Роздiл четвертий УКРАЇНСЬКI ЗЕМЛI ПIД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩI ТА ЛИТВИ (кiнець XIV - перша половина XVII ст.)

1. Загальна характеристика перiоду

Стан феодальної роздробленостi Русi, характерний для попе-редньогб перiоду, не

мiг тривати вiчно. Навiть в умовах економiчної i полiтичної вiдокремленостi

князiвств вiдбувався, хоч i поступовий, але неухильний розвиток феодального

способу виробництва.

продуктивних сил, поглиблення суспiльного розподiлу працi, розширення

економiчних зв'язкiв мiж окремими регiонами i областями. Припинялося дроблення

окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На територiї Пiвденно-Захiдної Русi дiяли тi ж самi закономiрностi. Однак процес

подолання феодальної роздробленостi вiдбувався тут в дуже складних умовах.

Безперервнi вiйни, що спалахували в цьому регiонi, ворожi навали спричиняли

великi збитки господарству, ускладнювали хiд полiтичного об'єднання. Поступово

тут створювалися економiчнi i полiтичнi умови об'єднання пiвденно-захiдних

князiвств.

Першим в цьому регiонi полiтику об'єднання феодальне роздроблених князiвств

намагалися здiйснити галицько-волинськi князi. Захищаючи свої землi вiд домагань

з боку феодальної Угорщини, Польщi i Литви, вони наполегливо домогалися

об'єднання пiдлеглих їм територiй. Однак сил для цього було недосить, i у

серединi XIV ст. Галицьке-Волинське князiвство було загарбане i подiлене мiж

Польщею, Литвою i Молдовою. Таким чином, процес консолiдацiї та об'єднання, що

розпочався, був припинений i не дiстав подальшого розвитку.

202

I"

Що стосується другої частини Пiвденно-Захiдної Русi, до складу якої входили

Подiлля, Переяславщина, Київщина i де влада золотоординських ханiв була бiльш

сильною, то тут процес об'єднання взагалi був малоефективним.

I все ж, навiть у цих складних умовах, у Пiвденно-Захiднiй Русi вiдбувався

процес формування таких важливих елементiв майбутньої державностi, як українська

народнiсть, конкретна територiя ЇЇ розселення.

українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського,

Чернiгово-Сiверського i Галицького князiвств. Територiальним ядром було Середнє

Поднiпров'я, оскiльки Київська земля i сам Київ продовжували вiдiгравати важливу

роль у полiтичному, економiчному, культурному i релiгiйному життi цього регiону.

Однак подолання феодальної роздробленостi в землях Пiвденно-Захiдної Русi i

формування української народностi вiдбувалося у складних полiтичних умовах.

Т^шк^^сxа^^овиIде лихлемель, прзба-влени_полгтч^ої едностi^зруйнованих Золотою

Ордою^було використано сусiднши^державами,^г_11о^'''гг.рк', Уг'рщим'*о,

Молдавським князiвством. У зв'язку з цим дсторична доля українських

територiй була неоднакова.

^- / у 13

[ " (л ^ Р 49 р. стала Галичи-

--- Так, здобиччю Польського королiвства у

на, а у 1377 р. - частина Захiдної Волинi. Якщо на перших порах Галичина ще

зберiгала деяку автономiю, то в 1434 р. вона була повнiстю iнкорпорована до

складу Польського королiвства i разом з Львiвською i Перемишльською землями

перетворена у "Руське ВОЄВОДСЇВР". У 1430 р. польськi феодали загарбали Захiдне

Подiлля. 'Польська держава проводила на цих землях вiдверто колонiзаторську

полiтику, яка супроводжувалась насильницькою колонiзацiєю. Українське населення

зазнавало соцiальних, нацiональних, релiгiйних утискiв, повинно було коритись

введенню чужого польського права*.

Одночасно землi Пiвнiчної Буковини - у минулому складової частини

Галицько-Волинського князiвства - опинилися пiд владою Угорщини. У 1359 р. ця

територiя стала залежною вiд Молдавiї. У серединi XVI ст. Пiвнiчна Буковина

разом з Молдавiєю опинилась пiд владою султанської Туреччини**.

Складною була i доля Закарпаття. У XIII ст. угорськi феодали, яких пiдтримувала

католицька церква i германськi iмператори, надовго утвердилися на територiї

Закарпаття. Бiльшiсть земельних

* Див.: Чубатий М.

державного права. Мюнхен - К., 1994. - С. 80.

** Див.: Енциклопедiя українознавства. Львiв, 1993. - Т. 3. - С. 899-900.

103

маєткiв опинилась в руках угорських магнатiв. Пiсля турецької навали 1543 р.

Угорське королiвство фактично розпалось, внаслiдок цього захiдна частина

Закарпаття пiдпала пiд владу австрiйських Габсбургiв, а схiдна - була включена

до складу Трансiльванiї.

Основна ж частина полiтичне роз'єднаних Пiвденно-Захiдних земель опинилася пiд

владою Великого князiвства Литовського. г~-.., Могутнiсть Литви неухильно

зростала. Особливо посилилась Литовська держава у серединi XIV ст. Саме в цей

час Схiдна Волинь, Подiлля, Київщина, Чернiгово-Сiверщина були приєднанi I до

Литви*. Князi Пiвденно-Захiдної Русi в тих складних умовах | бачили у Великому

князiвствi Литовському реальну вiйськове-полi-i- тичну силу,

^зд.атну_надати_їм^значну допомогу. Розумiючи це, литовськi феодали поширювали

свою експансiю, використовуючи для цього як силу"зйраї, так i дипломатичнi

союзи. Так здiйснювалося приєднання основної маси українських~земель Великим

князiвством Литовським.

