ТЕМА 9. ДЕРЖАВА І ПРАВО РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1930 - 1940 РР.); ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ УРСР (2 год.)

1. Загальна характеристика становища УСРР на початку 30-х ро­ків ХХ ст.

2. Розробка, прийняття та принципи Конституції УРСР 1937 р.

3. Система органів державної влади та управління УРСР, їхня компетенція за Конституцією 1937 р.

4. Правоохоронні органи і посилення ролі позасудових репресив­них органів.

5. Радянсько-німецький пакт про ненапад: причини укладення, його змістовна характеристика і значення.

6. Об’єднання західноукраїнських земель з УРСР: причини і на­слідки.

Методичні рекомендації

Нова економічна політика відновила промисловість, сільське гос­подарство, підняла рівень життя народу. Та подальше застосування непу не відповідало планам більшовицької партії на централізацію влади. 1929 р. партійно-державне керівництво СРСР відмовилося від непу і розпочало нову спробу створення комуністичної системи ви­робництва і розподілу суспільного продукту. Поворот в економічній політиці характеризувався введенням примусової продрозкладки, забороною вільної торгівлі, запровадженням карткової системи, ін­фляційним випуском паперових грошей, експропріацією заможних селянських господарств, примусовою політикою створення колек­тивних селянських господарств.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реоргані­зацію управління промисловістю», яка стала підвалиною економіки командного типу. Основною ланкою управління оголошувалися під­приємства. Але вони не отримали тієї самостійності, яку мали трес­ти в роки непу. Авантюристична індустріалізація призвела до па­діння життєвого рівня народу. Запровадження карткової системи не дозволяло використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований картками мінімум. Фактично були ліквідовані мате­ріальні стимули зростання продуктивності праці.

Індустріалізація привела до структурних змін у суспільному ладі України. Якщо 1929 р. робітничий клас України становив 690 тис., то в кінці 1932 р.

У цей час посилюється втілення курсу на колективізацію сіль­ського господарства. І це - не випадково. Доки селянин сам вирі­шував, що йому сіяти і що продавати на ринку, - не він залежав від держави, а, навпаки, держава залежала від нього. Ідейною засадою колгоспотворення була стара народницька теза про селянську общи­ну як основу побудови соціалізму в Росії. Держава воліла мати діло не з одноосібним власником, а із слухняною територіальною одини­цею, на чолі якої стояли б вірні партії особи. У дійсності організа­ція колективного господарювання була поверненням до феодально- кріпосницької системи, в якій колективним кріпосником виступала держава. Отже, колективізація мала за ще одну політичну мету зни­щення будь-яких проявів волі селянства.

27 грудня 1929 р. Й. Сталін виступив з промовою, в якій поста­вив завдання ліквідації куркульства як класу. Протягом кількох ро­ків зусилля комуністичного режиму були спрямовані на економічне і фізичне знищення заможних селян. У постанові ЦВК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах су­цільної колективізації» від 30 січня 1930 р. розкуркулюванні селяни поділялися на три категорії: 1) належали учасники й організатори антирадянських виступів та терористичних актів, які мали бути ізо­льовані в тюрмах або концтаборах; 2) ті, хто не хотів вступати до колгоспів, здійснював, як було сказано в постанові, «менш актив­ний опір». Їх разом із сім'ями висилали у віддалені північні райони СРСР; 3) у третій категорії опинилися всі інші заможні селяни, на­віть ті, хто не чинив ніякого опору. Їх разом із сім'ями поселяли за межами колективних господарств.

За станом на 10 березня 1930 р. в Україні було розкуркулено 61887 господарств, що становило 2,5 % від їх загальної кількості. У цих умовах партійне керівництво вважало, що з'явилися умови для завершення колективізації. У селян почали відбирати корів, дрібну худобу і навіть птицю.

Було оголошено, що колективізація є добровільною справою. Се­ляни скористалися з цього, і вже до осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств. Режим у відповідь на це запроваджує такі податки для одноосібників, що селяни вимуше­ні були знову повертатися до колгоспів. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70 % селянських господарств, що охо­плювало понад 80 % посівних площ. Колгоспники отримали право мати присадибну ділянку, а за це колгоспи мали справно поставляти державі сільськогосподарську продукцію. Фактично з колгоспів стя­гувалася продрозкладка.

1932 р., коли було розпочато останній етап колективізації, план хлібоздачі для України було додатково збільшено на 44 %. У селян відібрали навіть посівне зерно, що призвело до повального голоду. Він не був випадковим. Починаючи з весни 1933 р. смертність від голоду стає масовою. Голодомор в Україні 1932 - 1933 рр. забрав життя, за приблизними підрахунками, 7 - 9 млн осіб.

У той самий час у СРСР почались масові показові репресії. Одни­ми з перших поклали голови представники українських комуністів, які в роки революції боролися проти незалежної Української держави за перемогу соціалістичної революції. Понад 15 тисяч українських керівників різного рівня було звинувачено у фашизмі, націоналізмі, троцькізмі, у шпигунстві. За 1933 - 1934 рр. Компартія України втра­тила до 100 тисяч своїх членів.

Наприкінці 20-х рр. розпочалася серія сфальсифікованих полі­тичних процесів, у яких винищувалась українська освічена еліта. Одним із перших гучних політичних процесів був процес Спілки визволення України. До неї було віднесено ряд провідних діячів українського визвольного руху. Їх було звинувачено в належності до таємної націоналістичної організації. 45 арештованих діячів після жахливих катувань змушені були визнати себе винними.

За даними сучасних українських дослідників, ці процеси продов­жувались до 1941 р. За 10 років було «викрито» в Україні 100 різних «націоналістичних» організацій і груп. Лише за 1936 - 1938 рр. тут було репресовано понад 800 тисяч осіб, серед них 240 письменників (28 з них розстріляно за три дні - 13 - 15 грудня 1934 р.). В одному лише 1933 р. зі шкіл було «вичищено» 24 тисячі вчителів.

Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, а її історичну секцію, що очолював М. Грушевський, який повірив у гу­манність нового соціалістичного ладу і повернувся з короткочасної еміграції, закрито. Сам М. Грушевський був висланий до Росії, де й помер після «операції фурункула».

Істотну частку духовної культури народу завжди становило релі­гійне життя. Партія поставила собі за мету контролювати або зовсім винищити релігійні установи - єдиний елемент дореволюційних ор­ганізаційних структур суспільства, що зберігся.

З початком комуністичного штурму наступ на церкву відновив­ся. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння. Через місяць, коли приймалася нова Конституція УСРР, ця заборона перетворилася на конституційну норму, сформульовану в такій замаскованій формі: «Свобода релі­гійних сповідань та антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами». Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо.

1937 р. був розгромлений Одеський німецький педагогічний ін­ститут та заарештовано 33000 громадян - студентів, вчителів з роди­чами і знайомими. Відбувався справжній розгром культурних закла­дів представників національних меншин УРСР.

