Тема 17. Держава і право УРСР у повоєнні роки та період десталінізації (1945 - перша половина 1960 рр.)

Реформування органів влади і управління

Державно-правовий розвиток Української РСР у післявоєнні роки відбувався відповідно до нових реалій внутрішнього та міжнародного життя Радянського Союзу.

Водночас вкрай тяжким було становище розореного війною і сталінською системою управління сільського господарства. Вивіз продовольства заради геополітичних інтересів, а також жахлива посуха призвели у 1946-1947 рр. до нового голодомору в українських селах, жертвами якого стали понад 800 тис. чоловік. Започатковані в Москві кампанії «жданівщини», «лисенківщини», «боротьби з космополітизмом» та інші, доповнювалися в Україні звинуваченнями в націоналізмі діячів літератури, мистецтва, науки. Черговим антинародним кроком стала ліквідація у 1946 р. греко- католицької церкви у Західній Україні. 1949 р. вона була ліквідована й на Закарпатті.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) боротьба за владу у вищому партійно-державному керівництві завершилась перемогою М. Хрущова, який у вересні 1953 р. став першим секретарем ЦК КПРС. Відбулися зміни в партійному та радянському керівництві УРСР, областей, районів. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко - перший українець за все її існування. У лютому 1956 р. делегати ХХ з’їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна, у липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків». Розпочався період десталінізації, чи, за влучним визначенням письменника І.

Як уже зазначалося, ще до кінця війни центральні й місцеві органи влади й управління УРСР відновили господарську і культурно-виховну діяльність. 4 вересня 1945 р. припинив свою діяльність ДКО.

Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в республіці, відбулися 9 лютого 1947 р. Порядок обрання, форми діяльності й структура вищого органу влади не зазнали значних змін. До 21-го року підвищився віковий ценз для депутатів ВР. У роки десталінізації дещо розширилась компетенція союзних республік у господарській сфері та законодавчій діяльності. Відповідно до загальносоюзного закону від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, поряд із затвердженням бюджету республіки, затверджувати щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі тепер було більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 р. прийнято Закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісаріати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР. У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між союзними й республіканськими урядовими органами на користь останніх. Зменшувалась кількість загальносоюзних міністерств і збільшувалась кількість союзно- республіканських. Ліквідація зайвих та паралельно діючих установ дозволила протягом 1954-1956 рр. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.

Розширенню повноважень республік сприяв Закон СРСР від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до відання союзних республік розв’язання питань обласного, крайового адміністративно-територіального устрою».

Спроба радикальної зміни системи управління народним господарством у напрямі її децентралізації розпочалася з прийняттям у травні 1957 р. Закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю й будівництвом» та однойменного закону УРСР. Відповідно до цих актів в Україні створювались 11 раднаргоспів (РНГ): Вінницький (Вінницька і Хмельницька області), Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Житомирська області й Київ), Луганський, Львівський (Львівська, Тернопільська, Ровенська, Волинська області), Одеський, Сталінський (він же Донецький), Станіславський (Закарпатська, Станіславська, Чернівецька області), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області), Херсонський (Кримська, Миколаївська, Херсонська області й м. Севастополь). Відповідні міністерства й державні комітети ліквідовувалися.

Раднаргоспи у межах економічних адміністративних районів керували підприємствами промисловості та іншими господарськими організаціями, які раніше підпорядковувалися загальносоюзним і союзно- республіканським міністерствам. У середині районів успішно здійснювалась спеціалізація й кооперування споріднених підприємств, з’явилась перспектива розвитку у напрямі економічної самостійності республіки. Однак управління через РНГ послаблювало централізоване галузеве керівництво, призводило до порушень технічної політики. З метою позбутися наслідків децентралізації у 1960 р. був створений республіканський РНГ, а у 1962 р. - Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР).

Для проведення прогресивної технічної політики на галузевих підприємствах, підпорядкованих ВРНГ СРСР, були створені галузеві державні комітети. Поряд із ними створювалися виробничі державні комітети (газової промисловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення управління промисловістю» від 30 вересня 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані. Управління промисловістю знову почало здійснюватися за галузевим принципом через загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства. Заходи, передбачені зазначеною постановою, були закріплені в загальносоюзному Законі від 2 жовтня 1965 р. «Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління» та однойменному законі УРСР від 23 жовтня 1956 р.

