§ 4. Радянські вищі представницькі установи

На відміну від теоретиків і державотворців УНР і ЗУНР, тодішні теоретики соціалізму відкидали парламентаризм як «продажну і прогнилу», «історично обмежену і умовну» установу буржуазного суспільства.

З появою російського парламенту В. Ленін повчав робітників: парламентаризм - знаряддя гніту. До повалення самодержавства «соціал-демократія дивиться на парламентаризм... як на один із засобів освічення, виховання і організації пролетаріату»^{[359] [360]}.

Після повернення до Росії у квітні 1917 р. В. Ленін у «Квітневих тезах» рішуче формулює: «не парламентарна республіка, - повернення до неї від Р.Р.Д. (тобто Рад робітничих депутатів. - В. Є.) було б кроком назад, - а республіка Рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні, знизу доверху». Далі уточнював: «Ради робітничих, солдатських, селянських та ін. депутатів являють собою нову форму, точніше, новий тип держави»¹. Зразком для нього була Паризька Комуна, яку К. Маркс назвав не парламентарною, а «працюючою корпорацією, яка водночас є і законодавчою, і виконуючою закони».

Отже, справедлива критика недоліків тодішніх парламентів поєднуються у В. Леніна з їх повним запереченням і «відкриттям» принципово нових представницьких установ, якими колись була Паризька Комуна, а нині мають стати Ради. В. Ленін вбачав переваги нової системи представницьких установ як справжніх органів народовладдя у поєднанні в них законодавчих і виконавчих функцій. Тут «парламентарі» самі повинні приймати й виконувати закони, контролювати їх втілення в життя і відповідати безпосередньо перед своїми виборцями. «Представницькі установи залишаються, але парламентаризму, як особливої системи, як поділу праці законодавчої і виконавчої, як привілейованого становища для депутатів, тут нема»^[361].

вождь більшовиків підкреслить ще одну перевагу системи Рад порівняно з парламентаризмом: вони наділяються правом відкликання депутатів «і в цьому істинний народний смисл Рад»^[362].

Такі підходи до визначення суті і переваг нових представницьких установ перед «буржуазними парламентами» ґрунтувалися на фундаментальному принципі ленінського тлумачення демократії. За В. Леніним, вона є одна з форм буржуазної держави. «Демократія - формальний парламентаризм, а насправді - безперервне, жорстоке знущання, бездушність, непереносимий гніт буржуазії над трудовим народом»^[363]. Справжня демократія - диктатура пролетаріату, пролетарська демократія. Однією з її форм, переконував В. Ленін у праці «Пролетарська революція і ренегат Каутський», є Радянська влада, яка дала небачений в світі розвиток і розширення демократії. Саме вона залучає маси до управління, для яких буржуазний парламент є чужа установа. «Ради - безпосередня організація самих трудящих і експлуатованих мас, яка полегшує їм можливість самим влаштовувати державу і управляти нею всіляко, як тільки можна»^[364].

Отже, демократія визнається лише як пролетарська демократія, формою якої є Радянська влада. Переваги Рад для вождя більшовицької партії полягають ще в одній найголовнішій для правлячої партії їх ролі: «Диктатуру здійснює організований у Ради пролетаріат, яким керує комуністична партія більшовиків... Вся робота партії йде через Ради»^[365]. Таким був «загальний механізм пролетарської державності» за В. Леніним, де фактично утверджується диктатура більшовиків під виглядом диктатури пролетаріату у формі Рад. Ленінське вчення про диктатуру пролетаріату і Ради - ключ для розуміння історії боротьби українських і російських більшовиків за владу Рад, за владу своєї партії.

Ради справді стали зародками революційного самоврядування ще в часи першої російської революції - у Донбасі, на Кате- ринославщині, Київщині, Одещині, Миколаївщині та в інших промислових центрах України і Росії.

діяло 132 Ради робітничих і 48 Рад солдатських депутатів^[366]. Як уже зазначалося, Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів були влітку 1917 р. представлені в Центральній Раді. Більшість Рад тоді займали «угодовські» позиції, засудили липневий виступ більшовиків у Петрограді. Проте після Жовтневої революції і переходу влади до більшовиків їх прибічники в Україні виступили з гаслом «Вся влада Радам!»