До кінця 1934 р. було подолано кризу колгоспного ладу. У се­редині 1937 р. в Україні існувало 27347 колгоспів, які об’єднували 3757 тис. селянських дворів (96 %).

Позбавлені землі, примусово об’єднані в колгоспи чи радгоспи, на все життя прив’язані до одного місця безпаспортним статусом селяни були зобов’язані виконувати «панщину» на користь держа­ві.

Покінчивши із селянством, влада розпочала остаточну ліквіда­цію політичних противників. У лютому - березні 1937 р. почалася нова хвиля масових репресій. Сталін заявив, що країна перебуває в небезпечному становищі через підступні дії саботажників, шпигунів і диверсантів. 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з них негайно знищити 75950. Репре­сії здійснювали позасудові трійки у складі першого секретаря об­кому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. Та майже відразу місцева влада стала закидати центр проханнями збільшити розкладку, що припала на область, особливо за першою категорією, яка передбачала розстріл. Репресувалися не тільки ке­рівні особи, але й рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Сус­пільство дедалі глибше опускалося в прірву страху, відчаю, мораль­ної деградації. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувалися чергові арешти.

Після усунення від керівництва П. Постишева в Україну 1937 р. прибули три особистих представники Й. Сталіна - В. Молотов, М. Єжов і М. Хрущов. Різко посилилися репресії. З вересня 1937 р. поряд з «трійками» з'явилися і «двійки» (участь перших секре­тарів обкомів партії в роботі цих каральних органів була вже не обов'язковою). 1937 р. було заарештовано і страчено 17 членів укра­їнського уряду.

Щодо характеристики правової системи УСРР кінця 20-х - по­чатку 30-х рр., то тут слід відзначити, що вона була покликана зміц­нювати командно-адміністративну систему, сприяти її централізації, забезпечувати потреби форсованої індустріалізації та насильницької колективізації. Виконувати ці завдання доводилося в доволі-таки демократичному конституційному полі, що визначалося Консти­туціями СРСР 1924 р. та 1936 р. (в Україні - Конституції 1929 р. та 1937 р.).

У дійсності зазначені демократичні норми не діяли, а були лише ширмою, що прикривала систему, яка спиралась на циркуляри, інст­рукції, закриті постанови, що робили можливими надзвичайні захо­ди в економіці й суспільному бутті. Згортання, а потім і ліквідація непу привели до істотних змін у цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин.

Головними напрямами розвитку цивільного права були охорона соціалістичної власності та вдосконалення договірних відносин. На зміцнення планових засад народного господарства була спрямована постанова ЦВК і РНК СРСР «Про кредитну реформу» від 30 січня 1930 р., яка скасовувала вексельний обіг і комерційне кредитування. Відтепер розрахунки між господарськими організаціями провадили­ся тільки через банк, що фактично призвело до ліквідації госпрозра­хунку.

Важливими джерелами договірного права стають щорічні по­станови РНК. З їх появою договори між господарськими суб'єктами перетворюються на конкретизуючі п'ятирічні плани-додатки. Зміни умов договору з 1937 р. не допускалися за жодних обставин.

Постанова ВУЦВК і РНК УСРР про терміни позовної давнос­ті від 19 листопада 1935 р. посилювала відповідальність суб'єктів державної і кооперативної власності. Вона встановлювала єдиний півторарічний термін позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та ор­ганізаціями. Передбачались також спеціальні позовні терміни.

Особлива увага приділялася зміцненню власності кооператив­них об'єднань. Постанова ЦВК і РНК УСРР від 24 серпня 1935 р. забороняла примусове вилучення будь-якого майна кооперативних організацій. Регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб також зазнало змін. Оскільки приватногосподарську діяльність було ліквідовано, то і пов'язані з нею майнові права на підставі ст. 1 ЦК УСРР закон більше не охороняв.

Що стосується сімейного права, то в Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану з'являються доповнення, що по­силюють відповідальність батьків за дітей, урегульовують передачу дітей під опіку держави.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялись аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів, встановлювались їх розміри. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. передбачались зміни в законодавстві про розлучення. Запис про розлучення здійснювався тільки після виклику подружжя до ЗАГСу і сплати за реєстрацію розлучення грошової суми, розмір якої було значно збільшено. Обов'язковим стало занесення інформа­ції про розлучення до паспортів подружжя.

У трудовому праві визначались доповнення до Кодексу законів про працю, передбачені постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лю­того 1931 р. Було завершено процес переведення робітників промис­ловості й транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підпри­ємств і установ було переведено на безперервний робочий тиждень, робітники та службовці одержували день відпочинку по черзі в різні дні тижня. Заробітна плата виплачувалася залежно від професійної кваліфікації робітника, за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками. Основними формами оплати були погодинна і преміальна. Посилюються заходи, спрямовані на зміцнення трудової дисципліни.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 р. неявка на роботу без поважної причини хоча б на один день тягла за собою звільнення з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи. Зміцненню трудової дисципліни мали сприяти і статути окремих га­лузей народного господарства та введення єдиних трудових книжок, де фіксувалась вся трудова діяльність працівника.

З метою морального стимулювання активної трудової діяльнос­ті, Указ Президії Верховної Ради СРСР з 1938 р. встановлює звання Героя Соціалістичної Праці та медалі «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

Проведення політики колективізації обумовило істотні зміни в колгоспно-земельному праві. Уперше надзвичайні заходи щодо села були вжиті в ході хлібозаготівель на початку 1928 р., коли селян зму­шували здавати хліб понад визначений податок у рахунок державної позички або як податок з майбутнього врожаю. До тих, хто не ви­конував цих розпоряджень, застосовувалися санкції згідно зі ст. 127 КК УСРР, що поряд з іншими передбачали і конфіскацію хліба.

Незабаром стала очевидною неефективність таких заходів (з уро­жаю 1928 р. в Україні було заготовлено 27 млн пудів зерна проти 200 млн пудів з урожаю 1927 р.), що змусило державно-партійне керівництво того часу стати на шлях масової, а згодом і суцільної колективізації, яка із самого початку мала насильницький характер.

Одним із перших таких актів була постанова РНК СРСР від 21 травня 1929 р., на підставі якої 13 серпня 1929 р. РНК УСРР видає постанову, що визначала ознаки куркульських господарств. Таки­ми вважались господарства, що використовували найману працю (до речі, дозволену Кодексом про працю), мали будь-який механізм, який дозволяв займатися переробкою сільськогосподарської продук­ції чи здавався в найом, члени яких мали нетрудові доходи (торгівля, лихварство, служба в культових установах), здавали в найом жит­ло чи помешкання під виробництво. На органи місцевої влади по­кладалось складання списків таких господарств. Про санкції ще не йшлося.

Проте з переходом до суцільної колективізації постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., постановами ЦК ВКП(б) від 30 січня, ЦВК і РНК від 1 лютого та Інструкцією комісії Політбюро від 4 лю­того 1930 р. передбачалися вже конкретні санкції проти куркуль­ських господарств.

