ТЕМА 7. ФОРМУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНІ (1917 - 1920 РР.) (2 год.)

1. І та ІІ Всеукраїнські з'їзди Рад та їх рішення.

2. Конституція УСРР 1919 р.: особливості прийняття та загальна характеристика.

3. Система органів влади УСРР за Конституцією 1919 р.

4. Загальна характеристика кримінального, цивільного, сімейно­го та трудового права в УСРР.

5 Суд і судочинство в УСРР.

Методичні рекомендації

Готуючись до даної теми, слід, по-перше, звернути увагу на те, що повалення Тимчасового уряду, проголошення ІІ Всеросійським з'їздом Рад у жовтні 1917 р. радянської влади в Петрограді різко змі­нили політичну ситуацію в Україні. УЦ Рада, не підтримавши тим­часовий уряд і водночас засудивши більшовицький переворот, тим самим не визнала легітимної влади Рад робітничих і солдатських депутатів у Росії. Така позиція УЦ Ради і, особливо, проголошення нею національної держави - Української Народної Республіки під­штовхнули більшовиків України (всі вони були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків - РСДРП(б), бо подібної української партії ще на той час не існувало) до активних дій щодо встановлення влади, аналогічної петроградській.

Спочатку представники більшовицьких організацій і збільшови- зованих Рад виходять зі складу УЦ Ради, а після придушення вій­ськового повстання в Києві в ніч на 31 жовтня 1917 р. вдаються до спроби усунення УЦ Ради від влади. На Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів передбачалося ре­організувати УЦ Раду в щось подібне до російського Центрального Виконавчого Комітету Рад. Така реорганізація давала змогу розчи­нити УЦ Раду в лавах робітничих, селянських і солдатських депута­тів, створити на їх основі український радянський уряд і за його до­помогою підірвати владу УНР зсередини, замінивши її радянською владою.

На Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селян­ських депутатів, що відбувся 15 грудня у м.

Посилання на ще не існуючу тоді в Україні радянську владу яскра­во свідчило про те, в якому напрямі планувався подальший хід по­дій в Україні. Проте замість обрання нової УЦ Ради, підконтрольної РСДРП(б), з'їзд висловив діючій УЦ Раді повну довіру. Делегати- більшовики та ліві російські соціалісти-революціонери, переконав­шись у неможливості легітимним шляхом встановити радянську владу в Києві, провели в Харкові об’єднаний з'їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів, який проголосив себе першим Всеукра­їнським з’їздом Рад. Було також заявлено про утворення радянської республіки під назвою Українська Народна Республіка, обрано Цен­тральний Виконавчий Комітет (ЦВК) України і Народний Секретарі­ат, тобто перший радянський уряд, що мав протистояти Генерально­му Секретаріатові Центральної Ради.

Таким чином, започаткувавши створення Української радянської республіки (12 грудня), більшовики розпочали боротьбу за поширен­ня радянської влади в Україну, хід якої координувався, як правило, поза її межами і визначався впливом збройних формувань радян­ської Росії.

Такі дії проти України були належним чином «узаконені» Першим Всеукраїнським з’їздом Рад. Останній ухвалив негайно встановити «повну погодженість в цілях і діях» з радянською Росією, підтри­мавши пропозицію, викладену в ультиматумі РНК Росії щодо погли­блення федеративних зв’язків, а резолюцією «Про самовизначення України» оголосив Українську республіку федеративною частиною Російської Республіки. Окремою постановою з’їзд доручив обраному ним ЦВК України «негайно поширити на територію Української рес­публіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду Федерації (Російської.

Слід також звернути увагу на те, що, власне, становила нова, радянська влада. Постійно підсовуване людям гасло «Вся влада Радам!» не тільки безглузде, але й небезпечне. Незрозуміло, чому «вся» влада повинна належати Радам. Якщо нема розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову, то ми ризикуємо отримати нову диктатуру в державі. До речі, про диктатуру пролетаріату. Цікаво взагалі простежити історію слова «пролетаріат». У Великій радян­ській енциклопедії дається пояснення, що «пролетарій» походить від латинського «пролетаріус», що означає представника неімущих станів громадян у Стародавньому Римі, які не здійсняли на користь держави ніяких повинностей і складали, так би мовити, «дно» рим­ського суспільства. Звичайно вони не займалися суспільно корисною працею. Жили в основному за рахунок подачок держави і багатих рабовласників, тобто були бродягами на кшталт теперішніх наших бомжів. Ідея пролетаріату в теорії К. Маркса набула фундаменталь­ного значення, під нього він підганяв всю працюючу верству насе­лення, починаючи від некваліфікованих робітників.

Аналізуючи питання даної теми, слід звернути увагу на зміст Брестської мирної угоди. Підписана 3 березня 1918 р. РРФСР, з одно­го боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною - з іншого, з чотирма додатковими договорами Росії з кожної із сторін окремо та двома підсумковими протоколами. Документи, що підписа­ли з боку РРФСР Г. Сокольников, Г. Чичерін, Г. Петровський, Л. Ка- рахан, а також М. Гофман (Німеччина), О. Чернін (Австро-Угорщина), А. Тошев (Болгарія), І. Хаккі-паша (Туреччина), ратифікували 15 бе­резня Москва, а 26 березня - німецький імператор.