Намагаючись усунути від влади Центральну Раду, більшовики ініціювали скликання 4 грудня 1917 р. у Києві Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проте, як відомо, УЦР перехопила ініціативу, провівши обрання делегатів з’їзду за власними, набагато завищеними нормами представництва від селянських спілок і українізованих військових частин. Керівництво УЦР взяло провід у роботі з’їзду. Біль- шовики-делегати, українські есери та їх однодумці від 49 місцевих Рад робітничих і солдатських депутатів переїхали 7-8 грудня до Харкова. 9 грудня ІІІ з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів ухвалив рішення про об’єднання з київськими делегатами і проголосив себе І Всеукраїнським з’їздом Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів («при участі частини селянських депутатів»). У його роботі взяло участь понад 200 делегатів з правом вирішального голосу і 6 - дорадчого, обраних 89 Радами з майже 300, що діяли в Україні. Таким чином, за своїм складом з’їзд фактично був не легітимним приймати загальнонаціональні рішення.

Тим не менше 11 і 12 грудня делегати харківського зібрання прийняли документи, що вже незабаром стали визначати історичну долю народу України, - «Про організацію влади на Україні», «Про самовизначення України». Україна проголошувалася Республікою Рад. «Влада віднині належить виключно Радам... на місцях - повітовим, міським, губернським та крайовим радам, а в центрі - Всеукраїнському з’їздові рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові»^[367].

Центральної Ради. Меншовики і есери відмовились брати участь в голосуванні, не визнаючи більшовицький Раднарком в Петрограді, - вони наполягали на популярній після жовтневого перевороту ідеї сформування «однорідно-соціалістичного уряду від народних соціалістів до більшовиків включно». Харківські об’єднані соціал-демократи запропонували з’їздові схвалити резолюцію з національного питання - «за найширше самовизначення при обов’язковому плебісциті». Проте більшовики відкинули ці пропозиції.

У резолюції «Про організацію влади на Україні» закріплювалось рішення негайно поширити на території Української республіки всі декрети і розпорядження робітничо-селянського уряду федерації. Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

З’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) у складі 41 члена (35 більшовиків, 4 есери, 1 меншовик-інтернаціоналіст, 1 український лівий соціал-демократ) та його голову - українського лівого соціал-демократа Ю. Медведєва^[368]. Склад ЦВК мав поповнитись ще на третину за рахунок представників селянських Рад.

13 грудня 1917 р. на своєму першому засіданні ЦВК обрав Президію (у складі Голови, трьох його заступників та двох секретарів), утворив кілька комісій. ЦВК доручив Президії негайно сповістити В. Леніна і Раднарком про утворення органів радянської влади у Харкові, скласти текст маніфесту до трудового народу України, намітити кандидатури на посади народних комісарів. На наступному засіданні ЦВК було схвалено текст маніфесту, утворено радянський уряд - Народний Секретаріат з 13 секретарів. Формуванням уряду завершувалось створення системи вищих органів влади радянської України, вибудуваних за російським зразком. Найвищі представницькі інституції - Всеукраїнський з’їзд Рад та ЦВК Рад України виконували фактично парламентські функції.

У циркулярі до всіх Рад України ЦВК сповіщав про перші прийняті акти: маніфест до всього українського народу, скасування всіх актів Генерального Секретаріату УЦР, видання декрету про землю, наказ про демократизацію армії, декрет про робочий контроль на підприємствах, про розширення прав міських самоврядувань, про націоналізацію оголошень^[369]. ЦВК підкреслював, що його акти «з моменту опублікування одержують право й силу закону на всій території України».

Діяльність ЦВК Рад України здійснювалась у важких умовах розв’язаної більшовиками громадянської війни. Він разом з Народним Секретаріатом спочатку переїхав до Києва, але з підходом військ Центральної Ради і австро-німецьких військ в ніч з 27 на 28 лютого 1918 р., як повідомляли газети, «виїхав невідомо куди»^[370]. ЦВК разом з радянським урядом перебрався спочатку до Полтави, потім до Катеринослава і нарешті до Таганрога.

Не чекаючи ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад ЦВК поповнював свій склад шляхом кооптації представниками місцевих Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних Катеринославським губернським селянським з’їздом, а в першій половині березня - 10 представниками виконкому Київської Ради, 5 - від Полтавської міськради та 14 - Полтавського губвиконкому.

Структурними підрозділами ЦВК Рад були секретаріат, агітаційний відділ (для поширення його рішень і пропаганди), відділ зв’язку (з місцевими Радами і пресою), військовий відділ та технічно-господарський. Для координації діяльності з ВЦВК Рад Росії і Раднаркомом В. Затонського було введено до складу Раднаркому РСФРР. У свою чергу Раднарком затвердив С. Орд- жонікідзе надзвичайним комісаром України з широкими повноваженнями.