Особливе місце в системі правового забезпечення надзвичайних заходів в умовах суцільно колективізованого села посідає постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, кол­госпів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власнос­ті» від 7 серпня 1932 р. Вона передбачала смертну кару навіть для дітей з 12-річного віку, а за «пом’якшуючих» обставин - позбавлен­ня волі не менш як на 10 років з конфіскацією майна за розкрадання колгоспної власності. До таких злочинців не могла застосовуватися амністія. За жменю зерна, винесеного з поля, колгоспникові загро­жував термін у концтаборах. У ряді районів України діло дійшло до того, що вищезгаданий правовий акт застосовувався навіть у випад­ках зрізання колосків одноосібниками на власному полі. У народі цей закон називали «законом про п’ять колосків».

Цей самий акт встановлював кримінальну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників. Міра покарання - позбавлення волі від 5 до 10 років. Ця, а також постано­ви РНК УСРР від 20 та 24 листопада санкціонували масові обшуки в селян з негайною конфіскацією всього наявного хліба. Запроваджу­ється практика стягування штрафів продовольством з боржників по хлібозаготівлях. Такі заходи не тільки посилили голод, що вже став масовим, а, по суті, спричинили справжній голодомор.

Так, постанови РНК УСРР від 1 та 3 грудня та спільна з ЦК КП(б) У від 6 грудня 1932 р. забороняли в сільських районах торгівлю кар­топлею і м’ясом, припинили довіз товарів («товарна репресія») і по­ширили чистку від «контрреволюційних елементів» у місцевостях, що не виконували планів хлібозаготівлі. Крім того, лист ЦК КП(б)У від 8 грудня зобов’язував місцеву владу вилучити у селян і знищити знаряддя примітивної обробки зерна (жорна і ступи).

Проведення суцільної колективізації потребувало забезпечення правового регулювання діяльності колгоспів. 1 березня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли зразковий Статут сільськогосподарської ар­тілі. Він визначав, перш за все, порядок прийняття в члени артілі. Заборонявся вступ до колгоспів куркулів та інших осіб, позбавлених виборчих прав. Знищувалися всі межові знаки і створювався єдиний земельний фонд колгоспу, який не міг зменшуватися. Статут вста­новлював безстрокове користування колгоспів землею. Від селян, які вступали до колгоспу, вимагалося усуспільнення належних їм засобів виробництва. В особистій власності колгоспного двору дозволялося мати одну корову, певну кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки залишались у користуванні колгоспного двору, члени якого виробляли обов’язковий мінімум трудоднів.

Кримінальне право 30-х рр. характеризувалось більш жорсто­кими видами покарань. Так, підвищувалося покарання за злочини проти економічної могутності СРСР, за зраду, за дезорганізацію на­родного господарства, за шкідницькі акти.

Вищезазначена постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. розглядала будь-яку особу, яка посягала на громадську власність, як ворога народу, а боротьбу з такими злочинами оголошувала голо­вним обов’язком кожного громадянина.

Посилювалася відповідальність за господарські злочини, спекуля­цію, злочини приватногосподарської діяльності. Так, постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 р. внесла в КК УСРР ст. 153³, яка встановлювала кримінальну відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами неякіс­них виробів. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 р. вносила зміни до ст. 127 КК УСРР, яка передбачала покарання за спе­куляцію. За новою редакцією цієї статті спекуляція каралася позбав­ленням волі на термін не менше п’ять років з конфіскацією всього або частини майна.

25 липня 1934 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурювання Радянської держави». У відповідній постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серп­ня 1934 р. зазначалося, що обважування й обмірювання покупців карається позбавленням волі терміном до 10 років.

На основі постанови ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. визначалося покарання за зраду Батьківщини. Вона визнавала широке коло діянь - шпигунство, видання державної (військової) таємниці, перехід на бік ворога, втеча (виїзд) за кордон тощо. За ці злочини передбачалася вища міра покарання - розстріл.

На підставі союзного Закону від 8 червня 1934 р. ВУЦВК і РНК 20 липня 1934 р. прийняли постанову на доповнення КК УСРР ря­дом статей про зраду Батьківщини. Цю постанову було повністю включено до КК УСРР.

Постанова ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. збільшила термін по­карання за особливо небезпечні державні злочини з 10 до 25 років. Кримінальне законодавство встановлювало відповідальність за по­сягання на обороноздатність країни, за незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробку пас­портів, порушення правил паспортної системи.

У кримінально-процесуальному законодавстві, що в 30-х рр. ха­рактеризувалося фактичною ліквідацією всіх демократичних прин­ципів, особливо помітною є постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ по підготовці або здійсненню терористичних актів» від 1 грудня 1934 р., яка була підготовлена протягом кількох годин після повідомлення про вбивство одного з державних діячів СРСР Сергія Кірова. Цей надзвичайний закон відкрито попирав принци­пи гласності, змагальності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про терористичні акти обмежувалося 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався за 24 години до розгляду справи у суді. З процесу вилучались прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і подання клопотань про помилування в цих справах не допускались. Смертний вирок виконувався негайно після оголошення. Цинічно звучать слова Вишинського про те, що Закон від 1 грудня 1934 р. не порушував принципів радянської демократії, що при його засто­суванні «звинувачений залишається носієм відомих процесуальних прав, достатньо широких для захисту своїх інтересів».

З проведенням масових позасудових репресій пов'язана також діяльність Особливої наради, яку було створено при НКВС СРСР 10 липня 1934 р.

9 грудня 1934 р. було прийнято постанову ВУЦВК «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР». Зазначені нор­мативні акти свідчили про повний перехід до надзвичайного поряд­ку судочинства, вони стали правовою базою масових репресій.

Стосовно конституційного права необхідно відзначити, що лют­невий пленум ЦК ВКП(б) 1935 р. прийняв рішення про внесення змін у Конституцію СРСР 1924 р. Вказувалося на необхідність де­мократизації виборчої системи: заміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих - прямими, відкритих - закритими. Відразу ж піс­ля пленуму відбувся VII з'їзд ВКП(б), на якому йшлося вже не про зміни, а про прийняття нової конституції. Була утворена конститу­ційна комісія, до складу якої ввійшли також представники УСРР - П. Любченко, Г. Петровський, В. Чубар та ін. У червні 1936 р. про­ект конституції було опубліковано. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн чоловік. VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР.

Прийняття конституцій союзних республік відбувалося за за­гальносоюзним сценарієм. 1 січня 1937 р. був опублікований про­ект Конституції УРСР, а 25 січня 1937 р. його вже затвердив XIV з'їзд Рад УРСР. Конституцію УРСР 1937 р. було побудовано в повній відповідності до Конституції СРСР 1936 р. І хоча обидві Конституції були демократичними за змістом, більшість їхніх положень носила демагогічний характер. Зокрема, у них проголошувалося, що в СРСР побудоване соціалістичне суспільство.