Росія втрачала Литву, Польщу, значну частину Білорусії і Лат­вії, зобов’язувалася негайно відвести свої збройні сили з України, Естонії, Латвії, Фінляндії, Ардагана, Батума, Карса, повністю демо­білізувати армію та флот, визнати чинність Брест-Литовських угод УНР з Четверним союзом, укласти мирний договір з УНР, чітко визначити кордони між Росією та Україною, надавати Німеччині, Австро-Угорщині та Туреччині значні торговельно-економічні піль­ги й переваги, тобто повернутися до вкрай невигідних для РРФСР митних тарифів 1903 р., тощо. Четверний союз, окрім зазначених контрибуцій, одержав у своє хазяйнування Україну, Фінляндію, Ес­тонію, Латвію, майже всю Ризьку затоку, Моонзундські та Аланд- ські острови та ін.

Та все ж, користуючись таким принизливим миром, більшови­ки дістали змогу сконцентрувати сили для боротьби з внутрішньою опозицією, розгромити її та утримати владу. Щодо мирних перегово­рів з УНР, то на відповідну пропозицію УЦ Ради від 30 березня 1918 р. РНК РРФСР через чотири дні погодилася, але зволікала зі скликан­ням мирної конференції аж до приходу до влади П. Скоропадського. Нищівна поразка Німеччини та її союзників у війні з Антантою дала змогу Радянському урядові 12 вересня 1918 р. анулювати договір з Туреччиною, а 13 листопада 1918 р. — Брестський мир у цілому. Ні­меччина відмовилася від нього 11 листопада 1918 р.

Виконуючи умови Брестського миру, Раднарком Росії змушений був визнати незалежність проголошеної УЦ Радою Української На­родної Республіки. Протягом березня 1918 р. з України було виведе­но російські збройні сили. ЦВК і Народний Секретаріат України за­лишили 1 березня Київ (вони перебували тут з 30 січня за підтримки військ М.

Наступна спроба поширити радянську владу в Україну стала мож­ливою після анулювання 13 листопада 1918 р. Брестського договору, умови якого стримували радянську Росію, оскільки зобов’язували її встановити мирні відносини з УНР. На території РСФРР в м. Суджа Курської губернії 28 листопада 1918 р. за участі народного комісара з питань національностей Російської Федерації Й. Сталіна форму­ється Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, від імені яко­го діяли Збройні Сили радянської Росії в Україні. Голова РНК Росії В. І. Ленін вичерпно пояснив ситуацію: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радян­ські уряди, покликані зміцнити Ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ».

Протягом січня 1919 р. значна частина території України пере­йшла під контроль Червоної Армії. З січня в Харкові почав роботу Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з пер­ших засідань якого зазначалося, що він (уряд) «створений за поста­новою ЦК РКП, є його органом і проводить всі розпорядження та накази ЦК РКП (б) безумовно». Декретом від 6 січня 1919 р. було затверджено офіційну назву радянської держави в Україні — Україн­ська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а декретом від 29 січня Тимчасовий уряд реорганізовано в Раду Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР). Ці зміни були санкціоновані ІІІ Всеукраїнським з'їздом Рад (березень 1919 р.). Тоді ж Президія Всеукраїнського Цен­трального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) прийняла першу Консти­туцію УСРР, що повністю повторювала Конституцію РСФРР.

Але й цього разу радянська влада не змогла закріпитися в Украї­ні.

Реставрація радянської влади в Україні відбувалася на осно­ві «Тимчасового положення про організацію Радянської влади на Україні», затвердженого Всеукрревкомом 22 грудня 1919 р. Функції ВУЦВК та Раднаркому покладались на Всеукрревком, а в губерні­ях та повітах створювались ревкоми за погодженням з місцевими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної Армії. Правовою базою діяльності цих органів стали декрети РСФРР, дія яких поши­рювалася в Україні постановою Всеукрревкому від 22 січня 1920 р.

Всеукрревком виконував свої функції до IV Всеукраїнського з'їзду Рад (травень 1920 р.), згідно з рішеннями якого відновлювалась ді­яльність ВУЦВК і Раднаркому УСРР та система Рад на місцях. Та­ким чином, до кінця 1920 р. радянська влада остаточно закріплюєть­ся в Україні.

Слід обов'язково відзначити, що початок міжнародно-правового визнання радянської влади в Україні було покладено Ризьким перемир'ям 12 жовтня 1920 р. між РСФРР і УСРР, з одного боку, і Польщею — з іншого, що було підтверджено там само, у Ризі, 18 березня 1921 р. За умовами договору Польща визнавала радянську владу в Україні, а друга сторона (УСРР і РСФРР) — поступалась на користь Польщі західноукраїнськими землями. Враховуючи важли­вість документа, нагадаємо окремі його пункти:

- обидві сторони визнають взаємний суверенітет, Польща визнає суверенітет Білорусії та України;

- обидві сторони відмовляються від ворожої пропаганди і зобов’язуються не допускати на своїй території утворення і знахо­дження установ, діяльність яких спрямована проти іншої сторони;

- обидві сторони гарантують свободу культурного розвитку гро­мадянам іншої сторони, надають усі права, забезпечують вільний розвиток мови та здійснення релігійних обрядів;

- обидві сторони відмовляються від відшкодування військових витрат;

- Радянська Росія відмовляється від усяких вимог, пов’язаних з колишньою належністю Польщі до колишньої Російської імперії;

- при взаємних розрахунках прийнято до уваги активну участь Польщі в господарському житті колишньої Російської імперії та пе­редбачено сплатити Польщі 30 млн карбованців золотом протягом року;

- РСФРР зобов’язана повернути Польщі культурні цінності, які було вивезено з Польщі після її поділу 1772 р.;

- обидві сторони зобов’язані повернути майно (або його вар­тість), що було вивезено після 1 серпня 1914 р., за винятком військо­вих трофеїв;

- до складу Польщі повинні відійти західні землі України та Біло­русії;

- обидві сторони повинні надати громадянам іншої сторони по­вну амністію за політичні злочини.