Проте домогтись цієї координації ЦВК та Народному Секретаріату було важко. Командування Червоної армії мало рахувалось з суверенітетом України.

Так, у січні 1918 р. було прийнято декрети РНК РСФРР про конфіскацію заводів Шиманського, «Гельферіх-Саде» у Харкові, заводу акціонерного товариства «Дека» в Олександрівську та ін. У свою чергу ВРНГ приймала постанови про націоналізацію всіх підприємств Новоросійського товариства в Юзівці, покинутих власниками підприємств у Донецько-Криворізькому басейні, підприємств акціонерного товариства Шодуар та ін.^[371]

З обранням ЦВК Рад і Народного Секретаріату, проголошенням боротьби з Центральною Радою більшовицькі діячі зіштовхнулись ще з однією проблемою - симпатією значної частини українського населення до УЦР або її невизначеністю за принципом «хто гірше». За спогадами Є. Бош, обраної членом ЦВК і секретарем з внутрішніх справ в радянському уряді, робітничі і солдатські збори часто обирали делегації, виробляли накази одночасно до УЦР і ЦВК, засуджували владу Рад^[372]. Як згадує Є. Бош, засідання ЦВК Рад спочатку проходили щотижня, потім 1 раз у два тижні. Пізніше, з розгортанням громадянської війни та німецької окупації ці засідання втрачають періодичність і відбуваються час від часу. Щодо компетенції ЦВК, то, залишаючись верховною державною владою між з’їздами Рад, він виконував функції і законодавчого, і виконавчого, і розпорядчого, і контролюючого характеру.

Як свідчать документи перших місяців діяльності ЦВК, він займався нормотворенням, організацією місцевих Рад, робітничого контролю, комплектуванням і постачанням Червоної армії, налагодженням зв’язків ВЦВК і Раднаркому Росії. З метою розмежування повноважень між ЦВК і Народним Секретаріатом у другій половині грудня 1917 р. було розроблено проект інструкції для радянського уряду «про компетенцію і роботу органів Радянської влади на Україні»^[373]. Тут визначається: вся повнота влади на території радянської УНР належить Всеукраїнському з’їзду Рад, функції ЦВК, видатки якого контролюються Центральним ревізійно-контрольним комітетом, а також повноваження і функції секретарів. 23 січня 1918 р., заслухавши доповідь

Є. Бош, ЦВК схвалив всі заходи секретарства внутрішніх справ і висловив побажання: щоб «надалі Народний секретаріат виконання рішень з різного роду питань державного значення провадив після санкції ЦВК»^[374]. Але й надалі між ним та Народним секретаріатом не існувало чіткого розмежування у сфері нормотворен- ня. Так, декрети, постанови, циркуляри приймались і оприлюднювались як спільно, так і кожним окремо. Того ж 23 січня ЦВК надав радянському урядові України право видавати «з урахуванням загальної платформи Радянської влади» декрети самостійно в тих випадках, коли «революційні справи не терпіли зволікань» і «подавати ці декрети на санкцію ЦВК як звершені факти».

Таким чином, у перші місяці існування радянської влади на частині території України законодавчі повноваження мали три центральні органи: Всеукраїнський з’їзд Рад, який приймав акти вищої юридичної сили, ЦВК і радянський уряд. Значна кількість нормативних актів приймалась окремими секретарствами уряду, а також місцевими органами влади. Отже, втілювався ленінський принцип поєднання законодавчої і виконавчої влади в діяльності Рад всіх рівнів.

Проте домогтись «демократичного централізму» в системі Рад більшовикам ще не вдалося. Нерідко губернії, міста, повіти і навіть села оголошували себе «республіками». Наприкінці січня 1918 р. було проголошено окрему Донецько-Криворізьку республіку та утворено її уряд, незважаючи на рішуче засудження цього заходу ленінським ЦК більшовиків.