У 1954 р. відзначалось 300-річчя возз’єднання України з Росією. У січні 1954 р. Кам’янець-Подільську область було перейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, стародавнє українське місто Проскурів,- у м. Хмельницький.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджене спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Передача обґрунтовувалася, як зазначалося в Указі, спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв’язками між Кримською областю та Українською РСР. Законом СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР» від 26 квітня 1954 р. вказаний вище Указ було затверджено і внесено відповідні зміни у статті 22 і 23 Конституції СРСР.

Враховуючи, що цей факт по-різному трактується в історичній та соціально-політичній літературі, зазначимо, що зміна територіального устрою союзних республік відбулася у повній відповідності до норм чинних на той час Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема, статей 14, 18, 146. Процедура прийняття рішення також відповідає правовим нормам, що існували на той час. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р.

Перші повоєнні вибори до місцевих Рад депутатів трудящих відбулися 21 грудня 1947 р. Діяльність місцевих органів влади пожвавилась після ХХ з’їзду КПРС. Цьому сприяла, зокрема, постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами». Розширювалися права органів місцевої влади, зокрема, у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та ін. Президією Верховної Ради УРСР 31 травня 1957 р. були затверджені Положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні і сільські Ради депутатів трудящих, а також Положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих.

У цих документах регламентувалося правове становище місцевих органів державної влади, повноваження і функції кожної ланки Рад в соціально- економічному та культурному житті адміністративно-територіальних одиниць, роль постійних комісій у місцевому управлінні. Розширилась компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні ряду господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, будинкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Потягом 1962-1963 рр. до відання місцевих Рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслуговування населення.

У грудні 1962 р. обласні Ради були поділені за виробничою ознакою на сільські і промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

Реорганізація державного життя у повоєнний період торкалася судових та правоохоронних органів. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України.

У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на п’ять років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 рр. сесіями обласних Рад депутатів трудящих строком на п’ять років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Конституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. проводилися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого і рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз у 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплінарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів). За Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р., право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям у дисциплінарних справах при обласних і Верховному Судах.

Унаслідок реформування управління судовою системою у травні 1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР та обласні й крайові управління юстиції. Мін’юст УРСР, як і інших республік, отримав статус союзно-республіканського Міністерства. На обласні суди покладалися невластиві для судових органів функції керівництва нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за всією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначення судових виконавців. Проте спроба децентралізувати управління судовою системою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок загального керівництва судами з боку Мін’юста та його органів.

За новим Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого 1957 р., вищому органу радянської судової системи надавалося право законодавчої ініціативи. Важливою складовою роботи Верховного Суду СРСР стала аналітично-роз’яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судової практики, надання роз’яснень судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верховного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових проваджень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верховного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна колегія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закон про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Зміни торкалися, передусім, організації і діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п’ять років. Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колективів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним принципом, за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати про свою діяльність перед відповідними Радами, а народні судді - перед виборцями.

Підвищенню ролі громадськості у здійсненні правосуддя сприяло створення керованих судами самодіяльних органів - Рад народних засідателів. Відновили діяльність товариські суди, що виникли у 20-х роках для боротьби з порушниками дисципліни праці. Відповідно до Положення про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р. до їх підсудності належали справи про антигромадські вчинки і злочини, за вчинення яких не передбачалося кримінальне покарання. Товариські суди застосовували переважно заходи громадського впливу і лише у разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про застосування кримінального покарання. Справи розглядалися колегіально у

складі трьох членів товариського суду.

Закон про судоустрій УРСР 1960 р. вніс зміни у правовий статус адвокатури. Зазначалося, що колегії адвокатів є добровільними об’єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Відповідно до норм кримінального і цивільного судочинства адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. 25 вересня 1962 р. було прийнято Положення про адвокатуру УРСР, яке значно посилило роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Новим у Положенні був розділ про права і обов’язки адвоката. Адвокат був зобов’язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому довірителем у зв’язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомими у зв’язку з виконанням обов’язків захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту звинуваченого.

Завдання, права та обов’язки, форми і методи діяльності прокуратури визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливе місце займала охорона політичних трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Вищий нагляд за дотриманням законів міністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях підпорядковувались Генеральному прокуророві і мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади. Установлювався десятиденний термін розгляду протестів прокурорів щодо виявлених фактів порушення законності в управлінні.