У квітні 1921 р. Україна ратифікувала Ризький мирний договір. Ця подія фактично легалізувала подальший розподіл та пограбуван­ня українських земель.

Конституційне оформлення радянської влади в Україні

Радянська державність вимагала юридичного закріплення, легіти- мізації, що могло бути забезпечено її конституційним оформленням. Перша радянська Конституція України була прийнята між 10 та 14 березня 1919 р. В основу її проекту, що обговорювався на ІІІ Всеу­країнському з’їзді Рад, було покладено Конституцію РСФРР. Гострі заперечення з боку небільшовицьких фракцій викликали антидемо­кратичні положення про диктатуру, чим фактично узаконювалося по­збавлення виборчих прав осіб, які використовують найману працю, що обмежувало права людини і сковувало їхню виробничу ініціативу тощо. Під сумнів було поставлене й положення про можливість вхо­дження УСРР до Міжнародної Соціалістичної Радянської республіки як таке, що не відповідає національним інтересам українців.

Однак ці та інші зауваження більшістю голосів були відхилені, остаточна редакція Конституції на обговорення з'їзду не виносилась і була прийнята ВУЦВК на засіданні 14 березня 1919 р.

Перша Конституція УСРР, як і її прообраз - Конституція РСФРР, ґрунтувалася на марксистсько-ленінському вченні про соціалістич­ну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому цей Основний Закон був найпевніше політичним, аніж правовим документом. Його до­мінуючою рисою стала декларативність, характерна і для наступних радянських конституцій. Визначення Республіки Рад як державної форми диктатури пролетаріату було, власне, проголошенням цієї держави як класової організації.

Той факт, що радянська влада в Україні в усіх її проявах стає точ­ною копією влади в більшовицькій Росії, свідчить про її антинаціо­нальну, великодержавну імперську сутність. У радянській Україні копіювалося з радянської Росії все: конституція, організація вищих та місцевих органів влади й управління, судова система, нормативні акти тощо.

Основний Закон був більшою мірою політичним, ніж правовим актом Він проголосив УСРР класовою державою. Національна дер­жавність була відсунута Конституцією на задній план. Показово, що офіційний проект та остаточна редакція Конституції були написані російською мовою і в цьому вигляді введені до «Собрания узаконе­ний й распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины», що до 1920 р. виходило російською мовою. Переклади Конституції українською мовою містили суттєві пропуски і неточності.

Характерним для Конституції УСРР 1919 р. було поєднання уто­пічних елементів, що без будь-якого перехідного періоду наближали майбутнє до тодішнього становища, з положеннями, які фактично продовжували порядки та інституції, властиві лише короткому пе­ріоду в розвитку держави - диктатурі пролетаріату. Відповідно до партійної доктрини, після «переходу від буржуазного ладу до со­ціалізму» ця диктатура зникне, а слідом за нею, після остаточного оформлення комуністичного ладу, «зникне і держава, уступивши місце вільним формам життя, збудованого на основах організації загальної праці на загальну користь і братерську солідарність». З іншого боку, Конституція проголошувала, що влада, закріплена за робітничим класом, здійснюватиме свої завдання «шляхом систе­матичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку за­можних класів». Ці останні положення мали набагато практичніше значення, ніж перші, суто декларативні.

Конституція налічувала 35 статей і складалася з трьох основних частин:

1. Основні положення.

2. Конструкція Радянської влади: а) організація Центральної вла­ди; б) організація Радянської влади на місцях; в) про герб і пра­пор УСРР.

3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого на­роду України.

УСРР вслід за РСФРР проголошувалась Республікою Рад. Харак­терно, що тривалий час ці органи, навіть в офіційних документах УСРР, називалися за російським зразком «Советами» або «Совіта- ми». Слово «рада» ввійшло в офіційні документи лише з 1920 р.

Міські та сільські Ради, утворені з депутатів, які обиралися, а при потребі - відкликалися і замінялися робітниками, трудящими селя­нами та трудовою інтелігенціею, надсилали обранців на волосні, повітові й губернські з’їзди Рад. Всі Ради і з’їзди Рад обирали свої виконавчі комітети, які здійснювали владу на своему терені між сесі­ями Рад, підлягаючи їх контролю. Отже, за задумом Ради мали бути органами широкого самоврядування трудящих, а їхній виконавчий апарат - малим і дешевим, його службовці - залежними від обранців народу. Але вже в самій Конституції були положення, які заперечува­ли і зводили нанівець ці засади. Адже згідно з нею порядок обрання й обсяг прав місцевих Рад і з’їздів встановлювався зверху Всеукраїн­ським Центральним Виконавчим Комітетом. Він своїми рішеннями визначав функції Рад на місцях і вищих органів влади, зосереджую­чи вирішальні владні повноваження в центрі. Це суперечило прого­лошеним принципам всевладдя Рад від низу до верху.

Виборчі права належали робітникам і службовцям, зайнятим у промисловості, торгівлі, сільському господарстві та інших галузях народного господарства, трудящим селянам і козакам-хліборобам, включно з тими з них, хто втратив працездатність, їх мали також всі військовослужбовці Червоної Армії. Виборчих прав позбавлялись усі, хто використовував найману працю для одержання прибутку, а також особи, які жили з відсотків з капіталу та мали інші джерела нетрудо­вого зиску. Як зазначає професор Б. Й. Тищик, особи досить загадко­ві, бо ці «джерела» були скасовані законами країни. Виборчих прав не мали приватні крамарі та посередники. Обирати не могли також ченці й духовенство всіх релігійних культів та церков. Це право було відібране й у службовців та агентів колишньої поліції і жандармерії. Зрозуміло, що з числа виборців виключалися також ті, що були ви­знані божевільними та позбавлені виборчих прав судом. Тобто права на участь в утворенні органів влади, що здійснювалася над загалом, а отже, й над ними, були відібрані у значних верств, груп населення, хоча більшість саме цих «лишенців» (специфічно радянський термін) пізніше, у період НЕПу, було визнано відкрито елементами, потріб­ними і корисними в господарстві країни, так звана дрібна буржуазія, належність до якої часто встановлювалася довільно.

