Право на справедливий судовий розгляд. Політичні судові процеси в радянські часи

Наталка Ковальчук

На тему специфічних особливостей радянського правосуддя з притаманними йому репресивністю, замовними політичними процесами, порушенням елементарних правових норм існує чимало історичних досліджень, публіцистичних і літературних творів.

У партійно-державному діловодстві колишнього СРСР, починаючи з 20-х років ми­нулого століття, існувала особлива категорія документів під грифом «окрема папка». Ми знаємо, що є документи під грифом, «таємно», «цілком таємно». Позначка «окрема папка» означала найвищий ступінь секретності. Доступ до цих документів мало надзви­чайно вузьке коло партійно-державного керівництва. Передбачалась довічна закритість «окремої папки». Про неї не було згадки в інструкціях по діловодству. Документи «окре­мої папки» не входили до переліку справ і не здавалися до архівів. Вони виконувалися за­звичай лише у одному примірнику, нерідко від руки.

Серед цих документів чимало таких, що засвідчують безпосереднє втручання компар­тійно-радянського керівництва у сферу діяльності правоохоронних та судових органів. В умовах багатолітньої цілковитої безкарності партійно-державне керівництво СРСР та союзних республік порушувало основний принцип законності, за яким притягувати особу до відповідальності можуть тільки компетентні органи в строго встановленому за­коном порядку і на передбачених законом підставах.

Скажімо, влітку 1924 року політбюро ЦК КП(б)У дає дозвіл застосувати вищу міру покарання до осіб, що проходять у справі «Політичної організації на Лубенщині», як до винних у політичних вбивствах і «встановлює квоту», кого слід підвести «під роз­стріл», — 5 осіб. Це характерний, але не єдиний випадок виняткового правосуддя в СРСР, коли каральні заходи застосовувалися без доведення вини обвинувачених, а вирок вино­сився в позасудовому порядку.

Восени 1924 року в країні встановлено порядок, за яким місцеві прокурори у випад­ках, де можливо застосувати вищу міру покарання, обвинувальні вироки надсилали пря­мо до прокуратури УРСР та ЦК КП(б)У а не до суду. Таким чином судова процедура як інс­трумент забезпечення справедливого розгляду справи через дотримання верховенства права, проведення судового розгляду на засадах законності, рівності учасників проце­су перед законом і судом для радянського суспільства стає «зайвою правовою ланкою». Долю людей вирішують позасудові органи, не переймаючись пошуком доказів, на підставі яких можна довести вину і винести вирок. Виконання смертних вироків тим же політбю­ро ЦК КП(б)У також спрощено до краю: з лютого 1924 року виконувати їх доручено Дер­жавному політичному управлінню (ДПУ).

Варто сказати, що в деяких історичних дослідженнях щодо судочинства початку 20-х років знаходимо згадку про випадки, коли прокуратура входила в конфлікт з орга­нами ДПУ, вказуючи на необхідність проведення відкритих судових розглядів за полі­тичними мотивами. Належного результату це не давало, адже вирішальне слово зали­шалося за комуністичною партійною верхівкою.

Зокрема, в матеріалах вже згаданої «окремої папки» зазначається, що нарком юсти­ції та прокурор України М. Скрипник виступив проти позасудового розгляду політичних справ, вступивши в конфлікт з головою ДПУ УРСР В.Балицьким.

Однак Постанова ЦК КП(б)У від 28 лютого 1924 року на пропозицію М. Скрипника про розгляд у судовому порядку справ членів антирадянських партій звучить однозначно:

«Визнати розгляд у судовому порядку справ про діяльність осіб, що належать до анти­радянських партій, політично недоцільним, а тому пропозицію тов. Скрипника від­хилити».

У «Пропозиціях ДПУ УСРР до ЦК КП(б)У...» пояснюється, чому саме не можна допус­тити щодо «...меньшовиків і членів антирадянських партій загалом гласного суду». Ви­являється, тому, що у них дуже рідко «при обшуку вдається виявити компрометуючі ма­теріали (літературу, прокламації і ін.), які могли б служити для гласного суду речовим доказом вини підсудних». Отже, не знайшовши підстав для законного притягнення обви- нуваченних до відповідальності, їх починають засуджувати поза законом.

У такій ситуації тоталітарній державі конче необхідним був орган, здатний застосо­вувати каральні заходи до обвинувачених незалежно від важкості правопорушення чи наявності такого взагалі, без врахування особливостей особи обвинуваченого, обставин, в яких могло виникнути протиправне діяння. Цим органом і стало Державне політичне управління, яке постійно знаходилося в полі зору партійної комуністичної влади, зміцню­валося, спрямовувалося на політичний розшук, фактично ставилося в окреме положення у системі державних органів.

Фактично з ДПУ надходили директиви наркомату юстиції, верховному суду, президії ВУЦВК щодо проходження справ по суду, винесення вироків до вищої міри покарання, встановлення «квоти» кількості тих, кого треба засудити до вищої міри покарання. За­тверджене Постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року Положення про судоустрій УСРР, яким скасувалися революційні трибунали і чинні судові органи і встановлювалася єди­на система народних судів: народний суд у межах повітового або міського суду — гу­бернський суд — Верховний Суд УСРР (Українська соціалістична радянська республіка, до 1937 р.), — практично нічого не змінило по суті справи.