В таких умовах було скликано ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад 15-19 березня 1918 р. Два дні тривали фракційні засідання і лише 17 березня Ю. Медведєв від імені ЦВК відкрив з’їзд^[375]. На відміну від сесій Центральної Ради, відкриття з’їзду Рад супроводжувалося співом не лише «Заповіту» Т Шевченка, але й «Інтернаціоналу». На з’їзді були присутні 964 делегати. За партійною приналежністю його склад виглядав так: більшовиків і співчуваючих 428 (з них 27 українських лівих соціал-демократів), 90 позапартійних, фракція об’єднаних російських та українських лівих есерів та співчуваючих їм - 414, українські соціал-демократи - 13, представників інших партій і течій у них - 19.

Таким чином, на відміну від попереднього з’їзду на Другому з’їзді більшовики не мали вирішальної переваги у його складі. Наприкінці з’їзду в його роботі взяло участь вже 1200 делегатів, хто в умовах австро-німецької окупації зміг дістатися до Катеринослава, але партійне співвідношення у складі делегатів з’їзду змінилось несуттєво. У гострих дискусіях більшовиків з лівими есерами з’їзд прийняв резолюцію «Про політичний момент», яка підтримувала підписання Росією Брестського мирного договору. З урахуванням його вимог резолюція «Про державний устрій України» оголошувала її незалежною від РСФРР республікою з федеративним устроєм, «що об’єднує всі радянські спілки, вільні міста і республіки як автономні частини».

На з’їзді було обрано новий склад ЦВК з 102 членів. Змінився склад і Президії ЦВК. До неї було обрано 3 більшовики, 4 лівих есери та 1 лівий український соціал-демократ. Питання про Голову Президії залишалось «відкритим до погодження фракцій». З 25 березня його очолив В. Затонський. З’їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персональний склад їх фракцій в ЦВК, а політичним партіям - відкликати й заміняти своїх представників у ньому.

Така незвична для більшовиків політична толерантність пояснювалась складом з’їзду, а головне - надзвичайною загрозою існуванню радянської влади. Більшовики погодились навіть поступитись лівим есерам половиною місць у складі уряду. Проте останні зажадали й посаду Голови Народного Секретаріату. Як наслідок, радянський уряд на чолі з М. Скрипником почав діяти у складі 9 більшовиків і 2 українських соціал-демократів^[376].

Зазнала деяких змін і структура апарату ЦВК Рад. На додаток до раніше створених з’явилися контрольний, видавничий та адміністративний відділи, канцелярія, архів та бібліотека. Було створено також касаційний відділ для розгляду скарг на присуди революційних трибуналів. Отже, до законодавчих, установчих та контрольних функцій ЦВК додалась ще й судова. Нововведенням стало й створення у великих промислових центрах представництва ЦВК. Що ж до його компетенції, то вона залишалась законодавчо невизначеною. Фактично в центрі його уваги були завдання організації боротьби проти інтервенції та контрреволюції, трудових та військових мобілізацій тощо.

22 березня 1918 р. у газетах з’явилось повідомлення про переїзд ЦВК Рад України до Таганрогу. Саме тут було утворено Бюро ЦВК (21 чоловік) для поточної роботи. На останньому засіданні ЦВК 19 квітня 1918 р. для керівництва повстанським рухом, в Україні було утворено ще один надзвичайний орган з членів Президії ЦВК і Народного Секретаріату - Повстанбюро на чолі із М. Скрипником.

За час до відновлення радянської влади в Україні і діяльності ЦВК, у Москві відбувся І з’їзд КП(б)У, який оголосив Народний Секретаріат розпущеним, доручив ЦК партії організувати Центральний військово-революційний комітет. З’їзд визначив головним завданням партії «відновлення необмеженої влади Рад як диктатури робітників, підтриману біднішими селянами України». Існуючі ж легальні місцеві Ради, що здебільшого підтримували Центральну Раду, не визнавались^[377]. Тактика українських більшовиків відносно інших політичних партій формулювалась однозначно: «ніякого співробітництва з дрібнобуржуазними партіями».

Таким чином, з виникненням Компартії України вповні почала проявлятись її скеровуюча сила в радянському будівництві, яка доповнювалась постійним втручанням ЦК РКП(б). Тепер заклики, зокрема ЦК УПСР та інших лівих українських політичних партій до співпраці, створення «міжпартійного революційного центру», скликання Українських Установчих зборів залишались непочутими.