Виборче право було й нерівним Найбільше мандатів у Радах рі­шенням ВУВЦК і РНК надавалось військовослужбовцям, що вважа­лися найбільш надійним опертям і знаряддям влади. За кількістю наданих у Радах місць фабрично-заводські робітники мали забезпе­чену перевагу над селянами, хоча селянська маса значно переважа­ла серед населення та виборців. Певні квоти встановлювалися для представників трудової інтелігенції.

Конституція УСРР 1919 р. встановила, що центральними органа­ми радянської влади є Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селян­ських і червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, Рада Народних Комісарів УСРР. Відповід­но до ленінської доктрини, вони мали поєднувати вищу виконавчу, законодавчу, судову і контрольну владу. Ці органи мали розглядати і вирішувати всі основні питання загальнодержавного значення, їм належало право визначати та змінювати кордони республіки, спря­мовувати міжнародні відносини і зв'язки, проголошувати війну й укладати мир, визначати засади організації збройних сил і керува­ти внутрішньою політикою країни, творити цивільне, кримінальне і процесуальне законодавство, встановлювати засади будівництва со­ціалістичної економіки, контролювати державні витрати і прибутки і, врешті, всіляко поширювати свою компетенцію за рахунок інших питань державного життя, які вони вважатимуть за потрібне відне­сти до свого відання. Водночас розподіл прав і обов’язків поміж са­мими цими органами щодо вирішення всіх цих справ не був чітко визначений.

Щоправда, за Всеукраїнським з’їздом Рад, який проголошував­ся найвищою владою в УСРР, закріплювалося виключне право при­ймати, змінювати і доповнювати Конституцію, вирішувати питання війни і миру, але за певних обставин це міг робити поміж з’їздами ВУЦВК.

Органом вищої виконавчої влади був Раднарком УСРР, відпові­дальний за здійснення перед з’їздом Рад, та ВУЦВК. Але, будучи одночасно однією із складових частин вищої влади республіки, він міг приймати до свого розгляду всі питання стосовно законодавства, управління країною та питання, доручені йому ВУЦВК. У систему, очолювану РНК, входили наркомати закордонних справ, військових справ (за відсутності в УСРР власних збройних сил), внутрішніх справ, юстиції, фінансів, пропаганди, народної освіти, земельних справ, шляхів сполучення, харчових справ, Рада народного госпо­дарства та Верховний соціалістичний контроль. Особлива роль у цій системі належала Всеукраїнській надзвичайній комісії, спадкоємцем якої стало Головне політичне управління з його органами розшуку і репресій, утвореними на всіх рівнях влади. Вони були найбезпо- середніше зв’язані з партійним більшовицьким керівництвом і діяли поза контролем уряду і навіть вищих представницьких органів.

Вивчення права в УСРР завжди викликає багато питань серед сту­дентів. І це не випадково. Радянський експеримент щодо визначення сутності та призначення держави і права був надзвичайно нестан­дартною і стовідсотковою утопічною справою.

Вже в перші роки існування радянської влади в Україні пройшли докорінні зміни в основних галузях та інститутах права. Передусім це стосується кримінального права. Воно також мало стати знаряд­дям влади в боротьбі проти «експлуататорських класів» та всіх ін­ших противників нової влади. Для цього, крім поширення на Україну відповідних законів радянської російської влади, уряд і Ради в УСРР приймали положення, постанови, інструкції і статути, що визначали, які діяння слід вважати злочинними, і міри покарання за них, а також регламентували організацію і діяльність народних судів, революцій­них трибуналів, слідчих комісій. Ці акти були за змістом і формою різноманітними і довго не творили єдиної системи.

Найнебезпечнішими вважалися контрреволюційні діяння, які охоплювали пропаганду і наміри, спрямовані проти нового ладу і влади. Їхній зміст і прояви трактувалися дуже широко, а часто і довільно. Соціально небезпечними визнавалися також вчинки, що завдавали шкоди особі (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, наклеп, насильство, погроза, образа тощо), зловживання службовим становищем (деякі з них розглядались як контрреволюційні діяння) та порушення громадського порядку (хуліганство, спекуляція, поши­рення неправдивих чуток та ін.; окремі з них могли розглядатись як контрреволюційні діяння). Каралося й ухилення від мобілізації на постійну чи тимчасову роботу. При можливостях різної кваліфікації однакових вчинків у законі та в актах місцевих органів влади часто не називалась міра покарання. У цих випадках судові органи чи «за­гальні збори трудящих» визначали її, керуючись «соціалістичною правосвідомістю». Отже, ці органи самі займалися правотворчою ді­яльністю, вирішуючи, які діяння вважати злочином, і встановлюючи покарання за них.

У початковий період розвитку радянської влади до судових по­карань належали попередження, громадський осуд, громадська до­гана. Але невдовзі разом з примусовим політичним вихованням за­стосовувався грошовий штраф і дедалі ширше - конфіскація майна, позбавлення прав, відправлення на примусові «громадські роботи», виселення, відправлення на фронт, позбавлення волі, нарешті, оголо­шення «ворогом революції і трудового народу» та страта. Ці вироки часто мали класове забарвлення, бо при призначені міри покарання «судді» брали до уваги обставини, які обтяжували або пом’якшували відповідальність, наприклад соціальне походження правопорушника. До уваги належало брати також мотиви і мету злочину, неодноразо­вість його, вчинення злочину групою (зокрема, контрреволюційною організацією або бандою), спосіб вчинення злочину тощо. Для осіб пролетарського і напівпролетарського походження міри покарання зазвичай послаблювались порівняно з тими, які застосовувалися за подібні злочини до представників «експлуататорських» класів.

