СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦIОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ОБМЕЖЕННЯ її СУВЕРЕНIТЕТУ У ДРУГIЙ ПОЛОВИНI XVII ст.

1. Вiйна українського народу за визволення з-пiд влади Речi Посполитої

Волелюбний народ України не мiг миритися з всезростаючим польським пануванням i

у сiчнi 1648 р. почав вiйну проти Речi Посполитої.

Головними причинами вiйни були: нестерпне соцiальне, нацiональне i релiгiйне

гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави,

особливо її магнатiв*.

Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало

iснуванню українцiв. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного

гетьмана Польщi Конц-польського: "Если нельзя достать казаков, то наказувать их

жен й детей й дом разрушать! Лучше на том месте крапиве расти, чем зти изменники

будут размножаться!"**

Збройна визвольна боротьба була всенародною, у нiй брали участь усi соцiальнi

верстви українського суспiльства, за винятком частки верхiвки українських

свiтських та духовних феодалiв. Вона об'єктивно була єдиною можливiстю здобути

свободу i незалежнiсть, вiдстояти право на iснування народу i держави. Воєннi

подiї 1648-1654 рр. були продовженням виступiв окремих розрiзнених рухiв рiзних

соцiальних груп проти польського феодального пану-

М й ц ю к Ю. А., Плохiй С. М, Стороженко I. С. Як козаки воювали.

Днiпропетровськ, 1990. - С. 220-221. ** Лiтопис Самовидця. К., 1971. - С. 57.

170

вання в Українi. Цi виступи польськi властi глумливо називали розбiйницькими.

Першими пiднялися козаки - так званi "виписчики". У 1591 - 1593 рр. їх очолив

К.Косинський, а у 1594-1596 рр. - С.Наливайко. Найбiльш визначним було

селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. пiд проводом Я.Остряницi. Воно було

жорстоко придушено, а багато його учасникiв - страчено. За ординацiєю 1638 р.

козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначенi польськi

шляхтичi.

призначалися. Дiяльнiсть реєстрового козацького вiйська повнiстю контролювалася

польськими комiсарами.

Жарини народного гнiву жеврiли й на початку 1648 р. спалахнули полум'ям великої

народно-визвольної вiйни, яку розпочали козаки, котрi домагалися поновлення усiх

прав i вiльностей козацтва. В мiру того, як до них почали приєднуватися широкi

маси українцiв, завдання вiйни ставали бiльш чiткими i визначеними. Це були дуже

важливi i на той час не простi завдання. Вiрне уявлення про них дають офiцiйнi,

певною мiрою програмнi заяви Б. Хмельницького, сформульованi ним на переговорах

з комiсарами польського уряду у Переяславi в лютому 1649 р.

Усi суспiльнi групи населення України, якi брали участь у вiйнi, палко бажали

позбавитися залежностi вiд Польщi та польських феодалiв i створити власну

українську православну, тобто нацiональну державу. Прагнучи вигнати польських

магнатiв з територiї України, Б.Хмельницький заявляв: "Вьiбью з лядской неволи

народ руський, а что перше я воевал за шкоду й кривду свою, теперь буду воевать

за нашу православную веру..."

Слiд пiдкреслити, що український народ пiднявся на боротьбу саме з польськими

феодалами-магнатами, їх владою, а не проти трудящого люду Польщi. Кращий тому

доказ - взаємодопомога українських повстанцiв i польського селянства. Чимало

полякiв ставали у 1648-1654 рр. пiд прапори українських полкiв. Загальновiдомо,

що антифеодальнi виступи польських селян зiрвали у 1649 р. скликання посполитого

рушiння проти України.

Нацiонально-визвольна боротьба була тiсно пов'язана з боротьбою соцiальною. Слiд

враховувати, що на час вiйни в Українi iснувало суспiльство, яке складалося iз

антагонiстичних класiв. I кожен з них поряд iз загальними - нацiональними

завданнями, переслiдував ще й свої власнi - класовi, соцiальнi iнтереси. Феодали

- козацька старшина, шляхта - боролися з Польщею, щоб примножити свої права,

змiцнити панiвне становище, адже в умовах польського панування українськi

феодали змушенi були вiдда-

171

вати частину прибуткiв магнатам та польським державцям.

залежнi селяни, мiськi низи - прагнули нацiонального i соцiального визволення

вiд гнiту як польських феодалiв, так i українських. Вони бажали здобути

козацького iмунiтету i самодiяльне масово покозачувалися. Отже,

народно-визвольну вiйну вело суспiльство, яке роздиралося класовими

протирiччями. Проте, загальнi завдання та iнтереси об'єднували учасникiв вiйни

рiзнi класовi групи населення, сприяли консолiдацiї нацiональних сил України.

Соцiальнi (в широкому розумiннi) та вузькокласовi iнтереси вносили елементи

розбрату в народно-визвольний рух. Усе це стало однiєю з причин, чому вiйна

велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Пiд час вiйни в Українi

траплялося чимало соцiальних конфлiктiв, деякi з них перетворювалися на збройнi

виступи проти українських феодалiв, нової адмiнiстрацiї, а також проти тих

поступок польськiй коронi, котрi був змушений робити пiд час вiйни

Б.Хмельницький. Одне з найбiльш значних заворушень сталося у лютому 1650 р. на

Запорiжжi. Повстанцi навiть обрали нового гетьмана України - Худолiя. Цей виступ

невдовзi був придушений, а Худолiя страчено.

Вирiшальну роль у перемозi над Рiччю Посполитою вiдiграли маси феодальне

залежного селянства. Вони складали не тiльки основу вiйськової сили, а й були

єдиними годувальниками українського суспiльства в тi тяжкi роки. Цю роль

селянського населення у визвольнiй вiйнi добре уявляли Б.Хмельницький та його

оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українцiв чужинцями,

Б.Хмельницький мав усi пiдстави сподiватися, що у вигнаннi з земель України

польських магнатiв йому допоможе "...вся чернь, Люблин й Краков, от которой я не

отступаю й не отступлю, бо це права рука наша..."

Козацтво, як запорiзьке, так i реєстрове, а також українська шляхта стали ядром

збройних сил України; вони вносили органiзуюче начало в їх устрiй та дiяльнiсть,

а також в господарсько-полiтичне життя країни.

передову бойову частину армiї українського народу i зробили значний внесок у

перемогу над противником. Крiм того, Запорiзька Сiч протягом усiєї вiйни була

центром пiдготовки вiйськових кадрiв, важливою тиловою базою повстанцiв,

одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбi з агресивними планами

кримських феодалiв. У 1652 р. в зв'язку з воєнними дiями Сiч було перенесено на

нове, бiльш зручне мiсце i названо Чортомлицькою. На цьому мiсцi вона

проiснувала до 1709 р.

172

На українських мiщан покладалося матерiальне забезпечення ведення бойових дiй, а

православне духовенство iдеологiчно обгрунтовувало справедливiсть визвольної

боротьби українського народу, православного у своїй бiльшостi, проти католицької

Польщi.

Загальновизнаним керiвником українського народу у вiйнi став Зiновiй-Богдан

Хмельницький. Виходець iз сiм'ї українського православного шляхтича, добре

освiчений, вiн обiймав високi посади у реєстровому вiйську, був вiдомий своїми

вiйськовими та дипломатичними здiбностями. Його iсторична заслуга полягає в

тому, що вiн пiднявся до розумiння потреб України, українського народу, усiх

його верств i на початку 1648 р. очолив вiйну за визволення України.

 2. Формування української нацiональної держави у 1648-1654 рр.

Необхiднiсть створення української державностi та умов, що сприяли б цьому

завданню, виявилися на початку нацiонально-визвольної вiйни. Тривалий час

український народ не мав власної нацiональної держави, що було унiкальним явищем

- коли б органiзований у класове суспiльство народ був позбавлений нацiональної

державностi. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнiчної

спiльностi, в порядок денний було поставлено невiдкладне завдання - створити i

змiцнити державне нацiональне утворення. Це об'єднало зусилля усiх класiв

українського суспiльства в їх спiльнiй боротьбi за визволення з-пiд влади Речi

Посполитої.

Органiзаторами цiєї держави стали козацька старшина та українська шляхта.

взялися за цю справу з перших днiв вiйни. Вже у травнi 1648 р. з багаточисельних

джерел у Польщу почали надходити вiдомостi, що Б.Хмельницький створює удiльне

князiвство iз столицею у Києвi, а себе титулує князем Русi. На початку лютого

1649 р. Б.Хмельницький сам повiдомив комiсарiв польського короля про свої намiри

створити незалежну українську державу*.

З початку формування українська держава мала основнi її ознаки: органи публiчної

влади, якi не збiгалися з населенням, але виконували свої функцiї на визначенiй

територiї; територiю, яку охоплювала державна органiзацiя i населення, що на нiй

прожива-

Дорошенко Д. I. Нарис Iсторiї України. - С. 245, 252, 265.