Конституція УРСР 1937 р. складалася із 146 статей, об'єднаних у 13 розділів. Розділ перший характеризував суспільний устрій УРСР. Політичною основою визнавалися Ради депутатів трудящих. Але вони не могли бути самостійною владою у своїй традиційній формі й не могли стати такою владою в парламентській формі. Цілкови­тий контроль над державою і суспільством, як і раніше, здійснював підвладний генсеку партійний апарат.

До Конституції УРСР 1937 р. вперше увійшло положення про Комуністичну партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Економічною основою УРСР визнавалася соціалістич­на система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативної власності.

Розділ другий регламентував державний устрій. У ньому було закріплено декларативне право виходу УРСР зі складу СРСР. Прак­тика свідчила, що це положення було фікцією.

У третьому - сьомому розділах визначалася структура, порядок утворення, компетенція, основні форми і методи діяльності, а також підзвітність вищих і місцевих органів державної влади і державного управління УРСР і Молдавської АРСР.

Інші розділи Конституції присвячувалися суду і прокуратурі, пра­вам і обов'язкам громадян, виборчій системі тощо. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голо­суванні. Категорія «позбавленців», тобто осіб, які вилучалися з полі­тичного життя через їх належність до «експлуататорських верств», ліквідовувалася. Селяни одержували рівні з робітниками права оби­рати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах треба було формувати не за виробничими одиницями (завод, фабри­ка), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Система функціо­нування влади стала іншою: з'їзди Рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки та Союзу) Рад. Нові Ради набули зовнішніх рис парламентської влади. У розвиток статей Конституції УРСР про виборчу систему 25 лютого 1938 р. ЦВК УРСР приймає «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР».

Вибори до Верховної Ради УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутати, серед них - 153 робітники, 76 селян, 75 службовців; за партійним складом - 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом 186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей. Соціальний, національний, партійний і демографічний склад депутатів ретельно дозувався на етапі висування кандидатур. Звертає на себе увагу виключно висока частка службовців (24,7 %) і росіян (36,5 %) у складі депутатів. Це свідчило про те, що партійно-державна номенклатура займала при­вілейоване становище під час визначення депутатського корпусу.

Текст виборчого бюлетеня під час виборів 1937 - 1938 рр. лице­мірно не відповідав залізній практиці висування тільки одного кандидата - від «блоку комуністів і безпартійних». У примітці на бюлетені містилася така рекомендація: «залишіть прізвище одного кандидата, за якого ви голосуєте, решту викресліть». Під час віль­них виборів голосуючий зобов'язаний був визначити своє ставлен­ня до одного в письмовій формі, тобто закресленням одного сло­ва з альтернативної пари слів («згоден - не згоден»). Організуючи вибори за сталінською конституцією, цю процедуру «спростили». У разі наявності в бюлетені тільки одного прізвища досить було без письмових позначок опустити його в урну. Вважалося, що це й є по­зитивним рішенням виборця. В обстановці репресій майже не вияв­лялося сміливців, які б наважилися зайти в кабіну для голосування, щоб викреслити прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата від блоку «комуністів і безпартійних». Люди брали бюлетень і йшли повз кабіну під поглядами членів комісії, які уважно стежили за кож­ним, щоб опустити в урну незайманий папірець.

Вибори до місцевих органів влади й управління були проведені на основі Положення про вибори в обласні, районні, міські, сільські й селищні Ради депутатів трудящих, яке 27 липня 1939 р. прийняла Верховна Рада УРСР.

Конституція УРСР 1937 р. мала статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалася свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла і листування, вводився принцип відкритості судових процесів, підтверджувалися права зви­нувачених на захист тощо. Як уже зазначалося, у дійсності ці демок­ратичні норми не діяли, це була лише ширма, яка прикривала тоталі­тарний режим.

Головною особливістю радянської правової системи в Україні стала примітивна рецепція права більшовицької Росії, що обов'­язково узгоджувалася з принципом революційної правосвідомості. Переконливим доказом цього є поширення в Україні дії кодексів за­конів Російської Федерації. Ще однією особливістю радянської пра­вової системи в цілому та її дії в Україні зокрема є перевага норм публічного права над нормами права приватного, оскільки держава безпосередньо взяла на себе регулювання господарських відносин самостійних підприємств, ремісників, товаровиробників-хліборобів тощо, тобто сфер, діяльність яких регулюється нормами приватного права. Але найбільш відчутним був вплив режиму на кримінальне та кримінально-процесуальне право, що були повністю підпорядкова­ні класовим інтересам держави на шкоду захисту загальнолюдських цінностей.

Доля західноукраїнських земель, де проживало близько 7 млн українців - Східної Галичини та Західної Волині, Північної Буко­вини, Закарпаття, - визначалася у 1918 - 1923 рр. відповідно Поль­щею, Румунією та Чехословаччиною, які отримали на це мандат Антанти.

Міжнародні договори 1919 - 1921 рр. ні формально, ані фак­тично не визнавали Західну Україну складовою частиною Польської держави. За останньою визнавалося право лише тимчасової вій­ськової окупації західноукраїнських земель, що 1919 р. стало фак­том після ліквідації військовими заходами Західно-Української На­родної Республіки. Так, Сен-Жерменський мирний договір (ст. 91) від 28 червня 1919 р. державний суверенітет Східної Галичини закріплював за Антантою. Ризький мирний договір (1921 р.) між Польщею, з одного боку, та радянськими Росією і Україною - з ін­шого, визнаючи право першої на управління західноукраїнськими землями, передбачав вирішення проблеми на основі вільного воле­виявлення всіх народів, що їх населяли.

Формально ці міжнародні акти передбачали надання Східній Галичині автономної адміністрації та мали забезпечити національні права українців, у тому числі й на використання рідної мови, яка мала стати мовою освіти. Права українців, як однієї з національ­них меншин Польщі, крім того, гарантувалися 108 і 109 артикулами польської Конституції від 17 березня 1921 р. та мали забезпечувати­ся Лігою Націй, Статут якої визначав цю міжнародну організацію як «гарант миру і безпеки народів».

Однак подібна ситуація не влаштовувала польський уряд. Його домагання задовольнило рішення Ради послів країн Антанти в Пари­жі 14 березня 1923 р., що узаконювало анексію Західної України Польщею. Офіційний протест Радянської України, масове невизнан­ня і несприйняття цього акта українцями Галичини не зупинили польську владу. Тут встановлюється режим жорстоких заборон, терору і насилля.

Влада в Г аличині перейшла до командувача військами і генераль­ного делегата польського уряду, на місцях - до урядових комісарів. Разом з окупаційними військами з'явилися жандармерія, поліція, ін­ші силові й адміністративні структури. Запроваджується дія надзви­чайних судів.