Загальна тенденція каральної політики й тут виявлялася в заго­стренні покарань. М’якість покарань була засуджена владою. Умов­не засудження застосовувалось дедалі менше, а розстріл - дедалі частіше. Було розширено поняття інституту співучасті: співучастю вважалася спільна свідома участь двох і більше осіб у скоєнні злочи­ну. У багатьох декретах називались види співучасників: організатор, підмовник, пособник. До неповнолітніх (до 18 років) правопоруш­ників широко вживалися заходи виховного характеру.

Отже, у кримінальному праві та судовій практиці з кримінальних справ перепліталися різні тенденції. Велика роль надана «класовій» і «революційній» правосвідомості. У серпні 1920 р., у дію на терито­рії України були офіційно введені «Керівні начала» з кримінального права, видані у грудні 1919 р. у РСФРР. У них сформульовано осно­вні принципи, які згодом становили основу перших кримінальних кодексів радянських республік. Тут була розкрита класова природа і визначені основні завдання радянського кримінального права, які полягали в охороні шляхом репресій нової системи суспільних від­носин, яку впроваджувала нова влада. У них давалось матеріальне визначення злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для цієї системи, розкривалась суть покарання як засобу примусу до підпо­рядкування цій системі. Тобто класовий підхід проймав усі основні засади кримінального права. Так, при визначенні конкретної міри по­карання за правопорушення суд мав враховувати хто вчинив злочин: особа, що належить до класу «паразитів» чи до трудящих, які зазна­ють голоду та злиднів. Суд мав урахувати також, чи злочин учинено в інтересах відновлення влади експлуататорських класів або в осо­бистих інтересах злочинця. Одночасно зазначалось, що неодноразо­вість злочинства, здійснення злочину групою чи бандою, учинення його шляхом насильства зі заздалегідь обміркованим наміром, з осо­бливою жорстокістю, злістю та підступністю обтяжували провину і вимагали суворішої кари. Це давало можливість запроваджувати принцип індивідуального покарання.

Встановлювались такі міри покарання: винесення громадського осуду, примушення до певної дії (наприклад, пройти певний курс на­вчання), заборона займати ту чи іншу посаду, виконувати ту чи іншу роботу, конфіскація всього або частини майна, позбавлення політич­них прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові ро­боти без ув’язнення та в місцях позбавлення волі, оголошення поза законом, смертна кара. Щодо неповнолітніх, які не досягли 14 років, допускалось вжиття лише заходів виховного порядку.

«Керівні начала», обмежуючи свавілля і жорстокість революцій­ного судочинства, свідомо закріпили й такі його засади і тенденції, що відрізняли радянське право від тих правових систем, які станови­ли фундамент західних правових суспільств.

Насамперед, завдання і суть радянського кримінального права зводились переважно до придушення опору класових ворогів. Зміц­нення правової дисципліни і самодисципліни серед громадян та ви­ховання їх у дусі визнання зверхності закону і рівності перед ним підпорядковувалися цій боротьбі, що заздалегідь припускала пору­шення такої рівності перед законом та законності як такої.

Кримінальне законодавство у своїй особливій частині також ви­ходило насамперед із потреб посиленої боротьби з контрреволюці­єю, яка знов трактувалася дуже широко і довільно. Іноді за браком реальних так звані контрреволюційні злочини інсценізувалися для залякування суспільства, або, як це траплялося зі звинуваченнями в шкідництві, вони виникали через те, що звинувачували людей, які не хотіли або не могли виконати нереальні господарські завдання.

У цей період до найнебезпечніших злочинів було віднесено роз­крадання і знищення державного майна, перекачування державних коштів у приватнокапіталістичний сектор, спекулятивні та шахрай­ські комбінації непманів, а також шкідництво, вбивства радянських активістів. До них також було зараховано різноманітні прояви «до­помоги міжнародній буржуазії», котрі каралися найжорстокішими засобами революційного терору, обмеженого «тільки революційною правосвідомістю і революційною совістю».

Інші злочини, зокрема розкрадання державного майна, породжу­валися поширеним в часи війни і розрухи зубожінням, безробіттям або недостатністю заробітків. До цього спричинилося й руйнування в масах почуття пошани до права власності - чи то приватної, чи то державної, вона «підсвідомо» сприймалася як нічия або «спільна». Тому потрібні були дедалі нові, суворіші заходи для її охорони.

Сфера нового цивільного права формувалася в процесі націоналі­зації. Державна власність створювалася шляхом ліквідації приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. Націоналізація здійснювалася декретами центральних і міс­цевих органів влади, які й були першими радянськими цивільно- правовими актами. Найважливішими серед них були декрети тим­часового робітничо-селянського уряду «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів» від 4 січня 1919 р., «Про порядок націоналізації підприємств» від 11 січня 1919 р., «Про наці­оналізацію банків» від 22 січня 1919 р. та ін. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підля­гала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб.

10 серпня 1920 р. РНК УСРР видала декрет «Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій», який був кроком на шляху ство­рення єдиної соціалістичної кооперації.

Радянське цивільне право часів воєнного комунізму охороняло трудове приватне господарство й особисту власність громадян, що пояснювалося політикою зміцнення союзу робітничого класу з трудя­щими непролетарськими елементами. Так, заборонялася реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку. У той самий час декретом РНК УСРР «Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії» від 1 березня 1919 р. широко провадилася конфіскація та реквізиція ре­чей домашнього вжитку експлуататорських класів. На перших порах у певних рамках допускалася приватна експлуататорська власність. Радянська влада вела облік і контроль за діяльністю дрібних підпри­ємств, обмежувала чисельність найманих робітників.