У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. Л. Берія, намагаючись захопити владу, ініціював об’єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внутрішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очолив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову виокремлюються. Для керівництва ними при Раді Міністрів утворюється

Комітет державної безпеки (КДБ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. розпочалася децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС були підпорядковані обласним Радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і районах перетворювалися на управління, відділи (відділення) міліції виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих. У 1960 р. у зв’язку з ліквідацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. органи внутрішніх справ були перейменовані в органи охорони громадського порядку.

Важливим кроком на шляху їх зміцнення було прийняття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги особового складу міліції, встановлення щорічного відзначення Дня радянської міліції.

З 1963 р. органам охорони громадського порядку було надано право проведення попереднього слідства. Залученню громадськості до охорони громадського порядку сприяло виникнення у 1958 р. на Донбасі і подальше поширення в Україні народних дружин. Правові основи їх діяльності були визначені постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1959 р. «Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні». На 1 січня 1965 р. в Україні діяло понад 32 тис. народних дружин, у складі яких налічувалось близько 1 млн 700 тис. дружинників.

Зміни в законодавстві

Повоєнний розвиток правової бази відбувався на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з’їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, що мали юридичну силу.

Проголошений ХХ з’їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформацій в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР постанови «Про перегляд кодексів законів Української РСР».

Цивільне законодавство спрямовувалося на зміцнення передусім права державної власності. Так, протягом 1945-1946 рр. була проведена націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв’язку в західних областях, на Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва зросла роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладання договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі.

Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р., в якій було засуджено послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів «персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами» тощо). У результаті було штучно створено новий голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Г олова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, Уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов’язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3%. Здавання хліба державі зверх плану продовжується».

Відбувалося «зближення» державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, відповідно до рішення Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.), були передані у державну власність артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбувалися у цивільно-правому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. «Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків» громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий будинок. Щоправда, житлова площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат - п’ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Кодекс складався з восьми розділів: І. Загальні положення; ІІ. Право власності; ІІІ. Зобов’язальне право; IV. Авторське право; V. Право на відкриття; VI. Спадкове право; VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII. Спадкове право; VIII. Правоздатність іноземних громадян і осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

!стотний вплив на головні положення ЦК 1963 р. мали утопічні за своєю суттю установки КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання «майнових та пов’язаних із ними немайнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та все більш повного задоволення матеріальних та духовних потреб громадян». Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони суперечили «призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві», взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зобов’язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу. ЦК 1963 р. містив норми, що врегульовували як загальні положення про зобов’язання, так і окремі види зобов’язань (купівля-продаж, даріння, підряд та ін.). Особлива увага приділялася забезпеченню тих видів зобов’язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність і іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 р. ліквідована заборона шлюбів між громадянами СРСР і іноземцями. Кодекс про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення їми повноліття.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. поновилася практика укладання колективних договорів між адміністрацією підприємства, установи й профсоюзними організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як організований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді на навчання в ремісничі й залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням, з попередженням про це адміністрації за два тижні. Отже, поновилась дія інституту трудового договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 19581960 рр. відбулося переведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення охорони праці підлітків» від 13 грудня 1956 р. заборонялось приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників у віці від 16 до 18 років встановлювався 6-годинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. з 77 до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами.

Посилилась захисна функція профспілок. Так, необхідною умовою звільнення працівника з ініціативи адміністрації була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й профспілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки.

14 липня 1956 р. був прийнятий Закон «Про державні пенсії», який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки - при досягненні ними 60 років та при трудовому стажі не менш як 25 років, жінки - при досягненні віку 55 років та наявності 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах» від 19 вересня 1946 р. визначалися основні засади удосконалення організації і діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував проведення колективізації у західних областях (1947-1950 рр.), але це не позбавило від порушень темпів і принципу добровільності.

Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. як основна форма артільної праці встановлювалася бригада. Вона складалася з кількох ланок, мала постійний склад колгоспників, земельні ділянки, худобу, інвентар. Зрівнялівка у нарахуванні трудоднів, кругова порука зводили нанівець принцип матеріальної заінтересованості колгоспників, позбавляли їх ініціативи. Розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 16 лютого 1952 р. здійснювався у останню чергу після завершення усіх інших розрахунків господарств. До 1956 р. продовжувала існувати кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів. Колгоспники до 1958 р. не мали паспортів, що надавало їхній праці примусового характеру.