Рішення, що ухвалювалися керівництвом СРСР та України, як союзної республіки, фактично позбавляли радянських громадян навіть примарної можливості захисту в судо­вому процесі. Наприклад, у 1924 році під пильним контролем ДПУ перебували, крім вже згаданої «Політичної організації на Лубенщині», судові процеси відразу по кількох інших політичних справах — «Київського центру дій», «Димівська справа», «Полтавська спра­ва». У «Справі Катеринославської УКП» вирішено, що «організація політичного процесу» недоцільна, аби виключити можливість будь-якої офіційної полеміки з Українською ко­муністичною партією в періодичній пресі.

На початку 1928 року ДПУ сфабрикувало відомий в історії «процес над шкідниками у вугільній промисловості Донбасу», що отримав назву «Шахтинська справа», а через два роки — процес «Промислової партії». Наприкінці 1928 року «чекістами» «викрите» «Ук­раїнське селянське об’єднання», яке складалося зі студентів київських вузів. Карально- репресивна машина ДПУ «працювала» безперервно.

У 1929 році оголошено про розкриття підпільної, насправді неіснуючої, організації «Спілка виволення України» (СВУ). Ця справа, по суті, стала початком розгрому українсь­кої інтелігенції. На лаві підсудних опинилося 45 чоловік, серед яких були науковці, діячі церкви, освітяни, письменники. У зв’язку з СВУ «викрита» і так звана «Спілка української молоді».

Підсудним у справі СВУ закидали зв’язок з лідерами української еміграції, підготов­ку народних повстань чи, принаймні, заколотів, терору проти всесоюзних та українських радянських керівників. У обвинувальному вироку стверджувалося, що СВУ мала на меті заснування самостійної української республіки, як парламентської і демократичної, з ши­роким правом громадян на приватну власність.

Засуджені за справою СВУ отримали вироки від 10 років ув’язнення з суворою ізоля­цією до умовних. П’ятеро помилувані. Однак на цьому справа СВУ не завершилася. У 30-х роках і під час перших місяців Другої світової війни багатьох з учасників процесу СВУ зно­ву заарештовано й знищено. Більшість — загинуло в тюрмах або на засланні, лише одини­ці змогли вирватися за межі СРСР в еміграцію. По закінченню Другої світової війни дехто реабілітований.

І сам процес над СВУ а тим більше повторне покарання обвинувачених у цій справі стали можливим лише в країні, де нехтувалися елементарні правові норми, за якими від­повідальність наступає тільки за фактом вини обвинуваченого, а за одне й те ж право­порушення можливе лише одне покарання. Судова практика обвинувачення без доказів і повторні перегляди справ з неминучими вироками у бік посилення відповідальності за­лишалася незмінною впродовж всього існування Радянського Союзу.

«Каральний меч» надзвичайних органів, який почав «ходити» ще з часів «червоного терору», розпочатого з 1918 року, знаходив все нові і нові жертви. На початку 30-х років проведено широкомасштабну операцію «Весна», спрямовану переважно проти військо­вих УСРР, з яких вибивали свідчення про «виступ зрадників» проти режиму в союзі з пов­сталими селянами в 14 регіонах України.

Варто зазначити, що будь-які дії, спрямовані проти радянського ладу, згідно з то­гочасним законодавством, мали б розглядатися в судовому порядку. Однак у переваж­ній більшості випадків справ за політичними мотивами органи ДПУ здійснювали по- засудову розправу. «Методи впливу» до обвинувачених стали більш жорстокими, коли закритою Постановою ЦВК СРСР від 28 березня 1924 року надано право Особливій на­раді у складі трьох членів колегї ДПУ застосовувати до обвинувачених адміністративні заслання, висилки та ув’язнення у концентраційних таборах. Ув’язнення до концтаборів як адміністративний захід міг здійснювалася навіть стосовно... «громадян, що виклика­ли сумнів».

Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також отримала право застосовувати ви­силку в межах України.

Силами ДПУ «готували грунт» й щодо осіб, яких можна буде притягнути до суду або застосувати позасудові каральні санкції. Місцевим органам ДПУ надсилалися циркуляри про складання таємних списків Так, у вересні 1922 року він стосувався «непманів»: влас­ників і орендарів мануфактур, промислових підприємств, торговельних посередників, просто багатих людей.

Статистичні звіти ДПУ України за 1929 рік містять вже набагато ширші дані «про облік політично неблагонадійного елементу». Тобто тих, хто в першу чергу ставав об’єктом обвинувачення у злочинах і правопорушеннях. Визначається 38 «забарвлень» «політично неблагонадійних», серед яких «меншовики; анархісти; ліві соціалісти-ре- волюціонери; праві соціалісти-революціонери; ліві сіоністи; праві сіоністи;...троць- кісти й децисти; духівництво та сектантство.». За цим же списком визначалися ук­раїнська, російська, біла, сільська, економічна контрреволюція, польське, румунське «шпигунство», диверсанти, аж до тих, хто порушив правила ведення «мобілізаційного» діловодства. Фактично, будь-яку особу можна було звинуватити у політичній неблаго- надійності.