З формуванням радянського права власності пов’язане спадкове законодавство. 11 березня 1919 р. РНК УСРР прийняла декрет «Про скасування спадкування», за яким всі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувались, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тисяч карбованців (все інше майно переходило у власність дер­жави) і поступала родичам померлого у вигляді «міри соціального забезпечення» з правом управління і розпорядження. Таким шляхом законодавець намагався перекрити ще одне джерело «нетрудового збагачення».

Державна монополія на хліб, нафту, сірники тощо майже лікві­дувала товарообіг. Система «главкізму» виключала товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіс­нив грошові відносини. Отже, на правовому рівні відчувалося відпо­відне витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення «чорного ринку», де товарно-грошові відносини були деформованими.

Однією з перших сфер, у якій було здійснене законодавче норму­вання, були шлюбно-сімейні відносини. 20 лютого 1919 р. були при­йняті декрети РНК УСРР «Про організацію відділів записів актів гро­мадського стану», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану», «Про розлучення». У них перш за все підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Церков­ний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця у віросповіданні. Проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розри­вався органами ЗАГС на прохання про це хоча б однієї із сторін.

Оскільки декрети про громадянській шлюб і про свободу роз­лучення регламентували лише частину шлюбно-сімейних відно­син, на початку 1919 р. було підготовлено проект Сімейного кодек­су УСРР. Однак у зв'язку з наступом Денікіна Раднарком не встиг розглянути та затвердити проект кодексу. Для вирішення питань з шлюбно-сімейного права НКЮ рекомендував суддям за відсутності відповідних норм керуватися «духом і змістом» шлюбно-сімейного законодавства РСФРР.

Після встановлення радянської влади в Україні на її територію було поширено чинність декрету «Про землю» і постанови РНК РСФРР «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів» від 5 листопада 1917 р. Керувалися в Україні й Законом «Про соціа­лізацію землі», прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад. Фактично ці нормативні акти встановлювали порядок націоналізації землі й передання права розпорядження землею до місцевих Рад та підпо­рядкованим ним волосним земельним комітетам. Конституція УСРР 1919 р. закріпила скасування приватної власності на землю. Декрет ВУЦВК «Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування» від 26 травня 1919 р. визначав правове становище земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалася єдиним державним фондом. У першій статті декре­ту говорилося, що «приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується».

Зміст права державної власності на землю полягав у визначен­ні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди щодо землі. Найбільш поширеною формою землекористування поряд із колек­тивним землекористуванням було індивідуальне зрівняльне трудове користування землею.

Прийнятий 5 лютого 1920 р. Закон «Про землю» закріпив роз­поділ землі в зрівняльне землекористування. Він передбачав також розвиток колективних форм землекористування. Значна увага також приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, ар­тілей, товариств із спільного обробітку землі.

10 грудня 1918 р. у РСФРР було прийнято Кодекс законів про пра­цю. Дію цього Кодексу було поширено й на Україну. Кодекс законів про працю проголошував загальний обов'язок працювати та право на працю, обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радян­ських законів про працю, право на відпочинок та матеріальне забез­печення. Але в умовах воєнного комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовува­лася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобі­лізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сили. На підприємствах встановлювалися режими, близькі до режиму вій­ськових установ.

Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декрет РНК УСРР від 6 квітня 1920 р. ввів єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 р. натуроплата стала переважною формою оплати праці.

Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни вживалися приму­сові заходи. Прогул понад три дні протягом одного місяця розглядав­ся як саботаж.

При розгляді питання щодо судової системи та судового процесу в УСРР слід пам'ятати, що ліквідація судової системи й інших пра­воохоронних органів УНР була складовою частиною більшовицької програми повної руйнації її залишків. Юридичним оформленням початку радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного Секретаріату України «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р. Народні суди повітів і міст були головною ланкою судової системи. За постановою створювалися дільничі, повітові й міські народні суди. Вироки і рішення народного суду були остаточ­ними і не підлягали апеляційному і касаційному оскарженню. По­станова також передбачала створення революційних трибуналів.

23 січня 1918 р. приймається Положення про революційні трибу­нали, в якому були висвітлені питання їх організації та процесуальної форми діяльності. Слід наголосити, що в перший рік своєї діяльнос­ті радянська влада захоплювалася ідеєю перерозподілу компетенції між державними і громадськими органами на користь останніх. Не обійшло це і судову систему. Постановою Народного Секретаріату від 20 січня 1918 р. з підсудності народного суду вилучалося цілий ряд справ. Так, житлові справи передавалися на розгляд житлових камер при місцевих Радах, земельні справи підлягали розгляду в се­лянських земельних комітетах, справи, пов'язані із соціальним стра­хуванням, розглядалися у страхових органах і примирливих камерах, трудові спори мали вирішуватися у відділах праці місцевих Рад.

З 19 лютого 1919 р. РНК УСРР прийняв декрет про суд, яким ска­совував усі суди, організовані попередніми режимами. Серед юри­дичних актів, які формували судову систему, слід назвати Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., Декрет РНК УСРР «Про затвердження Верховного Касаційного суду» від 16 квітня 1919 р., Інструкцію НКЮ УСРР «Про судоустрій» від 12 травня 1919 р.