173

ло; податки, що збиралися на утримання органiв публiчної влади. Слiд зазначити,

що населення вiльної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здiйснювалося у обстановцi бойових дiй, що

обумовлювало ЇЇ форму, а саме: для виконання державних функцiй пристосовувалася

вже готова, перевiрена практикою вiйськово-адмiнiстративна, полково-сотенна

органiзацiя козацтва. В екстремальних умовах вiйни, коли потрiбно було

максимально об'єднати та мобiлiзувати на боротьбу увесь народ, ця органiзацiя

стала не тiльки загальною для усiх повстанських сил, але й єдиною

полiтико-адмiнiстративною та судовою владою в Українi, їй не була пiдпорядкована

тiльки церква. Що ж до Запорiзької Сiчi, то вона зберiгала здавна встановлену

форму правлiння.

Створення української нацiональної держави вперше одержало правове оформлення та

закрiплення у Зборiвському (серпень 1649 р.), а потiм i у Бiлоцеркiвському

(вересень 1651 р.) договорах, якi Б.Хмельницький уклав iз Рiччю Посполитою.

Повноваження публiчної влади було передано органам управлiння козацтвом. Система

цих органiв складалася з трьох урядiв: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади - генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на усю

територiю вiльної України.

вiйськова, або генеральна, або чорна рада. Проте вона не була постiйно дiючим

органом, її скликали для вирiшення найважливiших питань життя України, ведення

вiйни, а також виборiв генерального уряду. Поступово її замiнила старшинська

рада, яку здебiльшого складали генеральнi старшини та полковники.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помiчниками, якi складали

раду генеральної старшини при гетьманi. Гетьман був правителем, главою України,

вiн надiлявся широкими державними повноваженнями для виконання полiтичних,

вiйськових, фiнансових функцiй. Вiн видавав унiверсали - загальнообов'язковi

нормативнi акти. Багато з них присвячувалося органiзацiї та дiяльностi державних

iнституцiй. Вiд нього також залежало скликання рад - вiйськової i генеральної

старшини. Вiн був вищою судовою iнстанцiєю i верховним головнокомандувачем ("Тiе

усi полки били при гетману...")*.

Першим гетьманом вiльної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у сiчнi 1648

р. було обрано гетьманом Вiйська запорiзького - головнокомандувачем повсталих

запорiзьких та ре-

Лiтопис Самовидця. - С. 57.

174

єстрових козакiв. Через рiк, пiсля перемоги пiд Корсунем, Б.Хмельницький

оголосив себе главою звiльненої України: "Правда, что я мальїй й незначительньїй

человек, но Бог дал мне, что я єсть единовладелец й самодержец русский"*.

Самовидець розповiдає, що пiсля втечi з-пiд Корсуня польських загонiв, а з ними

обох коронних гетьманiв українське вiйсько умовило Б.Хмельницького прийняти

владу над усiєю визволеною Україною, вiн одержав клей-ноди збiглих коронних

гетьманiв - їхнi булави й бунчуки.

Б.Хмельницького як главу України визнавав i польський король. 19 лютого 1649 р.

на радi у Переяславi посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з

привiлеєм на вiльностi гетьманську булаву i бунчук, червону корогву з бiлим

лебедем, а також коштовнi подарунки. Самовидець пiдтверджує, що "...разних стран

монархи отозвались з приязнью до гетьмана й подарки прислали". Надiйшли

подарунки i вiд московського царя.

А ось лист Б.Хмельницькому з далекої Англiї: "Титул от английцев, данньїй

Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус й стародавней

греческой религии й церкви, властелин всех запорожских казаков, страх й

истребитель поль-ской шляхтьi, завоеватель крепостей, искоренитель римских

свя-щенников, преследователь язьiчников..." Автором цього послання був Олiвер

Кромвель, який добре розумiвся на повноваженнях державних властелинiв.

Слiд вiдмiтити, що становище Б.Хмельницького зумовлювалося в мiру реалiзацiї

його планiв. Ще на початку вiйни вiн визначив для себе роль глави держави, яку

збирався створити в Українi.

Найближчими помiчниками гетьмана були генеральнi старшини, якi керували окремими

галузями управлiння. Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний

хорунжий керували вiйськовими справами, вiдповiдали за боєздатнiсть збройних

сил, їх матерiальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем пiсля

гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знакiв гiдностi гетьмана

i вiйськових з'єднань, виконував окремi доручення гетьмана. Генеральний писар

керував зовнiшнiми зносинами, йому була пiдпорядкована канцелярiя. Генеральний

суддя (спочатку один, а згодом - двоє) очолював вищий судовий орган - апеляцiйну

iнстанцiю для полкових та сотенних судiв. Усi цi мiнiстерiали утворювали раду

генеральної старшини при гетьманi.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом

української держави. На мiсцях управляли полковi та сотеннi уряди. Полковий уряд

складався з полковника i полкової

Лiтопис Самовидця. - С. 52.

175

ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значнi

владнi повноваження. При нагодi вона могла класти край проявам сваволi

полковника i, навiть, усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником i

його помiчниками.

Мiстами управляли виборнi мiськi старшини, а в селах - сiльськi отамани.

У великих привiлейованих мiстах влада належала магiстратам, а у дрiбних з таким

же статусом мiстах правили отамани з виборними особами вiд мiського населення.

За Україною, як за державою, було визнане право мати постiйне реєстрове вiйсько.

В 1648-1654 рр. в Українi дiяла величезна на тi часи збройна сила чисельнiстю у

300 тисяч чоловiк, яка iменувалася козацтвом. Цiкаво порiвняти: Б.Хмельницький у

сiчнi 1648 р. перемiстився у Сiч iз загоном в 300 чоловiк, а розпочав воєннi дiї

у квiтнi того ж року з вiйськом у 5 тис. бiйцiв. Пiд Жванцем у 1653 р. стояло

вже 350-тисячне вiйсько.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну органiзацiю i боєздатнiсть збройних сил.

Для того вiн влiтку 1648 р. прийняв вiйськовий Статут - "Статут про устрiй

Вiйська Запорiзького". Дисциплiна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що

шановного полковника М.Кривоноса прикували до гармати за неслухнянiсть гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку вiйни визначив етнiчну територiю України, яку

належало звiльнити з-пiд влади Польщi. Кордон з нею передбачалося прокласти по

Вiслi.

Але не усi цi землi довелося звiльнити. Проте до 1654 р. звiльнена територiя

України вже охоплювала Лiвобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу

на пiвднi. В цiлому вона сягала: на заходi - до р.Случ, на сходi - до

росiйського кордону, на пiвночi - до басейну р.Прип'ять, на пiвднi - до степової

смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав ЇЇ

по-старому - Руська земля, Русь*.

Колишнi польськi воєводства, звiдки була вигнана польська адмiнiстрацiя,

подiлялися на полки та сотнi. Полковий подiл виникнув у 20-тi роки XVII ст. Але

тодi вiн лише визначав територiю, на якiй дислокувався козацький реєстровий

полк, населення якої було зобов'язано утримувати цей полк на свiй кошт. Проте,

починаючи з лiта 1638 р., до полкiв та сотень, як територiальних одиниць,

включили усе населення i на нього була поширена влада полкових та сотенних

урядiв. Згiдно з Зборiвським договором територiя вiльної Надднiпрянської України

обiймала три воєводства - Київське, Брацлавське та Чернiгiвське, котрi

подiлялися на 16

К р й п'я к е в й ч I. П. Богдан Хмельницький. К., 1954. - С. 337, 34г>.

176

полкiв та 272 сотнi. У 1650 р. полкiв налiчувалося 20. Це було територiальне

ядро української держави, де проживало 1,4-1,6 млн. населення*.

Запорiзька Сiч складала самостiйну адмiнiстративно-територiальну, одиницю.

На думку деяких вчених, полково-сотенний устрiй є iстотним елементом української

державностi, притаманний їй єдинiй. Зрозумiло, полки як вiйськовi одиницi

iснували у багатьох країнах, але в Українi полково-сотенна органiзацiя отримала

вiйськову, адмiнiстративну та судову владу. При тому вона виявилася напрочуд

життєздатного, та проiснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135

рокiв).

Апарат державної влади i управлiння, що формувався, потребував матерiального

забезпечення. З цiєю метою провадилося збирання податкiв. Але ними обкладалися

лише мiщани та селяни. Козаки (точнiше та частина населення, яка перебувала у

збройних формуваннях) вiд податкiв звiльнялася. Усi податки, якi до 1648 р.

Україна вiддавала до казни короля, тепер надходили до вiйськової скарбницi. Крiм

того, були встановленi податки на чужоземнi товари. У 1648-1654 рр. щороку до

скарбницi України надходило приблизно 80 тис. злотих, - сума на тi часи значна.

Є вiдомостi, що саме тодi Україна робить спробу ввести власну грошову систему. В

листопадi 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького, на козацькiй Українi була

здiйснена спроба карбування монети. На однiй її сторонi був меч, а на другiй -

iм'я Богдана.