Крім архівних документів періоду 20-х років про вирішення долі тих, кого вважали «ідейними противниками», «контрреволюціонерами» поза судом і слідством, є й інші, більш емоційні свідчення того часу:

«— Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, за­ручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто можна буде сказати само­му собі: я — більшовик.».

(Борис Антоненко-Давидович. «Смерть»)

Ситуація набула ще більш неконтрольованого характеру з ліквідацією у грудні 1930 року Наркомату внутрішніх справ при УСРР і створенні при ДПУ УСРР Головного уп­равління робітничо-селянської міліції, на яке додатково покладалися функції забезпе­чення громадського порядку, охорони державної та колективної власності. Ці нові мож­ливості, а також запровадження в цей період паспортної системи використано ДПУ для нових «справ» проти «ворожих елементів».

Дотримання необхідних для справедливого і публічного судового розгляду процесу­альних норм, за яких обвинувачений має бути негайно і детально поінформований про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; отримати можливість для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допо­могу захисника, вибраного на власний розсуд чи отриманого безоплатно, для громадян СРСР повністю перекреслювала прийнята з ініціативи Сталіна та Ради народних комі­сарів Постанова «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» від 1 грудня 1934 року. Постановою передбачалося у справах про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади:

«1. Слідство в цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів;

2. Обвинувальний висновок вручати обвинуваченим за одну добу до розгляду справи в суді;

3. Справи слухати без участі сторін (тобто без прокурора й адвоката);

4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допу­скати.

Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно після винесення вироку».

Відразу ж після прийняття постанови викрито «терористів», у тому числі й в Україні. Вже 13-15 грудня 1934 року в Києві відбувся суд над «учасниками об'єднання українських націоналістів» — організації, яка начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів. З 37 осіб, справи яких розглядалися, 28 засуджені до роз­стрілу, інші — на 8-10 років ув'язнення.

Чи не найбільшого розмаху з цього часу набуває діяльність позасудового органу — Особ­ливої наради. Так, в усіх обласних центрах України діяли особливі каральні органи у складі начальника обласного управління ДПУ, обласного прокурора, першого секретаря обко­му КП(б)У, так звані «трійки». Вони в позасудовому порядку без ознайомлення зі спра­вою, без свідків, без захисту і без підсудного виносили вироки. Позасудові повноваження стали для тогочасних правоохоронних органів СРСР основою діяльності, спрямованої на встановлення в країні тоталітарного політичного режиму. Існування особливих каральних органів в системі органів держбезпеки повністю виключало демократичні норми в судочинстві: не може одне й те ж відомство вести слідство, виносити рішення у справі і виконувати вирок.

31937 року поряд з «трійками», які діяли на місцях, з'являються й «двійки», які працю­ють вже без участі секретарів обкомів партії, лише за представництва начальників управлінь держбезпеки і прокурорів.

Пошук «класових ворогів» в період 30-хроків відбувався відразу в кількох напрямках. Про­довжувалися політичні процеси проти української інтелігенції: у 1931 році сфабрико­вана справа «Українського національного центру» (УНЦ), до якої втягнуто й визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усі 50 «членів УНЦ» в позасу­довому порядку отримали вироки до різних строків ув'язнення. Згодом, як і раніше у ви­падку з СВУ, 33 з них засуджено повторно: 21 розстріляли, а іншим подовжили строки ув'язнення.

У березні 1935 року відбувся процесу так званій справі «боротьбистів» — над колишніми членами Української комуністичної партії, серед яких були громадські діячі, письменни­ки. За вироком суду усі позбавлені волі на різні строки від 7 до 10 років. У1937 році справу також переглянуто і більшість засуджених розстріляні.

Усього за 1936 рік в Україні «викрито» до 10 «троцькістських організацій».

Потужний виток репресій, пов’язаних з порушенням права особи на справедливий судовий розгляд, відбувався в період колективізації та голодомору 1932-1933 років. «Ве­лика чистка» української державної та партійної еліти, звинувачуваної у терпимості до «національного ухильництва», значно зачепила тих українських керівників, які у 1932- 1933 роках намагалися виправити становище, відправляючи в окремі голодуючі райо­ни продовольство і навіть зверталися до Сталіна з проханням про допомогу голодуючим. Керівники, котрі викликали недовіру, також потрапляли під репресії. Так, постановою ко­легії ДПУ УСРР від 12 січня 1933 року вирішено направити до концтабору деяких членів Харківської обласної парторганізації за саботаж хлібозаготівель «як куркульських аген­тів». Взагалі ж, за період з 1 червня 1932 до 1 жовтня 1933 року змінено 75 відсотків чи­новників у місцевих радах і 80 відсотків секретарів партійних організацій. Вихідців з Ук­раїни в місцевих адміністраціях замінювали переважно росіянами.

Репресуванням «колишніх куркулів», «шкідництвом» фахівців сільського господар­ства влада прикривала геноцид проти цілого народу, знаходячи «винних у голодоморі». У 1933 році звинувачено професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплю­ють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.».