Політика польської влади визначалася, перш за все, намаганням колонізації українців. Це стало основною складовою шовіністичних великодержавних заходів польського уряду. З іншого боку, Польща не могла не враховувати міжнародних гарантій, що їх мала Західна Україна до березня 1923 р. Саме цими обставинами обумовлювали­ся заходи, що призвели до офіційного перейменування Галичини на Східну Малопольщу та фактичного зникнення з офіційної польської лексики терміна «український» і штучного вжитку термінів «русин­ський», «руський». Одночасно україномовна преса в обов'язковому порядку стає двомовною, а видання, що висвітлювали становище українців в умовах польської окупації, взагалі закриваються. Важ­ливим і ефективним заходом колонізації стало переселення з виді­ленням землі площею по 45 га в Галичину та Західну Волинь або наданням там адміністративних посад (так званих осадників). Цей захід, що вживався на підставі закону, схваленого сеймом у груд­ні 1920 р., по-перше, зміцнював польську національну меншину (до 1938 р. з Польщі було переселено 200 тисяч поляків у сільську місцевість і 100 тисяч до західноукраїнських міст і містечок) і, по­друге, загострював економічну ситуацію в перенаселених аграрних районах та унеможливлював обіймання адміністративних посад українцями.

Наплив польських переселенців, не змінюючи докорінно етніч­ний склад населення, водночас ставав важливим чинником колоні­зації Польщею Західної України. Найпослідовнішою була польська влада у ліквідації органів крайового і місцевого самоврядування Га­личини. Так, постановою польського уряду від 30 січня 1920 р. за­конодавчо заборонялася можливість скликання Крайового сейму та формування його виконавчого органу - Крайового виділу. Ця сама постанова ліквідувала самоврядні повітові Ради та їхні виконкоми- виділи. Повноваження повітових органів передавалися старостам. Заборонялася дія й громадських сільських Рад, функції яких переда­валися комісарам, що їх призначав уряд.

Важливо, що польська Конституція 1921 р., визначаючи жорстко централізовану систему законодавчої й виконавчої влади, унеможлив­лювала для Західної України реалізацію територіально-автономних прав. Такі положення суперечили згадуваним раніше артикулам тієї самої Конституції і не відповідали положенням Сен-Жерменського договору, який, зокрема, передбачав, що етнографічні умови Галичи­ни вимагають автономного режиму. Тому певний рівень автономного управління в Західній Україні польська влада все-таки змушена була передбачити. Це зробив Закон «Про воєводське самоврядування», що його схвалив сейм 26 вересня 1922 р. Дія його поширювалася на три галицькі воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське, а з часом на два північно-західні: Волинське й Поліське. На такі ад­міністративні одиниці ще 1920 р. було поділено й так звану Східну Малопольщу, або Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі «А», тобто власне Польщі).

Закон «Про воєводське самоврядування» передбачав створення у воєводствах законодавчих сеймиків, що мали складатися з двох сек­цій - української і польської, з рівним числом делегатів. Виконав­чими органами сеймиків мали стати виділи, сформовані з делегатів - чотирьох українців і чотирьох поляків на чолі з воєводою. Виділи також поділялись на дві національні секції, але воєводи, як і старо­сти в повітах, призначались із поляків. До компетенції сеймиків та їхніх виконавчих комітетів належав нагляд над адміністрацією ниж­чих органів самоврядування, шкільні справи (за винятком вищої школи), віросповідання та інші менш важливі питання. Як представ­ник уряду в краї, воєвода міг призупинити дію будь-якого рішення сеймику або рішення воєводського виділу.

На практиці окремі статті Закону «Про воєводське самоврядуван­ня» виявилися лише деклараціями. Передусім це стосувалося ст. 21, яка, на фоні тотальної полонізації Галичини і Західної Волині че­рез ліквідацію органів місцевого самоврядування, мовні заборони, запровадження інституту осадників та інше, забороняла органам держави та воєводського управління провадити колонізацію земель, масово розселяти українців. Не була реалізована й обіцянка (ст. 24 Закону) відкрити український університет. Тим самим Закон «Про воєводське самоврядування», що мав забезпечити певну автономію українців, чинності в повному обсязі так і не набрав.

Проте Законом від 31 липня 1924 р. українська мова вилучаєть­ся з використання у всіх державних і самоврядних органах та уста­новах Галичини. Нею дозволялося спілкуватися лише усно, хоч на Холмщині й Підляшші, а згодом і в Західній Волині й це було забо­ронено. Жителям Полісся заборонялося вживати назви «українець» чи «білорус». Для визначення останніх польська влада запроваджує термін «тутешній».

Потреба створювати хоча б якусь ілюзію про забезпечення авто­номного управління на західноукраїнських землях відпала після дер­жавного перевороту 1926 р. Його результатом було відновлення авто­ритарного режиму Ю. Пілсудського. Полонізація Галичини та Волині набуває активних форм. Війська і поліція розганяють демонстрації в містах і втихомирюють села, закриваються практично всі українські освітньо-культурні та господарсько-економічні організації.

Об'єктом особливої уваги стала українська церква - як право­славна, так і греко-католицька, що залишалась не лише осередком збереження національних традицій і звичаїв, а й чи не єдиною офі­ційно визнаною структурою, що послуговувалася виключно україн­ською мовою. Намагаючись зламати патріотизм греко-католицького духовенства, польська влада з другої половини 20-х рр. вдалась до масових поліційних і судових репресій. Приводом ставало, на­приклад, оформлення священиками українською мовою реєстрації про народження дітей, запис прізвища в українській транскрипції (наприклад, «Левицький» замість «Лєвіцкі»). За такі дії притягали до кримінальної відповідальності, інкримінуючи фальсифікацію до­кументів. Покаранням було тюремне ув’язнення.

Не менш рішучим був тиск на православну церкву, яка з 1922 р. була поставлена під повний контроль уряду. З метою активізації процесу переходу православних в римо-католицизм, здійснюється спроба розчинити вищу православну ієрархію висвяченими на пра­вославних єпископів кількома поляками. Спроба була невдалою, і влада вкотре застосовує терористичні акції проти православного на­селення. Як наслідок, з 389 православних церков, що функціонували 1914 р., на 1939 р. залишилася тільки 51 церква. 149 храмів було пе­редано римо-католикам, а 189 - зруйновано. Від повного знищення православну церкву в Польщі врятували активні протести її та греко- католицьких ієрархів, безкомпромісна позиція українських послів у польському сеймі та дипломатичний демарш Радянського Союзу, який нагадав польському уряду ризькі зобов’язання 1921 р. Очевид­но, ці протести та міжнародні події 1938 - 1939 рр., що окреслили контури справжньої небезпеки для Польщі, а не надуманої «україн­ської загрози», змусили уряд припинити насильства.

Особливим засобом морально-психологічного та своєрідного ка­рального тиску на українське суспільство стали заходи пацифікації, що їх застосовувала польська влада з 16 вересня 1930 р. Пацифікація мала обмежити опозиційні впливи, у першу чергу українські, зміцни­ти авторитарну державу. Польський сейм і сенат були розпущені, з оголошенням початку нової виборчої кампанії уряд провів масо­ві репресії. Військові підрозділи та поліція нападали на українські села й містечка, схоплювали активістів українського життя, у тому числі жінок, жорстоко їх били, часто зі смертельними наслідками, й ув’язнювали у військову тюрму в Бересті. Руйнувалися читальні й кооперативи, майно їх розграбовувалося. Були закриті приватні українські гімназії в Рогатині й Дрогобичі, державна - у Тернополі, заборонено діяльність української молодіжної організації «Пласт».