Нових обертів свавіллю на селі надав прийнятий у лютому 1948 р. за ініціативою вищого керівництва УРСР таємний Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Виселення проводилося органами МВС на підставі рішень загальних колгоспних зборів. Протягом двох років дії Указу відбулося близько 12 тис. таких рішень.

Улітку 1949 р. розпочалося форсоване укрупнення колгоспів. При цьому порушувався принцип добровільності й доцільності. На кінець 1950 р. їх кількість зменшилась на 42%. Гігантоманія призводила до того, що деякі раніше рентабельні господарства занепадали. Проте, в цілому, великі колгоспи стали спроможними забезпечувати себе кадрами сільськогосподарських спеціалістів і технікою. У 1958 р., за ініціативою

УРСР, МТС були реорганізовані у РТС, а сільгосптехніка викуповувалась колгоспами у держави. Замість обов’язкових поставок колгоспами сільгосппродукції державі встановлювалась закупка її у колгоспів. Цього ж року почала впроваджуватись грошова оплата праці колгоспників.

Розширенню прав колгоспів сприяла постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. «Про Статут сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва й управління справами артілі». Загальним зборам колгоспників надавалося право з урахуванням умов кожного господарства встановлювати обов’язковий мінімум трудоднів, розміри присадибних ділянок, кількість худоби і птиці, яка могла бути в індивідуальній власності колгоспників.

Однак з 1959 р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилось втручання партійних і радянських органів у діяльність колгоспів.

У зв’язку із закінченням війни відбулися певні зміни в кримінальному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з’явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що породжували тривогу серед населення тощо). Держава вважала можливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною» від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі до 3-х років, а для осіб, засуджених на строки понад 3 роки, термін покарання скорочувався наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов’язані з умовами воєнного часу, і засуджені з відстрочкою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від покарання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на терміни до 5 років, а засудженим на термін понад 5 років покарання скорочувалося наполовину. Від покарання також звільнялись чоловіки старші від 55 років, жінки старші від 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення криміногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітничали з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканців західного регіону, звинувачених у «пособництві ворогові», учасників оунівського руху та членів їх сімей, повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасовано смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мирний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р. «на численні прохання трудящих» було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були: захист, передусім, інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР було приведено у повну відповідність до норм законодавства СРСР.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. установлювались нові склади в групі «інші державні злочини»: розголошення державної таємниці; втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становить державну таємницю; заявлення чи передавання за кордон винаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що становлять державну таємницю.

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна» від 4 липня 1947 р. посилювались до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна, а також вперше встановлювалась кримінальна

відповідальність за незаявлення про вчинене чи таке, що готується, розкрадання.

Посилились санкції за злочини проти життя, здоров’я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте було безпідставно анульовано склад такого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гуманний Закон «Про захист миру» від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримінальної репресії, звуження кола кримінальної відповідальності. З 1959 р. широко застосовується умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні закони про кримінальну відповідальність за державні, військові злочини та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з V глав: І. Загальні положення; ІІ. Межі чинності кримінального кодексу; ІІІ. Про злочин; IV. Про покарання; V. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Особлива частина, за ознаками родового об’єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини; ІІ. Злочини проти державної і колективної власності; ІІІ. Злочини проти життя, здоров’я і гідності громадян; IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян; V. Злочини проти індивідуальної власності громадян; VL Господарські злочини; VH Посадові злочини; VHL Злочини проти правосуддя; ІХ Злочини проти порядку управління; Х. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я; ХІ. Військові злочини.

КК 1960 р. мав завданням охорону від злочинних посягань суспільного і державного ладу, соціалістичної власності, особи і прав громадян, був спрямований на попередження злочинності. Важливими положеннями КК 1960 р. були: звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалось понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 р.); зменшення видів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом’якшував караність діяння, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював караність діяння чи посилював її, зворотної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за вчинення тяжких злочинів - 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Конкретизованішими стали види примусових заходів виховного характеру і порядок їх застосування. Відновлювалась відома радянському праву з 1918 р. практика умовного засудження, встановлювався новий порядок умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м’яким. Смертна кара проголошувалась виключною мірою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом ’якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здоров’я особи. Разом з тим, КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на боротьбу з інакомисленням (ст. 56 - «зрада Батьківщині», ст. 61 - «шкідництво», ст. 62 - «антирадянська агітація і пропаганда» та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися із скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося «усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю». Згідно з цим наказом до суду передавалися справи відносно лише тих осіб, що вчинили злочини, передбачені радянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. скасовувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористичних актів (постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувались постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 р. розпочався процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, «трійками» НКВС-УНКВС та Особливою нарадою про скасування рішень, скорочення терміну покарання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками по цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на підставі протесту Г енерального прокурора переглядав рішення цих позасудових органів.