Опинившись у складi Литви, українськi князiвства одержали сприятливi умови для

свого соцiально-економiчного i культурного розвитку. Справа в тому, що Литва

перейняла українсько-бiлоруську культуру, традицiї державного житiя Київської

Русi та Галицьке-Волинського князiвства, "руськi" (українськi) правнi норми та

iн., а тому i перетворилась поступово на Литовське-Руську державу**.

Ситуацiя рiзко змiнилась, коли розпочався процес зближення Польщi та Литви. Так,

внаслiдок Кревської унiїДЗЯ5_р. було сформовано союз двох держав - Литви i

Польського королiвства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти

католицтво i зробити цю релiгiю державною для Литви, використати свої багатства

в iнтересах Польщi, приєднати до Польського королiвства "на вiки вiчнi" усi

пiдлеглi йому, в тому числi українськi, землi***.

Ягайло був обраний польським королем.

Тим саме Кревська унiя означала поступову лiквiдацiю самостiйностi

пiвденно-захiдних князiвств, забезпечувала панування польських феодалiв над

населенням українських земель.

Вiденська угода 1401 р. лiквiдувала пiдпорядкування Великого князiвства

Литовського, яке знову стало самостiйним. Але вже в 1413 р. була ухвалена

наступна унiя в мiстi Городлi. Спираючись на цю угоду, польськi феодали посилили

натиск на пiдлеглi Литвi Волинь i Подiлля. Перший удар було завдано Волинi. У

1452 р. Волинське князiвство було лiквiдовано. У 1471 р. було лiквiдовано

* Див.: Iсторiя України: нове бачення. У 2-х т. К., 1995. - Т. 1. - С. 114.

** Див.: Енциклопедiя українознавства. - Т. 4. - С. 1300, 1304.

*** С у б т е л ь н й й О. Україна: iсторiя. К., 1991. - С. 74.

104

i Київське князiвство. З цього часу, як свiдчить лiтопис, "в Києвi перестали

бути князi, а замiсть князiв стали воєводи"*. Таким чином, Волинь, Київщина,

Подiлля були перетворенi на воєводства з намiсниками-воєводами на чолi.

I нарештi, Люблiнська унiя 1569 р. об'єднала Польське королiвство i Велике

князiвство Литовське в "одне, нерозрiзнюване, неподiльне тiло", утворивши єдину

державу - Рiч Посполиту iз спiльними органами влади i управлiння, єдиною

грошовою системою.

Внаслiдок Люблiнської унiї українськi землi - i тi, що належали перед тим до

Литви (Київщина з Заднiпрянщиною, Волинь i Подiлля), i тi, що належали вже до

Польщi (Галичина з Холмщи-н.ою), опинилися в однiй державi. '

Разом з тим Люблiнська унiя означала рiзке посилення влади польських феодалiв

над українським населенням. Вiд цього часу українськi землi перейшли до короля

на правах коронних, польська шляхта отримала право володiти маєтками на всiй

територiї Речi Посполитої. Тому наслiдком Люблiнської унiї стало остаточне

закрiпачення українського селянства, полiтичне i нацiонально-релiгiйне гноблення

населення.

Колонiзацiя українських земель, ополячення та окатоличення українського народу,

наступ на його культуру були пiдкрiпленi Берестейською церковною унiєю. У 1596

р. в Берестi (Брестi) на унiатському соборi було пiдписано угоду про унiю

православної церкви України i польської католицької церкви на умовах залежностi

вiд папи римського iз збереженням в рамках Київської метрополiї адмiнiстративної

та обрядової автономiї**.

Посилення соцiально-економiчного, полiтичного i нацiонально-релiгiйного

гноблення викликало антифеодальну i нацiонально-визвольну боротьбу українського

народу, її форми були рiзноманiтними: втеча вiд феодалiв, пiдпал шляхетських

маєткiв, збройнi повстання. Найбiльш поширеною формою протесту стали масовi

втечi селян на схiднi i пiвденно-схiднi землi. Вони засновували новi поселення -

слободи, освоювали малозаселенi землi i пустища. Такi втiкачi називали себе

козаками, тобто вiльними людьми. Основними районами їх стали Канiв i Черкаси. На

початку XIV ст. за днiпровськими порогами виникають невеликi козацькi укрiпленi

мiстечка - сiчi, на базi яких утворюється Запорiзька Сiч, що стала головним

вогнищем боротьби народних мас України за свою нацiональну незалежнiсть.

Див.: Хрестоматiя з iсторiї Української РСР. К., 1959. - Т. 1. Див.:

Енциклопедiя українознавства. - Т. 1. - С. 116.

-С. 117.

105

Починаючи з кiнця XIV ст., масовi козацько-селянськi повстання в Українi

виникають дуже часто. I хоча вони терпiли поразки, їх роль в iсторiї

українського народу була виключно великою. У ходi цiєї боротьби розхитувалася

феодально-крiпосницька система, змiцнювалося самовизначення українського народу.

Кiнець XVI - перша половина XVII ст. стали часом пробудження нацiональної

свiдомостi українського народу, його духовного пiднесення. Утверджуються почуття

рiдної землi, вiтчизни, нерозривних зв'язкiв поколiнь, iсторичного обов'язку

зберегти духовнi здобутки свого народу - культуру, мистецтво, мову, звичаї i все

те, без чого неможливе iснування нацiї.

суспiльної думки виникають концепцiї державне-полiтичного устрою українських

земель, народжується iдея української державностi*.

