців. Нестор Махно, втративши соціальну опору, у серпні 1921 р. з кількома десятками вірних соратників про­рвався в Румунію. Остання спроба прибічників С. Петлюри підняти антибільшовицьке повстання в Україні (рейд Тютюнника з Польщі) в листопаді 1921 р. закінчилася крахом: загін Тютюнника був ущент розгромлений кіннотою Г. І. Котовського під містечком Базар на Жи­томирщині.

Хоч земля, згідно із земельним Законом УСРР від 22 листопада 1922 р., залишалася державною власністю, вона передавалася в при­ватне користування або в оренду селянам. Поступово селянські гос­подарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925 - 1926 рр. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробни­цтва. Головною формою організації промисловості стали трести - об’єднання підприємств за галузевою, територіальною або мішаною ознаками. У своїй діяльності трести були самостійними. Разом з тим у соціальному осередку з’явились такі категорії населення, як фабриканти-промисловці, біржові маклери. Всі вони отримали пріз­висько «непмани».

Однак оздоровчі для економіки заходи вживались не завжди по­слідовно і повно, оскільки значні сили в партії і тодішньому суспіль­стві вбачали в них «повернення до капіталізму». Але більшість на­селення підтримувала неп, адже було забезпечено поліпшення умов життя робітників і селян. Правлячий режим досягнув політичної та економічної стабілізації в суспільстві.

У справі стабілізації ситуації в державі велику роль відіграла фі­нансова реформа. Для відновлення товарно-грошових відносин була потрібна стабільна валюта. Нею став забезпечений золотим резер­вом радянський карбованець. Розробником проекту реформи став наркомфін Г. Я. Сокольников. В її основі лежала ідея паралельних грошей - старих «совзнаков» і золотих червонців (співвідношення обміну - один червонець на 60 тис. «совзнаков»), причому деякий час ці «паралельні гроші» були однаково в ходу. Врешті-решт черво- нець повністю витіснив «совзнаки», а в лютому 1924 р. були випу­щені нові паперові гроші. Цікаво, що з 1925 р. радянські червонці ко- тувалися на валютних біржах вище будь-якої європейської валюти.

Поступово стабільні фінанси і міжнародне визнання СРСР дали йому можливість збільшити зовнішньоторговельний обіг. У 1924 - 1926 рр. Радянський Союз був одним із лідерів експортерів зерна, масла, олії, льону та інших сільськогосподарських продуктів в Євро­пу. Неп вже 1924 р. дозволив накопичити 100 млн інвалютних крб., що, у свою чергу, дозволяло закуповувати обладнання для заводів і фабрик за кордоном. Однак разом із тим слід пам'ятати, що такі високі показники у сфері хлібозаготівлі були пов'язані не тільки з покращенням ситуації в сільському господарстві. Для України цей період пов'язаний з голодомором, який забрав життя тисяч людей. З 6 серпня 1921 р. більшовики почали вживати низку примусових заходів щодо збору продподатку з населення України. За допомогою військ встановлювалась політика чіткого контролю збору продподат- ку, а в разі ухилення від його сплати дозволялось брати заручників з осередку місцевих мешканців, які ставали таким чином гарантом сплати податку в повному обсязі. При збиранні продподатку також дозволялись тілесні кари, катування та розстріл непокірного насе­лення без суду і слідства. Необхідно також відзначити, що саме в період з 1919 по 1922 рр. в Україні повністю зникає більшовицький міф «земля - селянам». Але для згладжування конфлікту між біль­шовицьким урядом центру та Україною в цей самий період запро­ваджується політика українізації.

На 20-ті рр. ХХ ст. також припадає й управлінська реформа, яка поділила партійну, державну та господарську владу в країні. Згідно з цією реформою, були визначені нові структури і Статут держав­них промислових підприємств (трести) та державної торгівлі (син­дикати). Вони мали велику самостійність. Заборонялось втручатись в їхню діяльність. Адміністративно управлялась тільки воєнна про­мисловість. Виникли гігантські об'єднання в Україні, такі, як «Пів- деньсталь» (100 тис. робітників і 7 тис. службовців), «Донвугілля» та ін. Замість попередніх 70 наркоматів залишилось з десяток загаль­носоюзних. 1928 р. на долю синдикатів припадало 80 - 90 % товаро­обігу промислової продукції. Відновилась чисельність робітничого класу і підвищилась продуктивність праці. Але проблема безробіття ще залишалась до 1929 - 1931 рр.