Держава склалася на основi iдеологiї української нацiональної державностi. Ця

iдеологiя виходила не тiльки з розумiння необхiдностi мати власну державу, а й з

усвiдомлення здiбностей та можливостей українського народу створити таку

державу**. На час визвольної вiйни в Українi iснувало декiлька концепцiй

нацiонально-державного устрою. Козацтво, яке у першiй половинi XVII ст., i

особливо у визвольнiй вiйнi, вiдiгравало провiдну роль, обрало концепцiю

"козацького панства", козацької держави, яка грунтувалася на iдеях козацької

соборностi. Для перетворення в життя цiєї концепцiї багато зробив гетьман

реєстровцiв П.Сагайдачний, досвiд якого було використано при розбудовi

української козацької держави. За участь козакiв у походi Польщi проти Росiї у

1618 р. король Владислав пожалував П.Сагайдачному титул гетьмана України та

зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного

Див.: С м олiй В. А., Степанков В. С. У боротьбi за створення незалежної

держави. В кн.: Iсторiя України: нове бачення. - С. 168. ** П о л о н с ь к а -

В а с й л е н к о Н. Iсторiя України. - Т. 2. - С. 16.

177

г

Рiч Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617

р. - Вiльшанський, у 1619 р. - Ростовицький. У 1622 р. П.Сагайдачний вимагав у

польського уряду офiцiйного пiдтвердження влади козацьких гетьманiв в Українi i

скасування усiх дискримiнацiйних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не

додержувала обiцянок. У 1625 р. вже пiсля смертi П.Сагайдачного, козаки вдруге

звернулися до Польщi з вимогами звiльнити Київське воєводство вiд постою

жовнiрiв та скасувати Брестську унiю.

Б.Хмельницький намагався синтезувати iдеї козацької соборностi з традицiями

старої українсько-руської державностi, якi зберiгалися й за часiв панування в

Українi Литви та Польщi.

Особливiсть української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборностi

органiв публiчної влади та їх фактичнiй пiдзвiтностi виборцям з помiтною роллю

колегiальних установ - рад рiзних рiвней, дозволяє твердити, що в українськiй

державностi була започаткована майбутня республiканська форма правлiння. На

користь цiєї думки свiдчить й те, що глава цiєї органiзацiї Б.Хмельницький

негативно ставився до монархiчних iнститутiв i не раз публiчно засуджував їх.

Втiм, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм

полiтичним супротивникам як в Українi, так i за ЇЇ межами. '

Мабуть, це було щось на взiрець аристократичного республiканського правлiння,

оскiльки реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини та шляхти.

М.Драгоманов у другiй половинi XIX ст. писав, що устрiй української держави

1648-1654 рр. був бiльше подiбний до устрою теперiшнiх держав європейських, так

званих конституцiйних*.

Полiтичну органiзацiю, що склалася на територiї звiльненої України у 1648-1654

рр., сучасники нарiкли українською козацькою державою, називаючи Вiйськом

Запорiзьким або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Бiльшiсть вчених використовує

назву Гетьманщина. Навiть польський король Ян-Казимир офiцiйно визнав, що в

Українi нема iншої влади, крiм влади гетьмана з вiйськом запорiзьким, i що

гетьман (Б.Хмельницький) дiє, як "правитель", тобто як глава держави.

Iноземнi держави визнали вiльну Україну за рiвноправного суб'єкта мiжнародних

вiдносин i охоче вступали з нею у договiрнi вiдносини. У 1648-1654 рр. Україна

пiдтримувала постiйнi дипломатичнi зв'язки з сусiднiми Валахiєю, Кримом,

Молдавiєю, Трансi-

* ДрагомановМП. Пропащий час: українцi пiд Московським царством. 1654-1876 //

УЇЖ. - 1991. - № 9. - С. 140.

178

льванiєю, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Вiйськом

запорiзьким i народом руським", тобто вiльною Україною, сторони взяли на себе

такi зобов'язання: Туреччина - надавати Українi вiйськову допомогу, а

українським купцям - право вiльно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати

у турецьких володiннях, а Україна - перешкоджатиме запорiзьким i донським

козакам нападати на Османську iмперiю.

У тi ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрiєю, Англiєю, Венецiєю, Персiєю,

Францiєю, Швецiєю.

Шлях до незалежностi був складним. На цьому шляху iснували як здобутки, так i

поразки.

За Зборiвським i Бiлоцеркiвським договорами Україна визнавалася автономною

частиною Речi Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з

Польщею, яка не збиралася задовольнити його справедливi вимоги i мала намiр

лiквiдувати українську державнiсть. Найбiльше обурення українцiв викликало

повернення, за останнiм договором, шляхти до своїх земель, яке реально

загрожувало втратою завойованих здобуткiв. Все це породжувало полiтичну

нестабiльнiсть в Українi, загострювало соцiальнi суперечностi. Селяни i мiщани

вбивали шляхту, орендарiв, урядникiв, знищували їх майно. Стали з'являтися

опозицiйнi до гетьмана групи i серед старшинства. Український народ усе бiльше

переконувався, що тiльки власна незалежна держава захистить його свободу i

православну вiру. Вiн наполегливо виступав за те, щоб продовжувати вiйну за

визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично i юридичне розiрвала

Бiлоцеркiвський договiр i продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежнiсть

вiд неї.

Величезна iсторична заслуга Хмельницького полягає в тому, що вiн обрав єдиний

вiрний шлях до незалежностi у виглядi соцiального компромiсу. Вiн проводив

гнучку полiтику: визнавав соцiально-економiчнi вимоги селян, але не вiдмовлявся

й вiд захисту iнтересiв старшината i шляхти. Так, вiн пом'якшив напруження в

суспiльствi, замирив населення i пiсля блискавичної перемоги пiд Батогом

(червень 1652 р.) рiшуче узяв курс на створення незалежної держави*.

"Богдан Хмельницький - видатна постать України". Доповiдь Президента України

Л.Кучми на урочистих зборах з нагоди 400-рiччя вiд дня народження

Б.Хмельницького 20 грудня 1595 року. - Державнiсть. 29 грудня 1995. - № 193.

179

 3. Основнi риси права

Джерела права. Формування нацiональної держави дуже впливало на формування

права, що дiяло в Українi. Але воно розвивалося дещо iншим чином, нiж

державнiсть. Якщо апарат польської влади був лiквiдований, то у правi

скасовувалися лише тi норми, якi закрiплювали панування в Українi польських

магнатiв, - "Статут на волоки", королiвськi i сеймовi конституцiї, ординацiю

вiйська запорiзького.

Зберегли чиннiсть основнi джерела права, що дiяли в Українi до 1648 р. -

Литовськi статути, магдебурзьке право та iншi, оскiльки їх норми вiдповiдали

характеру феодальних вiдносин i захищали, особливо III Литовський статут,

iнтереси українських феодалiв. Саме тому дiя цих джерел поступово розширюється.

У III Литовський статут вносяться новi положення, що змiцнюють пануючу роль

українських феодалiв. Оскiльки збiльшується число привiлейованих мiст,

розширюється також i сфера застосування магдебурзького права. Серед його актiв

варто, перш за все, видiлити "Порядок прав цивiльних".

Право України вирiшує нове для себе завдання - оформлює i закрiплює розбудову

української держави. Будучи звичаєвим правом, воно протягом 1648-1654 рокiв

регулює широке коло вiдносин, i насамперед органiзацiю полково-сотенної системи

як основи державностi, систему судочинства i багато iншого, аж до порядку

ведення бойових дiй.

Виникають й новi джерела права, якi є прямим результатом створення української

держави. Йдеться про унiверсали гетьмана Б.Хмельицького. Це були розпорядчi акти

вищої влади,.загальнообов'язковi для всього населення України. Щоправда, нерiдко

унiверсали видавали i полковники.

Змiст унiверсалiв вiдбивав змiни у суспiльно-полiтичному i економiчному ладi

України, якi вимагали свого правового регулювання, а також звичаї. Саме

унiверсали санкцiонували й корегували тi з них, якi визначали органiзацiю i

дiяльнiсть полково-сотенної системи управлiння. Унiверсали регулювали широке

коло вiдносин (наприклад, поземельних з роздачею земель старшинi у власнiсть i

користування; адмiнiстративних, пов'язаних з призначенням на посаду). Унiверсали

також вимагали вiд адмiнiстраторiв карати смертю розбiйникiв.

В розглядуваний перiод Україна в особi гетьмана приступає до укладення

мiжнародних угод. Ними оформлювалося i утверджувалося становище України як

суб'єкта мiжнародно-правових вiдно-

180

син i разом з тим закрiплювався процес розвитку I мiжнародного визнання

української держави. В ряд з мiжнародними актами варто поставити й Березневi

статтi, оскiльки вони були вiдповiддю на статтi Б.Хмельницького i врештi-решт

оформили обопiльну угоду України з Росiєю.