 2. Суспiльний лад

Iнкорпорацiя i подiл українських земель литовськими i польськими феодалами не

пiдiрвали основ пануючого тут феодального ладу. Iснування на територiї України

феодальної власностi на землю означало збереження класового розподiлу

суспiльства на експлуататорiв та експлуатованих, хоча загарбання українських

земель i накладало певний вiдбиток на економiчне i правове становище населення.

Феодали. Соцiальне i правове становище рiзних верств феодального класу на

українських землях визначалося розмiрами їх земельної власностi. Починаючи з

кiнця XIV ст., i протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно

збiльшувалося велике феодальне землеволодiння. Джерелами зростання земельних

володiнь польських, литовських та українських феодалiв були загарбання земель

общини, купiвля-продаж земельних маєткiв, освоєння пустищ та феодальнi земельнi

пожалування. Поступово землi общини та пустища, що були загарбанi феодалами,

переходили у їх власнiсть, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати

та iн. Поряд з цим представники пануючих верств одержували вiд польського короля

i Великого князя Литовського земельнi пожалування за службу. Жалуваними землями

вони володiли у двох фор-

Див.: Б а т ю к В. С. Українська державнiсть напередоднi та в роки визвольної

вiйни 1648-1654 рр. в працях дослiдникiв iз захiдної дiаспори // УЇЖ. - 1993. -

№ 1. - С. 50-51.

106

мах: тимчасовiй - доки виконували службу на користь сюзерена ("на поживенье",

"до волi та ласки господарської"), i постiйнiй - з правом передачi своїх

володiнь у спадщину.

Починаючи з 80-х рокiв XV ст., роздачi земель в умовне володiння стають

звичайним явищем на українських землях. Такi роздачi здiйснювалися не лише

Великим князем Литовським чи польським королем, а й навiть представниками

мiсцевої адмiнiстрацiї - воєводами i старостами.

Отримавши величезнi земельнi володiння, феодали намагалися закрiпити свої права

на цi землi. Якщо у XVI ст. землi роздавалися "до живота", тобто до смертi

володаря, то, починаючи з ЗО- 50-х рокiв XVI ст., землi вже давалися "до двох

животов" (до смертi васала i його сина) i навiть "до трех животов"*.

Як наслiдок цього процесу, наприкiнцi XV - першiй половинi XVI ст. основнi

земельнi багатства України були зосередженi в руках незначної групи великих

феодалiв. Головним центром великого землеволодiння в Українi були Волинь i

Галичина. Саме на Волинi знаходилися володiння князiв Заславських,

Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовiших землевласникiв Київського

воєводства були боярськi роди Дашкевичiв, Лозкiв, Тишкевичiв, Полозiв, в

Чернiгiвщинi та Переяславщинi - князiв Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Українi були князi Острозькi, якi мали

земельнi маєтки на Волинi, Київщинi, Галичинi i навiть у Литвi. Полiтичний вплив

князiв Острозьких посилювався i завдяки родинним зв'язкам майже з усiма знатними

родинами Великого князiвства Литовського. Про економiчну i полiтичну могутнiсть

великих землевласникiв в Українi свiдчить той факт, що у першiй половинi XVI ст.

декiлька десяткiв княжих i панських родiв виставляли три чвертi ополчення з

усiєї територiї України, а решта феодалiв - лише одну чверть.

Маючи величезний економiчний потенцiал, великi землевласники оформилися у вищiй

феодальний стан, що отримав назву "магнати", i здобули для себе широкi полiтичнi

права та привiлеї, якi значно вiдрiзняли магнатiв вiд середнiх та дрiбних

феодалiв.

великого

^

князя литовського або польського ^ороля. В руках Магнатiв зосе-~~реджувалися

найвищi державнi посади (воєвод, старост), якi вони мали змогу навiть передавати

у спадщину. Магнати мали своє вiйсько i виводили його на вiйну пiд власними

хоругвами, за що їм надавалося почесне звання "князiв i панiв хоругових".

Див.: Iсторiя Української РСР. К, 1979. - Т. 1. - Кн. 2. - С. ЗО.

107

Полiтичне значення магнатiв у Великої* кому було] б

князiвствi Литовсьр., у вiдповiдностi з

якими Рада~великого князя С'пани^Рада"), до складу якої входили переважно

литовськi-магнати, набрала силу самостiйного, незалежного вiд великокнязiвської

влади вищого державного органу. Вiд того часу великий князь видавав закони та

розпорядження, пiдтримував зв'язки з iноземними державами, виносив вироки щодо

найважливiших справ лише за згодою "пани-Рада". У вiдповiдностi з привiлеями

магнати отримали для себе також особистi права; їм надавався iмунiтет вiд суду

мiсцевої адмiнiстрацiї; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижнi;

скарги на магнатiв повиннi були подаватися лише великому князю або "пани-Рада"*.

- Литовський статут 1588 р. особливо видiляв князiв i панiв радних, надавши їм

п?аво_судити_не тiльки простих людей, а навiть залежних вiд них дрiбних I

середаiх_с|)еодалiв**.

"Протягом друг!)ГгIШ^в1iнй^ХУIстТ - першої половини XVII ст. в українських

землях вiдбувалося подальше зростання великого феодального землеволодiння. Так,

згiдно з "Пописом землi Волинської" 1528 р. в цьому воєводствi налiчувалося

понад 400 магнатських i панських родiв, яким належали майже усi земельнi

багатства Волинi, 37 магнатських родiв на Волинi володiли 79 584 "димами", тобто

3/4 усiх селянських господарств. Найвпливовiшими землевласниками в Українi, як i

ранiше, залишалися князi Острозькi. У другiй половинi XVI ст. їм належало

близько 1/3 земельних угiдь (32,6%) усiєї Волинi, а наприкiнцi XVI ст. - понад

80 мiст i мiстечок, 2760 сiл, 2 млн. моргiв (морг - приблизно 0,7 га) землi i

понад 15 000 чиншовикiв.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодiння в українських землях стало

зростати пiсля Люблiнської унiї 1569 р. Загарбання українських земель

активiзувалося пiсля постанови сейму Речi Посполитої 1590 р. "Про роздачу

пустищ, якi лежали за Бiлою Церквою"*** |/| [ди (А i ^М V

Пiсля Люблiнської унiї продовжували поширюватися права i привiлеї магнатiв, у

тому числi українського походження. Магнати українських земель

ца6улгансш самоврядування. Вона

виконувала~фуГГк"цi'ГмГської влади i суду в цивiльних справах. Рада обирала або

призначала лавникiв i судового вiйта, в деяких випадках призначала також цехових

старшин.