Централізація репресивного апарату призвела до створення 10 липня 1934 р. загальносоюзного НКВС. ОДПУ ліквідується, а натомість створюється Головне управління державної безпеки, яке входило до складу НКВС. В УСРР, як і в інших союзних республіках, було створено НКВС УСРР як союзно-республіканське відомство. У його структуру входили: головне управління державної безпеки, головне управління прикордонної та внутрішньої охорони, головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень, головне управління пожежної охорони, адміністративно-господарське управ­ління та відділ громадянського стану. НКВС УСРР не мало ніякої самостійності й повністю підпорядковувалося союзному НКВС.

У другій половині 30-х рр. НКВС фактично став позаконститу- ційним органом, оскільки був остаточно виведений з-під державного контролю. У своїй діяльності він керувався виключно власними нор­мативними актами — наказами, директивами та розпорядженнями.

Формування тоталітарного режиму призвело до створення над- конституційних, позасудових карально-репресивних органів. Почи­наючи з лютого 1930 р. в усіх обласних центрах України були ство­рені «трійки» - каральні позасудові органи, до складу яких входили начальник управління ДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У Ці органи мали брати до провадження будь-яку кри­мінальну справу, яка розглядалася без свідків, без участі захисту, без ознайомлення з нею звинуваченого і навіть без нього. Вироки «трій­ки» не підлягали оскарженню. 1932 р. у складі ОДПУ була утворена судова колегія, яка була надконституційним органом і могла засто­совувати всі види покарання, навіть розстріл. Виконавчі функції управління доповнювалися судовими. Ця колегія була ліквідована 1934 р., а натомість 10 липня 1934 р. приймається рішення про ство­рення при НКВС СРСР Особливої наради, діяльність якої була спря­мована безпосередньо на проведення масових репресій. Особлива нарада в адміністративному (позасудовому) порядку могла застосо­вувати такі покарання: заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до п’яти років, виселення за межі СРСР. У 30-х рр. реп­ресивна діяльність позасудових органів стала масовим явищем.

Наприкінці 30-х рр. на одне з чільних місць у міжнародній полі­тиці поступово виходить українське питання. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав, які мали різний соціальний устрій, були важливими дестабілізуючими факторами політичного життя Євро­пи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечок, а «українську карту» - козирем у великій дипломатичній грі.

У цей час чітко визначилися три групи країн, що були так чи інак­ше зацікавлені розіграти цю карту. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили укра­їнські землі. Їхня основна мета була втримати вже підвладні землі й по можливості приєднати нові.

Друга група - Англія, Франція, частково США, що своїм втручан­ням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група - це Німеччина, що, борючись за «життєвий простір», активно претендувала на українські землі, та Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., ак­тивно домагалася повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний ук­раїнський народ самостійно не міг вирішити свою долю. У цей час фактично все залежало від балансу інтересів різних, у першу чер­гу великих, держав і від співвідношення сил, що могли ці інтереси захистити.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі. Почалася Друга світова війна. 17 вересня 1939 р., коли вермахт під­ходив до Бреста і Львова, штурмував Варшаву, польський уряд фак­тично вже не контролював ситуацію в країні, воєнна поразка стала очевидною. Уряд СРСР вручив послу Польщі в Москві ноту і дав роз­порядження військам Червоної Армії перейти кордон, «взяти під за­хист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії». Так, принаймні формально, виглядали події. Той факт, що воєнні дії почалися 17 вересня, а не раніше, повинен був показати, що радян­ський уряд дотримується укладеного між СРСР і Польщею договору і тільки після розвалу Польської держави вважав своїм обов’язком подати руку допомоги своїм братам-українцям і білорусам.

Насправді все було дещо інакше. Договір про ненапад між Ра­дянським Союзом та Німеччиною від 23 серпня 1939 р. і особливо пакт Молотова - Ріббентропа та таємний протокол до нього перед­бачали: «У разі територіальних і політичних перетворень на терито­ріях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії Нарев - Вісла - Сан» (див. додаток).

Згідно з домовленістю, кордон між СРСР і Німеччиною пройшов по лінії Керзона, визначеній Верховною Радою Антанти ще 1919 р. як східний кордон між польським населенням, з одного боку, та українським і білоруським - з іншого. Таким чином, переважна біль­шість Західної України ввійшла в межі СРСР, але, бажаючи домог­тися конкретного впливу на Литву, радянський уряд не наполягав на приєднанні Лемківщини, Холмщини і Підляшшя. У результаті ці українські етнічні території (близько 16 тисяч км² з 1,2 млн населен­ня) опинилися під німецькою окупацією.

На території Західної Волині та Г аличини, які були зайняті Черво­ною Армією, розпочався процес радянізації. Ще до приходу Черво­ної Армії населення цих районів, яке сприйняло цей факт як величез­ну політичну подію, почало створювати ревкоми. Згодом вони були реорганізовані в тимчасові органи народної влади й управління - тимчасові управління в містах і повітах та селянські комітети у волостях і селах. Для об’єднання діяльності та керівництва місце­вими органами 3 жовтня 1939 р. в колишніх воєводствах Західної України були утворені обласні тимчасові управління. Крім загаль­ного завдання здійснювати максимально швидко соціальне нівелю­вання населення нових територій з рештою населення республіки, нові органи влади й управління ставили за мету забезпечити «вільне волевиявлення трудящих» для відновлення радянської влади і вхо­дження до складу Української РСР.

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори в Українські Народні Збо­ри Західної України. Виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів. Народні збори Західної України, що відбулися 26 - 28 жов­тня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Захід­ної України до складу СРСР і УРСР. Для передачі цього прохання було обрано повноважну комісію у складі 66 чоловік. Було прийнято декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості.

Першого листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР, заслухавши за­яву повноважної комісії Народних Зборів Західної України, прийня­ла Закон про включення Західної України до складу Союзу СРСР із возз’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Респу­блікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада У РСР розглянула за­яву повноважної комісії Народних Зборів і постановила «прийняти Західну України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію Західної України поширювалося чинне законодавство СРСР і УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. на За­хідній Україні було утворено шість областей: Волинську, Тернопіль­ську, Львівську, Дрогобицьку, Ровенську і Станіславську, а Указом Президії СРСР від 17 січня 1940 р. повністю скасовувався старий адміністративний поділ на повіти й волості, натомість створюва­лися райони. Адміністративно-територіальна реформа в Західній Україні завершилася наприкінці січня - на початку лютого 1940 р. Було організовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4994 сільські Ради.

Виходячи з того, що представницькі радянські органи не були ще організовані, Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей.

Розпочались руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (припинили існуван­ня колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема «Просвіта», Наукове товариство імені Т Шевченка тощо), насиль­ницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти «буржуаз­них спеціалістів», масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тисяч сімей, тобто 1137170 осіб, що становило приблизно 10 відсотків населення). Усе це при­звело до того, що перше знайомство з радянською системою мало для населення цих регіонів в основному негативні наслідки.