Право власностi. Регулювання права власностi зосередилося на наданнi козацькiй

старшинi маєткiв "в ранг" як нагороду за служiння пiд час перебування на певнiй

посадi. Таким чином був оформлений новий, пiд умовою, статус земельної власностi

- ранговi маєтки, ранговi землi.

Злочини i покарання за них. Система злочинiв i покарання за них скорочується за

рахунок виключення з неї замахiв на королiвську владу i магнатсько-шляхетський

порядок управлiння, а також злочинiв проти католицької церкви. Але з'явилися

новi склади злочинiв: зрада повсталому українському народовi, невиконання вимог

старшинської адмiнiстрацiї, ненадання допомоги пiд час бою.

Мiри покарання в умовах вiйни було ужорсточено. Дисциплiна серед козакiв

пiдтримувалась суворими покараннями в разi порушення її. Зрадникiв страчували

усiх без винятку (вже згадувалося про страту Худолiя - ватажка козакiв, якi у

1650 р. повстали проти Б.Хмельницького). Безпощадно було страчено й тих старшин,

якi наприкiнцi 1651 р. - на початку 1652 р. створили опозицiю Хмельницькому (це

були полковники С.Герасимов, М.Гладкий, Л.Мозиря, С.Пiдiбайло та iн.). Суворо

карали осiб (здебiльшого це були селяни), якi нападали на старшинсько-шляхетськi

маєтностi.

У той же час спостерiгається чимало випадкiв, коли смертна кара замiнювалася

штрафами.

Судочинство. Процес в генеральному, полкових, сотенних i курiнних судах

вiдбувався за нормами звичаєвого права. Зберiгалося шлякування чи гонiння

слiдом. Це був засiб досудового слiдства. Засiдання були публiчними. Допускалося

оскарження рiшень i вирокiв у суди вищої iнстанцiї. Вироки, винесенi за злочини,

вчиненi у бойових дiях, оскарженню не пiдлягали.

Отже, у 1648-1654 рр. починає створюватися нацiональна правова система України,

хоча вона все ще грунтувалася на Литовських статутах i магдебурзькому правi. Це

явище було пов'язане з молодiстю української державностi.

181

 4. Перехiд України пiд протекторат росiйського царя

Смiливий i волелюбний народ України розумiв, що у визвольнiй вiйнi з Польщею

йому не обiйтися без вiрного союзника. Бажаним союзником могла стати Росiя,

єдиновiрний росiйський народ.

Український народ завжди зберiгав пам'ять про свiй зв'язок iз

схiднослов'янськими народами. Тому вiн плекав надiю зблизитись i утворити союз з

ними. Саме цим пояснюється багато дружнiх акцiй українцiв щодо росiян. У

Лiвонськiй вiйнi населення України допомагало росiйським вiйськам, а

К.Косинський i С.Наливайко ставили питання про перехiд у пiдданство Росiї. У

Смутнi часи (I6Л -1612 рр.) козаки вiдмовилися брати участь у штурмi

Московського Кремля та Троїце-Сергiєвої лаври.

У тяжкi часи поразок український народ, рятуючись вiд переслiдувань польської

влади та її феодалiв, шукав захисту у Московської держави та знаходив його.

Втiкачам з України було дозволено проживати у прикордоннiй смузi - Порубiжжi,

Вони селилися слободами, звiдки й пiшла назва - Слобiдська Україна. У 1638 р.

пiсля поразки повстання Я.Остряницi, повстанцi заснували декiлька слобод.

Росiйський народ завжди спiвчутливо ставився до України та її народу, намагався

полегшити їхню долю, наскiльки це було можливо, заохочував намiри України

зблизитися з Росiєю. Але офiцiйно уряд Росiї до пори не висловлював свого

ставлення до України, оскiльки був пов'язаний Поляновським мирним договором

(1634 р.) з Польщею i не був готовий до нової вiйни з нею. Тому царський уряд,

починаючи з 1648 р., передбачливо обрав позицiю вичiкувального нейтралiтету, що

практично означало вiдмову вiд допомоги Польщi в її боротьбi проти України.

Мiж Україною i Росiєю йшла жвава торгiвля. Українi було дозволено безмитне

купувати в Росiї хлiб i сiль. Росiя допомагала їй зброєю i грошима. Як i ранiше,

вона надавала свої прикордоннi землi вихiдцям з України для поселення. Пiсля

укладення Бiлоцеркiвського договору росiйський кордон був вiдкритий для втiкачiв

з України. У 1651 р. вiдбувається масовий перехiд селян i козакiв на Слобiдську

Україну. Такi переходи вiдбувалися i в наступнi роки. У 1652 р. сюди перейшов

з-пiд Острога полковник I.Дзiковський, з ним 1000 козакiв з сiм'ями, майном i

худобою. На новому мiсцi вони заснували селище Острогожськ. Царський уряд не

чинив перешкод донським козакам битися в лавах українського козацтва. 182

Уперше загiн донський козакiв прибув в Україну на допомогу повстанцям вже у

березнi 1648 р.

Є пiдстави вважати, що складачi Соборного уложения 1649 р. використали, як одне

з його джерел, Литовський статут. Вони це зробили не тiльки тому, що вiн у свою

чергу, мав своїм джерелом Руську Правду, а тому, що статут офiцiйно дiяв в

Українi. Використання норм Литовського статуту як одного з джерел Соборного

уложення мало на метi змiцнити зв'язки України та Росiї.

Протягом 1648-1654 рр. Росiя i Україна пiдтримували дипломатичнi стосунки. Перше

українське посольство на чолi з полковником С.Мужеловським направилося до Москви

у сiчнi 1649 р. пiсля блискучих перемог України над Польщею. У вiдповiдь на це в

Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолi з Г.Унковським.

Впродовж п'ятиденних переговорiв у Чигиринi (17-22 квiтня 1649 р.) воно

переконалося у прагненнi українського народу звiльнитися з-пiд гнiту Польщi i

встановити тiснi стосунки з Росiєю. З цього моменту дипломатичнi зв'язки мiж

Україною i Росiєю стають постiйними. Особливо вони активiзувалися з 1651 р.,

коли Україна розiрвала з Польщею Бiлоцеркiвський договiр.

Протягом 1649-1654 рр. Б.Хмельницький надiслав до Москви 10 повноважних

посольств. Москва за цей час направила в Україну не менше 15 посольств i окремих

посланцiв.

За роки виснажувальної вiйни, не раз обдуренi своїми пiдступними союзниками,

Б.Хмельницький, козацтво, український народ все бiльше переконувалися, що без

вiйськової та iншої допомоги з боку Росiї вони не зможуть вiдстояти незалежнiсть

України.

Питання про стосунки Росiї з Україною було одним з першочергових у високiй

полiтицi, тому винести остаточне рiшення належало Земському собору, який був

скликаний у 1651 р. Вiн не дав позитивної вiдповiдi на прохання України.

Незважаючи на полiтику Польщi, її неповажне ставлення до Росiї, царя, порушення

нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як i ранiше,

дипломатичними методами. Але патрiарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо

Польща не пiде на поступки.

Наприкiнцi 1653 р. Росiя досить змiцнiла, щоб вступити у вiйну з Польщею.

Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рiшення про розiрвання договору з нею i

про те, що "гетьмана Богдана Хмельницького й все Войско Запорожское з городами

их й землями принять под свою государеву вьiсокую руку..."*. Для здiйснення

цього рiшення цар Олексiй Михайлович направив до України повноважне посольство

на чолi з боярином Бутурлiним. Посо-

Российское законодательство X-XX веков. - Т. 3. - С. 457.

183

льство мало завдання передати царську грамоту, яка сповiщала про рiшення

Земського собору.

Правове оформлення переходу України пiд протекторат московського царя. 8 сiчня

1654 р. у день Богоявлення у Переяславi зiбралася вiйськова рада. Для участi в

нiй прибули також представники вiд мiст України, усiх її соцiальних верств:

"...собралось великеє множество всяких чинов людей". На радi було оголошено

царську грамоту i багато її учасникiв погодилися перейти пiд високу руку царя

Олексiя Михайловича. Цим вердиктом завершився процес зближення України i Росiї у

1648-1654 рр.

Запорiзьких козакiв, їх представникiв на Переяславськiй радi не було, але вони

ранiше повiдомили Б.Хмельницького, що готовi "со всем народом... что живет по

обе стороньї Днепра, под протек-цию... российского монарха"*.

Рiшення Земського собору i вiдповiдь на нього Переяславської ради було усним

договором Росiї i України. Його належало змiцнити церковною присягою. Ввечерi 8

сiчня переяславському церковному соборi Б.Хмельницький та генеральна старшина

присягнули на вiрнiсть царю, пiсля чого посли вручили гетьману клейноди -

корогву, булаву i щедрi подарунки. 9 сiчня присягли полковники. А потiм усi

iншi. Разом з тим такий авторитетний дослiдник, як Д.Дорошенко, твердить, що

далеко не всi групи населення i не повсюдно виявили бажання дати присягу**.