]Iава^_5>ж^^^о^и>I_^2?Еан5АI. До її складу входили лавники. Очолювалася вона

вiйтом. Засiдання лави iнколи вiдбувалися пiд головуванням помiчника вiйта -

лентвiйта. Суд лавникiв розглядав кримiнальнi справи мiщан, а також претензiї

мiщан до феодалiв.

Протягом XV - першої половини XVI ст. самоврядування отримали такi українськi

мiста: Київ (1497 р.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 р.), Рiвно (кiнець XV ст.),

Львiв (1503 р.), Дорогобуш (1514 р), Ковель (1518 р.), Кремiнець (1536 р.),

Торчин (1540 р.), Берестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.).

У мiстах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права,

склалася певна процедура формування органiв

* Див.: Законодательньїе актьi Великого княжества Литовского XV-XVI вв. - С.

21-24.

** Див.: Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства й права

Польши. - С. 97.

140

мiського самоврядування. Вибори здiйснювалися щорiчно у заздалегiдь визначений

день. У виборах брали участь всi мiщани мiста. Для членiв мiського

самоврядування в рiзних мiстах встановлювався вiковий ценз - вiд 25 до 90 рокiв.

Обов'язковою умовою для кандидатiв до ради було володiння нерухомим майном у

мiстi, iнакше кажучи "осiлiсть". Своєрiдними були уявлення середньовiчного

мiщанина про вимоги до кандидатiв у органи мiського самоврядування. Вони повиннi

бути "не богатьi й не убоги, но среднего достатка... законородженньїми, дома

всегда жить, доброго имени, богобоязненньїми, справедливьiми й правдивими... Не

разглашать городские тайньї, бьiть твердими в словах й делах, чуждаться

алчности"*. Але цi вимоги залишалися у переважнiй бiльшостi лише побажаннями. До

влади в мiстах приходили, як правило, заможнi мiщани.

Найбiльш повну уяву про порядок обрання органiв мiського самоврядування дає

процедура виборiв бурмiстрiв i радцiв у мiстi Ковелi. Перш за все iснував певний

строк виборiв: щорiчно "в перший понедiлок, найближчий по новiм лiтi".

Зiбравшись на сход, мiщани обирали з свого середовища вiсiм кандидатiв.

Вiдомостi про обраних кандидатiв передавалися потiм на розгляд мiському

старостi, який затверджував на посадi радцiв лише чотирьох чоловiк, а також

призначав з їх числа бурмiстрiв.

Однак один з головних принципiв магдебурзького права про рiчний термiн

перебування у складi ради в українських мiстах не дотримувався. Мали випадки

перебування у складi ради одних i тих же осiб протягом 10 рокiв. Такi порушення

вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку мiщан i часто

призводило до бунтiв. В таких випадках, щоб заспокоїти "поспiльство" в окремих

мiстах утворювалися контрольнi установи, якi мали право розглядати мiськi

рахунки. Наприклад, у Львовi була утворена "комiсiя 40 мужiв", куди входили 20

чоловiк вiд купецтва i 20 вiд ремiсникiв**.

Магдебурзьке право в Українi надавало радi широких повноважень. Рада

забезпечувала оборону мiста i порядок в ньому, розглядала цивiльнi справи.

Важливим напрямком дiяльностi мiського самоврядування було вирiшення ним питань

господарського життя мiста. Рада займалася розподiлом податкiв мiж мiщанами i

стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельнi операцiї. В україн-

* Див.: С а с П. М. Феодальньїе города УкраиньI в конце XV - 60-х годах XVI в.

- С. 178-179.

** Див.: Iсторiя української культури / Пiд. ред. I.Крип'якевича. Нью-Йорк,

1991.

- С. 144.

141

т

ських мiстах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладiв,

органiзовувала роботу броварень, солодовень та iнших промислiв, якi належали

радi. До вiдання мiського самоврядування належали дiлянки мiської територiї -

плаци. Радi були пiдпорядкованi ремiсницькi цехи. Мiське самоврядування

санкцiонувало акти купiвлi-продажу нерухомого майна в межах мiста, видавало

мiщанам довiреностi на укладення торговельних угод.

Адмiнiстративному устрою українських мiст на основi магдебурзького права був

притаманний один важливий елемент - так званi юридики, тобто вiдокремленi

мiськi^територiї, якi в адмiнiстративному i правовому^їдноШеннi повнiстю або

частково контролювалися феодальними власниками. "На^юридиiамнге поширювалася

.судово-адмiнiстративна влада мiського самоврядування. Управлш^-ня населенням

юридик здТйсТПовалт>ея вiд iменГфеодала особливими службовими особами - вiйтами

i тiунами. Подiл мiста на юридики обумовлював i подiл функцiй з управлiння

мiстом мiж їх власниками. Наприклад, у серединi XVI ст. мешканцi мiста Любеч

були подiленi на чотири частини мiж окремими феодалами. Вiдповiдно до цього i

управлiння в мiстi належало чотирьом вiйтам i чотирьом тiунам. Кiлькiсть юридик

в окремих мiстах досягала кiлькох десяткiв*.