У практику діяльності позасудових органів СРСР входить розгляд справ «за списками». Повністю знехтувано правовими нормами, за котрими вину обвинуваченого необхідно довести, коли лише винний особисто може нести відповідальність за скоєне правопору­шення. Натомість в СРСР для винесення покарань, в першу чергу в замовних політичних справах, вступає в силу колективна відповідальність. У березні 1933 року колегія ОДПУ СРСР розглянула «за списком» справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгос­пів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи, за якою проходило 75 осіб, витратили менше доби. За вироком — 35 осіб розстріляно. Справжній погром вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні ус­танови та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Та найбільш постраждалою стороною в період «карального судочинства» початку і се­редини 30-х років можна назвати українське селянство. Колективізація в Україні відбува­лася в умовах значного супротиву владі. Історики вважають, що за період насильницького створення колективних господарств в Україні відбулося 7382 бунти і акти масової непо­кори, 15 з яких визнані широкомасштабними озброєними повстаннями проти Радянської влади. Вироком у справах, пов’язаних з періодом колективізації, ставала переважно ви­силка до необжитих і малообжитих районів. В округи Північного краю вислано 70 тисяч родин, Сибіру — 50 тисяч, Уралу — 20-25 тисяч, Казахстану — 20-25 тисяч родин. У де­яких випадках висилка до малообжитих місць була фактично смертним вироком.

«Тисячі так званих куркулів на той час перебували у «спецпоселеннях», переважно засуд­жені на 10 років за різними звинуваченнями — від шпигунства та саботажу до розробки планів збройних повстань. Але інші селяни теж сильно потерпіли: ті, хто вибився в «но­ву сільську еліту», притягали їх тепер до відповідальності за те, що вони, мовляв, мог­ли бути невдоволені колективізацією. Саме селяни складали основну массу заарешто­ваних. Один в'язень зазначає, що в тюрмі «Холодна Гора» селяни переважали від вересня 1937 до грудня 1938 р. Їх звичайно жорстоко били, до їхніх камер підсаджували провока­торів, котрі підказували, які «визнання» їм слід зробити, після чого звозили до таборів, звідки рідко хто повертався. Багатьох страчували. З понад 9 тис. трупів у масових по­хованнях початку 1938 р., віднайдених пізніше у Вінниці, близько 60% були селяни».

(Роберт Конквест. «Жнива скорботи»)

Максимуму інтенсивності сталінські репресії сягнули в 1936-1938 роках. Наприкінці січня 1938 року ЦК ВКП(б) «затвердило додаткову кількість колишніх куркулів, карних злочинців, активного антирадянського елементу», котрий підлягав репресіям. В Україні пропонувалося розстріляти 6 тисяч осіб. Але вже в середині лютого доведено іншу чи­сельність, «засуджених» до розстрілу — 30 тисяч чоловік. Вище керівництво СРСР ініцію­вало як проведення, так і припинення масових репресивних операцій, доводило «ліміти» по кількості жертв.

Протиправність радянської системи виявлялася, зокрема, й в порушенні важливого принципу судочинства, за яким тільки порушення закону може тягнути за собою відпові­дальність. Підставою для обвинуваченння ніяк не може бути належність до тієї чи іншої національності, партійність, ідеологічні погляди тощо. Але саме ці фактори нерідко ста­вали підгрунттям для обвинувачення і винесення вироків для радянських судових і поза- судових органів.

З 1935 року почалися масові «чистки» за етнічною ознакою, в основу яких покладено політичний фактор. Їх жертвами в Україні періоду 30-х років стали переважно сім'ї поля­ків, німців, румунів, болгар. Варто зазначити, що для «національних операцій» не діяла навіть практика встановлення «лімітів» на розстріл. Відбувалося масове знищення гро­мадян за національною ознакою.

Відповідно, з'явилися й «нові» підстави для винесення вироків засудженим: шпигун­ство, диверсія, терор, повстанство, бандитизм, шкідництво, нелегальний перехід кордону та контрабандистська діяльність. Такою була вказівка в постанові політбюро ЦК ВКП(б), прийнятій на основі розгляду «Питання НКВС по Українській РСР». Правові норми, необ­хідні для справедливого судочинства, керівництвом Радянського Союзу цим документом порушено в черговий раз.

Вироки у справах заарештованих «за національними лініями» виносили комісія НКВС СРСР та прокуратура СРСР. І у цьому випадку замість слідчих справ, які мали б ставати предметом судового розгляду, до «всесоюзної «двійки» направлялися списки (альбоми) осіб, що підлягали репресіям. Місцеві органи у них зазначали коротко суть справи і статтю, за якою проходив заарештований. Іноді процедура обвинувачення була «спрощена настільки», що в НКВС лише ставили позначки проти тих, кого, на їх по­гляд, варто репресувати, у списках населення, складених на основі даних сільських рад та райвиконкомів.