У 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС та близько 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верховному Суду України і обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не поширювалася на діячів Центральної Ради, Директорії, осіб, засуджених за політичні злочини у 20-х - першій половині 30-х років, учасників національно-визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталінського режиму відбувалося переслідування інакомислячих і нові політичні репресії. За даними КДБ, протягом 1954-1959 рр. в Україні «було ліквідовано 183 націоналістичних і антирадянських угруповання, за антирадянську діяльність притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб».

28 грудня 1960 р. прийнято Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він був введений у дію. В основу КПК було покладено Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містили шість розділів. Загальна частина об’єднує норми, що стосувалися усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов’язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі у кримінальному судочинстві, строків та судових витрат.

Особлива частина регламентує: порушення кримінальної справи, дізнання і попереднього слідства; провадження справ у суді першої інстанції; касаційне оскарження вироків, ухвал суду й постанов судді та внесення на них подання прокурора; виконання вироку, ухвали і постанови суду; застосування примусових заходів медичного характеру.

КПК 1960 р. закріплював перехід на демократичні засади кримінального процесу, розпочатий у 1956 р., коли було скасовано особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про терористичні організації і терористичні акти, шпигунство й диверсії. Завданням кримінального судочинства проголошувалась «охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний».

У липні 1963 р. Верховною Радою УРСР прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І «Загальні положення» встановлював загальні норми цивільного судочинства, зокрема, врегульовував питання підвідомчості та підсудності цивільних справ, процесуальних строків, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ ІІ містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки; Розділ ІІІ - про провадження в справах у судах першої інстанції; Розділ IV - у касаційній та наглядовій інстанціях; Розділ V - про виконання судових рішень. У VI розділі викладено цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства, подано норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів, визначено порядок розгляду справ у зв’язку із міжнародними договорами і угодами.

* * *

Тоталітарний режим, зміцнілий за роки війни, маючи за мету посилити свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у «холодну війну». Спрямування всіх матеріальних і людських сил на відбудову важкої та оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні. За формального повернення до конституційних засад у діяльності центральних і місцевих органів влади й управління домінували по суті адміністративно-командні методи. Створений у 30-ті роки репресивно-каральний механізм продовжував діяти. Спричинені скасуванням воєнного стану зміни у законодавстві мали обмежений характер.

Процес демократизації державно-правового життя в період десталінізації характеризується спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним виявом яких стала передача функцій господарського управління раднаргоспам. Посилились господарські й соціально-культурні функції місцевих Рад. Разом з тим поділ обласних Рад за виробничою ознакою призвів до негативних наслідків.

Відбулося реформування судових і правоохоронних органів. Припинилися масові репресії й терор. Розпочалася друга кодифікація радянського права, яка сприяла удосконаленню правової системи. Характерною особливістю другої кодифікації законодавства в Україні було те, що вона розпочалася з кримінального та кримінально-процесуального права. Це свідчить про значну на той час роль кримінально-правового примусу як методу управління суспільством.

Проте «хрущовські» реформи були непослідовними. Незмінними

лишалися політичні й економічні основи держави. Країною, як і раніше, управляла партійно-радянська бюрократія.

Завдання для самостійноїроботи

1. Ознайомтеся з Договором між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р. та розкрийте значення цього історичного акту.

2. Розкрийте характерні особливості державно-правового розвитку України у повоєнний період. У чому полягала реорганізація органів влади і управління УРСР в період десталінізації? Зокрема, з’ясуйте, в чому полягало розширення прав Верховної Ради УРСР та які зміни відбулися в її складі. Які зміни відбулися в назві українського уряду та чим на ваш погляд вони були спричинені?