У мiру зростання феодальних мiст поширювалися юридики, зростала чисельнiсть їх

мешканцiв, збiльшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. в Кремiнцi на користь

магiстрату з 1224 дворiв надходила лише третина подимного податку, а десять

власникiв юридик стягували 2/3 усiєї суми. У серединi XVII ст. шляхетськi i

церковнi юридики у Львовi налiчували бiля 600 будинкiв з населенням бiльш 4,5

тис. чоловiк.

Юридики iснували у Києвi, Луцьку, Вiнницi, Чернiговi, Сам-борi та iнших мiстах

України.

Наприкiнцi XVI - у першiй половинi XVII ст. в Українi вiдбувається бурхливий

розвиток мiст. У цей перiод з'являються такi мiста, як Конотоп, Фастiв, Умань,

Бориспiль та iн. Тiльки у Вiнницькому воєводствi за цей час кiлькiсть мiст

зросла майже вдвiчi (вiд 68 до 114). В цiлому у серединi XVII ст. в Українi

налiчувалося понад тисячу мiстечок. Окремi з них мали значну кiлькiсть мешканцiв

(Львiв - 15-18 тис., Київ -- 15 тис., Бiла Церква - 10 тис.). Однак типовим для

України було мiсто, що налiчувало 2-3 тис.

* Див.: С а с II М. Фео,чалi,ньiе города УкраиньI в конце XV - 60-х годах XVI в.

- С. 171.

142

Бiльшiсть мiст в українських землях належала феодалам i церквi. Так, у

Київському воєводствi з 206 мiст королiвськими були 46, приватновласницькими -

150, церковними - 10. У Брацлавсь-кому воєводствi з 117 мiст королiвських було

10, приватновласницьких - 111. Окремi магнати мали по кiлька мiст i мiстечок.

У 80-х рр. XV ст. в українських землях з'являються i поширюються громадськi

органiзацiї православного мiщанства - так званi братства, їх поява пов'язана з

прагненням українського мiщанства об'єднати зусилля для захисту своїх

соцiально-економiчних iнтересiв i боротьби проти насильницького окатоличення i

ополячення.

Особливо важливими були економiчнi завдання братств. Вони видавали грошовi

позики своїм членам, деколи навiть органiзовували позичковi каси, рятували мiщан

вiд боргiв, не дозволяли продавати будинки у чужi руки, а для збiднiлих

братчикiв i старцiв влаштовували притулки. Цi матерiальнi заходи обумовлювали

особливу популярнiсть братств i єднали їх членiв.

У XVI ст. братства поширили свою дiяльнiсть на ширше полiтичне i культурне поле.

Коли в мiстах посилився нацiональний гнiт, братства органiзовували оборону

мiщанства, надсилали скарги до судiв на мiськi магiстрати, висилали посольство

до королiв, шукали допомоги у шляхти i вельмож. Найбiльш впливовим в Українi

було львiвське братство при церквi Успенiя. До нього входило небагато членiв -

вiд 20 до ЗО, але це були доволi заможнi люди, якi розумiлися на культурi. У

1520 р. вони почали акцiю проти обмежень, що накладав на них польський

патрицiат; їхнi скарги пiдтримав перед королем гетьман К.Острозький i українськi

мiщани дiстали деяке полегшення. У 1539 р. вони добилися вiдновлення галицького

єпископства, яке було скасовано у XV ст. У 1570-х рр. львiвське мiщанство знову

здобуло собi широкi права в мiстi, мiж iншим i те, що представники братств

входили до так званої колегiї 40 мужiв, яка контролювала мiську владу*.

Львiвське братство виступило iнiцiатором заснування братств у всiх мiстах i

мiстечках України, отже, братська органiзацiя поширилась по всiй Галичинi,

Волинi, Холмщинi, Подiллю.

Важливою обставиною в дiяльностi українських братств була наявнiсть статутiв,

якi ретельно регулювали їхню органiзацiю i дiяльнiсть. Сходи братства

вiдбувалися щонайменше раз на мiсяць. Раз на рiк вiдбувалися загальнi збори, на

яких обирали старшину - старших братiв. Усi братськi книги i розрахунки ретельно

контролювалися. Першi братства мали мiщанський характер, але пiзнiше братський

рух поширився, до братств почали входити шляхта i

Див.: К р й п'я к е в й ч I. Iсторiя України. - С. 135.

143

г

духовенство. Таким чином, братства ставали загальнонацiональними установами, i

цей бiк своєї дiяльностi вони пiдкреслювали свiдомо. Наприклад, у статутi

львiвського братства, зазначено, що його членом може бути "чи мiщанин, чи

шляхтич, чи передмiща-нин, чи хто з посполитих людей всякого стану".

Братська органiзацiя пильнувала за дисциплiною своїх членiв. За кожну провину

братчик сплачував штраф воском або мав вiдсидiти означений строк на церковнiй

дзвiницi. Братства жадали вiд своїх членiв, щоб вони усi свої справи вирiшували

помiж собою, перед братським судом, а не йшли до суду мiського чи державного.

Однак, найбiльш активнi братства намагалися утворити самостiйнi органи мiського

самоврядування i протиставити їх органам державної влади. Така дiяльнiсть

братств була для них важливою школою полiтичної боротьби. Природно, що вона

зустрiчала опiр мiської влади та унiатського духовенства.

Українськi братства були тiсно пов'язанi з росiйськими i бiлоруськими

братствами.