Вiдмовився присягати митрополит Київський i заборонив усiм громадянам давати

присягу. Вiдмовився вiд присяги кальницький полковник I.Богун, Уманський та

Брацлавський полки***.

Б.Хмельницький i козацька старшина не були впевненi, що усна домовленiсть

виконуватиметься росiйською стороною. Тим бiльше, що московськi посли ухилилися

вiд присяги, мотивуючи це тим, що царевi не пристало присягати народовi. Однак в

iсторичнiй науцi iснує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб

"вьїконання прьiсяги изь обоихь сторонь бьiло".

Усний договiр не задовольняв гетьмана i старшину своїм змiстом, бо стосувався

тiльки загальних положень входження України у пiдданство до Росiї. Вони бажали,

щоб договiр закрiпив збереження їх прав i привiлеїв, а також вiльностей

української держави. Мабуть мали рацiю попередження обережних запорожцiв, якi

погоджуючись з українським народом на пiдданство Росiї, разом

* Яворницький Д. I. Iсторiя запорозьких козакiв. - Т. 1. - С. 194. " Див.:

Дорошенко Д. I. Нарис з iсторiї України. - С. 266. 267.

*** Див.: Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. - Т. 2. - С. 25. 184

з тим радили: "...нужно знать, что ничего худого не вьiшло для вольности

казаков"*.

Прагнучи добитися вiд царя реальної вiйськової допомоги у боротьбi з Польщею,

закрiпити свої привiлеї i вiльностi України як державного органiзму, старшинство

наполягало на письмовому договорi i запропонувало свої умови царю.

Проект договору розроблявся довго i ретельно. Вiн складався з 23 пунктiв

(статей), якi грунтувалися на усному договорi з Росiєю. Цi пункти викладалися у

виглядi чолобитного прохання, i в них дуже докладно перераховувалися усi права i

вiльностi України, козацької та iнших суспiльних верств. Пункти включали також

прохання про рiзнобiчну воєнну допомогу України у її боротьбi з Польщею. За умов

виконання цих суплiк Україна погоджувалася перейти пiд протекторат московського

царя i на знак пiдданства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ i став проектом майбутнього письмового договору з

Росiєю, який був скрiплений пiдписом Б.Хмельницького i його печаткою. В науцi цю

чолобитну називають по-рiзному: статтi Б.Хмельницького, прохальнi пункти,

Переяславський чи московський договiр. По сутi в ньому йшлося про своєрiдний

конфедеративний союз мiж Україною i Росiєю.

17 лютого 1654 р. повноважнi посли України - генеральний суддя Зарудний i

переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви i 14 березня

передали його царевi. Пiсля попереднього вивчення його було повернуто послам для

доопрацювання i редагування. 21 березня царю було подано документ, який

складався вже з 11 статей. При скороченнi змiст його майже не постраждав. Цар i

бояри розглянули статтi i супроводили кожну з них своїм указом. У такому

виглядi, тобто статтi Б.Хмельницького в редакцiї московського уряду з указами

царя пiд ними, документ став вiдомий як Березневi чи Московськi статтi. 27

березня 1654 р. посли одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексiя

Михайловича вiйську запорiзькому i жалуванi грамоти козацькiй старшинi, а також

про передачу Чигиринського староства "на гетьманську булаву".

Так, нарештi, рiшення Земського собору вiд 1 жовтня 1653 р. i Переяславської

ради вiд 8 сiчня 1654 р. були закрiпленi письмовим договором. Укази царя пiд

пунктами Б.Хмельницького i три жалуванi грамоти за своєю юридичною природою є

ратифiкацiйними актами. Тогочасний царський уряд i пiзнiше, навiть, такi

руйнiвники України, як Петро I та Катерина [I, розглядали цi документи як

Яворницький Д. I. Iсторiя запорозьких ко.Ч!

Т. 2. - С. 187.

185

договiр, а Березневi статтi називали договiрними статтями. Це була вiдповiдь на

прохання, з яким зверталася iнша сторона.

Правовий статус України i українського народу за договором 1654 р. Ним

передбачалося зберегти недоторканими суспiльний лад України i в цiлому той

порядок управлiння та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя вiд 27 березня

1654 р. наказувала Б.Хмельницькому i всьому вiйську запорiзькому "...бьiти под

нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав

й вольностей нарушати не велели".

Главою України залишався виборний гетьман як "верхнiй володар". Але царя

потрiбно було оповiщати не тiльки про результати виборiв нового гетьмана, а й

останнiй мав присягнути на "подданство й верность" царю i одержати вiд нього

клейноди.

У статтях Б.Хмельницького мiстилося прохання визнати за Україною право зовнiшнiх

зносин, право приймати послiв iнших держав, обiцялося, що Україна буде

повiдомляти царський уряд про цi зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але

царський уряд обмежив це право. Пiдтверджуючи обов'язковiсть повiдомляти про

характер зовнiшнiх зносин, вiн наказав затримувати тих послiв, якi приїздили з

метою ворожою Росiї, i заборонив Українi вести переговори з Польщею та

Туреччиною без вiдома царя, "... а с турецким султаном й с польським королем без

государева указа не ссьiлать-ся". Адже саме з боку Польщi чи Туреччини

найскорiше могла виникнути зовнiшня загроза як для України, так i для Росiї.

Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне вiйсько - 60 тис.

реєстрових воякiв. Але вирiшення питання про платню вiйську було вiдкладено до

з'ясування фiнансового стану України. На перший раз цар велiв "...послать свого

государева жалованья по давним обьiчаям предков своих... гетману й всему Войску

Запорожскому золотьiми".

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовцi самi їх збирали i

передавали урядовцям Росiйської держави. Отже, фiнансовi справи залишалися у

вiданнi України.

Українськi верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головнi їх побажання були

задоволенi. Що ж до селянства, М.Драго-манов пiдкреслював, що переяславськi

статтi писали люди, якi дбали про власнi iнтереси*. Вони вимагали: "Сами

смотреть будем: кто козак - вольность козацкую иметь будет, пашенньїй

крестья-нин - должность обьiклую его царскому величеству отдавать будет".

Березневi статтi пiдтвердили колишнi права i вiльностi українських феодалiв,

перш за все спадкове право на землю i прибутки

Драгоманов М. II. Пропащий час. - С. 138.

186

з неї, на платню посадовим особам в апаратi управлiння i в судi. Крiм цього, цар

пообiцяв захищати Україну вiд посягань Польщi.

Отже, основне завдання, яке український народ, усi його групи ставили у

народно-визвольнiй вiйнi 1648-1654 рр., було вирiшене. Україна (щоправда, не усi

її землi i не усе населення) вийшла з-пiд влади Польщi i увiйшла до Росiї як

незалежна держава з козацьким устроєм.

Українськi феодали вирiшили також своє соцiальне завдання - змiцнили власне

економiчне i полiтичне панування. М.Драгома-нов зазначав що козацькi старшини

виговорили собi договором 1654 р. тi привiлеї, якими ранiше користувалися

польське панство i орендарi їх земель та iншого майна.

Форма державно-правових зв'язкiв України з Росiєю за договором 1654 р. Вирiшення

цього питання ускладнюється рядом обставин, перш за все вiдсутнiстю офiцiйного

тексту документiв, з яких складався договiр 1654 р., а також рiзними поглядами

на кiнцеву мету цього договору з обох сторiн.

Україна поперед усе прагнула до вiйськового союзу з Росiєю проти Польщi. А

Росiя, як свiдчать статейнi списки посла В.Батур-лiна, вже пiд час переговорiв

стала на позицiю включення України до складу Росiйської держави.

Не завжди дослiдники розмежовують державно-правову форму зв'язкiв, вiдносин

України та Росiї за договором з їх реальним втiленням в життя, а також змiнами,

якi сталися незабаром пiсля 1654 р. Правовий науковий аналiз ускладнюється також

давнiстю державно-правових подiй, що розглядаються. Враховуючи конкретнi факти i

застосовуючи принцип iсторизму, дехто робить висновок, що за договором 1654 р.

Україна увiйшла у пiдданство до Росiї як васальна держава.

Розглянемо це питання докладнiше. Україна укладала договiр з Росiєю як вiльна

держава, як визнаний суб'єкт мiжнародного права. Вирази "взять под вьiсокую

государеву руку", "поддаться под високую руку царя" - це загальноприйнятi,

поширенi у мiжнародно-правовiй практицi того часу юридичнi формулювання, якi

скрiплювали вiдносини протекцiї*. За договором 1654 р. ця залежнiсть України вiд

Росiї зводилася лише до права царя одержувати грошо-' ву данину та контролювати

зовнiшнi зносини України. Деякi вченi розцiнюють цi обмеження як номiнальну

протекцiю царя над Україною. В.Липинський розцiнював щорiчну данину за вiйськову

допомогу царя нормальною умовою протекцiї**. М.Грушевський додер-

Т. 2. - С. 26.

* Полонська-Василенко Н. Iсторiя України.