Одна з найбільших в цей період справа «Польської організації військової». Паралель­но об'єктами репресій ставали «церковники», «сектанти», «сіоністи». Сфабриковано спра­ви право-троцькістської молодіжної організації «Молода генерація», за якою заарештува­ли 14 партійно-радянських керівників, «Російського загальновійськового союзу», нібито створеного білогвардійським фіцерським підпіллям, яке здійснює контрреволюційну роботу на території всієї України і має зв'язки з есерівськими організаціями. «Військове спрямування» мала й справа військово-партизанської організації на Черкащині, яка ніби­то планувала здійснити диверсійні акти.

У Києві «викрили» так званий всеукраїнський антирадянський націоналістичний центр, філіали якого нібито знаходилися в усіх областях України. Взагалі, справи проти «українських націоналістів» можна назвати характерною ознакою репресивної діяль­ності НКВС на території республіки. Крім, власне, націоналістичної діяльності тих, хто проходив у цих справах, нерідко звинувачували в стосунках з «сіоністами», «польськими шпигунами», «німецько-японськими диверсантами».

Обвинувачення у «антирадянській», «контрреволюційній» діяльності розгляда­лися в позасудовому порядку без встановлення обґрунтованості висунутих звинува­чень, без присутності самих обвинувачених і охоплювали різні потоки репресованих. До 1938 року тільки справ «за національною ознакою» стало настільки багато, що їх розгляд з центрального всесоюзного апарату передали обласним «особливим трій­кам». Вироком для тих, хто проходив по них, найчастіше ставала вища в СРСР міра по­карання — розстріл.

Варто відзначити, що існування «двійок» і «трійок» як позасудових органів в Радянсь­кій країні протирічило не тільки демократичним нормам судочинства, а й навіть Конс­титуції СРСР 1936 року, де за статтею 102 судові функції реалізовувалися тільки судом, а стаття 111 вказувала, що в усіх випадках без винятків має бути відкритість судового процесу та забезпечення обвинуваченому права на захист. Зміни до Конституції чи інших законів, які б допускали функціонування «трійок» чи «двійок» не вносилися.

З іншого боку, в СРСР не було розроблено Кримінального кодексу. Його заміняли укази Президії Верховної Ради СРСР. А діяльність НКВС та органів державної безпеки переважно здійснювалася на підставі рішень та постанов політбюро ЦК ВКП(б). По суті, Особлива на­рада НКВС, «трійки» та «двійки» на місцях не мали нічого спільного з кримінальним судо­чинством. Їх діяльність не мала таких головних принципів судочинства як незалежність суду, змагальність і рівність сторін перед судом та законом. Під час розгляду справ поза- судовими органами нехтувалися такі важливі аспекти судового процесу, як відкритість та прийняття доводів обвинуваченої сторони, які є обов’язковими елементами як кримі­нального, так і адміністративного провадження.

Однак і судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового. Так само виносилися нічим необгрунтовані вироки за недоведеною виною підсудного. Знач­но збільшився максимальний строк позбавлення волі за державні злочини — з 10 до 25 років. А міра покарання для тих, кого звинувачували в антирадянській діяльності, за­вжди була максимальною аж до вищої.

Так, 3 листопада 1937 року за вироком «трійки» у Соловецькому таборі особливо­го призначення страчено понад 100 представників української інтелігенції. Їх розстріл НКВС приурочило до відзначення «20 річниці Великого Жовтня». Період фізичного і морального знищення цілого покоління української інтелігенції, котра пройшла че­рез тортури в тюрмах, сталінські табори, ввійшов в історію під назвою «розстріляне відродження».

У поле зору НКВС потрапляли не тільки самі діячі культури і мистецтва, письменни­ки, а й їх рідні, які ставали «об’єктом агентурно-оперативної роботи НКВС», і вже проти них фальсифікувалися справи. Так було встановлене стеження за групою дружин засуд­жених українських письменників. Були вигадані «штаби дружин», які нібито «у Дніпро­петровську, Харкові, Одесі координували збір матеріальної допомоги для репресованих чоловіків. Органи держбезпеки не випускали з поля зору і дітей репресованих. Серед них також «виявлено» «антирадянські» та «терористичні» групи молоді: молодіжну гру­пу Тульчинської середньої школи Вінницької області, яка не з’явилася на демонстрацію 7 листопада 1928 року і нібито готувала теракт проти вождів СРСР, «Нелегальну партію» з 7 осіб молоді в селі Дуниному Харківської області, «Таємне товариство» з програмою та статутом «Народної волі» в Сумах та інші молодіжні угруповання в різних куточках України.

Справи за політичними мотивами залишалися одним з основних напрямків діяльності НКВС і після того, як завершився так званий період «єжовщини». Адже і після зміщення з посади наркома НКВС СРСР М. Єжова 20 листопада 1938 року підхід до забезпечення прав людини в СРСР не змінився. Тільки за період з 17 листопада 1938 року до 20 лютого 1939 року у віданні НКВС УРСР перебували слідчі справи на 24 602 особи, за якими більше 20 тисяч громадян, що проходили по них, засуджено «за карні злочини».