3. На основі аналізу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. та Закону СРСР від 26 квітня 1954 р. (додається) розкрийте правові засади передачі Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

4. З’ясуйте, які зміни відбулися в діяльності місцевих Рад депутатів трудящих. Охарактеризуйте правове становище місцевих органів влади відповідно до положень про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні і сільські Ради депутатів трудящих, затверджених Президією Верховної Ради УРСР 31 травня 1957 р. При цьому особливу увагу зверніть на розширення повноважень і функцій Рад в соціально-економічному та культурному житті адміністративно- територіальних одиниць, підвищення ролі постійних комісій в місцевому управлінні тощо. Поясніть, які наслідки мав поділ у грудні 1962 р. обласних Ради за виробничою ознакою на сільські і промислові.

5. Охарактеризуйте зміни в судовій системі УРСР у період десталінізації. З’ясуйте, які завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи були визначені Основами

законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25 грудня 1958 р. та Законом про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Розкрийте компетенцію, порядок створення та діяльності товариських судів відповідно до Положення про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р.

6. Охарактеризуйте завдання, права та обов’язки, форми і методи діяльності прокуратури, які визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР.

7. Ознайомтеся з переліком позасудових органів, що діяли у 1930—40-і і на початку 1950-х років і були наділені правами розглядати справи про державні злочини, що додається до теми. Розкрийте причини та зміст реорганізації органів держбезпеки та внутрішніх справ після смерті Й.Сталіна у 1953 р. Який статус отримав створений в результаті цієї реорганізації Комітет державної безпеки (КДБ) при Раді Міністрів СРСР? Проаналізуйте зміни в органах внутрішніх справ в 60-х рр.

8. Поясніть, які загальнодержавні процеси спричинили потребу в усуненні деформацій в правовій системі, посиленні демократичних тенденцій у розвитку права. З’ясуйте, якими актами була започаткована робота над другою кодифікацією права в Україні. Охарактеризуйте початок другої кодифікації радянського права.

9. Аналізуючи розвиток цивільного права, передусім зверніть увагу на акти, що були спрямовані на зміцнення права державної власності та “зближення” державної й колгоспно-кооперативної форм власності. Поясніть, які зміни відбувалися у цивільно-правому регулюванні особистої власності, зокрема, в житловій сфері. Розкрийте основний зміст Цивільного кодексу УРСР 1963 р.

10. Проаналізуйте зміни, які відбулися у трудовому праві. Охарактеризуйте процес поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини, та подальшої демократизації трудового права пов’язаної з періодом десталінізації.

11. Проаналізуйте розвиток колгоспного права та з’ясуйте, в чому виявилась його суперечливість. Розкрийте нормативні засади удосконалення організації і діяльності колгоспів у повоєнний період. При цьому зверніть увагу на те, що примусова праця, здійснення розподілу натуральних і грошових прибутків колгоспників у останню чергу після завершення усіх інших розрахунків господарств, зрівнялівка у нарахуванні трудоднів зводили нанівець принцип матеріальної заінтересованості колгоспників, принижували їхню ініціативу.

12. Проаналізуйте зміни в кримінальному праві, які відбулися у зв’язку із закінченням війни та охарактеризуйте тенденції його розвитку в повоєнний період. З’ясуйте, які нові склади злочинів установлювались в групі “інші державні злочини” відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. Поясніть, які зміни відбулися у застосуванні санкцій за крадіжку державного і громадського майна, за злочини проти життя, здоров’я, гідності особи, за злочини проти особистої власності.

13. Розкрийте зміни в кримінальному праві, що відбулися в період десталінізації. Охарактеризуйте основний зміст Кримінального кодексу УРСР 1960 р. (витяги додаються). З’ясуйте, які зміни кодекс вніс у сферу кримінальної відповідальності, застосування покарань та інші інститути кримінального права. Яку загальну тенденцію розвитку кримінального права можна визначити на основі аналізу кодексу.

14. Розкрийте зміни в процесуальному праві, які відбулися в повоєнний період. Охарактеризуйте процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. При цьому зверніть увагу на те, що поряд з реабілітацією жертв сталінського режиму відбувалося переслідування інакомислячих і нові політичні репресії. Охарактеризуйте основний зміст Кримінально-процесуального кодексу України 1961 р. З’ясуйте, чи дійсно кодекс забезпечував виконання проголошеного завдання кримінального судочинства: “охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний”.

15. Розкрийте основний зміст Цивільно-процесуального кодексу УРСР 1963 р. Поясніть, які демократичні засади цивільного процесуального права запроваджував цей кодекс та чи могли вони бути реалізовані повною мірою в умовах неототалітарного режиму.