** Липинський В. Україна на переломi // Вивiд прав України. Львiв, 1991.

* С. 21.

187

жував думки, що право ведення зовнiшнiх зносин, яким на той час володiла

Україна, - це прерогатива самостiйної держави*.

У радянськiй iсторичнiй та iсторико-правовiй науцi протягом декiлькох десятилiть

панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єднувалася з Росiєю i

увiйшла до складу Росiйської держави як самоврядна автономна територiя.

Нинi цi твердження обгрунтовано спростовуються рядом доказiв. Одним з них може

бути такий аргумент. Коли б у 1654 р. Україна прагнула увiйти до складу

Росiйської держави, то Б.Хмельницький у промовi на Переяславськiй радi не

ризикнув запропонувати народу скористатися правом обрати собi сюзерена з

формально рiвних кандидатур: султана турецького, хана кримського, короля

польського та царя православної Росiї. Проте про вступ до складу Туреччини,

Кримського ханства або Польщi не могло бути й мови.

Не можна не враховувати i те, що в усiх документах, котрi вiдносяться до подiй,

що розглядаються, термiн "возз'єднання" вiдсутнiй. Останнiм часом замiсть

термiна "возз'єднання" використовують термiн "входження". Але вiн не має

однозначного змiсту. Рiвною мiрою "входження" може означати i перехiд у

пiдданство, тобто у васальну залежнiсть, i входження до складу держави**.

Договiр 1654 р. - значна подiя в iсторiї як українського, так i росiйського

народiв. У iсторичнiй науцi вона оцiнюється досить суперечливо i однобiчно.

Часом змiшують самий договiр i наслiдки, що випливали з нього i були очевидними,

з тим, що виявилося у наступному в мiру розвитку вiдносин за договором.

В радянськiй науцi договiр про вступ України у пiдданство Росiї розглядався у

рiзнi роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потiм як найменше

зло i нарештi (з кiнця 40-х, особливо на початку 50-х рр.) - як благо.

Приклад науково-об'єктивного пiдходу до оцiнки договору дав М.Драгоманов. Вiн

пропонував з'ясувати та уважно розглянути i переваги договору - "добрi зерна", i

його негативнi для України положення - "злi зерна". Нарештi, так пiдходив до

оцiнки договору 1654 р. i М.Грушевський***.

За договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення,

українська державнiсть стабiлiзувалася, i це мало її боронити вiд царської

сваволi. Не заплющуючи очей на класову нерiвнiсть, шо iснувала в Українi,

М.Драгоманов вважав, що її суспiльна органiзацiя, визначена договором 1654 р.,

вигiдно вiдрiз-

* Грушевський М Очерк истории украинского народа. - С. 189, 190.

** С молi й В. А, Степанков В. С. Богдан Хмельницький. - С. 358, 362.

*** Г р у ш е в с ь к й й М. Хто такi українцi i чого вони хочуть. - С. 71, 72.

188

нялася вiд того безправ'я, яке спостерiгалося у Московськiй державi. В особi

Росiї Україна та її народ знайшли союзника i захисника проти зовнiшнiх ворогiв,

що певною мiрою сприяло збереженню української народностi. Україна була

визволена вiд нацiонального i релiгiйного гноблення з боку феодальної Польщi на

бiльшостi своєї територiї.

Хибнi частини договору 1654 р., окремi його положення, дали царському урядовi

змогу використати їх як юридичну пiдставу для обмеження прав й вiльностей

України. Саме через цi гiркi наслiдки для долi України, деякi люди, пiддаючись

емоцiям, рiзко засуджують договiр 1654 р., а вступ України у пiдданство до

Росiї, вважають поразкою Б.Хмельницького.

Дореволюцiйна росiйська iсторiографiя зображала договiр 1654 р. як велику

милiсть Росiї до України, оскiльки у текстi документiв прямо говорилося про цю

"милость". Однак це формулювання - не бiльш як данина традицiям

сюзеренiтету-васалiтету.

Укладаючи цей договiр, Росiя змiцнювала єдиновiрну Україну, що зазнавала образ

та утискiв вiд католицької Польщi. Головне ж те, що Росiйськiй державi було дуже

вигiдно прийняти у пiдданство край iз багатими землями, з майже трьохмiльйонним

населенням. Росiя враховувала також вигiдне геополiтичне становище України. Мало

значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи i

Близького Сходу. Прийняття такої держави у пiдданство змiцнювало Росiю

економiчно i полiтичне, сприяло пiднесенню її культури i мiжнародного

авторитету.

Росiя розраховувала i на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя

вiд 27 березня 1654 р. завершувалась наказом гетьману i Вiйську Запорiзькому

ходити на супротивникiв царя та Росiї й битися з ними.

Отже, договiр 1654 р. об'єктивно вiдповiдав iнтересам обох сторiн.

 5. Українська держава у 1654-1659 рр.

За Березневими статтями навеснi 1654 р. Б.Хмельницький вже в союзi з Росiєю

розпочинає вiйну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в

етнiчних межах, аж до Вiсли й угорського кордону. Разом з тим, гетьман

наполегливо змiцнює вже iснуючу незалежну українську державу.

189

Територiя незалежної України. Договiр 1654 р. не торкався територiального складу

української держави. Малося на увазi, що у пiдданство до Росiї переходять землi

України, на яких проживали українцi, що звiльнилися з-пiд влади Польщi. Це був

великий простiр: на лiвому березi Днiпра - Чернiгiвщина i Полтавщина, на правому

- Київщина, схiдна Подолiя, частина Волинi. Вже пiсля сiчня 1654 р. у Польщi

була вiдвойована частина Бiлорусiї, яка приєднувалася до України як Бiлоруський

полк. Запорiзька Сiч також входила "пiд високу руку" росiйського монарха,

оскiльки складала невiд'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Суспiльний устрiй. Звiльнення з-пiд влади Польщi, формування самостiйної

нацiональної держави створили сприятливi умови для пiднесення виробничих сил

України. Цьому сприяло вигнання польських феодалiв та виключення їх з

економiчного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодiння,

збiльшення дрiбної козацької власностi на землю, а, отже, i виробникiв, що

працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлуатацiї*.

Феодали. Основна маса земель вигнаних польських феодалiв була передана до

скарбницi, а також дiсталася козацькiй старшинi. У такий спосiб клас феодалiв

поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в

один iз трьох урядiв, дiставав шляхетнi права, старшина ставала пануючим класом.

Феодали (старшина та шляхта) привласнили також привiлеї вигнаних з України

польських феодалiв - за ними закрiплювалося виключне право на зайняття

промислами (поташним, пивоварним, млиновим), а також оптовою торгiвлею.

Б.Хмельницький надавав феодалам захиснi унiверсали, що пiдтверджували їх

привiлеї.

Духовенство. Змiнився i статус православного духовенства. За договором 1654 р.

православна церква в Українi була вiдновлена в своїх правах. Царський уряд

пiдтвердив права та привiлеї православного духовенства та пообiцяв не порушувати

їх. Привiлейоване становище православного духовенства визначалося роллю, яку

церква вiдiгравала в iдеологiчному та полiтичному життi України. Правове

становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення, як

реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформовано

вiйсько України. Тому пiсля 1654 р. реєстровими стали вважати усiх, хто служив у

вiйську.

Iсторiя України: курс лекцiй. - Кн. 1. - С. 216, 263-264; С м о л I й В. А.,

Степанков В. С. Богдан Хмельницький. - С. 155, 156, 365, 486. 190

Звiдки, мабуть, i з'явилася нова назва реєстрового козака - "вои-нского звання

человек".

Як вiдомо, реєстр був оголошений в 60 000 козакiв. Проте Б.Хмельницький, щоб

зменшити соцiальну напруженiсть, залишив у складi реєстру додатково ще значну

кiлькiсть осiб. Реєстровцi були майнове заможними, iнакше вони не могли б нести

службу. Цар не давав їм платнi, а служба потребувала витрат. Реєстровцi були

власниками землi. Джерелом земельних володiнь бiльшостi з них було захоплення

земель, якi стали безхазяйними у 1648-1654 рр. Рядовi реєстровi козаки несли

вiйськову службу (бойову i похiдну), яка була досить важкою та пiдлягала тiльки

своїй козацькiй адмiнiстрацiї.

Селяни-посполитi. Основну масу економiчно пiдлеглого населення, як i ранiше,

складали селяни (посполитi). "После войньї Богдана Хмельницкого, як осели люди,

тогда можайньїе пописались в казаки, а бедньїе остались в мужиках", тобто

посполитими i феодально залежними. Це становище вiдповiдало iнтересам i

наполяганням козацької старшини, якi були чiтко вiдображенi у статтях

Б.Хмельницького.

Разом з тим слiд вiдмiтити таке нове явище як збiльшення прошарку вiльних селян.

Це сталося внаслiдок скасування польського землеволодiння та зменшення

землеволодiння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала

участь у вiйнi, спромiглася увiйти до розряду вiльних жителiв вiйськових

поселень, де вони покозачилися. Цi покозаченi селяни набули право на володiння

землею i на особисту свободу.