У період кінця 1939-1940 року активна репресивна діяльність НКВС поширюється на території, захоплені радянськими військами на підставі Договору про ненапад між Німеч- чиною і Радянським Союзом, відомим як пакт Молотова-Ріббентропа. В Україні основни­ми «обвинуваченими» стають жителі Галичини, Буковини. Сотні тисяч людей, переваж­но польського населення, а також «українців, що користувалися перевагами колишньої польської держави», як зазначено в одній з постанов Тернопільського обкому КП(б)У де­портовано у віддалені райони СРСР Для вирішенні долі тих, хто потрапив під слідство, ви­користовувалася вже відпрацьована схема розгляду справ за списками і поза судом. Число тих, кого намітили до виселення, було настільки значним, що сил НКВС виявилося замало для здійснення операцій. Тому дільничним «трійкам» НКВС дозволили залучати до робо­ти, «пов’язаної з моментом безпосередньо виселення», перевірених осіб з місцевого на­селення, членів і кандидатів в члени ВКП(б), комсомольців. У цей час масово заводилися справи за причетністю до «Організації українських націоналістів», «Польської молодіжної повстанської організації», «Польської організації націоналістів». Тільки за 22-23 березня 1940 року в Тернопільській (Тарнопільській до 1944 року) області арештовано 242 люди­ни, а з 22 березня до 25 квітня — 540 осіб.

Виселення без суду і слідства чекало і тих громадян західних областей, які бажали виїхати в Німеччину і відмовилися отримувати радянські паспорти. У одній з доповід­них записок заступника наркома НКВС України Горлинського наркому СРСР Л. Берії про результати операції щодо виселення із західних областей УРСР зазначено, що операцію почато в ніч з 28 на 29 червня 1940 року і закінчено 1 липня. За цей час у шести областях (за територіальним поділом і назвою 1940 року) — Львівській, Волинській, Дрогобичській, Станіславській, Ровенській, Тарнопільській — всього виселено 24700 родин. Забезпечува­лася операція силами управління НКВС західних областей України, військ Радянської ар­мії, партійно-радянського активу та 2550 осіб працівників держбезпеки і міліції, відряд­жених зі східних областей.

У цій же «Записці» зазначається, що «робота» з розгляду справ обвинувачених Особли­вою нарадою зволікається «...в силу того, що провести слідство по такій кількості арешто­ваних в короткий термін немає змоги». На розгляд Особливої наради спрямовано справи 9275 чоловік, тільки у Львові арештували 6649 осіб. Умов для утримання під вартою такої кількості арештованих не було. Всі тюрми Львова виявилися переповненими.

Подальша доля ув’язнених була жахливою. У перші місяці після оголошення Ні­меччиною війни Радянському Союзу в 1941 році арештантів, котрі ще знаходилися під слідством чи відбували покарання за різними статтями у тюрмах Західної України, «енкаведисти» розстрілювали десятками, позбавивши їх права бодай і на не демокра­тичні, але все ж передбачені тогочасним радянським законодавством слідство і судовий розгляд.

Тридцяті роки минулого століття стали для радянського суспільства, за означенням британського історика Р. Конквеста, періодом «великого терору». Це був час повного зне­важення прав людини. Сотні тисяч громадян країни або за вироком несправедливого суду, або взагалі поза судом ув’язнено, засуджено, страчено репресивною машиною НКВС, керованою компартійною владою.

«Тож не дивно, що по тюрмах і таборах в СРСР в 1936-1939 рр. сиділи коло 11 мільйонів людей. Тюрми були так переповнені, що в одиночних камерах, цебто площею на одного чоловіка, сиділи по 25-30 людей і так сиділи, вірніш стояли, по 10-11 місяців і більше «під слідством», цебто ще до вияснення, чи вони дійсно в чомусь винні. І нікого те не обходи­ло, що люди загибали живцем... Крім того кожного мордовано на допитах».

(Іван Багряний. «Чому я не хочу вертатися до СРСР?»)

З початком звільнення України від німецько-фашистських загарбників в 1943 році і в повоєнний час органи держбезпеки також відразу ж «включилися в роботу». Разом з Радянською армією в Україну повернулися каральні відділи НКВС. До 1953 року працю­вали військові трибунали. Кого не могли засудити на підставі статтей трибунали, того судила Особлива нарада. Розглядаються не тільки справи обвинувачених вперше у злочи­нах, а й вже засуджених. Якщо термін ув’язнення засуджених Особливою нарадою спли­вав, їм давали новий строк.

У період 1943-1945 років переважна більшість справ стосується «зрадників Батьків­щини», «дезертирів», «шпигунів», «посібників окупантів» тощо. Поряд з тими, хто дійсно скоював такі злочини, до відповідальності притягувалися й ті, кого лише підозрювали, чи «неблагонадійні елементи», чи ті, кого «не встигли» обвинуватити «у злочинній діяль­ності» у довоєнний час. За статистикою соціального складу репресованих радянськими органами безпеки, майже половину обвинувачених в цей час в Україні становило населен­ня сільської місцевості. Третина репресованих — селяни-одноосібники. Так, у 1943 році селян-одноосібників заарештовано 31,4 відсотка від усього загалу репресованих жителів сільської місцевості, у 1944 році — 29,2 відсотка, в 1945 — 39,4 відсотка.