У системі судів, що створювалися радянською владою, централь­не місце належало революційним трибуналам, які запроваджувалися по одному на губернію. Чисельний склад трибуналу встановлював губвиконком, але він не міг бути меншим 15 осіб. Справи розгля­далися у складі 5, а з березня 1920 р. - у складі 3 членів трибуна­лу. Члени трибуналу обиралися губвиконкомом терміном на 6 міся­ців. Попереднє слідство здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання функцій звинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуналів належали справи про контрреволюційні злочини, державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію тощо. 1920 р. ревтри­буналам були передані також справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини.

Для розгляду справ особливої важливості наприкінці травня 1919 р. був створений Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції. За Тимчасовим положенням від 20 лю­того 1919 р. були ліквідовані повітові й міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів у кожному місті й повіті та райони їхньої дії визначались у містах міськими Радами, а в повітах - повітовими виконкомами Рад. Як касаційна інстанція, у кожному повіті були створені Ради (з'їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту.

Відповідно до Положення РНК УСРР «Про народні суди» від 26 жовтня 1920 р., створювалися губернські Ради народних суддів, які мали постійний склад: голову, його заступників і від двох до п'яти постійних членів. До Ради входили також всі народні судді губернії, які брали участь в її засіданнях за чергою.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі на­родного судді і двох або шести народних засідателів, які обиралися загальними зборами міської Ради в містах і виконавчими комітетами Рад - у повітах.

Для зайняття посади народного судді обов'язковим був стаж по­літичної роботи. Народний суд розглядав справи про посягання на життя, про зґвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку документів і знаків грошової оплати.

У Червоній Армії для боротьби з контрреволюційними, військо­вими і іншими злочинами були створені революційні військові три­бунали. Положення про особливі військові трибунали було прийняте 11 грудня 1918 р. До позасудових репресивних органів слід віднести також Всеукраїнську надзвичайну комісію, яку за прикладом РСФРР було створено декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 12 грудня 1918 р.

30 травня 1919 р. ВУЦВК затвердив «Положення про Всеукраїн­ську і місцеві надзвичайні комісії». За цим Положенням ВУНК по бо­ротьбі з контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ. 1920 р. ВУНК була перепідпо- рядкована РНК УСРР. У структурному відношенні ВУНК поділялася на відділи: юридичний відділ, що вів розслідування і готував справи до ревтрибуналу; відділ іноземного контролю, оперативний відділ.

Додаток А

Постанова Тимчасового Робітничо-селянського уряду України про створення волосних і сільських комітетів бідноти

17 січня 1919 р.

В обов'язки постійної діяльності волосних і сільських комітетів бідноти входить:

1. Розподіл хліба, продуктів першої необхідності й сільськогоспо­дарського реманенту.

Надання допомоги місцевим продовольчим органам по вилучен­ню надлишків хліба із рук куркулів і багатіїв.

В обов'язки комітетів бідноти входить проведення всіх постанов Тимчасового Робітничо-селянського уряду України, а також відпові­дальність за невиконання декретів й розпоряджень Радянської влади.

Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 - серпень 1919 р.) : зб. док. і матеріалів. - К. : Вид-во АН УРСР, 1962. - С. 52-53.

Додаток Б

Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад про об'єднання Радянських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів

1 червня 1919 р.

Радянські соціалістичні республіки, створені трудовими масами на території Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії, неодноразово і привселюдно заявляли про свою готовність почати мирні переговори з метою припинити нав'язану їм війну. Охоплені безглуздою надією - підкорити собі увесь світ та прагненням до обмеженої експлуатації багатств цих країн та об'єднавшись проти світового руху трудящих, сили міжнародного імперіалізму відхилили мирну пропозицію пра­цюючих мас Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії і напружують нині усі свої зусилля на повалення Радянської влади усюди, де вона створена масовим революційним рухом робітників і селян. Мобілізу­вавши проти Радянської влади всі сили монархічної і капіталістичної контрреволюції, світовий капітал прагне загальним наступом на усіх фронтах задушити владу робітників і селян. [...] Військовий союз усіх згаданих радянських соціалістичних республік повинний бути першою відповіддю на наступ загальних ворогів. Тому, знаходячись на позиції визнання незалежності, волі і самовизначення працюючих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму і виходячи, як з резо­люції Українського Центрального Виконавчого Комітету, прийнятої на засіданні 18 травня 1919 р., так і пропозицій радянських урядів Латвії, Литви і Білорусії, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет Рад визнає необхідним провести тісне об’єднання:

1) військової організації і військового командування; 2) Рад на­родного господарства; 3) керівництва залізницями і господарством; 4) фінансового і 5) комісарів праці радянських соціалістичних рес­публік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму для того, щоб керівництво зазначеними галузями народного господарства було зо­середжено в руках єдиних колегій.

Об’єднання повинне бути проведене шляхом угоди з Централь­ним Виконавчим Комітетом і Радами Народних Комісарів зазначе­них Радянських республік.

Для здійснення зазначених кроків Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет обирає комісію, якій доручає негайно розпоча­ти переговори з представниками відповідних Центральних Виконав­чих Комітетів і разом з ними виробити конкретні міри об’єднання, а надалі, до моменту вироблення остаточного об’єднання, негайно визначити форми взаємостосунків.

Підписали:

Голова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету М. КАЛІНІН

Секретар (підпис)

Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни. - С. 136-137.

Додаток В

Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР

28 грудня 1920 р.

Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Советской Респу­бліки, з одного боку, і уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки, з іншого боку, виходячи з проголошеного Великою про­летарською революцією права народів на самовизначення, визнаючи незалежність і суверенність кожної з договірних сторін і усвідом­люючи необхідність згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва, вирішили укласти цей союзний робітничо-селянський договір і призначили своїми уповно­важеними:

Радянський Російський уряд - Голову Ради Народних Комісарів Володимира Ілліча Леніна і Народного комісара закордонних справ Георгія Васильовича Чичерина, а Радянський Український уряд - Го­лову Ради Народних Комісарів і народного комісара іноземних справ Християна Георгійовича Раковського.