Це явище великого значення - воно на той час послабило систему феодального

гноблення в Українi. М.Драгоманов зазначав, що пiсля 1654 р. сiльське населення

України здебiльшого було вiльним*. Вiльнi селяни пiдлягали козацькiй

адмiнiстрацiї. Тих селян, якi не покозачилися, було повернуто феодалам, проте

режим експлуатацiї був пом'якшений. Як i ранiше, Хмельницький закликав феодалiв

поводитися скромно з пiдлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повинностями.

Приватновласницькi селяни зберiгали право переходу. Проте українськi феодали

користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо вони старалися

не допустити переходiв селян у козаки. Чiткого правового вiдмежування козацтва

вiд селянства Хмельницький так i не зробив.

Мiське населення. Пiсля 1654 р. кiлькiсть мiського населення України, а головне

- його роль в економiцi, зростає. З вигнанням

* Драгоманов М. П. Вибране. К, 1991. - С. 6.

польської шляхти багато мiст вийшло з-пiд її феодальної влади i бiльшiсть

городян одержали особисту волю. Основну частину населення мiста складали мiщани.

"Тi, що не пристали до козакiв, пiшли у мiщани". Тому часто термiн "городяни"

визначає саме цю частину населення мiста. Термiн "мiщани" поширився й на усiх

жителiв полкових i сотенних мiст. Провiдна роль у життi мiст перейшла до

українського населення. Б.Хмельницький збiльшив число мiст, що управлялися за

магдебурзьким правом. Вiн звiльнив цi мiста вiд постоїв та iнших вiйськових

обов'язкiв, надавав купцям i ремiсникам рiзнi пiльги.

Полiтичний устрiй. Згiдно з Березневими статтями в Українi зберiгався апарат

влади та управлiння - вiйськово-адмiнiстративна, вiйськово-козацька i

полково-сотенна система, яка склалася у 1648-1654 рр. Гетьман Б.Хмельницький

твердо i впевнено очолив цю систему.

За наявностi великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним

правителем. Як такий, вiн, перш за все, був важливою складовою частиною

вiйськово-адмiнiстративної i полково-со-тенної органiзацiї, яка (i, насамперед,

генеральний уряд) визначала його полiтику, спрямовувала його дiї. Козацька

старшина, шляхта, вiйсько були опорою гетьмана.

Пiсля 1654 р. полковий устрiй поширюється й на Слобожанщину. З введенням

полкового та сотенного територiального подiлу тут засновується полкова та

сотенна адмiнiстрацiя. У 1652 р. створюється Острозький полк, потiм Iзюмський,

Охтирський, Сумський та Харкiвський. Острозький полк заснували

переселенцi-коза-ки та селяни Чернiгiвського полку, чим встановлювалася

спадковiсть мiж полковою органiзацiєю України та Слобожанщини. Органiзацiя на

цiй територiї вiдрiзнялася лише тим, що в адмiнiстративних i вiйськових справах

вона була пiдпорядкована безпосередньо бєлгородському воєводi, а через нього -

Розрядному прика-зу. Харкiвський полк був пiдлеглий харкiвському воєводi.

Влада полкової органiзацiї поширювалася й на, так званi, ратушнi мiста. Це були

мiста, що знаходилися на територiї полку i не мали привiлеїв щодо управлiння за

магдебурзьким правом.

Але у привiлейованих мiстах, що не пiдлягали безпосередньо полковiй

адмiнiстрацiї, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку

вони визнавали.

Реєстрове вiйсько. Стрижнем, основою вiйськово-адмiнiстративної органiзацiї були

власнi збройнi сили, вiйсько України.

За Березневими статтями чисельнiсть реєстрового вiйська складала 60 000 чоловiк.

Це була постiйна професiйна армiя, що видiлилася з 300-тисячної маси

українцiв-патрiотiв, якi билися за 192

визволення своєї землi. Ця особливiсть є досить примiтною, якщо врахувати, що у

той час основу армiй бiльшостi країн Європи складали королiвськi навербованi

частини i найманцi-чужинцi.

Назву збройних сил України пiсля 1654 р. було уточнено - вони стали називатися

"Войско его царского величества Запорож-ское".

Вiдповiдно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росiї, тому

вiйська України i Росiї брали участь в усiх воєнних дiях, якi розпочинала

Росiйська держава. Вже у 1654 р. реєстровцi разом iз росiйською армiєю пiшли

походом проти Польщi за визволення земель України, Бiлорусiї, Росiї.

Хмельницький значно збiльшив чисельнiсть реєстру до 80- 100 тисяч воякiв проти

визначених 60 тисяч, що виправдовувалося потребами вiйни. Армiя України стає

однiєю з сильнiших армiй Європи. Реєстровцi мали кiнноту, пiхоту, артилерiю,

рiчково-морськi пiдроздiли.

Незабаром пiсля березня 1654 р. уряд Росiї вiдмовився сплачувати козакам платню,

обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України i що його казна несе

великi витрати. Крiм того, царськi урядовцi нагадали Б.Хмельницькому про його

минулi обiцянки: "...хотя число войска запорожского й велике будет, а государю в

том убьiтка не будет, потому, что они жалованье у государя просить не учнут".

Вiдмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублiв потягла скорочення

українського вiйська, оскiльки служба вимагала чималих витрат i була пiд силу

лише заможним.

Церква. У суспiльно-полiтичному життi України пiсля 1654 р. вiдбувається

зростання значення православної церкви. Змiцнення єдиної православної вiри було

iдеологiчним обгрунтуванням народно-визвольної вiйни.

Судовi органи. Пiд час народно-визвольної вiйни в Українi почала формуватися

власна судова система*, яку визнав царський уряд. У царевiй грамотi вiд 27

березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власнi суди та судитися "по

своїм попереднiм правам".

Спочатку судовi функцiї виконували уряди рiзних рiвнiв, однак незабаром в їх

складi стали видiлятися колегiї, а також окремi урядовцi, яким доручалося

постiйно виконувати судовi функцiї. Цей процес свiдчить про поступову

диференцiацiю органiв публiчної влади в Українi, тобто утвердження української

нацiональної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостiйно-

П а ш у к А. Суд i судочинство на Лiвобережнiй Українi в XVII-XVIII ст

(1648-1782). К., 1967.

193

го iнституту i в Росiї, i у Речi Посполитiй. Вищим судовим органом був

Генеральний вiйськовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх

було три, згодом - два, потiм - один) i генеральна старшина.

Мiжнародний статус України. Б.Хмельницький не пiдкорився обмеженням Березневих

статтей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язкiв, про якi Росiя не

повiдомлялася. Австрiя, Прусiя, Швецiя та iншi держави пiдтримували з Україною

вiдносини як з самостiйною державою. У документах, адресованих гетьману

Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем,

другом, братом. У договорi зi Швецiєю, що був пiдписаний у 1657 р., зазначалося,

що українцi народ вiльний i нiкому не пiдлеглий. Туреччина-Порта пропонувала

Українi протекцiю. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусiдiв

могутнiстю України i закликала повернути її у пiдданство Речi Посполитої.

Взаємини України i Росiї. Найважливiшi для України положення договору 1654 р. -

невтручання Росiї в її внутрiшнi справи спочатку додержувалися, оскiльки у Росiї

не було спецiальних органiв управлiння Україною. Вiдносини Росiї та України

регулював, як i з iншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий

доказ того, що при укладеннi договору 1654 р. та в наступнi роки Україна не

входила до складу Росiйської держави, а залишалася суверенною. Україна i Росiя

вирiшували нагальнi питання шляхом постiйного обмiну посольствами. Україна мала

власний митний кордон з Росiєю.

Збройнi сили Росiї в Українi. За договором 1654 р. Росiя зобов'язувалася не

вступати на територiю України, не втручатися в її внутрiшнi справи, але

незабаром цi зобов'язання були порушенi. У сiчнi 1654 р. один iз вiйськових

пiдроздiлiв Росiї - загiн чисельнiстю 3 тис. чоловiк, який прибув з посольством

Бутурлiна, нiбито випадково просунувся до Києва i розташувався там. Воєводами у

Києвi посiли князi Куракiн i Волконський. А втiм, це трапилося не без вiдома

Б.Хмельницького. Вiн у 1653 р., передбачаючи вiйну з Польщею, просив у царя

вiйсько для захисту Києва вiд ворога. З цього приводу цар писав Куракiну: "По

челобитью гетмана велел государь бьiть в Києве ратньїм людям для бережений огь

приходу поляковь й всякихь воинских людей"*.

У 1654-1656 рр. пiд час спiльних воєнних дiй Росiї та України проти Польщi у

великi українськi мiста було введено росiйськi

* Яковлiв А. Договiр гетьмана Богдана Хмельницького я Москвою року 1654. //

Дзвiн. - 1991. - № 4. - С. 110.