Створений ЦК КП(б)У у Курську Тимчасовий робітничо- селянський уряд України (переважно з членів ЦВК) наприкінці листопада 1918 р. на чолі з Г. П. П’ятаковим повернувся до Харкова лише на початку січня 1919 р. Початок діяльності уряду було позначено активним нормотворенням - численними декретами, деклараціями, розпорядженнями, яким надавалася сила законів. У першому ж маніфесті оголошувалось про скасування всіх законів, договорів, постанов, розпоряджень як гетьманського уряду, так і УЦР та її Генерального Секретаріату, про скликання найближчим часом Всеукраїнського з’їзду Рад. У декларації від 25 січня 1919 р. підкреслювалося: «Користуючись багатим досвідом і законодавством РСФРР, уряд ... поширює (їх) на Україну усі прийняті заходи»^[378].

З 28 січня український радянський уряд очолив присланий

B. Леніним на Україну Х. Раковський. В одному з його рукописних документів зазначалося: «Временное рабоче-крестьянское правительство создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказьі ЦК РКП безу- словно»^[379]. Він реорганізував Тимчасовий уряд в постійний, названий за російським зразком - Радою Народних Комісарів.

На ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувався у Харкові 6-10 березня 1919 р., прибуло 1719 делегатів з правом вирішального голосу та 68 - дорадчого. З них - 1435 комуністів, 150 українських боротьбістів, 100 - лівих есерів. Представництво комуністів-бун- дівців (19), інших єврейських партій (6), анархістів (2), українських соціал-демократів (2) та інших партій було незначним^[380].

На початку з’їзду було прийнято регламент, запропонований комуністичною фракцією і одноголосно прийнятий з’їздом^[381]. Він встановлював час засідань, тривалість виступів, склад президії з’їзду, порядок голосування. Тут зазначалося, що «доповідачів з усіх пунктів порядку денного виставляє Тимчасовий уряд». Іншого регламент не передбачав. Щодо порядку голосування, то «всі голосування провадяться підняттям рук»; таємні голосування - за вимогою «лише третини присутніх»; поіменне голосування - теж «за письмовою вимогою не менше третини присутніх членів з’їзду». Такий регламент позбавляв будь-яких прав і ініціативи некомуністичні меншості з’їзду.

Заслухавши доповідь уряду, з’їзд висловив йому повне довір’я і схвалив його внутрішню і зовнішню політику. З’їзд прийняв і красномовний додаток до резолюції: «Питання про поповнення уряду представниками інших партій, які стоять на платформі диктатури пролетаріату, розв’яже ЦК КПУ й ЦВК Рад, що буде обраний тут на з’їзді». Потім з’їзд розглянув питання і ухвалив відповідні постанови про Червону армію, продовольче та земельне питання, прийняв Закон «Про соціалістичний землеустрій і про заходи до переходу на соціалістичне хліборобство».

З найголовнішим питанням - «Про українську радянську Конституцію» за доповіддю наркома юстиції О. Хмельницького делегати довго не затримались. При короткому обговоренні ліві есери та боротьбісти намагалися надати змісту Конституції більше демократичності, пропонували змінити статтю про диктатуру пролетаріату та деякі інші статті, проте їх пропозиції були відкинуті делегатами-більшовиками. Було прийнято 10 березня проект резолюції М. Скрипника: «Затвердити проект Конституції в цілому і передати для остаточного редагування редакційній комісії ЦВК».

На останньому засіданні з’їзду 10 березня було обрано Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) у складі 89 більшовиків і 10 українських есерів (відповідно кандидатів 22 і 5).

14 березня ВУЦВК остаточно затвердив з незначними поправками Конституцію УСРР. Нею визначалось, що УСРР «є організація диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства», завдання якої здійснити перехід до соціалізму. Центральними органами радянської влади називались Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК та РНК, які вирішують всі питання загальнодержавного значення. До виключної компетенції з’їзду Рад належали затвердження, зміни та доповнення до Основного Закону. Водночас широкими повноваженнями, зокрема і законодавчими, наділявся й уряд, який мав «право вирішати своєю владою ті чи інші питання, або справи лише за загальним, або спеціальним уповноваженням ВУЦВК, а коли нема такого уповноваження, постанови РНК даються на затвердження ВУЦКР» (ст.16)

Конституція визначала вищими органами радянської влади на місцях з’їзди губернських, повітових та волосних Рад, міські і сільські Ради та утворені ними виконкоми. Тут розвивались і закріплювались ті ж принципи і положення виборчого права, що були визначені в тимчасовому положенні «Про організацію місцевих органів влади та порядок управління». Отже, по суті відкидався принцип поділу влади не лише по горизонталі, а й вертикалі з поєднанням законодавчих і виконавчих повноважень, загальне виборче право, що відповідало ленінській концепції Рад.