Повоєнний час — це ще й період нових масових переселень і депортацій населення. Близько 800 тисяч поляків, а також українців та євреїв, що визнали себе поляками, пере­селено до Польщі, натомість 500 тисяч українців добровільно чи примусово переміщено на територію СРСР внаслідок операції «Вісла».

У травні 1944 року видано наказ про масове виселення кримських татар, яких звину­ватили у активній співпраці з німцями. Масові примусові переселення в повоєнний період торкнулися й інших жителів Кримського півострова — греків, болгарів, яких також зви­нуватили у «посібництві нацистам». З 200 тисяч осіб, депортованих з Криму до Середньої Азії, майже половина загинула по дорозі.

Згодом, починаючи з 1956 року, указами та постановами Президії Верховної Ради СРСР та виконавчими актами Ради Міністрів СРСР ніби то вирішувалося питання повер­нення кримських татар до Криму, як і інших депортованих з півострова національностей. Однак насправді радянська влада робила все можливе, щоб призупинити цей процес. Так, про активізацію органів КДБ для стримування масового переселення кримських татар до Криму йдеться в доповідній записці голови КДБ при РМ УРСР В.Федорчука першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому від 17 січня 1977 року. Для вирішення питання у пло­щині, потрібній державі, органами державної безпеки здійснювалися на тільки такі за­ходи «соціального впливу», як компрометація лідерів кримських татар, організація зри­ву масових виступів, особливо приурочених до проведення важливих політичних заходів в країні. Їх притягували за «порушення паспортного режиму», «незаконне придбання до­моволодінь». Судові процеси, направлені проти кримських татар, як правило, стосувалися розірвання договорів купівлі-продажу домоволодінь між кримськими татарами та інши­ми жителями півострова. Так, у 1976 році, за рішенням народних судів, визнано недійсни­ми 75 угод купівлі-продажу домоволодінь.

Посилення репресивного судочинства в повоєнний період пов’язане і з голодомором 1946-1947 років. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1947 року мірою відповідаль­ності у покараннях за розкрадання державного майна визначається 7-10 років позбавлен­ня волі, за крадіжку колгоспного — 5-8 років. Перевіювання соломи або збирання коло­сків в полі кваліфікується як розкрадання державної, колгоспної власності. Сотні жителів України кинуті до в’язниць. У 1947 році тюрми знову переповнені, особливо у східних об­ластях України, де голод відчувався сильніше.

1946-1957 роки — це й черговий наступ проти інтелігенції України, спроби якої до­битися лібералізації соціального і культурного клімату обернулися репресивними «ідео­логічними чистками». Як боротьба «з українським націоналізмом» представлялося пуб­лічне цькування відомих українських письменників А. Головка, О. Копиленка, О. Вишні, М. Стельмаха, Ю. Яновського, О. Довженка, М. Рильського, художників М. Глущенка, М. Де- регуса, та інших.

Почавши «боротьбу» з «низькопоклонством перед Заходом», а згодом з «космополі­тизмом», свої зусилля органи держбезпеки вже спрямовують переважно проти єврейської інтелігенції. Так, сфабриковано справу Єврейського антифашистського комітету, за якою репресовано 19 письменників. На початку 50-х років почалося масове вигнання євреїв з центральних культурно-просвітницьких та освітніх установ, редакцій газет, журналів, академічних інститутів, театрів. Загалом приховані або відкриті антисемітські кампанії, початі в повоєнний час, продовжувалися в СРСР не одне десятиліття, викликаючи у від­повідь активізацію єврейського національного руху. Окремим напрямоком «роботи» си­лових відомств СРСР стало викриття і притягнення до кримінальної відповідальності ак­тивних пропагандистів «руху» за виїзд євреїв з СРСР», протидія еміграційним настроям єврейського населення.

Будь-які акції протесту щодо неправомірного перешкоджання владою виїзду з СРСР, тягли переслідування і судову відповідальність. Так, судом Печерського району міста Киє­ва як хуліганські кваліфіковано дії учасників демонстрації в приймальні Президії Верхов­ної Ради УРСР в жовтні 1979 року, які протестували проти відмов їм у виїзді з Радянського Союзу. Мірою покарання у цьому випадку обрано 15 діб арешту. Супротив владі закін­чувався звільненням з роботи, штрафами, переслідуваннями, вироками за політичними статтями, інкримінацією кримінальнихі злочинів. Загалом за різними звинуваченнями в 1970-1980 роках засуджено чимало представників єврейського національного руху опо­ру, найперше інтелігенції.

Певна лібералізація суспільних процесів у 60-х роках під час так званої «хрущовсь- кої відлиги» дозволила українській інтелігенції, в першу чергу молодшому поколінню, формувати власну думку на процеси, що відбувалися в державі, відмінну від офіційної позиції. На період 1956 року органи держбезпеки констатували, що значно зросли ан­тирадянські прояви серед інтелігенції та молоді, особливо в потужних промислових та культурних центрах УРСР. Протестні настрої серед населення викликали нову хвилю репресій, спрямовану на «локалізацію в радянському суспільстві вогнищ антирадянсько- го забарвлення».