Хоч приєднання західної частини українських земель та Пів­нічної Буковини до України у складі СРСР було здійснено в умовах протистояння тоталітарних систем і насильницьким методом, воно було важливим кроком у формуванні української соборної держави. У результаті населення України збільшилося на 8809 тисяч чоловік і на середину 1941 р. становило 41657 тисяч, а територія розширилася до 565 тисяч км².

Додаток А

Про перенесення столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки в місто Київ. Постанова XII з'їзду КП(б)У

21 січня 1934 р.

Зважаючи на зміцнення основних промислових районів України, утворення областей, що полегшують керування цими промисловими районами України (Донбас, Харків, Дніпропетровськ), маючи на ува­зі необхідність наближення уряду України і центрального партійно­го і радянського апарату до найважливіших сільськогосподарських районів, якими є райони, розташовані на Правобережжі України, а також для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації, - перенести столицю України в місто Київ, що є при­родним географічним центром.

Строк переїзду - осінь 1934 року.

Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях... - С. 550-551.

Додаток Б

Про порядок поновлення у громадянських правах колишніх куркулів Постанова ЦВК Союзу РСР

27 травня 1934 р.

Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР постановляє:

1. Запропонувати крайовим та обласним виконавчим комітетам, відповідно до постанови президії ЦВК Союзу РСР від 3 липня 1931 р. про порядок поновлення в громадянських правах виселених кур­кулів, поновлювати в громадянських правах по закінченні п’яти ро­ків з дня виселення, а тих, що відпрацювали протягом трьох років у золотій та платиновій промисловості по закінченні трьох років, за поданням відповідних повноважних представництв ОДПУ, тих спец- переселенців, які виявили себе в місцях нових поселень безумовно чесною роботою, лояльним ставленням і підтримкою заходів радян­ської влади.

2. Надати крайовим та обласним виконавчим комітетам право достроково поновлювати в громадянських правах, за поданням від­повідних повноважних представництв ОДПУ, спецпереселенців, які найбільш відзначилися, особливо з молоді, які є ударниками на ви­робництві і беруть активну участь у громадській роботі.

Історія Радянської Конституції... - С. 331.

Додаток В

Про прийом до вищих учбових закладів

і технікумів

Постанова ЦВК і РНК СРСР

29 грудня 1935 р.

За діючими правилами прийом у вищі учбові заклади і техніку­ми дітей нетрудящих осіб, позбавлених виборчих прав, не допус­кається.

Через те, що тепер це обмеження не викликається необхідністю, Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів Союзу РСР постановляють:

1. Скасувати встановлені при допущенні до іспитів і під час при­йому у вищі учбові заклади та технікуми обмеження, зв'язані з со­ціальним походженням осіб, які поступають в ці учбові заклади, або з обмеженням у правах їх батьків.

2. У вищі учбові заклади і технікуми, які є у віданні народних ко­місаріатів Союзу РСР, народних комісаріатів союзних республік або інших установ та організацій, приймати всіх громадян обох статей, які витримали встановлені для вступу в ці учбові заклади іспити.

3. Запропонувати Всесоюзному комітету в справах вищої техніч­ної освіти, народним комісаріатам та іншим установам і організа­ціям правила прийому у вищі учбові заклади і технікуми, що є у їх віданні, привести у відповідність до цієї постанови.

Культурне будівництво в Українській РСР. - Т. 1. - С. 668.

Додаток Г

Про обслуговування яслами дітей в колгоспах

З постанови Ради Народних Комісарів УСРР

і Центрального комітету КП(б)У

13 квітня 1936р.

З метою забезпечення обслуговування дітей, яких годують мате­ринським молоком, Рада Народних Комісарів УСРР і Центральний Комітет КП(б)У постановили:

1. Зобов’язати обласні виконавчі комітети, обласні партійні комі­тети, окружні партійні комітети, районні виконавчі комітети, районні партійні комітети і правління колгоспів, під особисту відповідаль­ність перших секретарів партійних комітетів і голів колгоспів, орга­нізувати пересувні ясла в колгоспах, а всередині колгоспів - у всіх бригадах.

Для пересувних ясел облаштувати вози, фургони.

Вози або фургони повинні бути покрити фанерою або брезентом чи іншим матеріалом і м’якою підстилкою.

Для перевезення дітей і догляду за дітьми виділити спеціально 2 людей -візників і ще одну людину, що буде доглядати за дітьми. [...]

При пересувних яслах (при возі, фургоні) обов’язково повинні бути тази, рушники, відра з водою або умивальники, щоб мати могла до годування дитини помити руки.

2. З метою полегшення роботи колгоспниць і забезпечення на­лежного догляду і виховання дітей у віці до 5 років зобов’язати об­ласні виконавчі комітети, обласні партійні комітети, окружні партій­ні комітети, районні виконавчі комітети, районні комітети КП(б)У і правління колгоспів, крім пересувних ясел, мати постійні ясла (на весь рік).

Забезпечити організацію ясел у всіх колгоспах, для чого виділити за яслами в постійне користування кращі приміщення, що є в кол­госпах, відремонтувати ці приміщення і облаштувати необхідним м’яким і твердим інвентарем [...]

Виділити у всіх колгоспах, відповідно до статуту сільськогоспо­дарської артілі, фонди для колгоспних ясел і забезпечити постачання їх доброякісними продуктами, особливо молоком.

[...] Зобов’язати Народний комісаріат охорони здоров'я забезпе­чити медико-санітарне обслуговування всіх ясел, закріпивши для цього районний медичний персонал до ясел для систематичного від­відування.

3. Зобов’язати Народний комісаріат внутрішньої торгівлі через місцеві торгові організації і споживчу кооперацію забезпечити по­стачання ясел мануфактурою, посудом, умивальниками, емальова­ними мисками тощо.

Голова Ради Народних

Комісарів УСРР П. Любченко

Секретар Центрального

Комітету КП(б)У С. Косіор

Собрание законов и распоряжений.. - 1936. - № 21 - С. 2-3.

Додаток Д

Лист секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна рейхсканцлеру Німеччини А. Гітлеру

21 серпня 1939 р.

Дякую за лист.

Сподіваюсь, що німецька угода про ненапад створить поворот до серйозного покращення політичних відносин між нашими країнами.

Народи наших країн потребують мирних відносин між собою. Погодження німецького уряду на укладення пакту ненападу ство­рює базу для ліквідації політичної напруги та встановлення миру і співробітництва між нашими країнами.

Радянський уряд доручив мені повідомити Вам, що він згоден на приїзд до Москви п. Ріббентропа 23 серпня.

Й. Сталін

Международная жизнь. - 1989. - № 9. - С. 113.

Додаток Е

Договір про ненапад між Німеччиною

і Радянським Союзом

23 серпня 1939 р.