До Конституції окремим розділом увійшла також Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу. Вона проголошувала політичні й громадянські права трудящих (свободу совісті, слова, друку, зборів, спілок, доступу до знань тощо), обов’язкової праці («не працюючий не їсть»), рівність прав і обов’язків трудящих тощо. Конституцією встановлювалися герб і прапор УСРР.

Таким чином, Конституція УСРР закріплювала тимчасову перемогу радянської влади і була прийнята на основі й відповідно до Конституції РСФРР за рішеннями ІІІ з’їзду КП(б)У'.

На тому ж засіданні ВУЦВК 14 березня було обрано його Президію у складі Г Петровського (голова), В. Затонського, О. Хмельницького, С. Косіора, К. Ворошилова. Був затверджений і склад радянського уряду - Х. Раковський (голова) і 18 народних комісарів та їх заступників. З п’яти членів ВУЦВК троє (В. Затонський, О. Хмельницький, К. Ворошилов) водночас були наркомами і зав. відділами Комітету, а всі разом - членами ЦК КП(б)У.

Всеукраїнські з’їзди Рад повинні були за Конституцією УСРР скликатись не менше як двічі на рік, але за постановою ВУЦВК вони могли скликатись і частіше. Його ж постановою могли бути призначені «на місце вибувших членів ВУЦВК заступники» (кандидати). Проте на практиці з’їзди не скликались більше року, їх роль занепадала. ВУЦВК Рад під керівництвом ЦК КП(б)У всупереч прийнятій Конституції перетворився на мобільний, постійно діючий орган. Його пленарні засідання скликались 2-4 рази на місяць, у них брало участь близько половини членів комітету. У зв’язку з перебуванням багатьох з них на фронтах та з інших причин склад ВУЦВК за місяць після обрання змінився на третину за рахунок кооптації нових членів, не передбаченої Конституцією. Більше того, виходячи з воєнних обставин і керуючись принципом доцільності, комітет у серпні 1919 р. скоротив власний склад до 25 членів.

Серед найважливіших актів, ухвалених ВУЦВК, - постанова «Про конструювання Ради Народних Комісарів», визначення ^[382] законодавчої компетенції Раднаркому (14, 30 березня), декрети про продовольчу диктатуру (12 квітня), про створення Ради робітничої і селянської оборони (30 квітня), про сільські комітети бідноти (14 травня), про соціалістичний землеустрій (26 травня), про об’єднання радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів (1, 14 червня), Декрет про скасування права приватної власності на нерухомість у містах та ін.¹ ВУЦВК перебрав на себе і судові функції. Спеціальним декретом при Комітеті засновувався як судовий відділ Верховний революційний трибунал, який міг приймати до свого розгляду будь-які справи, підвідомчі місцевим ревтрибуналам^{[383] [384]}. Він став, таким чином, ще й тимчасовою вищою судовою інстанцією в УСРР.

ВУЦВК перебирав на себе й установчі повноваження - заслуховував звіт уряду, затверджував заступників наркоматів, включив до РНК представників УПСР, лівих соціал-демократів (незалежних), Бунду^[385].

За рік існування КП(б)У стало правилом: всі найважливіші рішення ВУЦВК вироблялись і погоджувались з її ЦК і Політбю- ро. Так, напередодні ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад 1-6 березня 1919 р. відбувся ІІІ з’їзд КП(б)У Він, зокрема, розглянув і дав директиви з питань про з’їзд Рад, доповідь уряду, радянську Конституцію, закон про землю, продовольче питання та ін., запроваджуючи політику «воєнного комунізму»^[386]. Лише схвалення ЦК КП(б)У та його Політбюро надавали життя рішенням Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК та РНК. У свою чергу не лише центральні органи влади УСРР, але й рішення ЦК КП(б)У зазнавали прямого втручання партійних органів РСФРР. В архівному фонді ЦК КП(б)У за 1919-1920 рр. зберігається безліч різних витягів з протоколів засідань його Політбюро і Оргбюро, листів до ВУЦВК та його Голови з партійними вказівками і директивами.

Отже, партійний диктат спотворював роль і функції вищих представницьких установ як у Росії, так і в Україні, робив їх засобом здійснення своєї внутрішньої політики.