Після смерті В. І. Леніна склалася парадоксальна ситуація: жит­тя продовжувалося, неп робив успіхи, а лідери партії, її вожді й теоретики сперечалися про шляхи подальшого розвитку світової революції. Робили вони це в основному на конгресах Комінтерну: V - 1924 р. і VI - 1928 р., а також на Пленумах ЦК ВКП(б). Сьогодні всі ці суперечки нагадують диспути середньовічних схоластів про кількість чортів на вістрі голки. Проте за ними таїлись і серйозні проблеми - рівень здатності не тільки партійної інтелігенції, але й всієї партії очолити неп як принципово новий шлях до соціалізму.

Нова економічна політика не влаштовувала працівників партій­ного апарату. У результаті поділу влади в країні партапарат був по­збавлений можливості впливати на ринкову економіку непу, тому зростало неприйняття ленінської моделі соціалізму.

В апараті зберігся «талонний» режим. Посилаючись на те, що партмаксимум (заробітна плата, яка тоді складала від 125 до 200 крб.) не дозволяє працівникам апарату купувати продукти й промтовари на ринку (кваліфікований робітник, наприклад електромонтер, за­робляв до 300 крб. на місяць), Й. Сталін домігся збереження для партверхівки режиму «воєнного комунізму», отже, її забезпечення відбувалося через Управління справами ЦК ВКП(б) у вигляді пайків, дач, санаторіїв та ін. Тобто вся країна жила за законами непу, а парта- парат - «воєнного комунізму».

Відносно характеристики процесу кодифікації права в УСРР у 20-х рр., передусім, слід звернути увагу на саму суть радянського праворозуміння. У той час ще зберігалися різні концепції розумін­ня і трактування права в загальному руслі марксистсько-ленінських підходів до держави і права. Пануючою концепцією нового «рево­люційного, пролетарського права» було його трактування як засобу здійснення диктатури пролетаріату, відбиття інтересів трудящих і знаряддя їх захисту. Таку концепцію права розвивали і впроваджу­вали в практику радянської юстиції перший радянський нарком юс­тиції П. Стучка та нарком юстиції СРСР Д. Курський. Зокрема, П. Стучка вважав, то лише класове розуміння права вносить визначе­ність. Друга ознака права - його охорона владою пануючого класу, правопорядок суспільних відносин, підтримуваний цим класом.

Відмінну від них концепцію права відстоював радянський юрист заступник наркома юстиції Є. Пашуканіс. У книзі «Загальна теорія права і марксизм. Досвід критики основних юридичних понять» (1924 р.) він доводив: буржуазне право є історично найбільш розви­нутим, але останнім типом права, що відмирає при соціалізмі. Право він виводив генетично з відносин обміну товаровласників, вважаючи первинною клітинкою правової тканини, юридичного життя право­відносини. «Відмирання категорій (саме категорій, а не тих чи інших приписів) буржуазного права, — писав Пашуканіс, — аж ніяк не озна­чає заміни їх новими категоріями пролетарського права». По суті, він відкидав можливість і необхідність такого права. У нього право- розуміння постає як правозаперечення, правовий нігілізм.

Додаток А

Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки З постанови IX Всеукраїнського з’їзду Рад УСРР 10 травня 1925 р.

[...] IX Всеукраїнський з'їзд Рад постановив:

1. Ст. 4 Конституції УСРР викласти в такій редакції:

«4. Рішуче пориваючи з поміщицько-буржуазним минулим, праг­нучи до знищення, разом з поділом суспільства на класи, також національного гноблення та національного розбрату, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою цілковиту со­лідарність з усіма існуючими радянськими республіками, утворює з ними на засадах цілковитої добровільності та рівноправності Союз Радянських Соціалістичних Республік [...].