Відповідно до нових реалій формувалася законотворча та нормативна база, що знач­ною мірою розширювала можливості для здійснення політичних репресій. Приймаються відповідні закони, розробляються численні інструкції та постанови, у кримінальні кодек­си союзних республік вводиться стаття «антирадянська агітація та пропаганда». У цей час жертвами радянського тоталітаризму з його винятковою судовою системою стають представники «українського шістдесятництва» — громадського руху, що став основою духовної опозиції діючій владі, з якого виросли в Україні дисидентський та правозахис- ний рухи. З їх представниками пов'язана значна кількість замовних політичних судових процесів 60-80 років.

У серпні-вересні 1965 року Україною прокотилася хвиля арештів. За грати переваж­но потрапили «шістдесятники». Судові вироки виносилися за «виготовлення, зберігання та розповсюдження наклепницької літератури», за «проведення антирадянської агітації в усній формі». Більшість засуджено до позбавлення волі у виправно-трудових таборах суворого режиму.

З 1967 року основним завданням спеціального «п'ятого управління», створеного в системі КДБ, стає боротьба з «ідеологічними диверсіями», зокрема й нелегальним роз­повсюдженням «самвидаву». На протидію поширенню «антирадянських та інших шкід­ливих матеріалів» спрямовані постанови ЦК КПРС від 28 червня 1971 року та ЦК КПУ 27 липня 1971 року. Практично відразу ж, 9 серпня 1971 року, порушено кримінальну справу «за фактом виготовлення та поширення» самвидавського часопису «Український вісник». Але ще до прийняття партійних постанов в Україні прокотилася хвиля арештів за причетність до «самвидаву».

Активізація кампанії проти інакомислячих відбулася в 1972 році, коли арештовано переважну більшість активістів дисидентського руху, серед яких В'ячеслав Чорновіл, Єв­ген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Дзюба та інші. Більшість засуджено до тривалого ув'язнення в таборах суворого чи особливого режимів. Тих з опозиціонерів, кого не змог­ли звинуватити у порушенні відповідних статей Кримінального кодексу, оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

Погроми дисидентів не припинилися навіть тоді, коли керівництво СРСР, підписавши в 1975 році Гельсінкські угоди, офіційно погодилося шанувати громадянські права в своїй державі. Створення Гельсінкських груп, у тому числі й в Україні, покликаних слідкувати за дотриманням громадянських прав в Радянській країні, викликало нові судові процеси. До 1980 року приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи, котра вважалася найсильнішою на території СРСР, засуджені до ув'язнення від 10 до 15 років та 7 років за­слання. Декому, аби заспокоїти світову спільноту, дозволили емігрувати.

«Постійними погромами до війни, а після війни — у 1947,1949,1951-му, було забезпечено цілковиту лояльність щодо погромника. Параліч КДБ в 1953 році (арешт Берії) і викрит­тя Сталіна в 1956 році — не зрушили стелі. Відлига не пробудила велетня, зачакловано­го страхом. І тим більше не привела до тями тих бовдурів і негідників, що майстрували стелю. Вони майстрували і в відлигу, пильно наглядаючи...»

(Євген Сверстюк. «Шістдесятники і захід»)

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Антоненко-Давидович Борис. Смерть. — К.: Радянський письменник, 1989.

2. Багряний Іван. Вірю!.. — Детройт-Харків.: Фундація імені Івана Багряного, 2000.

3. Історія держави і права України. За ред. В. Г. Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996.

4. Загальна теорія держави і права. За ред. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997.

5. Конквест Роберт. Жнива скорботи. — К.: Либідь, 1993.

6. Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України. — К.: Українська Видавнича Спілка, 1996.

7. Пода Н.В., Акімов Ф. І. Історія України ХХ століття. — К.: Глобус, 1997.

8. Сверстюк Євген. Блудні сини України. — К.: Знання, 1993.

9. Теория государства и права. Под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1998.

10. Web-матеріали Інституту історії України НАН України:

11. Бажан О. Репресивна діяльність органів ВУНК-ДПУ-НКВС-КДБ на Київщині у 1919- 1980-ті рр. — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ № 1, 2011.

12. Бажан О. Репресивні заходи радянської влади щодо громадян єврейської національ­ності в УРСР (1960-ті — 1980-ті рр.). — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — № 1-2, 2004.

13. Васильєв Валерій. «Беріївська відлига» в УРСР (кінець 1938-1939 рр.): політичні аспекти. — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — № 2, 2009.

14. З матеріалів «Окремої папки». -З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -№ 1, 1994.

15. Нікольський В. Статистика соціального складу репресованих радянськими органа­ми державної безпеки у 1943-1957 рр. (за документами Державного архіву СБ України). — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — № 1, 2003.

16. Островская И. Под грифом «секретно» (к истории Севастопольского концентрацион­ного исправительно-трудового лагеря для «контрреволюционных элементов» в 1921 г.). — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ № 2, 2011.

17. Політичні репресії на Тернопільщині 1939-1941 pp. (за документами Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Державного архіву Тернопільської облас­ті). Упорядники: О. Бажан, П. Гуцал, Л. Кіт. — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — № 1, 2009.

18. Шаповал Юрій. Україна в добу «великого терору»: етапи, особливості, наслідки. «Єжовщина» починається. — З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — № 1, 2007.