Вищезазначені уповноважені, перевіривши надані їм повнова­ження і визнали їх цілком достатніми, прийшли до такої угоди:

I

Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка й Українська Соціалістична Радянська Республіка вступають між со­бою у військовий і господарський союз.

II

Обидві держави вважають за необхідне оголосити, що всі загаль­ні зобов’язання, які вони надалі будуть приймати на себе стосовно інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян, які укладають цей союзний договір республік, і що із самого факту колишньої приналежності території Української Радянської Республіки і колишньої Російської імперії для Укра­їнської Соціалістичної Радянської Республіки не випливає ніяких зобов’язань стосовно будь-кого.

III

Для кращого здійснення зазначеної в пункті І мети обидва уря­ди повідомляють об’єднаними такі комісаріати: 1) військових і мор­ських справ; 2) Вищу Раду Народного Господарства; 3) зовнішньої торгівлі; 4) фінансів; 5) праці; 6) шляхів сполучення і 7) пошти і те­леграфу.

IV

Об’єднані народні комісаріати обох республік входять до складу Ради Народних Комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і мають у Раді Народних Комісарів Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки своїх уповноважених, затверджених і контрольованих Українським Центральним Виконав­чим Комітетом і з’їздом Рад.

V

Порядок і форма внутрішнього керівництва об’єднаних комісарі­атів встановлюються особливими угодами між обома урядами.

VI

Керівництво і контроль об’єднаних комісаріатів здійснюються через Всеросійські з’їзди Рад депутатів робітників, селян і червоно- армійців, а також і Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет, у які Українська Соціалістична Радянська Республіка посилає своїх представників на підставі постанови Всеросійського з’їзду Рад.

VII

Цей договір підлягає ратифікації відповідними вищими законо­давчими установами обох республік.

Цей договір складений і підписаний у 2 екземплярах російською і українською мовами у місті Москві, грудня 28-го дня, тисяча дев’ятсот двадцятого року.

Додаткова постанова до регламенту Всеросійських з’їздів Рад:

На з’їзді Рад кожна зі сторін, має право вимагати, щоб по необ’єднаних комісаріатах інша сторона мала лише дорадчий голос.

Собрание узакононений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. - М., 1921. - С. 13.

Теми рефератів

1. Кримінально-процесуальне право в УСРР.

2. Галицька Радянська Республіка.

Література

1. Бабій Б. М. Державне будівництво УРСР в грудні 1917 - лютому 1918 р. / Б. М. Бабій // Проблеми правознавства. - 1971. - Вип. 19.

2. Бенько О. Л. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917 - 1953 рр.) / О. Л. Бенько. - К., 1994.

3. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953 рр. : у 2 т / І. Г Білас. - К., 1994. - Т 1.

4. Варгатюк П. Перший Радянський уряд України / П. Варгатюк // Наука і суспільство. - 1987. - № 12.

5. Виноградская С. Я. Всеукраинский Центральный Исполни­тельный Комитет Советов в первые годы Советской власти (1917 - 1920 гг.) / С. Я. Виноградская, А. Й. Рогожин. - X., 1977.

6. Громова І. А. Створення вищих органів влади та управління Української РСР (грудень 1917 - квітень 1918) / І. А. Громова // Ві­сник Київ. ун-ту. Серія: Історичні науки. - 1981. - Вип. 29.

7. Декреты Советской власти. - М., 1957. - Т. 1.

8. Дорошкович В. Правда про історію встановлення радянської влади на Україні / В. Дорошкович // Сучасність. - 1991. - № 7, 8.

9. Из истории милиции Советской Украины. - К., 1995.

10. Історія держави і права України / за ред. А. С. Чайковського. - К. : Юрінком Інтер, 2000.

11. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т. 2.

12. Костинська Н. С. До питання про формування державного апарату на Україні / Н. С. Костинська // Укр. іст. журн. - 1988. - № 6.

13. Кульчицький В. С. Утворення Української радянської держави / В. С. Кульчицький. - Л., 1957.

14. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

15. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919

- 1928) / С. Кульчицький. - К., 1996.

16. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська.

- К. : Вікар, 2002.

17. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Му­зиченко. - К., 2007.

18. Музыченко П. П. Введение в украинское право / П. П. Му­зыченко ; под ред. С. В. Кивалова, Ю. Н. Оборотова. - О. : Юрид. літ., 2009. - Гл. 1, разд. 1.4 : Особенности развития советского права в Украине.

19. Потарикіна Л. Л. Ревкоми України в 1918 - 1920 рр. / Л. Л. По- тарикіна. - К., 1957.

20. Потарикіна Л. Л. Велика Жовтнева соціалістична революція і утворення Української РСР / Л. Л. Потарикіна // Вісник Київ. ун-ту. Серія: Юридичні науки. - 1978. - Вип. 19.

21. Рогожин М. Й. Правоохранительные органы УССР в первые годы Советской власти (1917 - 1920 гг.) / М. Й. Рогожин. - X., 1981.

22. Слюсаренко А. Історія української конституції / А. Слюсарен­ко, М. Томенко. - К., 1993.

23. СуслоД. С. Історія суду Радянської України / Д. С. Сусло. - К., 1969.

24. Таранов А. П. Історія конституції Української РСР / А. П. Та­ранов. - К., 1957.

25. Тимченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918) / Я. Тимченко. - Л., 1996.

26. ТищикБ. Становлення державності в Україні (1917 - 1922 рр.) / Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешкович. - Коломия : Вік, 2000.