[...] прагнучи до утворення вільної і добровільної, а тим самим до найповнішої і найміцнішої єдності трудящих усіх національнос­тей, що населяють Українську Соціалістичну Радянську Республіку, і визнаючи цілковите право всіх націй на самовизначення аж до від­окремлення [...]».

2. Ст. 6 Конституції УСРР викласти в такій редакції:

«6. Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу Союзу РСР як незалежна договірна республіка. Суверенітет її обмежено лише в межах, зазначених у Конституції СРСР, і лише в справах, які стосуються до компетенції Союзу РСР. Поза цими меж­ами УСРР здійснює державну владу самостійно. Входячи до складу Союзу РСР, УСРР разом з тим залишає собі право вільного виходу з Союзу РСР [...]».

Історія Радянської Конституції, в декретах і постановах Радянського уряду 1917 - 1936.

- К. : Рад. будівництво і право, 1937. - С. 258, 259.

Теми рефератів

1. Конституційна реформа 1925 р.: причини і зміст.

2. Нова економічна політика та особливості її запровадження в УСРР.

Література

1. Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні / Б. М. Ба­бій. - К., 1972.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953 рр. : у 2 т / І. Г Білас. - К., 1994. - Т 1.

3. Гречко В. Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки XX ст.) / В. Гречко, О. Ярмиш. - X., 2001.

4. Дорошко М. С. Формування в Україні більшовицької партійно- державної номенклатури в 20-ті роки / М. С. Дорошенко, В. Ф. Ко­лесник // Укр. іст. журн. - 1993. - № 9.

5. Златопольский Д. Л. Образование Союза ССР / Д. Л. Злато­польский, О. Л. Чистяков. - М., 1972.

6. История Советской Конституции : сб. док. 1917 - 1957. - М., 1958.

7. Історія держави і права Української РСР (1917 - 1960). - К., 1960.

8. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

9. Історія держави і права України : у 2 т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т 2.

10. Костюк Г. Сталінізм в Україні: (генеза і наслідки) / Г Костюк.

- К., 1995.

11. Кульчицький В. С. Конституційне оформлення СРСР / В. С. Куль­чицький // Проблеми правознавства. - 1973. - Вип. 24.

12. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

13. Кульчицький С. В. Партійно-радянський апарат у системі вла­ди / С. В. Кульчицький // Укр. іст. журн. - 1994. - № 6.

14. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919

- 1928) / С. Кульчицький. - К., 1996.

15. Кульчицький С. Подвійний ювілей національної радянської державності / С. Кульчицький // Історія України. - 1998. - № 3.

16. Мироненко А. Н. Проблемы законности на этапе новой экономической политики в Украине (1921 - 1927 гг.) / А. Н. Миро­ненко, А. П. Бенько. - К., 1992.

17. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська.

- К. : Вікар, 2002.

18. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му­зиченко. - К., 2007.

19. Образование Союза Советский Социалистических Республик.

- М., 1972.

20. Пушка С. Нарис розвитку організаційних основ радянської прокуратури / С. Пушка // Рад. право. - 1971. - № 1.

21. Стрельченко Ф. Й. Раціоналізація державного апарату на Україні в 1921 - 1925 рр. / Ф. Й. Стрельченко // Укр. іст. журн. - 1971.

- № 11.

22. Сусло Д. С. З історії прокуратури Радянської України / Д. С. Су­сло // Проблеми правознавства. - 1967. - Вип. 7.

23. СуслоД. С. Історія суду Радянської України / Д. С. Сусло. - К., 1969.

24. Черниченко С. А. Формування кадрів прокуратури в роки НЕПу (1921 - 1928) / С. А. Черниченко // Правознавство : доп. та по­від. III Міжнародного конгресу україністів. - X., 1996.

25. Чехович В. Положення про судоустрій Української РСР 1925 р. / В. Чехович, І. Усенко // Рад. право. - 1985. - № 12.

26. Чехович В. Проблеми національне-державного будівництва України в роки непу / В. Чехович. - X., 1995.