Правове положення Президії ВУЦВК залишалось законодавчо не врегульованим. Не визначалась її компетенція і Основним Законом УСРР При її створенні йшлося як про орган, що готує і керує засіданнями Комітету, виробляє їх порядок денний. Але крок за кроком Президія на практиці значно розширила свої повноваження і здійснювала підбір і призначення керівних кадрів уряду, кооптацію членів ВУЦВК, почала видавати власні декрети, часто - без затвердження Комітетом. Починаючи з липня 1919 р. у компетенції Президії - затвердження рішень РНК, контроль за діяльністю уряду й окремих наркоматів, Ради робітничої і селянської оборони України, керівництво місцевими радянськими органами тощо. Іншими словами, тепер закони ухвалювали і з’їзд Рад, і ВУЦВК, і його Президія, і РНК. Водночас вони ж уособлювали і контрольні, і розпорядчі, і виконавчі функції.

У зв’язку з наступом армії А.Денікіна з літа 1919 р. відновлювалась і посилювалась робота надзвичайних органів - ревко- мів, комбідів. А з початком звільнення території України 11 грудня 1919 р. об’єднане засідання Президії ВУЦВК та Раднар- кому прийняло постанову про створення Всеукраїнського революційного комітету на чолі з Г. Петровським^[387]. Він перебрав на себе повноваження і функції ВУЦВК, РНК та Рад нижчих рівнів. Як інформувала газета «Пролетарська правда», «Всеукрревком бере на себе законодавчі функції і ухвалює й видає постанови й закони.. ,»^[388]. Серед прийнятих цим надзвичайним позаконститу- ційним органом актів - постанова про поширення на Україну декретів РСФРР, за якою всі декрети і постанови УСРР щодо органів влади і підвідомчих установ анулювались, Закон про землю від 5 лютого та ін. Постановою Президії ВУЦВК від 19 лютого 1920 р. робота Всеукрревкому припинялась. Відновлювалась робота наркоматів, діяльність ВУЦВК та його Президії. Ії постановою за 25 лютого призначались вибори до Рад та порядок обрання делегатів на IV Всеукраїнський з’їзд Рад^[389]. Було розроблено норми представництва та «Положення» про Центр- виборчком^[390].

У наступні два місяці відбулися вибори до місцевих Рад, їх з’їзди в губерніях, містах і повітах. А між тим відновлення радянського будівництва знов ускладнилося - польські війська разом із залишками армії С. Петлюри 6 травня захопили Київ. Залишалась складною й політична ситуація на Лівобережжі, Півдні України. Підготовка до з’їзду Рад велась під керівництвом і пильним контролем органів КП(б)У.

IV Всеукраїнський з’їзд Рад відбувався у Харкові 16-20 травня 1920 р. За даними мандатної комісії на ньому були присутні 811 делегатів. З них 710 комуністів та 28 співчуваючих, 30 лівих есерів, 43 позапартійних. За соціальним походженням: робітників - 327, селян - 103, інтелігентів - 157, червоноармійців - 214. Головними питаннями порядку денного були доповідь уряду (про взаємовідносини РСФРР та У СРР, продовольче питання, про освіту), війна з Польщею, вибори ВУЦВК. З’їзд прийняв дві відозви - до робітників, селян і солдатів Польщі та до робітників і селян всієї України^[391].

Порівняно з попередніми з’їздами Рад законотворча роль IV Всеукраїнського з’їзду була значно вищою. В постанові по доповіді уряду була схвалена його діяльність і законодавство за попередній період - новий земельний закон, закон про хлібну розкладку та ін. З’їзд прийняв закон про комітети незаможних селян, постанову про амністію, про сільські Ради, «Наказ ВУЦВК і Раднаркомові», діяльність яких мала бути підпорядкована інтересам оборони УСРР.

Своєю постановою «Про державні взаємини між У СРР та РСФРР» з’їзд доручив і далі проводити політику щодо інтеграції республік, «зберігаючи свою самостійну державну конституцію», вступити у переговори з Всеросійським ЦВК щодо представництва в ньому радянської України.