Братства своєю органiзацiєю сприяли з'єднанню українського громадянства i

пiднесенню його культурного рiвня. Але у їхнiй дiяльностi були також i недолiки,

що пiдривали основи громадського життя. Братства були явищем ефемерним, то

розгорялися, то знов занепадали. Навiть найактивнiше львiвське братство мало

перiоди занепаду, коли не вiдбувалися сходи братчикiв. Зв'язок помiж рiзними

братствами також не був постiйним i добре зорганiзованим; не було скликано

з'їзду усiх братств. Тому братський рух мав не тiльки своїх прихильникiв, а й

ворогiв. Навiть серед мiщанства були особи, що не хотiли пiдпадати пiд братський

режим. Ще бiльших супротивникiв зустрiчали братства з боку духовенства.

Вiйськова органiзацiя. Основою збройних сил як Польського королiвства, так i

Великого князiвства Литовського було посполите иiння, тобто шляхетське

ополчення, яке скликалося у межаЗГ ави або "окремих-воєводств i земель.

Органiзацiйними одиницями шляхетського вiйська були хоруговi родовi або земськi.

Хоругва налiчувала 200-600 людей*. Участь в ополченнi вважалась, з одного боку,

обов'язком, а з другого - привiлеєм, почесним правом шляхти. Однак у мiру

зростання фiльваркової системи посполите рушiння все бiльше занепадає. Шляхта

тепер неохоче береться за зброю i навiть не з'являється на вiйськовi огляди, якi

iнколи провадилися у мирний час.

Ухилення вiд участi в посполитому рушiйнi каралося конфiскацiєю майна.

Незважаючи на це, вiдмова вiд участi у вiйськових

походах набирає масового характеру. Шляхта поступово вiдвикає вiд вiйськової

служби, хоча принцип, за яким "шляхта i кожен розряд шляхетський на вiйнi

служити повиннi", намагається пiдтримувати.

Монопольне право шляхти на вiйськову службу пiдтримувалося вимогою поголiвної

участi в рушiйнi усiх чоловiкiв, здатних тримати в руках зброю. Згiдно з III

Литовським статутом особи, якi досягли повнолiття, незалежно вiд їх стану,

повиннi у разi потреби, нести вiйськову службу. Але значною мiрою вiйськовi

привiлеї шляхти пiдривалися появою найманого вiйська.

Поступово наймане вiйсько повнiстю витiсняє рушiння i стає основною частиною

збройних сил. Вперше наймане вiйсько було застосовано у Польщi в XV ст.

Формувалося воно головним чином на час вiйни. На сеймi 1562-1563 рр. була

прийнята постанова про утворення "кварцяного вiйська" для оборони

пiвденно-схiдних кордонiв. Утримувалося воно на вiдрахування 1/4 ("кварти")

доходiв держателiв королiвських маєткiв. У 1678 р. з метою збiльшення вiйська

сеймом було прийнято закон про так званих вибранцiв. На пiдставi цього закону

королiвськi селяни вiд 20 ланiв землi виставляли одного жовнiра (рекрута). Вiн

звiльнявся вiд усiх податкiв, але був зобов'язаний з'являтися на вiйськову

службу з придбаною на свiй кошт зброєю i амунiцiєю (рушницею, шаблею, порохом,

свинцем).

Основною частиною коронного (королiвського) вiйська були шляхетська кiннота

(гусари, легка кавалерiя), iноземна пiхота (спочатку угорська, потiм нiмецька),

кiннота (драгуни) i артилерiя. На чолi коронного вiйська стояв великий коронний

гетьман, який посiдав у Речi Посполитiй важливе, незалежне мiсце. Польнi

гетьмани командували прикордонними вiйськами.

Дисциплiна у найманому вiйську пiдтримувалась завдяки суворим покараньшм. Згiдно

з Генрiковими Статутами пiд час вiйни гетьман мав право засуджувати солдат до

страти i в той же час представляти їх до шляхетського звання*.

Власне добре органiзоване i озброєне вiйсько мали окремi магнати. Нерiдко їх

збройнi сили були досить значними. Магнати володiли фортецями i мали пiхоту,

кiнноту, артилерiю.

Складовою частиною коронного вiйська Речi Посполитої було [реєстрове козащвр.

Королiвським унiверсалом 1572 р. був сформо-ваiши^гт^виийпочет" з низових

козакiв у кiлькостi 300 чол. Цi козаки були прийнятi на державну службу i

внесенi до особливого списку - реєстру. Кожний з реєстрових козакiв приймався на

королiвське утримання i одержував плату "за квартал" - по два з

Див

Iсторiя українського вiйська. - С. 142.

Див.: История Польши. - Т. 1. - С. 195.

144

145

половиною злотих та сукном на каптан. Остаточно реєстрове козацьке вiйсько

сформувалося у 1578 р. Реєстр був поширений до 600 чол. за рахунок "кращих

козакiв", якi мешкали в королiвських маєтках. Усi реєстровi козаки отримували

грошову винагороду i право на освоєнi ними землi, Гетьманом реєстру був

призначений черкаський i канiвський староста Ю.Вишневецький. Були визначенi його

помiчник i писар реєстру. Реєстровi повиннi були слухати своїх начальникiв i

нести службу там, де їм вкажуть.

При заснуваннi реєстрового вiйська уряд Речi Посполитої намагався використати

його перед усiм для боротьби з народними масами України, а вже потiм для охорони

кордонiв. Тому це вiйсько стало офiцiйно називатися "Вiйськом його королiвської

милостi Запорiзьким".

Реєстр у кiлькiсному вiдношеннi не був однаковим i змiнювався залежно вiд

полiтичної ситуацiї, яка складалась на той час. Наприкiнцi XVI ст. реєстр був

розширений до 1000 чол. Ще бiльшим вiн став пiд час вiйни з турками. У 1621 р.