194

вiйська на чолi з воєводами. Вони залишалися на територiї України й пiсля

укладення Вiденського перемир'я всупереч умовам договору 1654 р. та протестам з

боку Б.Хмельницького. Але у червнi 1657 р. Хмельницький заборонив царським

воєводам бути у Києвi, Нiжинi, Переяславi та Чернiговi та заборонив надавати

землю в Українi росiйським стрiльцям, що прибули разом з воєводами.

В усiх великих мiстах Слобiдської України воєводи з вiйськовими загонами

закрiпилися пiд час заселення цiєї територiї переселенцями з Росiї для їх

захисту та управлiння ними. У 1654-1656 рр. воєводою усiх росiйських вiйськ в

Слобiдськiй Українi був боярин I.Ромодановський. Вiн затверджував полковникiв,

обраних старшиною, очолював Бiлгородський приказ i пiдлягав Розрядному прика-зу

в Москвi.

В 1656 р. цар порушив свiй союзницький обов'язок, уклавши у жовтнi перемир'я з

Польщею. Про його змiст Україну повiдомили лише на початку грудня. Цей вчинок

завдав Хмельницькому великого смутку, але не зменшив його рiшучостi продовжувати

боротьбу за змiцнення незалежностi України. Хмельницький смiливо засудив

полiтику Росiї, звернув увагу царя на ненадiйнiсть укладеного перемир'я, почав

активнiше проводити самостiйну полiтику України, спрямовану на розширення її

дружнiх зв'язкiв з iншими державами.

Занепокоєний майбутнiм Української держави, яке вiн вважав справою свого життя,

прагнучи посилити гетьманську владу, вiн у цей час добивається здiйснення свого

давнього намiру - зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням i

наполяганням генеральна рада у квiтнi 1657 р. в Чигиринi назвала наступником

гетьмана його молодшого сина 16-рiчного Юрiя, незважаючи нате, що той був

слабкий на здоров'я i не мав здiбностей до управлiння.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 р. призупинила державотворчi

процеси в країнi, що у подальшому негативно вiдбилося на розбудовi Української

нацiональної державно-правової системи.

Пiсля смертi Б.Хмельницького в Українi настали тяжкi часи, якi тривали багато

рокiв. Дослiдники називають цей перiод руїною, анархiєю, мiжусобицями,

хитаннями, ярмарком самолюбства*. З втратою вождя, здатного об'єднати i повести

за собою до спiльної мети увесь народ, всi його верстви, процес полiтичної та

економiчної модернiзацiї був загальмований. Посилюється боротьба за владу мiж

старшинськими угрупованнями.

* Антонович В. Про козацькi часи на Українi. К. 1991. ш е н к о Д. I. Нариси

iсторiї України. - С. 284, 302.

С. 143; Д о р о-

195

Початок смутi поклала близька до Б.Хмельницького особа - генеральний писар

I.Виговський, який зрадив пам'ятi свого благодiйника. Вiн почав з того, що

вiдiбрав гетьманство у Юрiя i тим завдав удару по спадкоємностi гетьманської

влади, яка не встигла ще реалiзуватися.

Виговський виявився не тiльки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча, до речi,

був одним з найосвiченiших людей свого часу, професiйним юристом. Вiн не зумiв

порозумiтися нi з старшинськими колами, нi з iншими станами, не знайшов

пiдтримки у Росiї, нарештi уклав з Польщею Гадяцький договiр (сейм затвердив

його 16 вересня 1658 р.) За ним Україна втрачала незалежнiсть i поверталася до

Речi Посполитої як автономiя пiд назвою Руське князiвство, яке, крiм iншого,

втратило право на мiжнароднi зносини iз зарубiжними країнами. Воно складалося

лише з Брацлавщини та Київщини. Iншi українськi землi ставали польськими

територiями, де вiдновлювався старий адмiнiстративно-територiальний подiл,

встановлювалися форми землеволодiння, що iснували до 1648 р., поверталися

польськi землевласники.

Отже, це був погiршений Зборiвський договiр, тому вiн став мертвим документом.

Гетьманування I.Виговського викликало обурення у народi, призвело до

громадянської вiйни. В цих умовах гетьманом став Юрiй Хмельницький, який вирiшив

укласти новий договiр з Мос-ковiєю. На скликанiй у Жердовiй Долинi радi було

вироблено статтi, спрямованi на збереження суверенiтету України при

конфедеративному зв'язку з Росiєю. Вони передбачали включення до складу

Української держави пiвнiчної Чернiгiвщини й частини Бiлорусiї; вiльне обрання

козаками єдиного гетьмана; право на зовнiшньополiтичну дiяльнiсть забороняли

перебування на її територiї московського вiйська i воєвод та iн.

Однак О.Трубецькой - командувач росiйськими вiйськами, вдавшись до шантажу,

вiдхилив цi статтi i домiгся на скликанiй 27 жовтня 1659 р. радi ухвалення

нового Переяславського договору. Вiн складався з пiдроблених московським урядом

умов договору 1654 р. та додаткових статей. Його змiст iстотно змiнював характер

українсько-росiйських взаємовiдносин, переносячи їх зi сфери конфедеративного

зв'язку у площину обмеженої автономiї України в складi Московiї*.

Iсторiя України: нове бачення. - Т. 1. - С. 192.

296

 6. Автономiя України

Землi України. Мiжусобицi та вiйни, якi сталися пiсля смертi Б.Хмельницького

призвели до того, що територiя вiльної України була розiрвана на двi частини:

Правобережну та Лiвобережну, або Захiдну та Схiдну, або тогобiчну та сьогобiчну.

Це був не тiльки географiчний подiл, а й полiтичний. Правобережжя опинилося пiд

владою групи старшин, яка орiєнтувалася на Польщу. Цей подiл став полiтичною

реальнiстю, особливо вiн позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманiв -

лiвобережного (I.Брюховецького) та правобережного (П.Тетерi).

Юридичне подiл був оформлений Андрусiвським перемир'ям ЗО сiчня 1667 р., яке

Польща та Росiя уклали без участi України. В ньому спецiально застерiгалося, що

до Росiї входить Лiвобережна Україна, а Правобережжя - до Польщi. Запорiзькiй

Сiчi судилося перебувати пiд владою Росiї та Польщi.

У 1686 р. договiр про вiчний мир мiж Польщею та Росiєю пiдтвердив цi положення з

поправкою, що Київ та Запорiзька Сiч залишалися за Росiєю. Подiл України на

Правобережжя i Лiвобережжя був закрiплений створенням мiж ними нейтральної зони,

її було заборонено заселяти.

Лiвобережна Україна з Києвом в офiцiйних актах другої половини XVII ст. нерiдко

iменувалася Малоросiєю (в статтях Ю.Хмельницького), друга назва - Гетьманщина,

обумовлювалася її полiтичною органiзацiєю. Правобережжя залишалося у складi

Польщi. За Гадяцьким трактатом його було названо "Великим княжеством Руським"*.

За Бучацьким миром, укладеним в 1672 р. мiж Польщею i Туреччиною, до останньої

вiдходило Подiльське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське i

Брацлавське, керованi Дорошенком, вiдданi пiд протекторат Туреччини.

Протиприроднiсть подiлу України на Лiвобережну i Правобережну була очевидною.

Українцi не бажали миритися з ним i активно виявляли свiй протест: у 1668 р. -

при гетьманi П.Дорошенко, у 1676 р. - при I.Самойловичу, наприкiнцi XVII ст. -

при I.Мазепi. У повсякденному життi населення цих земель пiдтримувало постiйнi

зв'язки (родиннi, економiчнi, полiтичнi). У 1674 р. на Лiвобережжя

передислокувалися Брацлавський та Уманський полки, а у 1675 р. - Корсуньський

полк. Через рiк правобережний гетьман П.Дорошенко здав Москвi Чигирин з усiма

його жителями

Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. - Т. 2. - С. 38.

197

i присягнув на вiчне пiдданство Росiї. Запорiзька Сiч пiсля 1687 р. пiдлягала

безпосередньо царськiй адмiнiстрацiї. Слобожанщина, де жили здебiльшого

переселенцi з України, якi створили тут полко-во-сотенну органiзацiю, стала

вважатися українською землею*.

Лiвобережжя подiлялося на 10 територiальних одиниць - полкiв. На Слобожанщинi

було створено п'ять полкiв. Але в адмiнiстративних i вiйськових справах вона

була пiдпорядкована безпосередньо Бiлгородському воєводi, а через нього -

Розрядному приказу.

Розчленування України на Лiвобережну та Правобережну дуже полегшило царату

здiйснити свiй план переведення України зi стану незалежної держави у автономну,

самоврядну органiзацiю в складi Росiї. У 1663 р. гетьман Брюховецький "ударив

чолом царевi малоросiйськими городами", та оголосив, що керувати пiдданими має

не гетьман, а цар, який почав iменувати себе "Великия й Мальїя России

самодержець"**. '^

>*'-** г^^> ~^ 1*х*