V постанові з питань радянського будівництва визначався порядок скликань і норми представництва Всеукраїнських з’їздів Рад. Зокрема, встановлювались такі норми представництва, визначені Президією ВУЦВК 25 лютого: від робітничого населення міст - 1 делегат від 10 тис. виборців, сільського населення - від 50 тис., військові частини і установи - від 1 тис. Таким чином, встановлювались кричуще несправедливі норми представництва, які давали п’ятикратну перевагу робітникам над селянами і десятикратну перевагу червоноармійців над робітниками. Цією ж постановою встановлювались сесійні засідання ВУЦВК «через кожні два місяці». На вимоги РНК або за ініціативи третини членів ВУЦВК сесії могли скликатись і позачергово. Вперше унормовувались компетенція і функції Президії ВУЦВК, які значно розширювалися. Так, із постанови випливало: Президія не тільки керує засіданнями пленумів ВУЦВК, готує матеріали для них, контролює виконання прийнятих рішень тощо, але й розглядає клопотання про помилування, має право затверджувати постанови РНК або припиняти їх дію, за його поданнями затверджує окремих народних комісарів тощо.

Іншою постановою - «Про Центральну комісію при Президії Всеукраїнського виконавчого комітету в справі виборів до Рад (Центрвиборчком)» ставилось завдання організації керівництва виборами до Рад. Президія обирає голову і членів Центрвиборч- кому з представників ВУЦВК і наркоматів. Комісія складалася з чотирьох секцій - адміністративно-юридичної, агітаційної, статистичної та господарської. Постанова визначала функції Комісії та її секцій, а також коло повноважень щодо виборів до Рад.

Отже, на IV Всеукраїнському з’їзді Рад були прийняті конституційні документи, які значно розширили правовий простір діяльності ВУЦВК та особливо його Президії.

З’їзд обрав 82 члени ВУЦВК (72 більшовики, 3 лівих есери (боротьбисти), 1 - від УКП, 3 - позапартійні, 2 - від ЦК КП(б)У, члена закордонної частини УКП В. Винниченка та 44 кандидати. Були обрані й члени та кандидати Всеросійського ЦВК від України (відповідно 38 і 13). За традицією почесними членами ЦВК були обрані Г Зінов’єв, В. Ленін, Л. Троцький.

Таким чином, небольшовицькі партії фактично усувалися від представництва у вищих органах державної влади. Навіть члени УКП скаржилися: «з’їзд ставився до нас вороже. Ми не мали своєї фракції... і ми залишили з’їзд». Вороже були зустрінуті більшовиками і пропозиції щодо розширення суверенітету України^[392].

Особливо нетерпимо більшовики зустрічали пропозиції українських есерів щодо «забезпечення свободи виборів на робітничі, селянські і в першу чергу на Всеукраїнський з’їзд Рад», щодо вирішення земельного, продовольчого питань на користь селян, спроб порозумітися з ЦК більшовиків, урядом. Отже, відбувалось реальне згортання багатопартійності в Україні.

Через три дні після з’їзду ВУЦВК сформував Президію із 7 членів на чолі з Г. Петровським. У 1920 р. вона підготувала і провела три сесії ВУЦВК - 23 травня, 20 жовтня, 23-25 листопада. У міжсесійний період Президія ВУЦВК фактично зосереджувала у своїх руках повноваження найвищої представницької установи в УСРР, тобто діяла від імені ВУЦВК і навіть з’їзду Рад. Так, напередодні з’їзду вона призначила вибори до Рад усіх рівнів, затвердила порядок обрання делегатів IV Всеукраїнського з’їзду Рад, встановила норми представництва, прийняла «Положення» про Центрвиборчком, постанову про організацію тимчасової мандатної комісії до з’їзду, після з’їзду - рішення про перенесення губернського центру до Бахмута, про створення Олександрівської губернії, розглянула закон про Комітети незаможних селян та ін.^[393] Вкорінювалась і така неправова функція Президії, як підключення органів Губчека і Особого відділу Південно-Західного фронту для негласної перевірки позапартійних делегатів з їзду^[394].

У свою чергу Президія підпорядковувалась, з одного боку, Всеукраїнському ЦВК, а з іншого - ЦК КП(б)У, який поступово перетворився на реальний найвищий орган влади в УСРР.

Так були закладені і почали функціонувати вищі представницькі установи УСРР.

Контрольні запитання

і завдання:

1. Назвіть здобутки й невирішені проблеми у формуванні складу та представництва Української Центральної Ради.

2. Дайте характеристику компетенції й функцій УЦР.

3. Які найважливіші складові парламентської процедури у діяльності УЦР?

4. Назвіть найбільш важливі ідеї й результати спроб відновлення вищого представницького органу часів Гетьманату і Директорії.

5. Які результати розвитку парламентаризму в ЗУНР?

6. Дайте характеристику радянської системи вищих представницьких органів в 19171920 рр. Які особливості радянського парламентаризму?