спецiальнiй комiсiї було доручено переглянути реєстр i скоротити його до 2000

чол. Але у 1625 р. реєстр був знову збiльшений i досяг 6000 чол. При цьому в

Українi було засновано шiсть реєстрових козацьких полкiв: Київський.

Переяславський, Бiлоцеркiвський, Корсунський, Канiвський i Черкаський. Полки, в

свою чергу, подiлялися на сотнi. У 1630 р. реєстр нараховував вже 8000 чол. Але

сейм 1635 р. визнав, що чисельнiсть реєстру не повинна перевищувати 7000 чол.

Пiсля придушення селянсько-козацького повстання 1637- 1638 рр. польський уряд

намагався зменшити чисельнiсть реєстру i скасувати здобутi реєстровими козаками

права на привiлеї. З цiєю метою у 1638 р. була видана "Ординацiя вiйська

Запорiзького реєстрового". У вiдповiдностi з нею вiйськова органiзацiя

реєстрового козацтва мала такий вигляд. Верховне керiвництво належало коронному

гетьману. Вiйськова i судова влада над реєстровим козацтвом зосереджувалась в

руках старшого комiсара замiсть гетьмана, що обирався ранiше. Комiсар обирався

сеймом за пропозицiєю коронних гетьманiв i обов'язково повинен був бути

шляхтичем. Комiсару були пiдпорядкованi осавули, полковники i сотники. Вiйськовi

осавули i полковники не обиралися козаками, а призначалися польськими властями з

шляхтичiв, якi мали досвiд у вiйськовiй справi. Сотники i отамани обирались з

числа козакiв, якi мали заслуги перед урядом Речi Посполитої. Реєстр, як i

ранiше, складався з 6000 чол. i подiлявся на шiсть полкiв.

Козацьке самоврядування. Запорiзька Сiч у своєму складi мала подiл - вiйськовий

i територiальний, у вiдповiдностi з яким i будувалося управлiння нею. Як

вiйсько, запорiзька громада подiлялася на

146

38 куренiв, а територiальне - спочатку на п'ять, згодом на вiсiм паланок. Слiд

мати на увазi, що у запорiзьких козакiв слово "курiнь" вживалося у двох

значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостiйна частина вiйська*. Термiн

"паланка" також мав два значення - невелика фортеця i певна частина територiї

Запорiзької Сiчi. Найвищим органом козацького самоврядування, який вирiшував

найважливiшi питання, були загальнi або, як їх частiше називали, вiйськовi ради.

Збиралися вони регулярно у точно визначенi строки - 1 сiчня i 1 жовтня кожного

року. Козацька рада збиралася i в iншi строки, коли на те була воля товариства.

На вiйськових радах вирiшувалися усi найважливiшi питання життя Запорiзької

Сiчi: оголошувалася вiйна i укладався мир, об'являлися вiйськовi походи,

каралися злiснi злочинцi, щорiчно передiлялися помiж куренями землi, рiчки,

озера, лiси, рибнi лови тощо, обиралася i змiщалася козацька старшина**.

Крiм загальних вiйськових рад, у запорiзьких козакiв були ще й ради по куреням,

якi частiше звалися "сходками". Курiннi сходки збиралися у разi потреби для

вирiшення дрiбних справ, термiнових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрiбнi господарськi спори,

оскiльки населення паланок складалося з нежонатих козакiв, якi займалися

господарством. ССсх,Iл>Ь

На Запорiжжi склалася своя адмiнiстрацiя. Найважливiшими її ланками у другiй

половинi XVI - на початку XVII ст. були вiйськовi начальники - кошовий отаман,

вiйськовий суддя, вiйськовий^фi^ 4*о

"Головщина" - це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крiм

основного покарання, сiм'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим

покаранням. Так, вiдповiдно до

Див.: Статут Вялiкага княства Лiтоускага 1588. - С. 37. Див.: Енциклопедiя

українознавства. - Т. 1. - С. 243.

166

III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила iншу людину такого

ж простого звання, нешляхтича, тодi... сторона обвинувачена смертю карається. А

й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому,

кому по праву належати буде". Розмiр головщини залежав вiд стану убитого. За

шляхтича, сказано у III Литовському статутi, "крiм покарання, описаного в даному

статутi вiдповiдно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за вiйта,

бурмiстра - 60 коп грошей, за ремiсника або мiщанина таких мiст, якi на

магдебурзькому правi - ЗО коп грошей, за тяглову людину - 24 коп грошей" та iн.

Грошовим штрафом, який призначався за заподiяння поранення, заподiяння побоїв,

незначну крадiжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав'язка. Вона могла

бути i основною, i додатковою мiрою покарання. Статути детально регламентували

випадки призначення нав'язки та її розмiр*.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначенiсть. Часто право визначало

вид покарання, а не його розмiр. Це давало можливiсть суддям встановлювати

розмiр покарання довiльно, виходячи iз своїх особистих i класових iнтересiв.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинiв i

покарань запорiзького козацтва, яка склалася у вiдповiдностi з старовинними

звичаями, "словесним правом i здоровим глуздом".

Серед кримiнальних злочинiв найбiльш тяжким вважалося убивство козаком товариша,

завдання побоїв, крадiжка, неповага до начальства, насильство у Запорiжжi або

християнських поселеннях (вiдiбрання у товариша коня, худоби, майна),

дезертирство, гайдамацтво (крадiжка коней, худоби, iншого майна у мирних

жителiв), приведення у Сiч жiнок (окрiм матерi, сестри, дочки), пияцтво пiд час

вiйськового походу.