Уряд СРСР і Уряд Німеччини керовані бажанням укріплення справи миру між СРСР і Німеччиною та виходячи із основних по­ложень договору про нейтралітет, який було укладено між СРСР і Німеччиною у квітні 1926 року, прийшли до такої угоди:

Стаття І

Обидві Договірні Сторони зобов’язуються утримуватися від будь-якого насильства, від будь-яких агресивних дій і будь-якого на­паду у відношенні один до одного, як окремо, так і разом з іншими державами.

Стаття II

У випадку, якщо одна із Договірних Сторін стане об’єктом воєн­них дій зі сторони третьої держави, друга Договірна Сторона не буде підтримувати ні в якій формі цю державу.

Стаття ІІІ

Уряди обох Договірних Сторін залишаються в майбутньому в контакті один з одним для консультації, щоб інформувати один од­ного в питаннях, що порушують їх спільні інтереси.

Стаття IV

Ні одна із Договірних Сторін не буде брати участь у будь-якому угрупованні держав, що прямо або побічно направлено проти другої сторони.

Стаття V

У випадку виникнення спорів або конфліктів між Договірними Сторонами з питань того чи іншого роду, обидві сторони будуть вирішувати ці спори або конфлікти виключно мирним шляхом у по­рядку дружнього обміну думками або в необхідних випадках шля­хом створення комісій по урегулюванню конфлікту.

Стаття VI

Цей договір укладається строком на десять років з тим, що, оскіль­ки одна із Договірних Сторін не денонсує його за рік до закінчення строку, строк дії договору буде вважатися автоматично продовженим на наступні п'ять років.

Стаття VII

Цей договір підлягає ратифікації у можливо короткий строк. Об­мін ратифікаційними грамотами повинен відбутися в Берліні. Дого­вір вступає в силу негайно після його підписання. Складений у двох оригіналах, на німецькій та російській мовах, у Москві, 23 серпня 1939 року.

За уповноваженням Уряду СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини І. Ріббентроп

Известия. - 1938. - 14 серп.

Додаток Є

Таємний додатковий протокол

23 серпня 1939 р.

При підписанні договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік уповноважені обох сторін, які нижче підписалися, обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів в Східній Єв­ропі. Це обговорення привело до результату, що приводиться нижче:

1. У випадку територіально-політичного перевлаштування облас­тей, що входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Ес­тонія, Латвія, Литва), Північний кордон Литви одночасно стає кор­доном сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви стосовно Віденської області визнаються обома сторонами.

2. У випадку територіально-політичного перевлаштування облас­тей, які входять до складу Польської Держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарви, Вісли і Сяну.

Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської Держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясовано тільки в ході подальшого політично­го розвитку.

У всякому разі, обидва уряди будуть вирішувати це питання в по­рядку дружньої обопільної згоди.

3. Стосовно південного сходу Європи з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бесарабії.

З Німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікав­леність в цих областях.

4. Цей протокол буде зберігатися в суворій таємниці.

Москва, 23 серпня 1939 р.

Уповноважений Урядом СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини І. Ріббентроп

Международная жизнь. — 1989. — № 9. — С. 91-92.

Додаток Ж

Німецько-Радянський договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною

28 вересня 1939 р., Москва

Уряд СРСР і Уряд Німеччини після розпаду Польської держави розглядає виключно як своє завдання відновити мир і порядок на цій території і забезпечити народам, які там проживають, мирне існу­вання, відповідно їх національним особливостям. З цією метою вони прийшли згоди в наступному:

Стаття І

Уряд СРСР і Уряд Німеччини встановлюють в якості кордону між спільними державними інтересами на території колишньої Поль­ської держави лінію, яка нанесена на карту, що до цього додається, і більш детально буде описана в додатковому протоколі.

Стаття II

Обидві сторони визнають встановлений в Статті І кордон спіль­них державних інтересів кінцевим і ліквідують будь-яке втручання третіх держав в це рішення.

Стаття III

Необхідну державну перебудову на території західніше вказаної в Статті І лінії проводить Уряд Німеччини, на території східніше цієї лінії - Уряд СРСР.

Стаття IV

Уряд СРСР і Уряд Німеччини розглядають вище наведену перебудову, як надійний фундамент для подальшого розвитку друж­ніх відносин між своїми народами.

Стаття V

Цей договір підлягає ратифікації. Обмін ратифікаційними грамотами повинен відбутися якомога скоріше в Берліні. Договір вступає в силу з моменту його підписання.

За уповноваженням

За Уряд СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини І. Ріббентроп

Правда. - 1939. - 29 верес.

Додаток З

Довірчий протокол

28 вересня 1939 р., Москва

Уряд СРСР не буде перешкоджати німецьким громадянам та ін­шим особам німецького походження, які проживають в сферах його інтересів, якщо вони будуть мати бажання переселитися в Німеччину чи в сфери німецьких інтересів. Він згідний, що це переселення буде проводитись уповноваженим Уряду Німеччини у згоді з місцевою владою і що при цьому не будуть порушені майнові права пересе­ленців. Дане зобов’язання приймає на себе Уряд Німеччини віднос­но осіб українського чи білоруського походження, які проживають в сферах його інтересів.

За уповноваженням

За Уряд СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини І. Ріббентроп

Международная жизнь. - 1989. - № 9. - С. 92-93.

Теми рефератів

1. Конституції УРСР 1937 р.: її характеристика і значення.

2. Утворення НКВС: причини і наслідки.

Література

1. Бенько А. П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917 - 1953 рр.) / А. П. Бенько. - К., 1996.

2. БіласІ. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953 : у 2 кн. / І. Г. Білас. - К., 1994. - Кн. 2.

3. Богатыренко З. С. Обзор документальных материалов по исто­рии создания Конституции СССР 1936 г. / З. С. Богатыренко // Ист. архив. - 1959. - № 2.

4. Історія держави і права Української РСР : у 2 т. - К., 1967.

5. Історія держави і права України : у 2 т / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К. : Ін Юре, 2000. - Т 2.

6. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Куль­чицький, Б. Й. Тищик. - К. : Ін Юре, 2007.

7. Музиченко П. П. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. / П. П. Музиченко, Н. І. Долматова, Н. М. Крестовська. - К. : Вікар, 2002.

8. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Музи­ченко. - К., 2007.

9. Слюсаренко А. Історія української конституції / А. Слюсаренко, М. Томенко. - К., 1993.

10. Таранов А. Л. Історія Конституції Української РСР / А. Л. Та­ранов. - К., 1957.

11. Таранов А. Л. Основні принципи Конституції Української РСР / А. Л. Таранов. - К., 1962.

12. Таранов А. Л. Конституция УССР и её историческое развитие / А. Л. Таранов. - К.,1965.

13. Тимченко Й. А. Становление и развитие органов законодатель­ной компетенции Украинской ССР / Й. А. Тимченко // Проблемы правоведения. - 1977. - Вып. 35.

14. Хлевнюк О. Б. Сталин, НКВД и советское общество / О. Б. Хлевнюк. - М., 1992.