Покарання у запорiзьких козакiв залежали вiд характеру тяжкостi учиненого

злочину. Як покарання практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати

на майданi (за неповагу до начальства), биття канчуками пiд шибеницею,

калiчення, розграбування майна.

Найбiльш суворим покаранням у козакiв була смертна кара, яка носила здебiльшого

квалiфiкований характер: закопування живими у землю, посадження на кiл,

повiшання на залiзному гаку, забивання киями бiля ганебного стовпа.

Судовий процес. Процесуальне право не знало iстотних вiдмiнностей мiж цивiльними

та кримiнальними справами. Причому в

* Див.: Статут Вялiкага княства Лiтоускага 1588. - Розд. 12. - Арт. 2, 3, 7;

Розд. 13. - Арт. 5-11.

167

українських землях тривалий час зберiгався обвинувально-змагальний процес,

основнi риси якого закрiпленi у давньоруському правi.

Судочинство починалося за заявою заiнтересованої сторони - потерпiлого або його

родичiв. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був повинен самостiйно

зiбрати усi докази, пред'явити їх суду i пiдтримувати обвинувачення. На

будь-якiй стадiї процесу вiн мав право вiдмовитись вiд позову або обвинувачення,

укласти мирову угоду. Однак щодо найбiльш тяжких злочинiв (наприклад, державного

характеру, проти церкви) слiдство i суд були обов'язковими незалежно вiд заяви

сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася

таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слiдчого процесу.

У цiлому обсяг процесуальних повноважень сторiн був досить значним, але залежав

вiд того, у якому судi розглядалася справа, вiд класової та станової залежностi

сторiн. Представниками сторiн на судi могли були професiйнi адвокати, що

знаходилися нри судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги

адвокату платили. Без адвокатiв не обходився майже жодний процес, бо центральне

мiсце на ньому займала "розмова сторiн", як тодi називалась процедура словесних

змагань сторiн. Потреба в адвокатi для людини, що не розумiлася в тонкощах

права, була конче необхiдною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО-40-х

рр. XVII ст. проходило щороку до сотнi правиникiв*.

Надзвичайно важливе значення мала система доказiв, що застосовувалися в судах.

Згiдно з теорiєю формальних доказiв вони пiдроздiлялися на досконалi та

недосконалi ("повнi" i "неповнi"). Кiлькiсть та якiсть доказiв встановлювались

для кожної категорiї справ. Литовськi статути мiстили перелiк найважливiших

доказiв: показання свiдкiв, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо. Для

здобуття зiзнання пiдозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привiлейованому становищi знаходилась шляхта. Присяга шляхтича визнавалася

"доводом", тобто безсумнiвним доказом. Коли не було свiдкiв злочину шляхтича або

його не було спiймано на гарячому, вiн мiг очиститися присягою. Коли ж

звинувачувався у друге, вiн очищався присягою двох свiдкiв, а втретє - шiстьох

свiдкiв. I тiльки пiсля такої процедури винного шляхтича можна було судити, i це

мiг зробити лише державний суд, куди шляхтича викликали позовами**.

Найбiльш поширеними доказами були показання свiдкiв. Статути визначали коло

осiб, якi могли бути свiдками. Присяга i клятва

* Див.: Я к о в е н к о Н. Бояри-шляхта iз Заушшя // Старожитностi. - 1991.

* Ч. 9. - С. 13.

** Див : Чуба т й й Н. Огляд iсторiї українського права. - С. 140. 168

вважалися додатковими доказами. Вищою мiрою вiрогiдностi були свiдчення

духовенства й службових осiб. У майнових спорах велике значення надавалося

письмовим доказам, оскiльки закон вимагав укладати деякi угоди тiльки у

письмовiй формi.

Практикувалося i попереднє слiдство, яке здiйснювали службовi особи державного

апарату: старости, їх намiсники, замковi суддi. Вони виїжджали на мiсце злочину,

допитували свiдкiв i пiдозрюваних, записували їх показання i передавали до суду.

На попередньому слiдствi були присутнi понятi ("два шляхтича вiри годнi").

* * *

Перiод, що тривав з кiнця XIV до середини XVII ст., - це майже 300 рокiв,

сповнених подiями, наповнених i драматизмом, i

iсторичною величчю.

Руйнацiя традицiйних пiдвалин життя часiв Київської Русi, порушення сталих

полiтично-династичних зв'язкiв призвели до того, що українськi землi опинилися

пiд зверхнiстю сусiднiх держав i в першу чергу Литви i Польщi.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князiвства увiйшли

найкультурнiшi українськi землi з виробленими правними формами. Вони не тiльки

успiшно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове i

культурне життя Великого князiвства Литовського, що й сприяло визначенню його як

Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслiдком

звичаєвого права Русi i в свою чергу наклало чималий вiдбиток на подальшу

українську юридичну думку. Iнакше вiдбувався розвиток територiй, якi опинилися

пiд владою Польщi з її вiдверто колонiзаторською полiтикою, уведенням чужого для

українського народу польського права. Надалi подiбних утискiв зазнали i тi

українськi землi, що входили до складу Литви, а пiсля утворення Речi Посполитої

опинилися пiд владою Корони.

За рiзних складних умов українськi землi зумiли все ж таки зберегти високий

рiвень своєї правової культури. Величезне значення в полiтичному життi

українських земель мала поява i розвиток такої суспiльної верстви як козацтво,

центром консолiдацiї якого стала Запорiзька Сiч. Тут виникали зародки

української державної органiзацiї з притаманними їй елементами демократизму. У

першiй половинi XVII ст. Сiч стає своєрiдним центром визвольного руху

українського народу.

169